Твори (Франко, 1956–1962)/20/Хлопський син
| ◀ Шарль Фолєі. Жобен | Твори в 20 томах Том XX Хлопський син (Марія Янічек) |
Біллі Боян. Тарахкавка ▶ |
|
Марія Янічек, одна з найбільш талановитих письменниць молодшого покоління в Німеччині, народилася в Австрії, вийшла молодо заміж за Губерта Янічка, що багато причинився до її духового розвою, швидко повдовіла і живе в Берліні. Її повісті і дрібні новелі звернули на себе увагу критики не тільки талановитим способом писання, але також провідною думкою. “Я не пишу для вищих десяти тисяч, — говорить вона сама, — ні, для далеко ширшого кола: для всіх сумних і одиноких, для простодушних, що при тім і наймудріші, бо не відучилися ще вірити і любити”.
Тоня дочитала листа до кінця…
Забавна собі жінка, ця тіточка. “Відвідай мене вже хоч раз!” Якби то до Бостону можна так собі вибратися, на малу прогулянку з полудня! Ба, добре то говорити! Кілька неділь їхати морем та перед цим ще добрий шмат залізницею. І з ким їй їхати? Самій? Ні, дорога тіточко, нічого з цього не буде! Але може буду в силі сповнити друге її бажання. Як не приїдеш сама, то пришли мені бодай свій образ. Але слухай, не фотографію, випрошую собі це! Фотографії ненавиджу! Люди надягають на лице своє якийсь святковий одяг, коли йдуть фотографуватися. Я ж люблю бачити людей в їх буденному одязі, хоч би на ньому навіть і пару латочок було. Отже…"Ну, латочки у мене знайдуться.
Тоня підійшла до люстра і стала приглядатися меланхолійно своїй постаті. Відцвіла! Волосся, очі м'ягкі, мляві, без блиску, наче час присипав їх тоненькою верствою пилу. Еге!
— Прошу!
— Добрий день!
— Добрий день, вуйку!
— Що, ти ще не снідала?
— Як бачиш, ні! Але я зараз дожену. Сідай, прошу!
Старий, сивий як голуб пан з приязним лицем поклав обережно свій капелюх на столику і сів на фотель.
— Гарна погода, Тоню. Що це за листи у тебе?
— Ет, самі дурниці. Рекомендації, адреси від винарів та ін. Але ось лист від тіточки Вальгавзен.
— А що там чувати коло неї?
— Все добре, крім старости.
— Ого, а це що? Захорувала?
— Так, від самоти.
— Що, тета?
— Так, вуйку, можна мати без числа слуг, а проте почувати себе самітним.
— Так, але ти говорила про старість.
— Авжеж! Перша ознака наближення старости, це те, що чоловік почуває себе одиноким.
— Але така добра ґаздиня.
— Га-га-га, вуйочку, ти собі забавний! Ні, без жарту. Бачиш, тета хоче, аби я її відвідала. Пст, тихо, я знаю, що хочеш ти сказати. Ти готов їхати зі мною, але я на це не згоджуся. Ти при своїх шестидесяти двох роках мав би вибиратися в морську подорож, мучити себе!… Ні, нізащо у світі! А їхати самій також не хочеться. Адже знаєш, яка я непорадна. Ідучи на корабель, спотикнулась би тричі на містку, замість паспорта показала б готелевий рахунок, свої чемодани поміняла би з чемоданами якогось комівояжера з пробами товарів.— Алеж, люба дитинко!
— Зрештою сама тета подала вихід. Замість живої готова прийняти мальовану Тоню.
— Що!
— Правда, що це дивно?
— Але я цього не розумію!
— Ну, справа цілком ясна, вуйку. Тета Вельгавзен хоче, аби я дала відмалювати себе для неї.
— Ай, ай, також концепт!
— І я так думала, вуйку.
— Щож, зробиш це?
Тоня здвигла раменами.
— Не дуже радо. Можеш догадатися.
— Чому?
— Бо воно — трохи запізно.
— Що? Чи ти…
— Ну, але… перейдім до чого іншого. Для тебе, дорогенький вуйку, я все “дитина” і, очевидно, лишуся такою. Слухай…
— Зроби мені ласку та випий уже раз свою каву. Я не можу на це дивитися, як на молоці робиться кожушок.
Тоня засміялася та стала швидко снідати. Вуйко підвівся з крісла.
— Ну, тепер я йду. Не будеш мати нічого проти того, як я заберу тебе по обіді-сніданню на прохід?
— Навпаки. Я дуже рада. Куди поїдемо?
— Ах, кудинебудь на свіже повітря.
— Згода, вуйку. О другій годині я буду вже тебе чекати.
Він пішов дрібненькими кроками, а вона стала при відчиненім вікні і вдихала золотистий весняний запах, що напливав знадвору. Та нараз промайнула їй в голові думка: а ти таки без серця, небого, що проводиш тут свої дні, мов у сні, замість жити при одинокій своїй родині. Бо “вуйко” не був властиво вуйком Тоні, але її опікуном, довголітнім приятелем її батьків, що, вмираючи, поручили йому доньку. Вона ще дитиною кликала його вуйком і затримала далі цей родинний титул. Він був щирий приятель, але тета була рідною сестрою її батька і мала більші права до її любови. Ба, коли б лише не одна хиба. Пані Вальгавзен була властителькою одного з першорядних готелів у Бостоні. В її домі був вічний шарварок. День-у-день заїздили хмари подорожніх, кельнери, слуги, парубки, покоївки вешталися роями, телеграми відходили й приходили, листоноші бігали по сходах, усе тиснулося та кликало пані, що хоч мала сильну голову на карку, все таки часто тратила її. Відколи вмер її чоловік (дітей не мала), вела сама заряд незвичайно великого дому. Пощо їй це? — майнуло в думці Тоні. Чому їй не досить тих двох чи там трьох мільйонів, що має, але працює, бореться, злоститься далі? Цього дівчина не могла зрозуміти, та це й відчужувало тету від її серця. Ця гарячка до збирання, громадження грошей, накопичування багатства на багатство, о, вона знала її.
