Твори (Франко, 1956–1962)/20/Гайдуки
| ◀ Генріх Гайне. Флорентійські ночі | Твори в 20 томах Том XX Гайдуки (Лука Йовович) |
Із австралійських новелістів ▶ |
|
Гайдуки — не то розбійники, не то герої, що воювали з Турками, щось подібне до наших опришків.
Оцей прекрасний образок з життя Чорногорців не дуже ще давньої доби, бо 30-х років нашого віку, написаний Лукою Йововичем, учителем села Маркоєвичі у Чорногорі, був надрукований разом з другим образком у першому річнику літературного часопису "Луча", видаваного товариством "Горски Виіенац" у Цетині, почавши від 1895 року. Одно з тих оповідань переклав відомий фолкльорист Ф. С. Краус на німецьку мову і надрукував у ч. 37 віденського тижневика „Die Zeit” додавши від себе слова признання для талановитого автора. "Та в Цетині, — пише мені д. Краус, визичуючи мені перший річник "Лучі" для мого перекладу, — хтось там косо подивився на те, що бідоласі сільському вчителеві зроблено так багато чести, і мені перестали присилати "Лучу".
Ів. Фр.
В день св. Архангела 1835 року прийшов Степан Баша з села Граждана на свято до Іва Йовова Лекича в Буковик. Днина не довга. Всі сільські приятелі зараз по обіді зібралися разом, зробили «коло» і співають на подвір'ю перед Івовою хатою. Степан і Іво в хаті сіли біля вогню, притягли тонку довгогорницю (боклажку), повну вина, і обертають її поблизько грані, щоб пити вино добре пригріте.
Проти ночі «коло» розсипалося, а по вечері гості розійшлися. Степан лишився.
— А що, Степане, ходиш іще на Бар (місцевість на турецькій території)? Пригониш дещо? Чи може покинув те ремесло?
— Пригонив я, ходив, розщибався, і скажу тобі правду, не покину цього ремесла, доки голову не зломлю. Я не волоцюга — знов тобі скажу; хвала Богу, маю з чого жити. І коли що прижену — не хвалюсь тобі ні за макове зерно — ніколи з цього й крейцара не бачив. Все село кличу на гостину: поб'ю воли, поріжу барани, як там що притрапиться пригнати, і гощу ціле село мов на свято. Та головне мені те, щоб залякати «песю віру», щоб не сміли з хати й носа показувати, щоб і в сні я їм снився. А ти що думаєш?
— Їй-богу, те що мовиш про крейцарі, це хоч би записати! Пригнав я був раз сімнадцять баранів — та й барани ж бо були! А товстючі! Якби мені хто інший говорив, а не сам я своїми очима бачив, ніколи б не повірив. На палець солонини було на кожнім. Одного я зарізав на вечерю, щоби челядь дома оскоромилася. Почали ми пити, розповідати. Коли погляну рано, а пан вовчик, дай йому Боже здоров'я, впакувався до кошари і вісімнадцять щонайкращих баранів — і тих пригнаних і моїх власних: цього хочу, цього не хочу. Аби який різник то не був би їх так порізав. Важко було дивитися, та що, не поможеш! От тим то нам годі сказати, що крейцара доходу з розбою не маємо. А що про те не маємо що їсти, цьому винні оті гарбузи, що біліють перед хатами онде на дубових стовпах (цебто вовчі лоби, що їх чорногорці настромлюють на стовпи перед хатами).
— А що то там наробили ті глодоляни (мешканці пограничного чорногорського села Глодола) з тими дзвонами, що їх украли з брчанської (Брч, село на турецькій території) церкви? Я питав Івана, та цей не вмів мені нічого сказати.
— Та що? Пожалувалися Брчане владиці, що нічого їм не лишають ті п'яні чорти, а виволокли їм навіть дзвони з церкви. Покликав владика тих наших до Цетині. «Верніть їм це, — сказав, — так би вас Бог благословив! Я ж вам казав, що Бог вам простить усе, що явно чи тайно загарбаєте в Туреччині, та цього, бігме, я вам не говорив, щоб ви волокли й дзвони з церкви! Аджеж хоча вони й не нашої віри, то все таки наші брати! Церкви і джамії (Джамія — турецька божниця) ні за що не смійте рушати, це гріх». І дав їм по цекінові. І, ховай Боже, звернули дзвони. Боялися, щоб їх владика не прокляв.
