Твори (Франко, 1956–1962)/2/На дні

by Іван Франко

◀ Моя стріча з Олексою

Твори в 20 томах Том II Іван Франко На дні

Хлопська комісія ▶

• Інші версії цієї роботи див. На дні

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956

НА ДНІ.

 

I.

 

З полудня одної хорошої, весняної неділі здивувалися дуже два поліціяни, що сиділи в «стражниці» дрогобицької комуни. До стражниці приведено якогось панка, молодого ще, середнього росту, в запорошенім, але досить поряднім уборі.

— А цей відки? — спитав капрал і змірив молодого чоловіка від ніг до голови осовілими від напитку очима.

— Староство прислало, має йти «на цюпас»^[1], — відповів поліціян, що припровадив панка.

— М-м-м, — замичав капрал і встромив очі в стоячий перед ним таріль з останками м'яса та салати, а відтак підвів їх трохи, щоб полюбуватися повною «гальбою»^[2] пива, що ждала своєї черги.

Поліціян тим часом видобував з-за пазухи письмо і подав капралові. Це був засуд староства. Капрал узяв письмо до рук, розвернув, поглянув сюди й туди і почав слебезувати^[3] назву приведеного цюпасника, але не можучи мабуть швидко впоратися з тою роботою, запитав його самого:

— А як ся пан називає?

— Андрій Темера.

— А відки?

— З Тернополя.

— З Тернополя? Гм! А чого ж то пана сюди занесло аж з Тернополя? Га?

Темера немов і не чув того питання, стояв та й роззирався по стражниці. Свій капелюх і пальто він положив на кріслі.

— За чим пан тут приїхав? — спитав другий раз капрал погрізно.

Темера спокійним і твердим голосом відповів.

— Менша о те.

Капрал витріщив на нього очі, далі поміркувався.

— Але не менша, прошу відповідати на моє питання!

— Не до вас належить мене про те випитувати.

Капрал почервонів зо злости, але прикусив зуби.

— Ось, мудрі ви, паночку, най ся преч каже! А що ви за ремеслом балуєте?

— То вже моя річ, — відказав Темера і почав ходити по стражниці та позирати крізь вікна на гімназіяльний город, залитий зеленню всякої деревини. По кручених стежках города ходили в празничнім строю люди всяких станів, а всі веселі, свобідні… Відтак чути було й дитячий дзвінкий сміх і жіночі срібні голоси і якесь любе шептання з-посеред потопи листя, з-посеред шуму та шелесту живої, буйної ростинности. Хмарка жалю і смутку пробігла по вродливім, молодім лиці Андрія, якась тривожна думка защеміла в його серці, його вуста дрогнули судорожно, а очі так і впилися в те зелене озеро, розкішно дишуче в яркім сонячнім промінню.

— Ов, паночку, дуже ви, бачу, премудрі, а такі молоді, — говорив капрал, гнучи в собі злість, і спорожнив пів гальби пива. — То недобре, як хто завчасу так змудріє недовго такому й жити на світі! Ну, але може тепер ваша ласка загостити до нашої «салі». Ми тут для таких мудрих панів маємо осібну салю, пишну салю, ха, ха, ха!

Темера швидко обернувся. На його лиці видний був неспокій.

— А пан інспектор швидко прийде? — запитав.

— О, швидко, — відповів насмішливо капрал.

— То може би я до того часу міг тут перечекати? — сказав Темера, не зважаючи на тон, яким капрал сказав те «швидко».

— Е, то все одно, чи тут чи там, — відповів капрал, — тільки що там безпечніше, та й там ваше, паночку, належне місце. Ану, будьте ласкаві потрудитися.

— Але я би просив мене тут лишити, коли можна, — просився Темера.

— Не можна, паночку, не можна, — солодив капрал, рад, що може відплатитися непокірному.

— Пане капрал, — вмішався поліціян, що досі сидів мовчки коло столу, — та там тісно, вісім душ!.. Може би того пана тут лишити, заки пан вахмістр прийде.

— Га, що? — гаркнув капрал, — вісім душ? А мене то що обходить! Попри вісім і дев'ята влізеться. А врешті як хочеш, то най лишиться й тут, але на твою відповідь!

— На мою? А я що таке? Як же я можу брати арештанта на свою відповідь!

— Ну, коли не можеш, то не тикай же свого рила там, де тебе не просять, — відрізав капрал, узяв з клинка ключ і пішов наперед. Темера взяв свій капелюх і пальто і пішов за ним.

Сіни були невеликі і вели з одного боку на довгий, теребовельськими плитами мощений ґанок, а з другого на коритар. Зверху лилося ясне сонячне світло і досягало аж до коритарного порога. В коритарі не було нікого. Стіни чисті, помальовані, підлога камінна, стеля легка, не склеплена, чисто вибілена, — все те надавало тому тісному і не дуже довгому, видному коритареві досить свобідний, привітний вигляд. Ідучи попри ті стіни, розмальовані в зелені квіти та орнаменти нікому певно й на думку не прийшло, щоб за ними могло критися щось погане, щось якраз противне цьому виглядові, щось зовсім суперечне з усякими поняттями людськими про людське житло. Тож і наш Темера ступав за капралом спокійний, задуманий трохи, але не про свою теперішню долю, а про якісь далекі, кращі, пробуті хвилі.

Один ступінь від порога капрал зупинився і задзеленькотів невеличкою залізною колодкою, що телімбалася при малих букових, вимитих і зовсім майже неокованих дверях. Він довгий час термосив нею, заким уткнув ключ у дірку. Зацигікав ключ якимось смішним, веселим скреготом, брязнула колодка, відхилилися двері, відступився капрал, та беручи за плече Темеру і попихаючи його наперед себе, сказав п'яною насмішкою:

— Ну, прошу, прошу!

II.

Темера зразу став у дверях немов остовпілий. Густий сумерк смолою вдарив його в очі і на хвилю осліпив їх доразу. Йому мигнула в голові думка, що оце перед ним нараз відчинився вхід до якогось таємного льоху підземного, про які він читав у давніх повістях. Внутрі тої темної печери він наразі не міг доглянути нікого і нічого. Щось немов міцна, невидима рука вхопила його за груди і сперла на порозі, не пускаючи до середини. Але видима рука капрала була, видно, міцніша і пхнула його до середини, а відтак зачинила за ним двері темної западні.

Він стояв коло дверей і обзирався довкола, слухав, чи не почує голосу людського, але не чув нічого. Аж по якімось часі око його настільки привикло до сумерку і натужилось, що міг докладніше розглянути своє нове мешкання. Це була цюпка не більша шести кроків вздовж та чотирьох вшир, з одним маленьким, закратованим вікном. Теє вікно було прорубане високо вгорі, трохи не під самою стелею, і виходило на ґанок, та так, що через нього видно було тільки сірі від старости ґонти та лати піддашка, що звисав над ґанком. Сонце не заглядало сюди ніколи. Стіни тої цюпки були брудні та нечисті понад усякий опис, а долом покриті трохи не краплистою вогкістю. Асфальтова підлога була вся мокра від поналиваної води, понаношеного не знати від якого ще часу болота та від харкотиння. Двері з середини не були такі жовті та невинні, як знадвору, — вони були чорні від вогкости і перековані навхрест двома залізними грубими штабами а навіть мала квадратова дірка вирізана в них для продуху була заткана дерев'яною дошкою і забита скоблем. Насеред казні стояло вузьке залізне ліжко з сінником, вогким і брудним, як усе, напханим давно невідмінюваною, перегнилою соломою. В куті під стіною стояло друге таке саме ліжко. Ні простирала ні верети^[4] ніякої, ні звичайної арештанської подушки солом'яної не було. Воздух у тій казні був густий та затхлий, бо ані вікно, ані двері не могли впускати стільки свіжого повітря, скільки було треба. А в куті близь дверей стояла звичайна арештанська посуда «катерина», приткана про славу якоюсь щербатою, непристаючою накривкою, і від неї розходився вбиваючий смрід, наповняв казню і проймав собою все, окружав усі предмети в тій пекельній катівні, немов обдавав їх якоюсь атмосферою огидства та прокляття. А близь тої посуди стояла друга — великий, угорі широкий, нічим неприкритий скопець з водою — до пиття!