Тонині родичі були зразу цілком убогі люди, слуги, що мучилися довгі роки, заки заощадили дещо грошей. За ті гроші купили малий корінний склеп. І довго відривали собі шматок хліба від уст, довго працювали без відпочинку, поки вдалося їм побільшити його. Мати Тоні видумувала різнорідні ласощі, що мали великий попит. Нарешті винаймали при своїм склепі кілька кімнат. Кожний поїзд привозив Вальгавзенам свіжі ласощі зі всіх сторін світу. Кілька смакошів почали столуватися у них. Вкінці вся аристократія тиснулася до їх кімнати та оплачувала золотом те, що вимудрувала пані Вальгавзен; вона день-у-день стояла з червоним лицем при печі в кухні, де ненастанно горів газ і куди ніколи не доходив свіжий подув повітря. Із цією кухнею в'яжуться перші спомини Тоні. Тут стояла вона, як було лише повернеться зі школи, щоб колись могла також так само робити. А коли дитина просилася, щоб її пустили надвір побавитися, сварила її мати, як легкодуха. І батько буркотів: “Твоя мама у твоїм віці також уже не бавилася”.
Та раз якось обняла Тоня маму за шию і сказала: “Мамочко, чи ми все ще не досить багаті, щоб ти не могла вийти зі своєї поганої кухні?”
У відповідь на ці слова мама ляснула її поза ухами, а батько сказав:
— Алеж, дитино, хочеш згинути з голоду?
А подруги Тоні сміялися й говорили: “У вас досить грошей, але твої батьки скупарі. Наші батьки мають менше як ви, а проте ходять з нами на прохід і возять нас влітку на село”.
З часом зрозуміла Тоня своїх батьків. Це у них була хороба: манія переслідування. Тепер вони мали сотки тисяч, але все тремтіли ще від споминів колишньої нужди… Вкінці збирання і громадження грошей стало їх покликанням, їх релігією, метою їхнього життя.
Коли Тоня мала двадцять років і не потребувала вже боятися ляпаса, раз запитала маму, чи не хоче вона хоч на часинку відпочити? Мама розсміялася.
Чорна, велика, обкурена димом кухня з блискучою мідяною посудою на стінах була їй миліша над усі місця спочинку у світі.
— Коли ми занадто прості для тебе, то йди заміж за пана, — сказав батько. — Женихів маєш доволі, скажи тільки, котрого хочеш.
О, так, женихів було доволі. Грубий будівельний підприємець, що власне стратив пів мільйона на фальшивих спекуляціях, шляхтич асесор, що мав більше боргів, як волосся на голові, багатий, червоновидий синок властителя готелю, що шукав порядної господині.
Тоня відповіла сухо:
— Я не хочу заміж.
— За які гріхи покарав нас Бог такою дитиною? — журилися батьки. Вони не розуміли того, що розвинена, здорова, молода душа мусіла набрати відрази до їхньої хвороби.
Потай потішалася Тоня у своїм безрадіснім життю тим, що діставала собі книжки та читала їх у вільних хвилинах. Читала навіть дуже пусті книжки, але не було з ким порадитися. Вона рвалася всією душею з тісного й бідного оточення своїх духових інтересів до ширшого духового життя. А літа йшли й минали, вона старілася з тим недовір'ям у серці, що кожний мужчина, наближаючися до неї бажав не її, але її грошей. Це справді й було так у тих мужчин, яких вона пізнала.
Одної днини вмер батько. Тоді вона формально присилувала матір покинути інтерес і спочити.
Мати зробила це. Але диво! Чи то з туги за мужем, чи за звиклим життям, досить, що два місяці по смерті батька вмерла й вона.
Тоня мала тепер великий маєток і — волю. Але вона вже була старою панною. Правда тепер не стояло ніщо на перепоні роздмухати іскорку, що жевріла в ній ціле життя, в ярке полум'я. Пішли щедрі замовлення у книгарів та продавців артистичних творів. Вона з головою кинулася в море всесвітньої літератури. Читала день і ніч. Без вибору, часто навіть не розумуючи. Ридала враз із Гайне та ламала собі голову над Шопенгауером. Сохла з туги за чимось палким, великим, називаючи це кожної днини інакше, нині жадобою знання, завтра — бажанням любови.
Вуйко явився точно. Виїхали геть за місто далеко. Перед малою сільською гостинницею спинилися. Посідали між квітучими жасмінами та базами одно проти одного та стали складати собі взаємно свої денні справоздання.
Гольцер продав ще перед десятьма роками свою фабрику стяжок і жив тепер із відсотків. Був це добрий дідусь, що жив уже близько тридцяти років у щирій приязні з Вальгавзенами. Тоня любила його як свого батька, він її як рідну доньку. Душі він її не розумів ні разу. Душі здавна ані трохи не обходили його, він любив лише чесних, порядних людей, що не давали собі “наплювати в кашу”.
— А я думаю, — сказав він, ставлячи свою до половини надпиту шклянку кави на столі, — що все таки повинна вволити волю тети. Вона стара, хто знає, як довго ще поживе. Хай би побачила останню свою своячку бодай хоч на образі. Ти повинна зробити її цю радість.
Тоня приглядалася жайворонкові, що піднімався в повітря, і всміхнулася. Вуйко не переставав напирати.
— Це ж не дорого. Не конче мусиш малювати себе в цілій постаті, а лише голову.
— Не йдеться про ціну, — сказала байдужно, — але де взяти маляра? Та й уся справа виглядає мені якось смішно.
— А, так, маляра. Я міг би тобі порадити маляра, коли він — але думаю, він буде ще тут. Це й був би такий, що ти не потребувала би стидатися перед ним.
— Як це? — спитала Тоня.
Гольцер засміявся.
— Це простий, хлопський син. Я знаю його батьків. Батько має кілька корів і возить молоко до міста. Мати не вміє ані слова говорити літературною німецькою мовою. Як це склалося, що син став малярем, не знаю. Але Лянгів небіж — ти знаєш, бачиться, Лянга, того, що, має прядільні при Унґерґассе, — його небіж дав себе малювати для своєї судженої, для Тірмерівни, адже знаєш її також.
— Та вжеж, ужеж, я знаю їх усіх.
— Ну, бачиш, я так тільки. Портрет має бути дуже гарний. Старий Лянг показував мені його якось, коли був у Гарка, що робив до нього раму. Як кажу, дорого це не буде.