— Що вже й говорити, не гарно вчинили з тими дзвонами. Ніколи якось я не міг собі пригадати їх, та й, по правді, людська пам'ять коротка. Ну, а ти Іво добув дещо?
— Ні. Все отак крутився при домі, поки пшеницю сіяв, та поки ту дрібку приплоду до хати позносив. Тільки одного вечора, буде тому — як тобі сказати… ага, п'ятнадцять день тому, збігав я до Тудєміла. Там із обори — не було відки інде — я захарапчив одного коня. Дивився ще, чи не побачу кого при вікні, чи хто не виставить голову, був би йому плюнув в очі з пістолета, та ні, не було нікого.— А Міло Антович — от я й не питав тебе, що він поробляє? Той також цього ремесла не покине, не всидить дома, як інші, навіть на Різдво, поки дещо не прижене. Все він на тамтім боці. Аж боюся, що доведеться бідоласі колись солоно за все платити, вперше і в останнє. А багато там на нього накарбовано!
— Нічого йому не буде! Ті глодоляни — чарівники! Кожну скелю знає, як свої пальці. Чорти його годували, Дух Святий при хаті. За ним погоня, а він біжить в напрямі до Дульціня, а не сюди. Шмигає сюди-туди, поки слід його не згублять. Сам мені оповідав, що раз на морськім березі п'ять днів лежав у одній щілині, не мавши ані кришки в роті; і як міг це витримати, цьому я не можу надивуватися. А коли його погоня заскочила високо вгорі просто Румії, а він шусть у печеру, заховався там, а коли побачив відповідну пору, та в противний бік! Пішов я було, Степане, з ним торік між Матками. Прийшли ми, а він усе довкола мене, як дідько довкола хреста, повну голову мені натуркав. А друзяка він! Що тільки треба зробити, ні до чого тебе не пустить, усе сам. Вийшли ми на Врсуту (гору), а він уважає, надслухує, зазирає, розглядається. Коли смерклося, зійшли ми вниз над Шумань (річку) до Мркоєвич. Поки місяць зійшов, ми заховалися в гущавині, відки можна було бачити, чи нема якої небезпеки. Із загороди одного там Калемперовича вивели ми два воли як соколи і — вибачте — одного осла. Зв'язали ми ті худоб'ята воловодом, прип'яли їх у ліску, щоб перечекати решту дня, щоб їх хто не загнав або щоби самі не вернулися до хазяїна. А коли смерклося, почали ми помаленьку підповзати до них, бо ануж там засідка: розфалатають чоловіка, як порося в кориті, зверху донизу. Не легко то своє добро віддавати! Чоловік окрім свого життя і здоров'я не має чого більше й пильнувати, як тієї трохи своєї праці. А хто знає, чи їх перед ніччю не знайшли у схованці, де ми їх лишили і відки без руки не могли вийти? Ануж і вони стрільби в руки, та за слідами, хоч то воно й сухо. Ануж там сидять і добре чують, що надходять гості, і лагодяться, щоб їх привітати! От ми повземо тихесенько-тихесенько, повідпинали худібку, аж тут, братчику мій, ота анахтемська ослятина як завищить: Ігааа! Ігаа! Ігааа! Ми так і задеревіли, заперли духа у собі, життя в собі не чуємо, а воно стало та й верещить. Вже я хотів забити того дідька, щоб ніколи більше не верещав, та не хотілося рук поганити — подумай собі! — ослятиною!… «Ото — говорю — проклята скотина, знайшла коли ревти! А щоб тебе — говорю — звірі були без нас ізжерли!» Кажу Мілові: «Покинь чорта! Пусти дідьчу маму, нехай іде в безодню, щоб нам через нього не пропасти». Тут я побачив, що хоча б чоловік мав десятократе життя, а може прийти така година, що ані одного не врятує. І ніхто б навіть не пожалкував за нами, а кожний би сказав, що ми погибли за крадіжку. А скільки ми досі турків повбивали, про це би ніхто й не згадував. Та Міло, їй-же-богу, не пускає. «Дуже б мені — каже — придався дома!» І пішов на сто кроків уперед нас. Розуміється, осел дістався йому, і нині не гірший від якої шкапи під сідлом. Їй-богу, Міло орав ним цього літа! Ну, та це все було і минуло. А хочеш, то підемо колинебудь вечером. Я би сказав Іванові Лукичеві і переказав би Мілові по дорозі.
