Твори (Франко, 1956–1962)/20/Жобен
| ◀ Шарль Фолєі. Закладниця | Твори в 20 томах Том XX Жобен (Шарль Фолєі) |
Анатоль Франс. Новорічна казка ▶ |
|
По битві коло Сальбефа, в якій ми здобули три тисячі набоїв, сімдесят карабінів і сто пар черевиків, спочивали ми в лісі Шеміє. Свіжо вбитою дорогою йшли наші вояки, а за ними я й о.Пішері. Вояки поспішали до полонини, відки піднімався легенький дим. Уже здалека серед снування наших вандейців ми побачили огнище, при якому дві старі бабусі порались коло величезного кітла, наповненого м'ясом; дванадцятифунтові хліби накладено стосами на мураві. Шелест листя заставив нас оглянутись, і ми побачили Жобена, родом із Бельтієра, що, несучи чоловіка на плечах, перескакував через пеньки зрубу.
— Певно несе раненого товариша, — промовив я.
— Ні, ні! — озвався хоробрий панотець, якого лице нараз захмарив вираз тривожного сусу. — Це в'язень! Жобен підстрелив його, потім зв'язав йому руки й ноги. Ходім до них!
І обертаючись нагло до мене, панотець промовив тихо:
— Цей Жобен, вернувшись з-за Льоари, знайшов від своєї хати лише згарище; його молоду жінку і його дитину повісили Сині. Жобен лютий: боюся, що він задумує якусь жорстоку помсту.
Коли ми догонили Жобена, він кинув свого в'язня перед себе на мураву і, віддихаючи звільна, набивав свій мушкет. Панотець запитав його:
— Що ти тут робиш, Жобене? Інші пішли їсти; йди за ними.
Відслонюючи свої білі, вовчі зуби, Жобен відповів:
— Маю час. Наперед побавлюся трохи з оцим лабачем.
І він показав на чоловіка, що розчіхраний, в подраному на шмаття одязі, обчорнений порохом та пилом, з очима забіглими кров'ю, стогнав від рани і вився у путах, що вгризалися йому в тіло, стискаючи йому ноги й руки. Жобен говорив далі з дикою радістю:
— Та й намучився я з ним! Утікав як заєць! Я поцілив його нарешті в коліно, щоб дістати його в руки живого. Він упав. Ось я й зв'язав його і поклав собі на плечі. Тут я спокійний; ніхто не відбере у мене його. Ось як він в'ється, мов хробак! Я жду, поки трохи прийде до себе, а тоді завдам йому мук.
Панотець Пішері перебив його голосом придушеним від зворушення:
— Мабуть не хочеш убити його, Жобене?
— Ні, не відразу, панотче, — сказав вояк, ставлячи свій карабін під деревом. — Ніщо нас не гонить: нехай іще потерпить трохи перед смертю.
Панотець поблід як стіна.
— З безоружним, зв'язаним, раненим чоловіком ти не зробиш цього!
Жобен вибухнув сміхом.
— Ага, ні! Ось заждіть лише, побачите!
Панотець випростувався перед ним і крикнув грізно:
— Я тобі забороняю!
Очі вояка потемніли під його навислими бровами; він визивно виставив наперед груди.
— Забороняєте? Яким правом? Не ви зловили його, він не ваш! Пан Стофле знає, скільки я зазнав нещастя від Синіх; якого в'язня спіймаю, того він дарує мені! А вам зась до того, забирайтеся звідси!
Супроти цього гніву панотець засоромився своєї сердитости. Він промовив лагідно:
— Жобен, а якби я попросив тебе: даруй мені цього нещасного?
— Віддайте мені мою жінку й дитину і беріть його собі!
— Я ж тобі не наказую, Жобене, я лише прошу тебе, прошу уклінно!
З роздутими ніздрями, з затиснутими зубами Жобен повторював неподатливо:
— Не принижуйте себе просити мене, панотче, бо це марне прохання. Я маю вояцьке право і скористаюся з нього. Чим довше забавляєте мене, тим більше мук зазнає цей.Жобенів погляд був незламний. У панотця дзвеніло милосердя та розпука. Потім, хоч усе ще блідий, він нараз випростувався поважно і в його словах затремтіла якась екзальтація.
— Нехай і так! — промовив. — Роби з ним, що хочеш? Я тебе просив як чоловік чоловіка. А тепер я говорю до тебе як священик. Коли ти християнин, перед тим, як замордуєш його, припади на коліна.
Жобен вагався нерадо.
— А то пощо?
— Припади на коліна! — повторив панотець рішуче.
І він підняв розп'яття, прив'язане до його шкапліра, і виставив його перед очі Жобенові.
— Знаєш іще Отченаш, Жобене?
— Що ж то, панотче, вважаєте мене поганцем? Певно, що знаю!
— Коли знаєш, то склади руки і скажи зараз, дивлячись на Розп'ятого.
Жобен склав руки і проговорив Отченаш. А коли вимовив слова: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” — панотець перебив його:
— А розумієш ті слова, Жобене?
— Так, розумію, — відповів Жобен глухим тоном.
— Коли розумієш, то скажи їх ще раз за мною тихо, в глибині твого серця, цілуючи оце чоло покалічене тернами і отих п'ять ран відкритих та плачучих кров'ю.
Жобен цілував рани, піднесені до його уст, а панотець серед сутінку й глибокої тиші лісу, голосом проймаючого жаху та милосердя повторив: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”.
Скінчивши, панотець відступив набік, відслонив в'язня і промовив просто:
— Встань, Жобене… Подивися на свого в'язня… Тепер візьми його, муч, мордуй, коли можеш!Та Жобен, не підводячи очей, майже так само блідий як і панотець, пробурмотів:
— Не можу вже, панотче! Злість моя минула.
——————————
Примітка: Charles Foley — L'Otage, Paris, 1899. Ця книжка дає низку цікавих нарисів з історії боротьби французьких республіканців з повстанням у Вандеї. Хоча автор стоїть по стороні вандейців і проти революційною уряду, його нариси багато мають чисто людського, а тому й подаємо кілька з них у перекладі.
І. Ф.