— Але хто знає, чи він схоче мене малювати, — перебила Тоня міркування свого опікуна. — Малярі люблять малювати молоді, гарні, або бодай хоч цікаві обличчя, але я…
— Ах, що там, — завважив вуйко, — маляр то так, як швець. Ось вам нога, придивіться їй добре та зробіть мені вигідного черевика. По якімось часі приносить тобі черевик, ти пробуєш його, він тобі подобався, заплатиш і справа полагоджена.Тоня засміялася. Вона читала в книжках, як папи і королі поважали та шанували малярів. Але вуйко був справді ориґінал!
— Знаєш, вуйцуню, — сказала весело, — можемо відвідати того шевця чи хлопського сина, як ти його назвав. Відтак можемо все ще рішитися так, або сяк.
— Добре! — крикнув старий. — Я вивідаюся ще нині, де він живе, а завтра зможемо піти до нього.
Він жив далеко за містом між старим, розваленим млином і шпиталем для вбогих. Дах на хаті був покривлений і ціла хата мала дуже опущений вигляд. По дерев'яних сходах знадвору входилося до дверей, на яких був напис: “Робітня”, а нижче “Ральф Брандер”.
Тоня роззирнулася з зачудованням. Вона уявляла собі цілком інакше вхід до малярської робітні. Застукали. Коли ж ніхто не відізвався, потиснули клямку і ввійшли. Опинилися в досить темнім передпокою, що був відділений від дальшої частини довгою, грубою заслоною.
Тоня зупинилася збентежена, але вуйко пішов сміливо до заслони й відсунув її. Перед ними була ясна кімната. Увійшли до середини. На стінах висіло без ліку образів, пейзажів, голів, карикатур, звірячих студій, а всі були вкриті грубою верствою пилу. На долівці лежав великий килим. Одна стіна була перероблена, майже цілком, на велике шкляне вікно. Звернений до нього лицем, стояв малий, з руками в кишенях, бундючний уличник і сміявся. Напроти нього, до половини закритий шталюгою, сидів чоловік, із якого Тоня не бачила більше нічого, як лише кучму жовтого, розкуйовдженого волосся.
Та ось він підвів лице. До тла обпалене сонцем, темне лице з приплесканим носом та великими, яркими, голодними, синіми очима — хлопський син.
Тоня пробуркотіла щось, чого сама не розуміла. Вуйко випрямився.
— Ви пан Брандер? Я вже чув про вас.Маляр видивився на них, мов непритомний. Видно був так затоплений у своїй роботі, що не чув приходу гостей. Він сказав хлопцеві: “Можеш собі сісти”, встав і підвів Тоню та її товариша до канапи, що стояла в куті. Сам присунув собі крісло.
— Я просив би вас, — почав вуйко трохи чемніше, — аби ви змалювали мені оливною фарбою мою племінницю.
Брандер глянув на Тоню, що спаленіла по самі вуха, хвилину не міг рішитися, відтак запитав.
— Швидко вам треба образа?
Гольцер притакнув:
— Її тета в Бостоні…
Тоня перебила його:
— Ні, зовсім не конче швидко.
— Так, то добре, бо інакше я не міг би прийняти замовлення. Я рад би вперед викінчити цей портрет — і він показав на шталюгу.
Тоня глянула туди й пирснула сміхом. З полотна визирав вуличник з безстидним сміливим виразом, тримаючи руки в кишенях. Сміх Тоні розвіяв те невеличке заклопотання, що висіло над ними. І вуйко засміявся.
— Це мусить бути дуже немила робота малювати такого вухобійника?
— Навпаки, — сказав маляр. — Це чудовий модель. Коли би я мав усе такі голови!…
Вуйко глянув значучо на Тоню. Чи то не божевілля заключати умову з малярем, що має такі чудернацькі погляди? Але Тоня сказала коротко:
— Ну, то коли, пане Брандер, будете мати час для мене?
— Десь за чотири неділі.
— Що? Так довго хочете малювати цю пику? — крикнув вуйко спересердя.
— Дасте мені знати? — запитала Тоня швидко.
Маляр задивився, а потім сказав звільна:
— Можу вам прислати звістку.Тоня вийняла візитівку зі своєю адресою і подала йому.
— Так, а тепер не перебиваймо довше панові Брандеру. Ходімо, вуйку!
Гольцер ледве підвівся з крісла і погрозив вуличникові, що сидів на кріслі, як на коні, і глумився з обох.
— Ага, правда, а скільки буде?…
Старий хотів ще знову звернутися до маляра, але Тоня легенько випхала його надвір.
— До побачення! До побачення!
— Не казав я? Справжній хлопський син, — бурмотів старий, спотикаючися на сходах.
Минали тижні. Тоня казала принести їй багато матерії на сукні і пробувала перед люстром, яка фарба найліпша до її лиця. Відтак казала поробити їй сукні. Так багато нових суконь нараз не мала вона ще ніколи. В яку має убратися до портретування? Кілька днів роздумувала над цим, потім склала цей крам у шафу, а сама розсміялася над хвилевою примхою. Від Брандера не було ні слуху, ні духу.
Тоня ходила своєю звичайною дорогою, з саду до хати, з хати до саду. Старий дідусь був одиноким її товаришем; він оповідав їй дивовижні події, що сталися сорок літ тому за його молодих літ. Дівчина слухала, всміхаючися сумовито. Властиво цю минувшину вона знала ліпше, ніж сучасність. Що єднало її з нею? Чим вона їй завдячувала? Життя, що плило сумним руслом, без внутрішнього змісту, без напрямку, без цілі. Люди минали її, як чужії. Її вважали скупою, гордою дивачкою. І вона так була зв'язана їх глупим недовір'ям, що не мала до них серця, трималася холодно, збоку. Чого їй хотілося властиво? Ані стиску руки, ані солодких слів, ані церемоніальної посмішки, ані нічого такого, чого може й не було на світі, або бодай не було для неї. В її серці боролася небесна любов із земною. Вона не хотіла давати, не діставши нічого. А що не була вродливою, не хотів її ніхто з—за її самої. Але, що була багата, не один хотів її. За майно давали їй ім'я. Для неї цього замало. Небесної любови вона ще не знала.
Раз якось сказав їй вуйко:
— Ага, правда, щож сталося з твоїм наміром дати себе портретувати?
Її уста здригнулися гірко.
— Я запогана для нього. Не дав ніякої вістки про себе.