— Та що ж, підемо, коли хочете. Я не відстану. Тільки б мені тепер піти додому, щоби челядь знала, і як хто питатиме, щоби знали сказати, де я.
— Ні, я й сам не кажу, щоби зараз іти. Коли тобі догідно і коли захочеш — гаразд у дорогу! А мене завсігди дома застанеш, не піду нікуди від хати.
— Ну, то так і зробимо.
На другий день скоро світ Баша був уже дома.Двадцять четвертого падолиста того самого року вечером хто би був коло Бара о третій годині по-турецькому, був би побачив гайдуцьку купку з п'ятьох людей: Степана Башу, його братанича Андрія, Іва Лекича, Івана Лукича і Міла Антовича, позавиваних у різнобарвні пледи по-шестанськи, з торбами через плечі, в котрих навіть австрійські фінансисти не знайшли б нічого, хіба по доброму кусневі житнього хліба. Ножі з білими черенцями позатикали за пояси, рушниці в руках, одягнені в арнаутський одяг, шаравари і опанчі, на голови понадівали білі клачані, а навколо них пообв'язували невеличкі пальми — достотні турки. Коли переходили через річку Бунар, нагнали з десяток візників, що гнали вози з набором з Пристані до Бара.
— Мрамија мир, побро! Ку пошкок таш! (Добрий вечір, браття! Куди йдете?) — по-арабськи заговорив Баша.
— Мир севјен. Пошком пр'шпи! (Щастибі вам! Ідемо до дому) — відповідають ті рівнодушно, думаючи, що це шестани йдуть від черги на зимівлю.
Ліворуч у передмістю і в місті Барі видно світла, мов ілюмінацію, а праворуч море розвернулося перед очима, блискотить під погідним небом у яснім місячнім світлі. На вежі вибила третя.
З мінарету чути голос ходжі (мусульманський церковник), як виспівує вечірню молитву. Мерехтять зорі. Тільки десь-не-десь перепелиця з-під оливкового дерева з лаврового корча фуррр! і перелякає нашу компанію.
— Куди ж ми тепер? Як думаєш, Міло? — запитали товариші, коли дійшли до Залєва.
— Я би радив через отой ярок. Там є джерело, повечеряємо, бо у мене вже й ноги заболіли і жили під колінами болять з голоду. Адже від Созини шмат дороги! А якби нам дуже спішно було, то можна б і без вечері.
— Рушаймо зараз, повечерявши, — мовив Баша, — щоб нас сон не зломив і щоб нас день не захопив. Пограбимо при Можурі, ось тут переднюємо, а відси, по моїй думці, найліпше матимемо змогу роздивитися, щоб якого турка вбити.
Влашичі на захід, а вони при Можурі. Перед ними мов на долоні: Мркоєвичі, Печуриця, Кунє, Великі і Малі Горани. При сході сонця вони прискорили ходу.
— Гей, бачите онту череду просто Великих Горан, що власне вигнали? Бійтеся Бога, ходімо геть від них, щоб нам не було якої біди, — мовить Міло, — бо тут чабанів певно не менше як нас.
— А що би було, якби отого, що йде сюди так пильно, та положити, коли наблизиться? Куди би втік? Тільки один олов'яний бобик йому в живіт! Упаде як підкошений. Навіть п'ятами би не задригав — сказав Андрій. — Хто б нас почув?
— Не один! Коли почують постріл, то все, що живе, кинеться за нами. Вони все тримаються на осторозі, а ми занадто далеко зайшли. Тобі здається, що ти мудрий, але ти під моєю опікою. Мовчи! Не підводь рушниці! От іще запалена голова! Не дай Боже більше з тобою йти на таке діло! Чи хочеш узяти на душу стільки людей сьогодні? Ані руш мені рушниці, — пристиджував Степан Андрія, — коли сам того не можеш зміркувати, що це була б наша загибель.