Довго роззирався Темера, сильно натужував свої непривичні очі, поки розглядів усі ті предмети, глузуючі з нього своїм нехарством, своєю нелюдською поганню. Його серце здавилось, мов у льодових кліщах; поганий, вонючий воздух захопив йому віддих, і він закашлявся, аж сльози стали в очах.

В казні ще ніхто не відзивався, хоч і чути було важке сапання кількох немов надавлених грудей. Темера почав роздивляти своїх товаришів недолі.

На сіннику під стіною лежав простягшися і пакаючи череп'янку-люльку дід около п'ятидесяти літ, з чорною, кругло обстриженою бородою, з повним, набресклим лицем, зі щудлом^[5] при правій нозі. Це був впрочім плечистий, кремезний чоловік. Його дрантива сорочка була брудна, немов кілька місяців непрана. Він лежав, оперши голову на лікоть руки, а ноги накрив полотняним, брудним кафтаном. Його невеличкі сиві очі спокійно, трохи навіть смішковато дивилися на нового арештанта-панича.

При ногах діда, скулившися вдвоє, мов песик, лежав невеликий чорноволосий хлопчик в чорних міських штанах, в брудній сорочці зо склепового тонкого полотна, немилосерно пофалатаній^[6] на всі боки, так що всюди з-під шмат виднілося буро-брондзове тіло. Лиця його не міг Андрій доглянути, бо він спав твердо і не прокинувся навіть від стуку дверей.

На другім ліжку лежав чоловік середніх літ, крепкий, приземистий, з оголеною бородою і обстриженим вусом. Шмаття на нім було добре і не надто ще брудне, — видко було, що недавно він дістався до цього місця „смрада і печалі“. А тільки його понуре лице осунулось і стало темне, мов земля, очі запали глибоко, а мохнаті крепкі руки раз-у-раз мимоволі стискали залізні кавалети^[7] ліжка, немов глядали своєї звичайної щоденної роботи. Він лежав горілиць і дивився прямо в стелю з якимось гнівно-байдужим виразом і ані разу не глянув на нового гостя, аж доки той відтак не заговорив до нього.

Побіч нього, а радше йому при ногах, лежав на суконнім петеку^[8] замість подушки молодий сільський хлопчина. Його невелике чорняве лице сяло здоров'ям і тою чудовою, ніжною красою рисів, яка не раз лучається в нашого сільського люду, що живе в безпосередній дотиці з природою, матір'ю всякої краси. Довге м'яке волосся густою хвилею спадало йому на плечі; спереду було підстрижене в кружок. Великі, блискучі, чорні очі світилися дитячою лагідністю і цікавістю, обзираючи нового товариша. Тільки руки і ноги мускулисті, рапаві та сильно розвиті свідчили, що той хороший хлопчина не в добрі плекався, але ріс серед важкої праці, боровся довго і тяжко за своє життя. Андрій дуже вразливий на всяку красоту, довго не міг відірвати очей від цього хорошого лиця, тим ще кращого від многих хороших лиць, що світилося природнім розумом, цікавістю та незіпсованим щирим чуттям.

Прочі жителі цієї „салі“ мусіли міститися на підлозі. Андрієве око швидко оббігло тих нещасних, порозкиданих на мокрій, болотнистій та слизькій від незасихаючого харкотиння асфальтовій плиті. Там, під стіною, коло самих дверей лежав старий жид з безмірно сухим нужденним лицем, сухими, мов граблі, руками і з космами сивого волосся на бороді. Його голова коротко обстрижена, спочивала важко звішена на мокрій плиті, а на довгій тонкій шиї понадувалися жили, мов понатягане мотуззя. Він спав твердо з роззявленим беззубим ротом, харкотів мов підрізаний, а з рота спливала по бороді слина. Побіч нього сидів якийсь п'яний, обідраний мужик, у безполій гуні^[9], в чоботах, пов'язаних мотузками, в облупленій баранковій кучмі^[10], в полотняних штанах без одної штанки; замість ременя був оперезаний личаним мотузом. Сидячи на підлозі він тихо хлипав, немов перед хвилею інощо перестав плакати.

З другого боку ліжка коло стіни напроти дверей лежав якийсь молодий ще чоловік, літ не більш 28 до 30, білявий з лиця, з білявим заростом, синіми очима і коротким, русим волоссям на голові. Його борода, видко, давно не бачила гребеня ані ножиць і стреміла покудовчена, мов розруйноване дроздове гніздо. На тім чоловіці було намотано і навішано стільки всіляких шмат, що лежачи на підлозі, він здавався копицею онуч, що дихала глибоким, важким віддихом в тій перелюдненій і давно непровітрюваній цюпі.

Андрій Темера тривожно, з болючим серцем довго водив очима по тих тілах, по тих лицях людських і сам не знав, що казати, що думати. Скільки горя пекучого, несподіваного і таємного ворушилося перед його очима в тій темній поганій кліті!… Адже це все перед ним — люди, його брати, що так само, як він, уміють чути і красу й погань життя! А ті, що їх заперли сюди, що їх держать у тій огидній ямі, — адже й це також люди, батьки дітям, працюючі на хліб, що вміють, так само, як і він, чути красу й погань життя! Як же це так, що тут нараз видніється така страшенна пропасть між людьми та людьми? Що це таке? Андрій, немов від важкого удару, похилив голову і опустив рамена. Йому стало в тій хвилі так тяжко, так безмірно холодно і тісно на серці, немов оце хто його з вольного, ясного світа вкинув у глибоку керницю і він упав на її дно розбитий, заморочений. — Так, я справді на дні, — думалось йому, — на дні суспільности, а оце довкола мене що ж, як не подення суспільности, що ж, як не ті викляті парії, націховані страшним, ганьблячим клеймом — бідности?…

III.

— А відки ви, пане? — перший спитав Андрія дід.

— З Тернополя.

— Ба, та що з вами сталося, що вас тут загнали?

— А що сталося! Я скінчив у Львові школи, ну і їхав сюди на село до одного товариша вчитися з ним. Але, звичайне, чоловік не чується ні в чім злім, то й лиха не надіється. Не брав з собою ніяких паперів ані паса, нічого, — ну, а тут нараз приїздимо, здибають нас шандарі серед дороги, зачинають мене питати, відки й що, — повиділи, що в мене нема паперів, та й завернули мене сюди до староства. Староство випитало, що й як, та й казало мене завести сюди, кажуть, що мене хоче шупасом^[11] відставити аж там, де я родився. Та й таке моє!