— Та ж я зараз тобі сказав, що це хлопський син, — відповів старий сердито. — Можливо, що він не вміє писати. Піду до нього та запитаю, чи вже нахляпав того свого вуличника, та чи має тепер час для порядних людей.
— Як собі знаєш! — сказала Тоня. — Мені це байдуже.
Кілька днів пізніше отримала картку з дивоглядним писанням. Неподописувані слова виглядали ось як: “Поваж. Пані! Коли Ваша охота, завтр. о трет. год. зач. мальов. Брандер”.
— Чи був ти у нього? — спитала Тоня, показуючи картку.
— Був учора. Подумай собі, його вуличника купила берлінська національна галерея. Видно, який смак у тих панів. Така шантлива пика волоцюги. І грошей дістав він за це — вгадай скільки?
— Тисячу марок.
— Шість разів стільки, — говорив далі сильно зворушений вуйко. — Уважай лише, аби він не багато зажадав від тебе. Його я запитав про ціну, але він буркнув щось і сказав, що ще й сам не знає.Тоня з незадоволення пригризла уста.
— Алеж, вуйку, це вже моя річ. А чого ж він змусив мене так довго чекати на вістку?
— Або я знаю. Коли я ввійшов до нього, здавалося, що він трохи заклопотався, почав щось мимрити ні те, ні се, бачиться, він забув усе чисто.
Другого дня надягла на себе Тоня найзвичайнішу сукню, яку лише мала, і пішла до маляра.
— Чи так буде добре? — запитала.
Він недбало зирнув на її сукню.
— Авжеж, чому ж би ні?
Сукня була з темної матерії і не була їй зовсім до лиця. Але йому це було байдуже, а їй теж. І ось вона сіла на кріслі з поруччям проти широкого вікна, що сипало немилосердно ясний потік світла на її лице і відслонювало кожну рисочку, кожну його лінію. Ральф впився своїми голодними очима в неї і почав малювати. Їй здавалося, що вона сидить як засуджена на кріслі тортур, віддана без опору допитливим, вигребущим поглядам свого віз-а-ві.
В першім сеансі рисунок був скінчений і підмальовано тло. Брандер працював дуже швидко. Тоня відітхнула, коли по годині могла йти додому. Ще сім-вісім сеансів, як говорив маляр, і портрет буде скінчений. Треба тільки, щоб вона приходила щодня, бо він не хотів би, щоб фарби засихали, лише хотів би малювати мокрим по мокрому.
Тоня прийшла другого дня. Щоб вона не сиділа так німо, заговорив він до неї десь колись кілька слів у часі малювання. Його спосіб говорення був дивно наївний. Часто забував скінчити розпочате речення, часто здавалося, що говорить сам до себе, так тихо та незрозуміло буркотів собі під ніс, не дбаючи, чи вона чує його, чи ні. Аби його розуміти, дивилася вона уважно на його уста. Запримітила, що вони були ярко червоні і все трохи відкриті. Вона бентежилася та не відповідала нічого, коли він ще щось запитував її. Потім і він не обзивався більше, лише працював далі мовчки.
Вона бачила пасма жовтого волосся, похилені над полотном, де зарисовувався її образ. Деколи відкидав назад голову та впивався своїм поглядом у її лице. За кожним разом вона чула немов удар, яким її хтось почастував. Було щось брутальне, зневажливе в цих поглядах.
Вона перелякалася, коли придивилася вперше докладніше до свого образу. Мусіла сісти на крісло, аби не повалитися на землю з лютости й сорому. Пощо потрібно було йому відкривати все те, що лежало схованим глибоко в її душі? Немилосердно виволік він на світ усе те, про що, на її думку, не міг ніхто догадатися. Туга змучених самотою, отінених очей, гіркі і так небажані зморшки в кутиках тонких, зрезигнованих уст та тиха дрож ніздрів, що так багато зраджували… Це було погано й підло з його боку, що він віддав все те. Це була брутальність. Він помітив її сильно схвильоване лице, похилився над нею і запитав, що їй таке? Чи не подобався їй образ? Вона німо звернула свої очі, повні сліз, до нього. Це був докір. Але хлопський син не зм'як. Засміявся своїми червоними, як мак, устами та встромив зафарбовану руку у хвилясте волосся.
— Думаю, що образ добрий.
І відтак впивався своїм поглядом у її лице знову, вгризався в лінії й знаки, що були на нім, порівнював їх з лицем на полотні і вдоволено кивав головою.
Вона поспішає додому. Вона почуває себе приниженою, збентеженою. Як то, знайшовся хтось такий, що все прочитав у її душі! І те око, що вперше відчитало цього листа, було око байдужости. Як це їй гірко.
Може він нишком сміється з того, що відчитав?… Ненавидить його Тоня.
Вуйко в заклопотанню почухав потилицю.
— Коли хочеш, то я піду з тобою, але ходить мусиш. Що тобі з розпочатого образу? Заплатити мусиш сяк чи так. А люди, що вже чули про це, плестимуть Бог знає які нісенітниці, коли ти нараз відмовишся від малювання.
— Хто ж про це чув, хто про це знає? — спитала Тоня.
— О, Боже, всі! Я сказав Савльові, що стрінувся зі мною, коли я якось був у пиварні, а він надрукував про це у своїм щоденнім “Деннику”. Та просив ще Брандера, аби виставив цей образ у тутешнім артистичнім клюбі, заки перейде у твоє посідання.
— Брандер не говорив мені про це ані словечка.
— Певно був би тепер попросив цього у тебе.
— Ніколи б я на це не дозволила, — відповіла прикро. — Але твоя правда, треба йти.
“Нісенітниці”, які могли плести люди, вплинули безперечно на Тоню. Сповістила Брандера кількома словами, що прийде знову. А потім не спала цілу ніч перед тим і прийшла невимовно зворушена. Ральф стрінув її, як звичайною байдужою чемністю. Перепавзувала кілька днів, та це нічого не вадить.
— Виглядаєте сьогодні дуже добре, — сказав, зазирнувши їй у очі, ще блискучі від сліз.
