Твори (Франко, 1956–1962)/20/Останній Моа
| ◀ Із австралійських новелістів | Твори в 20 томах Том XX Останній Моа (Век) |
О. Б. Годж. Лист ▶ |
|
Дощ ішов уже три дні — дощ, який може йти тільки в горах Нової Зеляндії. Декілька лісничих сиділо біля огнища, потерпаючи від холоду, і курили мовчки. Розмова скінчилася, ніхто не мав що більше сказати. Мглиста і мокра околиця, покрита камінням і папоротями, не давала фантазії ніякої поживи.
Дік кашлянув, немов би пригадавши щось, і всі поглянули на нього, немов питаючи й заохочуючи. Про все, що є на світі, Дік умів сказати дещо з власного досвіду. Йому було 60 літ і він у своєму житті перейшов найрізніші колії: був моряком, копачем золота, вояком і стрільцем у чагарах. Нову Зеляндію знав вздовж і впоперек.
— Недавно читав я в газеті, — розпочав він, — що там, унизу, на півдні, знайдено десь повний скелет вимерлого птаха Моа. Ну, я міг би дещо сказати про того старого птаха. Але ви певно не ймете мені віри.
І він з погордою плюнув у вогонь. Ми наввипередки один перед другим почали впевняти його завзято, що його віродостойність у нас так непорушно тверда, як шпиль Руапегу, якого хмарами повита голова дивилася на нас. Дік суворо оглянув наш гурток і, очевидно задоволений своєю інспекцією, почав без дальших церемоній своє оповідання.
— Коли в давніх часах я перший раз висадився на берег Нової Зеляндії, почалася на західнім побережжю якраз тоді золота гарячка. Я з одним своїм приятелем спасся втечею з одної барки, що стояла в пристані Літльтона, і ми обидва почвалали пішки до золотого району. Зразу нам поводилося досить лихо, і нарешті ми забилися в гори далеко, далі від інших копачів. Ми розложили шатро у підніжжя великої яскині і здобули тут немало золота, але життя наше було дуже відлюдне. В перших ночах на нас нападав великий страх. Швидко по сумерках чули ми з лісу дикий, ревучий шум, подібний до свисту сирени у млі. Та коли не було більше ніякого лиха, ми скоро привикли до того крику і користувалися ним навіть як сигналом до вечері.
Та ось одного дня ми працювали на малій терасі нижче яскині, коли понад нашими головами з чагарника перелетів камінь, завбільшки як людська голова, немов би вистрілений гарматою. Потім перелітали ще два або три такі самі камінці, а нарешті сажневе дерев'яне поліно. Ми догадалися, що, де в повітрі літають такі дрібні забавки, може бути для чоловіка нездорово, і полізли вгору, щоб придивитись, хто забавляється такими речами. На обриві, може 50 метрів понад нами, стояв злочинець, величезний птах, більш-менш вдвоє більший від струся. Він порпав землю, шукаючи поживи, тут і там дзьобнув якогось хробака або гусільницю.
— Бідолаха! — промовив Джек. — Коли такими дрібницями він мусить наповняти свій живіт, то може половину тієї гори спорпати на наші голови.
Ми почали придивляти йому. Він поглянув на нас і порпався собі далі. Ми подумали, що найкраще лишити його самого.Пізніше зустрічали ми того велетня досить часто, коли проходжувався в кориті ріки або по чагарнику. Він, здавалося, почував прикро свою самоту, не зустрічаючи рівного собі. Як виглядав? Був трохи подібний до тетерева, яких тут бігає багато, але сто раз більший. Мав на собі шматочки товстих крил і смішно короткий хвіст, який при кожнім своїм кроці комічно задирав угору. Бігати? — ну певно, бігати вмів що вмів. Я бачив його одного разу в погоні за маврійським щуром, і щур не мав ані хвилини надії на життя. Він похилив голову вниз і гнав через корчі та поміж молоді дерева як насмарована блискавка.
Нарешті велетень одної ночі зробив нам візиту в нашім шатрі, власне коли ми засіли до вечері. Правдоподібно червяків і гусільниць за день назбирав мало, бо видно було, що терпить сильний голод. Джек кинув йому половину печеного голуба; він проковтнув його як горошину, а потім розпочав напад. Приступив просто до отвору шатра і кинувся на решту нашої живности. Джек скочив з місця і вдарив його коцюбою, але каторжний птах копнув його одною ногою в груди так сильно, що Джек відразу присів дуже твердо. Я кинувся на нього з сокирою, але він, не чекаючи на мій удар, дав мені пару таких копняків, що я опинився на землі з бажанням спочити трохи. Це був порядний боксер і не схибив ані разу. І тут же він пожер усі наші голуби, проковтнув цілу паляницю, проковтнув ніж, а потім устромив дзюб у гарячий чай. Вихопив його відтак швидко, можете собі подумати! Але коли Джек почав сміятися і підняв трохи голову, кинувся старий пташище на нього і топтав його три секунди так, що йому відхотілося від сміху. Покинувши його, він почав поратися в шатрі. Та що шатро було занадто тісне для нього, перевернув його відразу копняками своїх ніг і почав парпати як парова машина. Весь наш спряток розлітався на всі боки як живий. Він побачив мій годинник і проковтнув його, так що тільки ланцюжок звисав йому з дзьоба. Потім кинувся на пушки з консервами і почав двофунтові пушки ковтати як бобики. Аж алькоголь зробив йому кінець, як не одному іншому.
Ми мали кілька кварт рому в великій циновій бутлі, і коли він устромив до неї свою голову, засмакував йому ром незвичайно. В усякім разі він не квапився витягати голову з бутлі. Коли нарешті попробував це зробити, шийка бутні не пустила його голови, і він не міг бачити нічого. Він почав тріпатися страшенно, і наші речі розліталися від нього на всі боки. Він скочив у вогонь і розкинув його, потім побіг між дерева, б'ючися то об одно, то об друге, поки не зрозумів, що так далі не можна. Тоді й заспокоївся, притиснув бутлю з головою до землі і почав помалу викручувати з неї голову. На це я й чекав. Я прискочив із сокирою і швиденько увільнив його від бутлі, розуміється, при тій нагоді відскочила і його голова.
Ми жили майже місяць м'ясом того птаха. Смакувало як індичатина, тільки трохи дико. Розуміється, пушки з консервами і годинник ми повиймали з нього, а до того ще знайшли в його животі мало що не п'ятнадцять унцій золотого піску, який він призбирав за свого життя.
Чому ми не взяли його до міста і не продали? А тому, що були новаки і не мали поняття, що птах Моа не такий частий, як москіти.