— Н-ну, то також — сказав дід — От, бачите, паночку, моє також подібне. Я, коли знаєте, з Волощі, тут село таке є, недалечко відси. Служив у воську^[12]… відстрілили ногу в Ниталії^[13], ну, а як був до воська нездалий, то й відпустили мене. Прийшов я на щудлі додому, нема нічого… хоч жебрай або хоч з голоду гинь, все одно. А тут, видите, чоловік ще чується в силі, встид жебрати, а робити коло хліба годі без ноги. Пішов я до Борислава. Там робота не така, стояча, при корбі. Робив я там щось з десяіть літ… от, заробляв, щоби животіти… Але по правді кажучи, бувало й не доїсться, а все відложилося якусь там часточку за-про слабість та старість… Ну, і грошик до грошика, призбиралося дещо, і одежини трохи придбалося… Звичайне, чоловік живий, живе й гадає… Аж нараз дав Пан-Біг недугу… звалило мене так за одним разом, якби взяв та косою підтяв. Вилежав я шість місяців в якійсь комірчині… щастя, що ще не з-за зими. Виходжу якраз зі снігом. Що ж тут робити?. Гроші за той час розслизлися, одежу треба було позаставляти… чоловік по слабості лежав би ще, а тут господар виганяє, бо вже нема чим платити… На роботу ставати сили нема… Доленько моя нещасна! Що тут мені діяти? А далі виджу, що куди круть, туди круть, а иншої ради нема, взяв я, встид не встид, пошив торби та й пішов по хатах за жебраним хлібом. Ну, Богу дякувати, якось я тоту зиму тяжку перебув, а оце з весною хотів назад ставати на роботу, коли це здибають мене шандарі, он тут за Майданом. — А ти відки, «дзяду^[14]»? — А, — кажу, — з Волощі. — Що, то ти не знаєш, що тепер заказано чужим дідам ходити по селах? Кожне село має само свого діда вдержувати, а волочитися невільно. — Та я — кажу — не дід; я тільки ось кілька раз пішов випросити кусник хліба, бо слабував, заробити не міг… Але де там, не дали мені й договорити… ще один, дай му Боже царство небесне, в потилицю гопнув так, що я аж лисого вола побачив, та й потягли до староства. А тут пан заступник старости — самого старости не було, вмер — навіть не переслухав мене, а зараз віддав до «малого суду» за волоцюзтво. Засудили мене на дві неділі арешту, і на цюпас до мойого села. Відсидів же я ті дві неділі, а відтак мене перевели сюди, та й тут я вже, Богу небесному дякувати, от у п'ятницю буде півтора місяця, як кисну. І ніби то рахується, що не на карі, а тут най Бог заступить, щоби й кара така була!… Пекла не треба, не то що! Та й не знати, доки ще того буде, бо тут якось не квапляться, і гадки не мають!

— Ну, і як же ви тут сидите, раз-у-раз? — питав Андрій. — На прохід тут не пускають?

— Е, де тут який прохід! — відповів дід, усміхаючись. — Але пускати пускають… щодня зрана йдемо місто замітати.

— Всі?

— Ні, от я та й Митро, цесь от малий бойчук, та й Стебельський, он той у шматах, а більше ніхто.

— Ну, а решта не виходять ніколи на свіжий воздух?

— Та не виходять, хіба що часом оцей ґазда йде на місто за хлібом. Ну, а оцього старого жида та й тоту плачущу Магдалину в півтори штанці та й в пів гуні, то нині лише що привели, то ще не знаю, що з ними буде. Та от жид, то він уже сидів там у Бориславі, щось зо два місяці до цюпасу, то каже, що вже його папери прийшли, та й десь завтра-позавтра піде. Ми оба добре знаємося, тяг неборачисько зо мною корбу в Бориславі довгі роки! А тепер, адіть, усіх з Борислава женуть цюпасом, хто не має книжки. Та й його злапали.

Андрій поглядів на нужденне, сухе лице жида, що здавалося немов зроблене з патичків і обтягнене бурим, поморщеним сап'яном. Тяжке хрипіння в груді віщувало, що цьому чоловікові недовго вже жити на світі, а вся його постать аж надто голосно говорила, що й минуле його життя було не життя, а вічне нидіння та бідування.

— Щира то душа — говорив дальше дід, — золоте серце. Щоби сам не знати в якій біді, то ніколи не буде перед другими розводити своїх жалів а вже другого пожалує й поможе чим може, так як рідний брат. Та таких ви не багато найдете, бігме не багато. От, звичайне, зріс межи нашими людьмн, бідував, працював сам відмалу так як наш чоловік, то тепер, якби не та борода, не пейси та не тота бекеша, то по його натурі ніхто би не сказав, що то жид.

— Ну, а як же ж ви тут живете? — питав Андрій розглядаючи ближче казню, до котрої його очі почали звільна привикати. Він побачив залізну піч, вмуровану до половини в стіну в головах того ліжка, на котрім дід лежав, а на печі побачив великий житній хліб, який продають передміщанки щодень на дрогобицькім ринку.

— Та як живемо, — відповів дід — хлібом живемо та й по всьому:

— Самим хлібом?

— Самим хлібом.

— А теплого нічого?

— Е, паночку, вже, Богу дякувати, півтора місяця, як в моїм роті не було нічого! Та й відки тут взяти? Чоловік дістане на день тих 14 крейцарів, то що ж за них купиш? За 10 крейцарів хліба на день мало, а тут би ще соли купити, цибулі десь-колись та й по грошах. От, адіть, беру що другий день по такому хлібові, — коштує 20 крейцарів — часом мені з нього лишиться кусник на третій день, то вже тоді й купую сиру до цибулі. Якби гроші, то би мож купити на місті фляків, коли ж бо що, мищина така як долоня, та й 5 кр., що я тим наїмся?… Волю вже цибулі купити, то маю того ціле наруччя^[15], є що до хліба на цілий день. А от тоті другі, півроку, то й того не мають; як візьме один з другим той хлібець за 10 кр. рано перед себе, то не лишить і крішки, з'їсть усе, а відтак чекає аж до другого рана. Лиш от той бойчук робить так як я, що бере великий хліб на два дні, то ще якось виходить. Але він би міг ліпше стояти, бо не може їсти того сухого хліба; тільки що тоті тут — дід показав ногою просто себе на сплячого скуленого хлопця — тоті забирають у нього. Свій з'їдять рано, а з полудня до нього, так як до своєї комори: — Митре, давай хліба! — А він, дурень, дає.

— Та щьо ж я буду хліб держяти, а вони будуть голодувати, — відізвався дзвінким голосом Митро і чудовий, лагідний усміх розлився по його хорошім лиці, заіскрився в його великих очах, додаючи їм ще більше краси і принадности.

— Ну, ну, ти дурнику, повидів би ти, що би вони тобі сказали, якби вони мали, а ти не мав та голодував. Випросив-би ти у них, але хіба каменя голову провалити!

— Та щьо, — сказав Митро попросту,— то я би й не просив у них.

— А ти за що тут? — спитав Андрій Митра, обертаючись до нього. — За що тебе сюди затащили? Кому ти голову провалив?

Митро засміявся.

— Та нікому — сказав він, по-бойківськи протягаючи голоса — Мене взяли з Борислава, що книжки не маю.

— А ти відки?

— Та з Дзвінячя. Мама вмерли ще на «коляру»^[16], а тато відтак зачяли пити, продали ґрунт, далі й хату задовжили, а тої осени взяли та й умерли. А я пак щьо мав робити? Ішли наші парубки до Борислава, та й я з ними. Ну, та щьо я зароблю? Ні згодитися не вмію, ні потягнути не здужяю, от хіба до млинка, та щьо з кибля вібирати, ну, то за те платили по штири, а найбільше п'ять шусток^[17]. Перезимував я там якось, а на весну хотів іти де в службу, аж тут мене взяли.

— І довго сидиш?

— Та вже от місяць, — сказав Митро спокійно своїм рівним, дзвінким, малощо не дитячим голосом. — Ми тут всі із Борислава, — говорив далі Митро, — лиш от Стебельський ні.

— Ну, цей собі, правду сказавши, сам біду найшов, — сказав всміхаючись дід. — Учений чоловік, «гіміназію» кінчив, усі кляси, а тільки, видите, тут (дід помотав долонею коло чола) щось йому хибує. Писав у Самборі при старостві, відтак, каже, в якогось адвоката, а далі зовсім опустився.

— Діду, діду, — перебив його в'ялий, мов півсонний голос Стебельського, — та говоріть бо по-правді! Що то значить «зовсім опустився»? Як то я так зовсім опустився?

Дід усміхнувся.

— Та видите, — сказав він до Андрія, — почало його щось гризти та лоточити^[18] в середині. «Що це, каже, я роблю? Пишу отут, а до чого те писання здале? Тільки люди від нього плачуть та проклинають. А я за те ще від них гроші беру»! Ну, і так йому ті людські сльози збридили писання, що взяв та й покинув. Своє панське шмаття попродав і почав уже сам собі робити. Гляньте лише на його мундур! Це він сам собі таке викравцював!