Вона подумала собі: “Негіднику, ще глумишся наді мною”, та сиділа непорушно. Згодом утихомирювалося її зворушення. Розкуйовджені пасма жовтого волосся на голові його нагадували їй схвильоване вітром колосся. Вона заблудила очима в тім волоссю. — Чи міг би хто почислити всі волоски? Їх мільйони. Нараз почула себе легкою та щасливою, охочою до шалених спостережень. А у нього властиво зовсім дитиняче лице аж по широке енергійне підборіддя. Та при тому не був він такий молодий. Перейшов уже двадцять восьмий рік. Властиво не був багато молодший від неї. Кілька років. Та все ж таки вона виглядала супроти нього, як його мати.
Нараз він розсміявся. Він мав те в собі, що нагло, без усякої причини вибухав сміхом. Бог знає, що йому при тому шибало в голову. Зразу це ображало, боліло їй. Чи він з мене сміється? — думала собі. Потім буркотіла люто: “Хлопський син!” Нині не сердив її цей сміх. Навпаки, вона й собі ж засміялася весело. Він зиркнув на неї здивовано.
— Алеж це комічно, — сказала Тоня.
Притакнув головою. І кожне думало собі щось іншого. Потім він сказав:
— Ну, дякую на нині.
І підвівся, складаючи пензлі на палеті. Вона знову була недобра.
— Чи я вже тут годину?
— Навіть чверть години більше.
Поволі пішла додому. Цієї ночі спала твердо та солодко, як дитина.
Другого дня він сказав:
— Ще три сеанси і надіюсь, що буду готов.
І тут він виступив зі своїм проханням. Чи не буде вона противиться, коли він дасть цей образ на виставку? Її знову це укололо. Розуміється, ще й як противна. Образ призначений лише для одної особи, і вона не хоче, щоби кожний перший-ліпший обзирав та критикував її.
— Як хочете, — сказав Ральф.
— А ви не будете на мене за це лихі? — спитала.
Засміявся.
— Лихий? Ані мені не сниться. Це лише такий звичай. Мені це зрештою байдуже.
— Ви маєте либонь усе багато роботи?
— Не конче. Часами минають місяці і нема ані одного замовлення.
— Чим же ви тоді займаєтеся?
Почервонів трохи.— Тоді йду до своїх батьків.
— Ах, так! — сказала Тоня, пригадавши слова вуйка:
— Робите студії на вільнім просторі?
— Та ніби так, — засміявся він. — Уживаю сонця.
— Видно це по вас, — відповіла весело, натякаючи на обгоріле лице. — В кожнім разі ви не повинні цього робити без накриття голови.
— Ах, що там! — пробуркотів.
Помітний контраст до здорової, обгорілої фарби його лиця творили його, білі як сніг, маленькі руки, що в суставах не були грубші як у двадцятилітнього хлопця.
Найближчий день, то була неділя. Чистий голос дзвонів залунав у Тониній кімнаті. Сонце горіло над садом. Люди гуляли весело у святочних строях по вулиці. Тоню забрала велика охота вийти і вмішатися у ту веселу, говірливу юрбу. Нараз побачила вуйка, що йшов садом, і посумніла. А все ж таки він одинокий чоловік, що піклується мною, обізвалося щось у її нутрі.
— Підемо на прохід? — запитав він по своїм “Добрий день!”
— Добре, ходімо.
Одяглася й вийшли. Вона йшла певним кроком усе трохи наперед нього. Голову тримала трохи назад так, що її очі дивилися просто в синє небо. Нараз залунав коло неї тонкий голос вуйка:
— Алеж, Тоню, куди ти йдеш властиво? Та ж ти біжиш.
Вона звернула лице в його бік.
— А… а…
— Бачиш, я зараз подумав, що ти не знаєш, куди біжиш.
Показалося, що вона всього кілька кроків від ательє. Спаленіла, взяла вуйка під руку і пішла в іншім напрямку.— Та ж він не працює в неділю, — сказала, всміхаючися стиха. — Ото з мене забудько!
— Та ні. В неділю він у своїх батьків у Блюмав, — відповів вуйко.
— Так?
— Савль оповідав мені це. Він, здається, взагалі багато товаришує з ним.
— І вважає його здібним?
— Ще й як! Савль твердить, що це один з найкращих новочасних малярів. Він ще там якось висловився по вченому, але в голові у мене це не держиться. Тільки що той Брандер робить багато дурниць.
— Яких?
— Одно те, що багато дармує. Коли не має ніякого замовлення, то замість робити студії і виробляти техніку, він собі лежить горі животом і дивиться безцільно в небо.
— Я думаю, він іде тоді до своїх батьків.
— Так, це значить, він лежить на полі, а коли зголодніє, нассеться молока просто з дійок корів, що пасуться там, і не йде зовсім до хати.
Слідуючого дня, коли Тоня відчинила двері до ательє, почула живу суперечку. Стояла хвилину нерішуче, чи має відхилити заслону, чи відійти. Нараз почула, як Ральф сказав спокійно:
— Між нами все скінчилося, я не хочу тебе, набридла ти мені. Пощо ця сцена? Йди ти…
Жіночий голос залящав. Роздався грюк. Якась посудина розлетілася на череп'я. Попри Тоню перебігла напрочуд гарна дівчина з розвіяним волоссям, із сльозами в очах і зникла.— Аглая Брантгурст, — шепнула Тоня. — Найпишніша красуня у місті, руки якої добивалися сини найперших родин, вона тут! А він, хлопський син, відіпхнув, прогнав її!
Хвилину вагалася, потім відвернулася швидко і збігла по сходах назад. Вона не могла б глянути йому в лице. В її голові роїлися дикі думки, яких вона не могла зараз розв'язати.
Ввечорі пішла на дальшу прогулянку. Вуйко цього пополудня пішов на круглі й не міг дотримати їй товариства. Вона пішла через поля та толоки, через міст, що перекинувся через ріку. Далі потяглися просторі ліси. На краю їх розсілося декілька хат. Одна мала довкола буйну леваду. На буйній мураві паслися корови. Трава росла високо. Яскраві макові квіти стріляли з неї вгору на високих бадиллях. А Тоня йшла тихо вздовж плоту й дивилася в одно місце. Майже схований у буйній зелені, лежить там Ральф і, недбало підложивши руки під голову, дивиться своїми синіми, голодними очима перед себе в золоту й неоглядну далечінь. А його очі чіпляються стебел, квітів, усього того життя перед ним і висисають із нього щонайкраще, те, чого перед ним не бачив ще ніхто, те найтаємніше, що було заховане, і розщипують з жорстокою самоволею їх душу та роблять із неї новий твір.