Пастух на збочі понижче них спокійно ходив за товаром і грав на дуді. Андрій не зводив із нього очей: як повісив рушницю на дубі, як ішов до криниці, щоб обмитися, як обідав, як поїв худобу і городив пліт коло кошари. Коли наблизилася ніч, і він зігнав череду докупи, Степан за ним чуп-чуп-чуп з ножем у руках.
Пастух, почувши чупкання за собою, швидко обернувся, вистрілив з рушниці і пустився тікати. Степан, невлучений кулею прискорив і догнав його.
— Јо Паш Зоти! (Бійся Бога, не бий!) — скрикнув пастух.
Та в тій хвилі Степан відрубав йому голову і завернув товар у гори. Пов'язали худобу поясами та воловодами, що їх про таку потребу Антович усе мав намотані на собі. А коли добре смерклося, рушили стежками понад Печурицю. Степан і Міло передом, решта підганяють. Зупинилися. Надслухують.
— Гей, Бецько Катланов! — чути голос у селі.
— Чую!
— А прийшла твоя худоба до дому, чи не прийшла?
— Та от іду по неї! А хіба є що недобре?
— Та у нас дасть Біг — ані пастуха ані худоби.
— Бігме Боже, говорили наші, що бачили пізнім вечером, як п'ять хлопа поспішало в гори і гнали худобу, але то не були наші з торгу.
— Присястобоже, це чорногорці! Не хто, як вони! Я вже з ліхтарнею ходив, чи не подиблю їх, кричав, та не чути нічого!
— Почули нас! — каже Міло.
— Не бійтеся, а рушайте живо! Втечемо! — додає їм духу Степан.
А тут по селу крики: гей! гей! гей! на кожнім куті.
— Гей, Сульо Дрляне! Добрий вечір!
— Дай Боже й тобі!
— А що там чути з того боку, де Тахирова хата?
— Го! Джаври, небоже, забрали Тахирову худобу і втекли попри Юсуфову хату через чагарник доріжкою! Швидко вийдуть із яру. Ходімо за ними, з інших боків наші вже біжать.
— Іду, брате, йду!
Зацокали рушниці з кожного кута: лусь! лусь! брязь! брязь!Обскочили їх.
— Що тепер робити? — питає Міло.
— Що? Лишайте худобу до дідька, а я кину й оцю голову (Степан очевидно ніс з собою голову вбитого пастуха, на знак свого геройства), щоб було ногам легше! І біжімо догори поміж Печурицею і Добрими Водами!… Де ви? живо, щоб ніхто не згубився! Коли почнуть стріляти за нами, стріляйте на блиск! коли б нам тільки добігти та вхопитися у оту печеру, скочимо в неї і простоїмо до вечора, поки все втихне, а ніччю гайда додому. Біжіть, не підводячи голови! Ви не йдіть купою, а вроздріб, щоб нас не повбивали.
Гомін, крики, грюкають рушниці, дійсна битва.
— Ні, Степане, на Матір Божу, — благав його Міло, — не йди у ту печеру! За нами купа озброєних, — боюся, щоб не було гірше.
В тій хвилі постріли розділили гайдуків: Міло і Лукич направо, назад у долину Можури, аж над море; Степан, Іво і Андрій попри Лисинь, просто до печери.
Цього ранку на верхах гір випала пороша. Турки за слідами: чуп, чуп, чуп — просто до ями. Обступили її здалека. Яма полога, з двома гирлами: одно відкрите на схід, друге на північ. Аліл Брагов і Селім Смаїлов з села Микулича приступили ближче. Цікаві понахилялися просто над ямою, повстромляли голови.
— Але їй-богу, тут нікого нема! Це були ваші сліди!
Бум! бум! — грюкнули з ями рушниці. Аліл і Селім тільки п'ятами накивали своїм товаришам і стрімголов попадали в яму.
Тоді давай кликати:
— Гей, ви люди, вилізайте, на сто Божих вір!