— Чоловік, що у всьому сам собі не може вистарчити, — проговорив знов Стебельський, вперши блудний зір у темний кут казні, — мусить затягати довг у других. А хто затягає довг, той довжник… Мусить віддати? А тут вірителі — хлопи, баби… плачуть і кленуть! Спати не можна вночі … страшно… все чуєш плач і прокляття! А найгірші ті діти — такі нужденні, голі, попухлі… і не кленуть, тільки плачуть і вмирають. Як мухи гинуть… Я через два роки заснути на волос не міг, усе той плач у ночі чув. І мусів покинути все. А як почав сам собі вистарчати у всім, то легше стало.

— Як же ж ви самі собі вистарчали? — запитав його Темера.

— Як? — І Стебельський звернув свої мляві очі на нього. — Попросту. Роблю лиш те, що на пожиток іде: коплю, воду ношу, худобу пасу. Ім тільки те, що зароблю. Одягаюся в те, що сам собі зладжу. Сплю на землі. А перша річ, м'яса не їсти і пера до рук не брати. Бо м'ясо доводить чоловіка до дикости, а перо в людських руках стається страшніше, ніж львові пазурі, тигрові зуби і гадюча отрута.

— Ну, видите, — сказав дід, коли Стебельський скінчив свою промову, — все в нього такі речі по голові шибають. Ну, а так він хлоп^[19] здоровий. І робучий, нема що казати, а щирий такий! Уже як що робить, то всю силу, всю душу в те кладе. Отже кажу вам, покинув панство і наймився в якогось господаря на службу. Та що, і там не міг довго витримати.

— Ба, та як його витримати, — сказав байдужим голосом Стебельський, — коли господар — багач, слуг понаймав, сам нічого не робить, а слугу, скоро щонебудь, та й трах у лице!

— Оттаке його всюди було! — сміючися сказав дід. — Зовсім так, як то приповідають, що дурня і в церкві б'ють. А шкода його! Вчений чоловік, із попівського роду. І книжки має ще свої, читати не зарікся. Навіть сюди з собою привіз, та поліціяни відібрали.

— То відки ж він сюди приїхав?

— Та чуєте, з Самбора. Там у Самборі він жив довгі літа, ніхто йому нічого не казав, аж нараз цієї весни зачув якось, що поклич сталася, кличуть резервістів до зицирки^[20]. А він, бачите, родився в тутешнім циркулі^[21] та й узявся приїхав сюди, ніби до воська ставитися. А в нього вже абшит^[22] є, ще відколи пальці відморозив.

— А він же як пальці відморозив?

— Кажу вам, що в нього в голові… теє… Ну, розказував мені: іду я раз зимою, а мороз був тріскучий; іду до Самбора десь з якогось села, а на дорозі якесь залізо лежить, штаби кусень, чи що. Е, каже, гадаю собі, чиясь згуба, треба віддати до поліції, най оголосять. Та й узяв дурень тото залізо в голу руку і ніс більше, як милю.

— Півтори милі, — поправив сам Стебельський, що лежав на землі і слухав цієї бесіди. Андрій озирнувся на нього, а дід балакав дальше, немов то й нічого його не обходило, що Стебельський слухав його бесіду. — Приносить до поліції, а там усі всміх. Ба, далі хочуть брати від нього те залізо, а тут, гов, залізо прикипіло до руки. Зараз його до шпиталю, але що, не було ради, мусів дохтор повідрізувати пальці.

Стебельський мов на ствердження цієї бесіди підняв догори праву руку, на котрій усі пальці були поврізувані по перший кичеренок^[23].

— А шкода його, вчений чоловік, та й нікому нічого злого не вдіє, спокійний. Також його мають везти на місце вродження, вже ось місяць сидить. Та й ще держать його тут, в такій муці, і не досить на тім, щодня дають йому 14 кр. з його власних грошей. Бо як його поліціяни спіймали, таки на двірці^[24], скоро йно приїхав, то відібрали тутка в нього той абшит, та й 39 ринських, і з тих грошей його й годують.

— І свідоцтво шкільне з восьмої кляси, — доповнив Стебельський, — три книжці, 39 ринських і свідоцтво шкільне з восьмої кляси, — пробубонів ще раз, немов учився на пам'ять цього речення. А відтак підвівся на підлозі, сів і обертаючи своє біляве лице без барви і без виразу до Андрія, спитав:

— Et dominus… intelligit latine?

— Intelligo.

— Et germanice.

— Intelligo.

— Und sie… Sie kennen die allgemeine Geschichte von Gindely… die hat man mir abgenommen, drei Bände: Geschichte des Alterthums, Geschichte des Mittelalters und die… die Geschichte der neuen Zeit^[25].

— Вчений чоловік… розумна голова… — лепотів сам про себе дід, — та й шкода його, що так пішов! То вже така їх фамілія… І мати небіжка так пішла…

— Et quas scholas dominus absolvit^[26] — питав дальше Стебельський.

— Я був у Львові на філософічнім виділі

— Ergo philosophiam majorem!^[27]

— Ні, — сказав Андрій, — філософія одна, нема меншої ані більшої, хіба є менше фальшива і більше фальшива, впрочім і те ще Господь Святий знає!

Стебельський слухав тих слів із випуленими очима, немов не розумів із них і одної йоти, відтак схилив голову і ліг назад на мокру, слизьку від харкотиння підлогу.

IV.

— А оцей хлопак, — сказав дід по хвилевій мовчанці, вказуючи ногою на сплячого на його ліжку чорноголового хлопака — то таки тутешній. Це, бачу, з тих «кишенькових майстрів». Не знаю, на що його тут держать та й на яке. А сидить уже також зо дві неділі. Чи як, Митре?

— А от завтра акурат дві неділі — присвідчив Митро.

— Не знати, що з ним буде, бо ще його ані разу не кликали «на протоку».

— Ані разу не кликали, за дві неділі — скрикнув Андрій.

— Таки що не кликали. Сидить та й сидить, і пес за ним не гавкне, а пану інспекторові не квапно діється… Ну, а он той, то наш ґазда, той уже тут зимує.

— Котрий другий? — запитав Андрій, не видячи нікого більше.

— А, тут у нас є ще один «бургер»^[28]. А встань но ти, лѐгаре! Рушся з місця, гнилище!

За тим дідовим покликом заворушилося щось у зовсім темнім куті покінець ліжка, і звідтам, мов з могили, звільна піднялася страшна, немов не з цього світу проява. Це був парубок літ коло 24, середнього росту, широколиций, з плоским, узад відогнутим чолом, з невеликим чорним заростом на вусах і бороді і з довгим, покуйдовченим волоссям, яке надавало ще страшніший вираз його і так страшному та дикому лицю. Очі його, великі і нерухливі, світилися мертвим, скляним блиском, блиском вогкого, гнилого порохна, яріючого серед потемків. Краска лиця, так як і у всіх жильців цієї нори, була якась земляна, тільки що в цього нещасливого лице очевидячки віддавна не було мите і бруд корою стояв на його висках. Він був впрочім майже зовсім голий, бо годі було назвати одежою сорочку, з котрої мав на собі тільки й усього, що ковнір, рукави і подовжну шмату, що звисала долі плечима аж до пояса. Більше на нім не було нічого. Андрій аж затрясся з жалю і обридження, побачивши тоту до крайности занедбану і здичілу людську істоту. Та й не з добра ж вона здичіла! Поглянувши ще раз уважно на цього чоловіка, Андрій побачив, що ноги його були попухлі, мов коновки, і блищали якимось синявим полиском, властивим водяній пухлині. Так само й живіт його був страшно великий і надутий і нагадав Андрієві тих американських дикарів, що їдять землю і котрих рисунки з такими же страшно надутими животами він колись то видів. Тільки руки сильні і здорові свідчили, що й це людина робоча, хоч не знати, якою нещасливою долею відірвана від праці і вкинена сюди на свою загибіль.