Тоня притискає груди руками. Щось в її нутрі силує її дивитися й дивитися на цього мовчазливого чоловіка.
Тоня не зводила з нього очей. Як мала би виглядати жінка, яку б він полюбив, коли відіпхнув від себе з немилосердною байдужістю найкращу, найчистішу? Чому він відправив її? Надокучила йому? Він сказав їй: “Набридла ти мені!” Надоїсти може лише те, що було в нашому посіданні. Тоня затремтіла. В тій хвилині залунав його дзвінкий хлоп'ячий сміх. Він думав про щось веселе. Її голова похилилася на груди. Ральф схопився з місця.
— Дякую, на нині вже досить.
Вона налякалася.
— Чи вже так пізно?
— Ні, але ви виглядаєте нині дуже недобре. Ви цілком змінилася. Ваше лице якесь сіре. Відложімо до другого сеансу.
Потім пішов до столика, де стояла аґатова пушка з папіросами. Закурив.
— Ви курите?
— Ні.
Хвилину блукали його очі по її лиці, потім промовив невинним, спокійним голосом:
— Вам певно вчора було прикро? Дуже мені жаль.
При тому виглядав несказанно добродушним. А потім по хвилі простягнув до неї руку:
— Нехай це лишиться між нами, задля неї.
Тоня подала йому свою руку.
— Ця замітка була зайва.
Минуло кілька хвиль. Вона стояла перед ним зі спущеними очима, наче б то вона чим провинилася. Нараз він сказав:
— Прошу, чому не сідаєте?
Вона вже давно стояла та тримала капелюх у руці.
— Ви вже не будете більше працювати?
— О, буду, але в тій хвилі не маю охоти.
Нараз докинув, наче договорюючи свою думку:
— А все через оцю погану буду, це ательє. Я мав звичайно ще другий вихід.Вона засміялася мимохіть, а відтак сказала:
— Простіть, але я думаю, що такі сцени непотрібні, а бодай не часті.
Не відповів, лише дивився на стелю. Тоня вперше оглянула ательє. Досі була все таки несмілива й не важилася розглядатися. На стінах висіли образи та ескізи, але були майже не до пізнання під пилом. Килим на долівці був засмічений попилом від сиґар, обрізками паперу і т. п. Так само столи й консолі, на яких стояли предмети іноді не малої артистичної вартости. Софи і крісла, оббиті дорогими оксамитами, були не чищені, на них лежала накидана всяка всячина. Видно було, що тут може ще ніколи не доторкнулася дбайлива рука.
Ральф запримітив легеньку посмішку на устах Тоні.
— Чисте кавалерське безладдя, правда? — сказав весело.
— Мабуть не хочете інакше.
— Ха-ха-ха! — засміявся. — Не хочу. Хотіти, то я хочу, але інша річ, чи можу.
— Та ж можете найняти собі доброго слугу, ні?
— Ні.
— Чому ні?
— Бо…
Засміявся знову та глянув на неї милосердно збоку, немов подумав собі: яка ж ти собі наївна людина!
Вона почала догадуватися правдивого стану речей.
— Алеж ви маєте великі прибутки! — завважила.
— О, так, але ще більші видатки.
— Як це?
— Не для себе! — сказав. — Але…
— Що? Одначе простіть мені! Яке я маю право втручатися у ваші відносини?
— Чому ні? — завважив простодушно. — Від учорашнього дня вважаю вас немов своїм товаришем.
— Справді так? — скрикнула вона, і її серце забилося живіше.— Певно! — сказав він обтріпуючи попіл з папіроси. У вас є щось таке, що мене майже приневолює до довір'я; я думаю, що міг би сповідатися перед вами, як перед матір'ю. Бо перед нею — але вам що такого?
— О, нічого! — сказала Тоня. — Тут у крисах капелюха мусіла бути шпилька, я вкололася трохи. — А потім докинула з легесенькою усмішкою: — Чи можу покористуватися своїм материнським правом і…
— І що?
— І прислати свою дівчину, аби зробила тут порядок як слід.
— Алеж ні, що за думка? — засміявся він. — Ні, це вже не йде. Я не люблю, коли тут нишпорять чужі руки. Та й так мабуть усе швидко зміниться.
— Як це?
— В цих днях рішиться, чи Віденська галерея купить у мене один образ.
— Та ж ви продали недавно один до Берліну.
— Ах, так…
— Ну? Говорять, що ви дістали за нього гарні гроші.
— Так, а по правді не я, лише мої вірителі, яких маю ще з часів академії, різні люди…
Тоня похитала головою.
— Ну, і що зробите, коли куплять ваш образ?
— Побудую собі нове ательє. Цілком просте, без паради, але — вигідне.
Тоня наділа скоро капелюха на голову.
— Та годі вже мені гаяти вам час.
— Ще два сеанси, — сказав він, відчиняючи двері.
Коли прийшла додому, вложила чека в конверт і послала його Ральфові. Чек був виставлений на суму, яку він дістав за свого “вуличника”. Про ціну свого образу не питала його цілком.Коли слідуючий раз переходила через добре знайоме подвір'я і наближалася до дерев'яних східців, вилетіла проти неї з тіні дерева якась жіноча постать, що там була схована. Була це Аглая.
— Пані! — промовила в сильнім зворушенню. — Ви й так уже все знаєте, то знайте ще й це! Він не хоче приймати листів, які я послала йому поштою. Ось лист заадресований чужою рукою. Змилуйтеся, положіть цей папір денебудь, де б він знайшов його, але робіть це так, щоб він не запримітив. Я зроблю собі смерть, коли він не…
Нагорі заскрипіли двері, молода панночка вибігла з подвіря. Тоня стояла на місці, тремтячи від ніг до голови і мнучи у руці невеличкий папір.
— Бідна ти, нещасна дитино! — заговорив у ній якийсь голос, якийсь високий, святочний настрій огорнув її. Вона подумала і сказала собі в душі:
— Я хочу ущасливити тебе, ти гарна дівчино, він мусить тебе знову полюбити.
В такім настрої пішла вгору сходами. Але нараз в її голові майнула думка: чи я ошаліла? Яку силу я маю над тим чоловіком? Хвилину здавалось їй, що він належить до неї, що вона має на нього якесь право. Ошеломлена відчинила двері. Ось він стояв перед нею. Його брови були наморщені, зрештою лице здавалося спокійним. Для неї одначе було воно в цій хвилині дуже страшним, наповняло її тривогою.