— Гей, ви, турки. Йдіть собі з Богом! — гуде голос із ями. — Або стійте тут, коли ваша воля. Це наша хата. Ми приготовилися на таку пригоду. Маємо тут не менше всього, як у Гражданах. Вже двадцять літ, як ми тут спочиваємо всяке полуднє. І за рік, слава Богу, не хибне нам нічого, хоч би нас було й десять.
— А скільки ж вас там е?
— Ходи сюди та почисли нас! — крикнув Баша. А потім каже товаришам: — Не бійтеся, надокучить їм, а коли ні, будь-що-будь, якось продеремося і вернемо додому здорові і веселі. Тільки рушниць пильнуйте, щоб вам були в кожній хвилі готові: котрий турок до ями, з того зараз падло!
Почали турки вкидати в яму каміння і вбили Андрія. Потім нанесли копицю сіна, запалили і вкинули в яму. Степан і Іво поприв'язували себе в щілинах печери, щоб не попадати і не згинути від каміння або від вогню.
Турки поставили два гурти сторожів: село Барани один вечір, а Микуличі долішні і горішні — другий.
Третього дня після того Міло Антович і Лукич сюди не туди, зі скелі на скелю, з чагара в чагар — і дома.
— Міло, а де твоє товариство? — питали люди. — Пригнали дещо?
— Не питай нічого! Все ми покинули, що було зачали гнати. Оточили нас, мов погана тічня. Десь так було коло півночі, чи вчасніше, хрін там знав годину. Ми два шпигнули, а тамтих турки нагнали до тієї печери. Чи їх там заперли, чи їх борше порубали, але гнали їх у той бік. Більше Міло не знає нічого.
— Їй-богу, вони ще живі! Що мені за пожиток брехати? Чутка була, що їх давно порубали. Та вчора говорили мені чабани, ті що зимують у Пепичі: що кожної Божої ночі з верха Голика бачуть огні — все огонь коло огню довкола печери. То я, головонько бідна, як була, вчора стрімголов туди! Спекла прісну паляницю — бо відки їм хліба взяти, коли їсти хочеться! Взяла й дві-три пачки патронів та й просто туди. Коли ж бо сторожа твердо пильнує: нині двадцятий і четвертий день! Не дали мені з ними ані заговорити. То я хоч потайком хотіла вкинути їм ту паляницю, та хоч би я була й парубок під зброєю, то це було б неможливо. Набили мене по щоках так, що я ледве пішла. Вони досі вбили — побий мене Боже, так як уже побив! — чотирьох турків. Сказав мені Юсуф Трцетич із Бара. Кожний день кличуть, щоб піддалися, а вони тримаються непохитно, бо бачуть, що так чи сяк пропали, то й чекають, щоб ще кого вбити — нехай мене три громи поб'ють, коли неправду кажу!
Зараз пішов гомін по племенах. На другий день ціла Црмницька і Рієцька округа висипали на Суторман.
— Що буде, те й буде, треба йти, треба рятувати! — кричать вояки.
Та всю ніч, як була довга, сипав сніг, що влізло. Навалив по коліна. Пускатися з людьми крізь барську країну, аж на той бік Румії, мучитися і бродити в глиб ворожого краю, шість годин ходу по копній дорозі — з двоякого злого вибрали менше. Військо вернулося назад.
— Не хочемо їсти, — відповів Степан, — а вина би нам!
Зараз послали до Микулич, де було також кілька християнських хат, і принесли вина.
— На здоров'я! — мовив Баша, тримаючи чарку в руці. — Хоч би в нас було по десять душ, то все таки замало, щоб ви могли помстити всіх ваших, котрих ми повбивали і всю ту біду, якої ми вам наробили!
Випив, перехристився і подав Івові.
Їх тіла, знеможені голодом, відтяті від голів, лише трохи потрепалися. Із них витекло хіба стільки крови, щоб могли ножі окривавитися, як із людей, що двадцять дев'ять день не мали хліба в роті.
Турки полізли до печери і відтяли ще й Андрієву голову, розбиту каменем. Із патронів, пістолів і ременів, якими оперізувалися ті герої, познаходили хіба недогризки, — решту погризли голодні гайдуцькі зуби.
Степанова голова зотліла в Скадарі, а Івова в Барі.