— От видите, це наш бургер, а радше Бовдур, — сказав дід, — він Бовдуром прозивається. Він тут ґазда в тій казні, бо тут такий звичай, що хто найдовше в казні сидить, той стає ґаздою. А він тут, Богу дякувати, перезимував. Адіть, який відситився! Нівроку йому, красний^[29]! Ми його таки держимо на показ, чень би його хто купив на заріз. Уже тепер небагато його й годуємо, все лежить та лежить, бо, бачите, він так відситився, що не може добре стояти на ногах. Тільки руками що зарве, то вже його, — о, в руках ще міцний, ну, але то байка, виросте й з того!…

Всі в казні зареготалися з тих дідових жартів, крім Андрія і Бовдура. Цей останній усе ще стояв на тім самім місці, де перший раз показався Андрієві, стояв та хитався на своїх грубих, попухлих ногах, — стояв та туманів, немов надумуючися на якийсь смілий учинок, а крізь його напівотворені сині уста видно було затиснені зуби, немов він усю свою смілість збирав, щоби зважитися на задуманий поступок. А очима звільна-звільна ходив по казні, хоч погляд його все спинявся на чоловіці, що лежав горілиць на ліжку і дрімав серед неголосного гомону в казні.

— Він у нас ні на місто не виходить, — говорив дальше дід, — ні на роботу не йде; зразу сам не хотів, а тепер хоч би може й хотів, то його не пустять.

— Овва, й сам не хочу! — відізвався хриплим голосом Бовдур. — Дідько їх бери з їх роботою! Хто мені що за ню дасть?

Сказавши це, Бовдур переступив через сплячого на підлозі старого жида, переступив через хлипаючого мужика і нетвердим поступом пішов до скіпця, підняв його догори мов перце, напився води, а відтак сягнув дрімаючому мужикові під голову, видобув невеличку череп'яну люльку, вишпортав з неї недокурки продимленого тютюну, т. зв. «багу», всипав її собі в рот і звільна почав румегати, спльовуючи час від часу якусь чорну мазь, котра ліпилася по стінах і по підлозі. Сповнивши те сміле діло, він аж відітхнув легше, став насеред казні і махнув рукою:

— Отже не піду їм на роботу! Чорта лисого з'їдять! Радше ту й розігниюся, а не піду! — При тих словах він знов плюнув чорною маззю на стіну, саме понад лицем сплячого старигана.

— А за що ж тебе тут держать так довго? — спитав тремтячим голосом Андрій. Бовдур видивився на нього якось дико, немов Андрій тим питанням вразив його в дуже болюче та недотике місце.

— Держать, бо держать! — бовкнув він, а дальше додав: — Хотять мене вести цюпасом до того села, де я родився, а я кажу: Я не родився ні в якім селі. — А де ж ти родився? — Я родився в дорозі. — Ну, а на чиїм ґрунті та дорога? — Тота дорога на нічиїм ґрунті, бо й сама не має грунту: я родився на воді, як моя мати паромом через Дністер перевозилася. — А де ж той паром? — Певно з водою поплив, бо в мене за пазухою його певне нема. — Ну, а де ж ти хрестився? — Я того не тямлю, ідіть спитайте тих, що мене до хресту держали, щастя-долю відобрали. — Ну, а де ж ти ховався? — Між лихими людьми. Але в котрім селі? — Та вони в кожнім лихі. — От такий був мій протокол. Більше не питали нічого, а лиш казали завести сюди, та й тут, Богу дякувати, заперли як запечатали, і вже більше не докучають ніякими такими дурними питаннями.

Знов сплюнув Бовдур, знов переступив через хлипаючого мужика і через сплячого старигана і втонув у своїм куті, накривши ноги якимось подраним мішком.

Андрієві ще страшніше стало, коли почув оповідання Бовдура. І що ж дало життя цьому чоловікові? Які тепер мусять бути його спомини, його надії? Він трібував сам ставитися думкою в те безпросвітнє положення і чув, що мислі його мішаються, що він швидко задушився би в тій страшній безодні. Конечно, роздражнена Андрієва уява додавала тут багато лихого та недоброго, малювала йому сироту безбатченка, попихача у всіх, кому тільки він попаде під руки, забитого і затоптаного від малечку людською погордою, не зазнавшого на своїм віку ні радощів, ні щирости, ні любови. А тим часом воно було хоч і правда та не зовсім. Були й у Бовдура хвилі щастя і любови, були й у нього товариші щирі, такі ж безвихідні бідолахи та сироти, як і він, — ну, та все це тепер припало густою верствою здичіння і забуття і думка його, мов заклята, вертячись між пушкою баги та куснем хліба, не сягала дальше ні в минулість, ні в прийдість. А панам «інспекторам» неквапно діялось випускати його, — тож і сидів Бовдур, забутий Богом і людьми, сидів та пух і гнив живий, забуваючи про все, що колись окружало його на світі, набираючи з упадком сил чимраз більше відрази до праці.

— То він жиє самим хлібом? — спитав Андрій у діда.

— Самим сухим хлібом, от уже шість місяців. Та й то так жиє, що як пішле рано купити того хліба за 14 кр., то візьме його перед себе та й зараз з'їсть увесь дочиста, а відтак чекає аж до другого дня, а ні, то просить от цього дурного бойчука, щоби йому вечором дав кусень хліба, розуміється, на вічне віддання…

— Ну, і він ніколи не виходить із цієї цюпи?

— Ні, відколи я тут, то ще я його не видів на дворі. Не знаю, як уперед Бовдуре, ти вперед виходив декуди?

Бовдур закашлявся сухим кашлем, а відтак пробуркотів: — Ні, не виходив нікуди, лиш раз до протоколу.

— Ну, як він тут перетримав зиму в цім адамовім убранню, то я вже цего не знаю, — сказав дід. — То як мене привели, то були вже тоті останні морози. Приходжу сюди, студінь така, що най ся преч каже, а він сам у казні, лежить у тім самім куті, де тепер і тим самим мішком накритий. Увесь посинів як боз, а не каже нічого. Я походив трохи, посукотав руки, а далі виджу, що нічого не помагає, беру я та й кричу: Ей, — кричу — люди, таже я не Син Божий, за що ви мене так мучите? То лиш Сина Божого так фарисеї мучили, як ви мене мучите! То вони трохи на мене погаркали, а далі взяли та й затопили в печі про славу, то ми трохи відчуняли. І відтак, поки аж не скінчилися морози, то все так підтоплювали, бодай що другий день.

— А поки вас не було, то не топили? — спитав Андрій, здригуючись немов від морозу.

— Та каже ось Бовдур, що топили, але рідко, коли їм схотілося.

— Ба, а ти чому не допоминався? — спитав його Андрій.

— Ага, не допоминався! — сердито відбуркнув Бовдур. — Зразу й я кричав, але мене били, бо я сам був.

— Ти сам був! — аж скрикнув з зачудування Андрій.

— І довго ж ти сам був?

— Цілий місяць. Нікого не приводили, а як приводили, то до другої казні давали, мені на збитки.

— Ну, а доктор же сюди не приходить ніколи?

— Е, ще чого не стало. Доктор! А докторові тут хто що дасть! — сказав, з гіркою насмішкою дід.

— Ба, та же, бачу, є припис, щоби доктор щодня, або бодай щотижня оглядав усі арешти, чи здорово в них людям сидіти.

— Може й є де такий припис, але в нас у Дрогобичі нема! Та й що нам до приписів! Ми собі самі свої пани!

— То таки ніколи сюди не приходить ніякий надзір?

— Таки ніколи й не приходить та й годі.

V.