— Дайте мені того листа, нехай кину його за нею! — сказав і простягнув руку.
Тоня відповіла спокійно:
— Я не маю ніякого листа.
— Перепрошую! — сказав спокійно він так само. — Маєте, я бачив цілу сцену.— Ну, то ви зле бачили.
Його зіньки стяглися так, що очі набрали якогось звірячого вигляду. Він ухопив Тоню за руку, в якій вона тримала листа, і його пальці ввертілися між її. Вона не пускала. Але таки пустила, бо він майже роздавив їй руку своїми білими, слабими дитинячими руками так, що аж заточилася з болю й мусіла сісти на кріслі. Він подер папір на дрібні шматочки, а потім підійшов до неї.
— Вибачте, але з товаришами не робиться багато короводів, правда? Прошу до середини.
— Ні! — простогнала вона. — Прошу, покличте мені дорожку… рука…
Не могла говорити далі, її серце умлівало з болю. Та він відкинув на бік заслону так, що світло вдаряло зсередини, і присів коло неї на землі, взяв її руку у свою, доторкнувся її ніжно своїми устами і обвинув скалічені пальці хустиною. Коли вона бачила, як він заходився, стоячи перед нею на колінах, мусіла всміхнутися і схилила голову, так що його ясне волосся доторкалося її лиця, і сказала:
— Добре вже, ходімо до середини.
Він увів її до середини. Але не працювали довго. Обоє якось не мали охоти. І він сказав:
— Тепер мусимо відбути ще один сеанс більше, бо останній раз і сьогодні робили ми дуже мало. Вам уже набридло сюди приходити. Але у двох сеансах уже напевно будемо готові.
Потім знову прийшла якось (кілька днів пропустила задля скаліченої руки) і застала його двері зачиненими. Де ж він? На табличці було написано: “Виїхав”. Куди? — подумала. Була однак цілком спокійна. Вернутися мусів конче, бо знала, що він її образ скінчить. Одного ранку, десь за чотирнадцять днів, дістала від нього картку, в якій він вибачався, що мусів виїхати так нагло в пильній справі. Та ось він вернувся і просить її прийти знову на сеанс.
Пішла й побачила, що його лице ясніло, немов від внут— рішнього, сонячного проміння. Про її скалічену руку він, бачилось, забув, бо не запитав навіть, чому мала один палець завинений. Взагалі був мовчазливий, немов зайнятий чимсь зовсім далеким. Його тонкі руки, в яких було стільки брутальної сили, вмотувалися раз–по–раз в ясне, буйне волосся. По годині сказав Тоні, що слідуючий раз вже останній.
Вона притакнула. Потім цілу ніч не могла спочити ані заснути. А коли настав ранок, чесалася майже цілу годину, бо хотіла показатися пристойною, а її волосся нараз підійшло догори, бурилося і спліталося кучерями. Потім пройшлася востаннє через подвір'я, де стояв великий, самітній явір. Але чому до ательє двері були відхилені? Здивована відчинила їх. З нутра залунали голоси. Один цілком молоденький, співучий, а один легко зворушений. Заслона не була цілком зсунена. Вона заглянула до середини. На софі сидить дитина, зовсім молоденька дівчинка, найбільше шістнадцятилітня — отак перша провесна — і великими, зачудованими, невинними очима роззирається по запорошених образах і показує невеличким, ніжним вказівним пальчиком на ті, що їй подобаються найкраще. А поруч неї сидить Ральф, обнявши її ще нерозвинені плечі й зазирає палкими очима в її лице. Його ясне волосся доторкається її попелястих кучерів, а він впивається своїми устами в її коралеві дитинячі уста.
Ластівки шибають попід вікна, а сонячний промінь освічує їх обох. Вони все забули, навіть двері забули зачинити… Тоня віддаляється тихо-тихесенько.
Вона не пішла додому. Йшла вулицями та вуличками, читала плякати на мурах, дала кільком жебруючим дітям милостиню й сіла в якімсь публічнім парку. Схилила голову на поруччя лавки і прижмурила очі. Було їй зрештою зовсім добре, лише чула, що в лівому боці грудей давило їй немилосердно щось таке тверде, кам'яне, і вона не могла ніяк зрозуміти, що це таке. Коли б труп мав чуття, мусів би відчути щось подібного, — подумала собі. Відтак притулила руку до болючого місця й почула тихий, тремтливий стукіт. Нараз догадалася: ах, так це ж моє серце! Згодом пройшли пішоходи й дивилися здивовані на неї, як вона сиділа, притискаючи рукою груди. Вона встала і пішла додому. Сонце того дня зовсім не хотіло заходити. Та й потім не було темно, бо повнолиций місяць піднявся і зробив новий день.
Тоня лягла в ліжко, але відчинила вікно. В її кімнату влилася ціла повінь світла і літніх пахощів, її душа оп'яніла і сон відбіг від неї. Зложила руки навхрест на зранених, хворих грудях і не могла прийти до себе з зачудовання — зі щастя і з горя.
Нинішнього дня серед болю вродилася її любов. Удар, що зранив її серце, відкрив їй заразом очі. Вона любила Ральфа. Любила його так, як може любити тільки дозріла жінка, небесною любов'ю, що дає, не бажаючи одержати. Припавши головою до подушки, вона всміхалася, а сльоза за сльозою котилася по її лиці. Потім заснула, як той, що близький смерти і надіється проснутися у Бога. Думала справді, що не переживе цієї ночі.
Але як лише розвиднилося, вона прокинулася і її огорнула розпука й безрадність. Чи зробити собі смерть? 3нала напевно: без нього не могла довше жити. Що то за дні будуть, коли вона дихатиме, не сміючи пестити своїми очима його ясного волосся, не чуючи його глупого, безпідставного сміху, не всисаючи в себе всієї тієї атмосфери, що віяла від нього, як від шмата сирої землі!
Тоня зірвалася прудко з ліжка і стала перед люстром. О, яка вона ненависна сама для себе! Чому вона не була гарна, принадна? Але, що для нього краса? Аглая була принадна, як Венера, а проте він відіпхнув її. І душа закоханої дівчини догадалася, чого він хотів. Він хотів натуральности, не прикрашеної, не приглаженої, простої природи, молодости зі свіжим пухом наївної змисловости довкола червоних уст, любої дикости, непогамованого, невпинного, майже несвідомого бажання.
Тоня зідхнула. Як то, і її мав би він колись полюбити? Її, стару панну, перецвілу, зів'ялу в сумній самоті? Її, якій довіряв так, як матері? А коли не схоче її, вона мусить умерти. Мусить. Сльози полилися потоком із її очей, коли згадала, що не буде їй вільно бути близько нього. Ні, такий час не повинен, не сміє настати для неї ніколи у світі! Але чи ж нема у неї нічого, чим могла би прикувати його до себе? Вона схопилася, мов ужалена. В голові промайнула їй якась думка. Боже Всевишній! Спаленіла аж по самі вуха. Її уста стиснулися судорожно. І чому ж ні? — запитала себе з блискучими очима. А потім наче гора звалилась їй на серце. О, Боже, коли б мала хоч одного чоловіка на землі, у кого могла би попрохати поради, допомоги! Вуйко? Ні, не зрозумів би її ніколи, ніколи! Ні, вона сама-самісінька! Сама мусіла перебути свою боротьбу, не радячись ні з ким, крім свого серця.
В гарячці увійшла до його ательє.
— Чи ви були тут учора? — запитав.
— Так, — відповіла, — але я вернулася, бо ви мали гостя!
Не відповів нічого, лише потупив очі в землю. По хвилині запитала Тоня:
— Чи це ваша суджена?
Засміявся тихо.
— Ні!
Потім узявся до малювання. Малював майже півтори години, а потім сказав:
— Тепер образ уже готовий настільки, що можу його викінчити без вашої присутности.
— То вже кінець? — запитала глухо.
Кивнув головою.
— Може дозволите сиґаретку? Ах, правда, ви не курите!
Вона встала і взяла свої рукавички. Ґудзики не хотіли якось защібнутися. Нараз промовила:
— Ну, що ж, купили ваш образ?
— Не хочуть; зразу хвалили його в часописах всіма способами, потім комісія ухвалила, що він не надається до галереї. Нехай і так!
— Ну, то не буде нічого з перебудуванням ательє?
— Наразі нічого не зробиш, — відповів і зідхнув крихітку.
— Що він зробив з тими грішми, які я недавно послала йому? — подумала вона собі.
— Я був оце в Англії! — заговорив він, — Там я бачив, що то значить ательє. Яка розкіш, яке багатство, а при тому й не виходячи з доброго смаку. Це…
— Коли ви були в Англії? — перебила його.
— Перед чотирнадцятьма днями.
Тепер вона вже догадується, що він зробив з грішми. Розкинув як полову на всякі дурниці, на… Кров підходить їй до лиця.
— Я чула цими днями, що в Лондоні йде власне ліцитація правдивих гобеленів. Чому ви не купили їх? Це ж найкраща оздоба в більших залях.
— Так, але дорогі у біса, — буркнув він.
Вона здвигнула плечима.
— Таких речей не купите щодня. Зрештою, здається, ліцитація ще не скінчилася. Як гарно виглядали би оці стіни, обвішані гобеленами з сімнадцятого віку з рисунками де-Крайє!
Повертається поволі при тих словах кругом і обзирає стіни. Він здивувався трохи, потім усміхається:
— Ну так, але й меблі мусіли б бути відповідні.
— Дука де-Ровінь продає інвентар своєї палати при Корсо в Римі. Мають там бути меблі чудової роботи, всі в найкращім ренесансовім стилю.
Ральф хитнув головою.
— Вірю, але тоді мусів би я побудувати собі цілком нове ательє.— Чому ж би ні? — каже вона спокійно. — Певно, що так. Я на вашім місці взяла би собі за взірець ательє Макарта. Воно стояло в старім, розкішнім саду; тут якраз такі ґрунти зараз на продаж.
Ральф з розіскреними очима бігає за її фантастичними плянами.
— Так, це було би усе дуже гарно, але на це треба бути багатим.
— Ну, — каже вона байдуже, — такий артист, як ви, може добути собі все, чого лише забажає.
— Ну, так, але запізно, — докидає він у думці.
Нараз промовила вона, здіймаючи з руки надягнену вже рукавичку:
— Ну, а чому ж не оженитеся з багатою панночкою?
Він засміявся.
— Бо не знаю такої. Всі, що мені досі припали до вподоби, були бідні, бідніші за мене.
— Так то воно звичайно на світі. Негарні бувають багаті, гарні — бідні. На щастя Бог дав кожному щось. Негарні живуть задля гарних, аби ті послуговувалися ними. Тоді негарні також стануть гарними — зі щастя.
Тонині очі заходять слізьми.
— Але лондонську ліцитацію ви не повинні пропустити. Мені було би жаль.
Та нараз вона приступає ближче до Ральфа, бере його за обидві руки, звертає до нього своє розпалене, внутрішнім зворушенням украшене лице і говорить тремтячим, м'ягким голосом:
— Пане Брандер, чи можу віддати вам на услугу свій маєток, або… — її голос урвався і розпливається у сльозах, — чи хочете бути його паном, даючи мені своє ім'я? Я, я, здається, знаю вас добре і не буду ніколи обмежувати вашу артистичну свободу. Ви розумієте мене: я не влазлива, прихильність, якою ви добровільно наділите мене, прийму з подякою, але претензій на неї не буду мати ніколи.
Хлопський син стоїть онімілий. Поводить рукою по волоссю й почуває до неї безмежне співчуття. Потім простягає їй свої руки і каже тихо, з добродушним поглядом:
— Хай буде й так, товаришко!
На хвилю утиск злучив їх руки, потім вона пішла. Не плаче вже більше. Лице її побіліло, її очі світяться. Вона повна великої любови, тієї небесної, що дає, не бажаючи одержати нічого. Вона окупила собі право оглядати його ясну голову, вгадувати його бажання, піклуватися ним. Вона скромно сидітиме сама десь–колись у кутику його ательє і буде придивлятися його роботі. І знайде в собі силу, що змусить до мовчання її серце, коли він вийде з дому і вернеться назад, обіймаючи тепле, молоде життя, на якім він відсвіжить свої голодні, прагнущі, артистичні очі.
Вона буде терпіти в щастю і буде щаслива в горю.