В казні зчинився гомін. Сплячі побудилися, повставали, тільки Стебельський лежав на своїм місці, та й Бовдур, підперши голову на лікоть, туманів у своїм куті, гризучи багу. Старий почав розпитувати Андрія, а сидячий побіч нього на підлозі мужик знов заплакав, хопив голову в руки і почав хитатися взад і вперед, усе приговорюючи перериваним голосом:

— І яка мене-е лиха доленька несла-а до цього Дрого-обича! Не було мені сидіти спокійно в Борисла-аві, або купити за тих нужде-енних п'ять шісток, що за-аробив, деякої муки для дітей, та й іти-и до дому-у-у!..

— Також ґазда! — жартував дід, — Робив день у Бориславі, заробив п'ять шісток, а нині, при святі вибрався до Дрогобича хліба купувати. Та й убрався, нівроку, як стрик на Великдень! Штанці нічого, — легше йти, як на чоловіці того полотнища небагато телімбається. А гуня також празнична, — поли хотів підкатати, але відай через помилку повіддирав. А може де в гостях був, та щирі приятелі не хотіли пустити, похапали за поли, ну, а грішному чоловікові годі всидіти, треба до міста, на людей подивитися, себе показати, та й трах, і поли лишив і від добрих приятелів утік! А тут скоро йно показався, став коло костьола, на самім виднім місці, аж зараз апостоли божі прискочили, та попід ребра, та: клінне^[30] вашеці, просимо до покоїв!

Чоловік плакав за час тої бесіди, другі сміялися.

— Діточки-й мої, — голосив він, — що там з вами станеться?… Лишив я вас самих у хаті, дріб такий, без кришки хліба! Таж вони там погинуть з голоду, як я завтра не верну до дому!..

— О, далеке ще тото завтра! — сказав чорноголовий хлопак. — Було вертати нині, а не йти до Дрогобича за долею!

— От бис мовчав та не різав мене без ножа — скрикнув чоловік, і знов, похиливши голову, захлипав мов дитина.

— Та ні, — сказав він по хвилі рішуче, — вони мене мусять нині випустити. Що я їм винен? Чи я вкрав що, чи вбив кого? За що ж мене можуть держати? — І з тим словом він знявся з підлоги і став коло дверей, приложивши лице до забитої кватирки, де крізь невеличку шпарку видно було кусник сіней і мигали, мов тіні, поліціянти, проходячи сіньми.

— Діду Паньку! — обізвався тим часом селянин, що лежав горілиць на ліжку, — діду Паньку, чи не ви то вибрали мені з файки^[31] решту тютюну?

— Ні, не я, — відповів дід, — там у вас інший гість був.

— Хто такий? — спитав селянин, грізно насупивши густі, чорні брови.

— А от наш «бургер»! Адіть, ще гризе мачку.

Селянин хвилю мовчав, гнівно поглядаючи в кут, де чяпів Бовдур, а відтак не кажучи й слова підійшов ід Бовдурові і затиснутим кулаком ударив його так сильно зверха в голову, що Бовдур аж ковтнув головою о стіну.

— Ти, Бовдуре смердячий, чи я тобі раз казав, щоби ти не лазив до мене в гості! Не руш того, що моє! Зась тобі до моєї праці!

Замість відповіді Бовдур ногою що сили копнув селянина в живіт, хоч сам при тім такий почув біль у нозі, що аж йойкнув. Селянин захитався і оперся плечима о стіну.

— А грім же би тебе розбив! — крикнув він, — то ти ще так мені платиш за моє добро?

— Щоби тобі таке добро й на тамтім світі було, свиноїде! — крикнув і собі ж Бовдур, з натугою схапуючись на ноги. — То ти би за пушку недокурків чоловікові голову провалив!

— І око би вибрав за своє! — відказав селянин. — Що моє, того не рушай! Знаєш? Постарайся сам, то будеш мати. Я твого певно не рушу!

— Го, правда, не рушиш, доки буду пильнувати! А най но лишень обернуся в другий бік, то зараз хапс! Знаємо ми таких!

Замість відповіді селянин замахнувся кулаком на Бовдура.

— Та що, жаль тобі тої мачки? — сказав той, понуро глядячи йому в лице — На, маєш, коли тя так за нею зуб болить! — І Бовдур, сказавши те, виплюнув усю вже перегрижену мачку селянинові в лице.

Потік чорний вонючий плин по лиці, по бороді, потік на сорочку, далі пазухою, лишаючи за собою чорні смуги. Дід Панько засміявся, Митро тремтячи скулився на своїм петеку, боячись бійки.

— Ну, що ж ти мені наробив? Що ж ти, псе, за тото варт? — прохрипів селянин здавленим з лютости голосом, підступаючи з кулаками до Бовдура.

— Я тобі віддав твоє, ще й з додатком! — відповів понуро Бовдур і не чекаючи зачіпки ждюхнув селянина коліном у живіт так сильно, що той йойкнув, захитався і як довгий, гепнув на підлогу. Зчинивши теє Бовдур знов спокійно ліг у свій кут, не звертаючи ніякої уваги на крик і лютування потовченого селянина.

— Це в нас «старший польовий», — сказав жартом дід Панько до Андрія, — він пильнує свого, як ока в голові, і все ладиться виймати тому Бовдурові око, але якось ще досі милосердиться над ним. А воно й варто, бігме, за жменю баги… око!

— А ви відки, ґаздо? — спитав Андрій селянина, але той, сапаючи гнівно, знов уже лежав на постілі, пакав люльку і завзято дивився на стелю, немов і не чув Андрієвого запитання.

— Вони з Дорожова, — заговорив знов смішками дід Панько. — То велике село Дорожів, і жиють там великі вушобийники, великі палії, та й великі злодії, що все сваряться за моє і твоє, і так уже на тім помішалися, що на остатку ніхто не знає, що моє, а що твоє.

— От бис, діду, стулив ворота та мовчав, а не молов дурниць! — буркнув на нього Дорожівський.

— Ігій на твою голову, — відповів сміючись дід Панько, — і то тобі завкридно, ненажеро! Таже то чень не твоє, що я заговорю! От і його грішного, — говорив дальше дід Андрієві — заперли також за «моє» та «твоє»: десь купив шкіру за 30 крейцарів, а шкіра вартувала з півтора ринського. Продавець 30 кр. у руки та втеки, а його, наймита Божого, крамарі в руки та до Іванової хати!..

Дід знову засміявся, а за ним і Митро та чорноголовий хлопак, котрого дід назвав був «кішеньковим майстром». Дорожівський не обзивався більше, тільки сопів, дуючи дим з рота просто до стелі. А Андрій за цілий той час стояв коло стіни край дідового ліжка, держачи перевішене на руці своє пальто. Ноги його боліли і тряслися, але він не міг перемогти себе, щоби сісти денебудь у тоту нечисть та нехар, котрої гидився. Не можучи встояти на місці, він почав ходити по казні, протискаючися між ліжками і людьми, що лежали на землі, хоч і так не міг зробити більше п'яти-шести кроків. Усі погані та сумні факти арештанського життя, що разом, мов з відра жбухнули на нього, морочили його голову, неслися в його думках якоюсь сорокатою, безладною і скаженою метелицею. Вся нужда, вся погань, усе зіпсуття окружаюче його в тій тісній кліті і поза її стінами, по всім світі, на дні цілої людської суспільности, на котре й він тепер чувся зіпхнутим, ціле це людське горе своєю безмірною ваготою налягло на нього, обдало його широкими, ціпкими своїми огнивами, заглушило в його душі його власне пекуче горе.

А там за стінами цієї поганої кліті, на подвір'ю залитім сонцем і вибрукованім гладкими плитами реготалися голосно і здорово поліціяни, граючи в «кікса»^[32]. До середини чути було удари палестри о «кічку», чути було сміхи та спори, крик якихось чередників, переймлених на дорозі враз зі стадом волів та загнаних на комунальне подвір'я. Чути було скрип залізної димавки^[33], котрою хтось димав воду з керниці. Але більше не було чути нічого, і видно не було нічого; все той самий понурий сумерк, тота сама заклята і недвижна тінь стояла на брудних, обхарканих стінах, на ліжках та на мокрій підлозі.

— Не знати, чи хоч вечір швидко буде, — сказав дід Панько, накладаючи тютюну до люльки. — А ви, пане — спитав він Андрія — не курите?

— Ні, не курю. Вже чого навчився, то навчився, а цього якось не міг навчитися?

— Ну, то ви ще щасливий чоловік. А я би, бігме, здох отут, якби мені не дали курити. Все в мене на тиждень два скрутлики йде, це ліпше купувати, ніж пачки.

Тим часом Митро, хотячи подивитися, чи довго ще до вечора, став на залізний кавалет ліжка, хопився протягнутими руками за віконну ґрату, підвівся на руках трохи догори і виглянув на двір. Але в тій хвилі почувся якийсь тріск, і мов опарений пустив Митро ґрату і впав на підлогу, вдарившися боком до залізного ліжка.

— А ти, злодюго якийсь, не можеш там сидіти каменем! Визирати будеш? — почувся з надвору крик капрала, котрий переходячи саме тоді попід вікно з ремінною тріпачкою в руці, побачив Митрови руки на ґраті і вцідив по них щомоці^[34] тріпачкою. Охнув Митро, випрямився, і з жалем поглянув на свої руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізьми в очах, але з усміхом на устах він промовив до діда Панька: — „Вже швидко сонячко зайде!“ А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на болючі руки.

VI.

Забряжчала своїм тоненьким бряскотом колодка при дверях, скрегінцнув ключ, відхилилися двері, а в отвір, не впускаючи до казні й промінчика світла знадвору, пропхалася голова капрала.

— Андрій Темера! До пана інспектора! — кликнув капрал і замкнув двері за виходячим Андрієм.

В казні по його виході на хвилю стихло.

— Якийсь уцтивий^[35] панок, бідачисько, — сказав дід Панько.

— От якийсь нероба та волоцюга, — буркнув під носом Дорожівський ґазда. — Уцтивих панків не водять цюпасом!

— А уцтивих Дорожівських ґаздів водять? — спитав гризко Митро.

— І ти, жабо, пхаєш свою лабу до гурту! От би мовчав та дихав! —крикнув до нього Дорожівський гнівно.

Знов тихо стало і тільки чути було пакання файки в зубах діда Панька, та жалібне хлипання обдертого чоловіка, що все ще невідступно стояв під дверима, немов дожидав чуда, котре нараз розпахне ті заштабовані двері і пустить його на волю з його п'ятьма шістками до дрібних, голодних дітей.

Знов брязнула колодка, відхилилися двері і впустили Андрія з пальтом перевішеним через руку.

— А що сказали? — спитало разом кілька голосів.

— Нічого, — відповів сумно Андрій — Розпитали і казали ждати, аж папери прийдуть. — Він умовк і почав ходити по казні. Мовчали й прочі арештанти. Всім пригадалося, що й вони, кожний ждуть уже так довго приходу своїх паперів, і може декому з них по при власне горе заскиміло серце жалем і за цим молодим панком, що одним словом старости та інспектора засуджений був може на таке ж довге чекання, як і вони, що тим словом, так як і вони, відірваний був від своєї праці, від знайомих, від усього вільного, хорошого світу і заточений тут, у цей гидкий льох, на дно суспільної неволі!…

Перший перервав важку мовчанку Бовдур. Він, мов мара, піднявся зі свого кута і підступивши до Митра з протягнутою рукою, сказав різко:

— Митре, дай хліба!

— А смоли йому гарячої дай, не хліба — сказав Дорожівський.

Але Бовдур не слухав цієї любезної перестороги і підводячи свою руку трохи не під ніс Митрові, сказав другий раз:

— Митре, дай хліба!

— Та коли бо в мене самого мало, не буде чим завтра й поснідати, заки принесуть свіжий. А мені би на роботу йти.

— Давай хліба! — налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів.

— Та кажу тобі, що й у мене самого мало.

— Але бо в мене й кришки нема, а я голоден!

— Було не тлити весь рано, було собі лишити й на вечір! — сказав дід Панько.

— Мовчи стара торбо! — відгаркнув Бовдур, і знов до Митра: — чуєш, чи ні, давай хліба!

Але дід Панько цим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик він схопився з ліжка і застукав о підлогу своєю дерев'янкою. — Ти гнилобока помано, — вкрикнув він до Бовдура, ти що тут за пан такий, щоби до тебе й слова не мож було сказати? Ти безпорткий^[36] голодранче! Марш у кут та гний далі, поки тебе черви до решти не розточать!

І він сильною рукою пхнув Бовдура геть від Митра, що аж той покотився попід стіну.

— Ну, ну, тручай, тручай, трутило би тебе в гарячку! — воркотів крізь зуби Бовдур.

— Тебе самого най у зимницю трутить! — відрізав дід Панько. — Чого чіпаєшся хлопця? Твій хліб їсть? А він лізе та й тому свої лабищі під самий ніс: Митре, хліба давай!

— А так, так мені хочеться, що мені зробиш! — упирався Бовдур.

— А я тобі що маю робити, сатано! Най тобі той робить, що по смереках дереться, не я!…

Андрієві страх прикро було слухати цю сварку. Він почав тихомирити діда, а далі видобув з кишені добрий кусень хліба і подав його Бовдурові, кажучи:

— Ну, на, та повечеряй, коли голоден. Це ще мені з дому лишилося, але де мені тепер їда в голові!

— Е, пане,— сказав дід Панько, — нащо ви роздаєте хліб? Не тепер, то за годину або й завтра рано схочете їсти, а принесуть не швидко.

— Ні, ні, не зголоднію, — відказав Андрій, — хоч і зголоднію, що чень видержу, аж принесуть.

— А маєте хоч за що післати?

— Є, є. Маю зі собою п'ятьдесят ринських; то я взяв завдаток від того, до котрого їхав; прийдеться з тих грошей дещо трохи минути, хоч вони, правду кажучи, не мої.

— Ну, та певно, в такій пригоді то чоловік мусить рятуватися, як може, — сказав дід Панько.

А тим часом Бовдур дивним, страшним поглядом дивився на Андрія. Він ще держав у руці його хліб, не дякував, не говорив нічого, але здавалося, немов це Андрій дав йому не кусень гарного, пшеничного хліба, а розпалене залізо в руку, так скривилося ціле Бовдурове лице, такий якийсь дикий, неописаний вираз прийняло воно. Чи біль, чи жалоба, чи подяка виражалися так на тім лиці, — це годі було розміркувати, та й арештанти не звертали на те ніякої уваги. А Бовдур, поглядівши хвилю на Андрія, немов мірячи його очима на всі боки і трібуючи його сили, стис у правій руці хліб, відкусив з нього за один раз спору пайку і мовчки поліз назад у свій кут, де зараз і втонув, — тільки чути було глухе цямкання уст, жвакаючих сухий хліб.

— Господи, різні люди бувають на світі, — почав балакати дід Панько. — Один би, як от наш Дорожівський, за кусник хліба брату око виймив, а інший хоч сам голоден, а другому й останнє дасть. Та й то, видите, не лиш люди такі, але й цілі села. Декуди в селі то нарід жреться, б'ється за межі, за містки, за ступінь трави, за бодяк, одним словом, пекло існе^[37]. Ні там діда обдарують, ні подорожнього приймуть, нікого не порятують. І раз-у-раз усі запопадають: а це моє! а це моє! І так за тим «своїм» убиваються, а тут все тратять, усе тратять тото «своє», все їм якось тісніше стає на світі. А по других селах, то люди живуть як браття, згідно, приязно… Сварок там ані обмови нема, один одного і в роботі підрятує і грішми і худобою в потребі зазичить, і бідного не опустить, і подорожнього прийме, нагодує, ну, і якось проте не бідніють, жиють і мають і дітям своїм лишають. То вже про те — хто, як хто, а я добре знаю, хоч небагато я й ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, що туди по Підгір'ю нарід далеко ліпший, ніж там туди по Долах.

— Бо може там бідніший? — сказав Андрій.

— Та воно Господь знає як, — відповів дід. — Воно то, видите, ніби так, а ніби й не так. Бо по Долах і ґрунти ліпші і ґазди є багатші, а тільки якась така згрижа межи народом, таке ворогування, що крий Боже. А ту прийди й до найбіднішого, то й той не відправить чоловіка голіруч, а все хоч що то, а уткне в руку.

Тим часом надворі вечоріло. Сонечко зайшло, а в казні стало вже й зовсім темно. Дід Панько встав, а за ним також Митро, і поклякали до молитви.

— Ну, час нам лягати спати, — сказав по молитві дід. — Тільки не знаю, деби тут вас, паночку, примістити. Відступив би я вам своє місце, але я старий каліка…

— Ні, ні, не треба, — перебив його Андрій — Ото би було красно! Я й так не хочу спати, ноги в мене молоді і здорові, перебуду цю ніч на ногах, а відтак побачимо, що Бог дасть.

— Е, говоріть ви своє! Добре то так казати, але так не йде, — відказав дід — От би ви, Дорожівський, відступили своє місце паничеві!

— У нас нема для паничів місця, — відворкнув Дорожівський. — Най паничі панують, а не до арешту лізуть. А як їх мара й сюди нанесе, то най лежать під ліжком. Там безпечніше, є де розвернутися, та й уже чоловік не впаде нікуди.

Прикро вразили Андрія ті жорстокі слова, але він змовчав, і ще раз просив діда Панька, не клопотатися ним, він уже собі якось порадить…

Аж тут Митро сіпнув його за полу і прошептав:

— Ви, пане, тепер ще трохи ходіть, а я засну, а як змучитеся і схочете спати, то збудіть мене, то я встану, а вас пустю на своє місце.

— Добре, братчику, Біг заплатить тобі, — сказав Андрій. — На маєш тут моє пальто, накрийся, бо вночі буде холодно, а мені воно хоч легке, а вже зачинає важити на руці.

Всі полягали, хто роздягаючись а хто й ні, — лиш Андрій, широко витріщаючи очі, щоби не завадити о щонебудь серед густої пітьми, почав звільна, мов заклята душа, ходити по казні, мірно стукаючи черевиками о мокрий, асфальтовий поміст.

VII.

Мислі його, придавлені ваготою всіх нинішніх вражінь, зразу рвалися і путались. Йому мерещилися беззв'язні обривки тих картин, що він нинішнього дня бачив і чув, і палили його мозок своєю кричучою неправдою, морозили кров своєю безграничною поганню. Але поволі, поволі, коли темнота чимраз густіше заліплювала його тілесні очі, думка вспокоювалась, міцніла, порядкувалася, пам'ять запановувала над картинами уяви, дух його з трудом, але живо немов вигарбувався з цієї темної западні на ясні зорі, на чисті води, на вільний, веселий світ, котрий він покинув нині рано, ах, не знати, на як довго!..

А світ той ніколи ще не видався йому таким хорошим, таким веселим, таким вільним, як саме послідніми днями, як саме нинішнього поранку! Ніколи душа його не чулась такою сильною і смілою як нині, саме перед страшним, глибоким упадком. Ніколи стільки блискучих надій на будуче не роїлося в його голові, як саме нині, на кілька хвиль перед ударом, що мав їх усі в зароді розбити. Ніколи ще зоря любови не сяла для нього так ярко, так чудово, так принадно, як саме нині, перед тою хвилею, коли мала для нього загаснути — може й на віки!..

Ціле його життя пройшло в бідності і недостатку, у важкій боротьбі за прокормлення, за науку. Він кінчив школи круглим сиротою, без вітця, без матері, вдержуючися власною працею. Відмалку ще він привик до праці, полюбив науку і чим вищі кляси проходив, тим з більшим запалом прикладався до науки. Найбільшою втіхою для нього було натрапити на хороших професорів, котрі вміли би зацікавити, давали би поле ученикові до власного мислення, заохочували би до власної праці. Поза науку, поза читання книжок шкільних і не шкільних, він не знав світу, пройшов гімназію дитиною, аскетом, і ще перед матурою^[38] почав слабувати на груди й на очі.

По матурі він для поправлення свойого здоров'я поїхав до одного свого товариша в гори і там пізнав сестру його, Ганю. Незвісне досі чуття любови до жінки пробудилося в нім, почало будити його молоду кров, отворило звільна його очі на дійсне життя, розвіяло книжковий туман, крізь котрий він досі мало добачав дійсного світу. А й нове, університетське товариство, серед котрого він опинився, навело його на нові думки, розчинило перед його очима нові погляди на життя, на ціль науки, на ціль освіти і всіх людських змагань. І його давнє минуле стало перед ним в іншім світлі, многі з гімназії винесені переконання та вірування розвіялися без сліду. Це була важка внутрішня боротьба, довга й руйнуюча, і тільки любов піддержувала його в ній, додавала йому сили. Разом з ним і Ганя, з котрою він живо переписувався, переходила всі фази розвитку думок, і та їх спільність кріпила їх до дальшого поступування по розпочатій дорозі. Вони вмовлялися — віддати життя своє боротьбі за свободу: свободу народу від чужовладства, свободу людини від пут, які на неї накладають другі люди і нещасно уладжені суспільні відносини, свободу праці, думки, науки, свободу серця і розуму. Вони розбирали між собою живо ті нові, високі думки, слідили їх розвиток у цілім сучаснім світі, радувалися новими їх прихильниками, старалися уґрунтувати на них увесь свій світогляд. Це були блаженні хвилі для Андрія і Гані, коли людина з людиною сходиться любимими думками, подає дружньо руку на полі найсвятіших переконань! Але обом ще чогось хибувало. Після гарячих спорів про теорії, після читання найкращих і найосновніших писань про занімаючий їх предмет, вони мимоволі заглядали одне одному в очі, глибоко-глибоко, немов старалися вислідити в них ще щось більше, як згідність теорій. Їх очі палали огнем гарячішим від огню переконань, їх уста тремтіли не словами наукових доказів, їх лиця паленілися не втіхою з відшуканої правди. Їх кров грала живіше, коли зійшлися, і це була друга могуча сила, що перла їх к собі. І не раз серед читання, серед гарячого теоретичного спору їх голос тремтів і звільна замирав на дрожачих устах, рука шукала руки, а очі любих очей і…

— Ах! — зойкнув півголосом Андрій, живіше забігавши по темній казні, — чому ті хвилі так скоро минули, чому не тривали довше? Чому я мусів стратити тебе, навіки стратити. Ганю, щастя моє?..

З трепетом тривоги думка його перелетіла через сумні, важкі часи переслідування, муки за його любимі погляди. Він бачив себе в тюрмі, перед судом, — йому поперед очі пересувалися їдкі, безстидні насмішки газетярські над його думкою, над його любов'ю. Він дрижав цілим тілом від тих споминок, немов від морозу. І далі йому прийшла на гадку його страта. Ганині родичі заказали йому бувати в їх домі, видітися з Ганею, переписуватися з нею, переловлювали листи, котрі він крадькома слав до неї, щоб у своїм горю обмінятися хоч кількома словами з коханою людиною. Швидко й того не мож було зробити… Ще два-три рази блисло йому його давнє щастя — на кілька хвиль, а відтак настала ніч, темна ніч горя, сумніву, розпуки… Ганю присилували вийти заміж за іншого… Андрій переболів цю страту, глядів на неї супокійно.

— Та що? Він чоловік добрий, щирий, він не приб'є її думки, не приглушить її серця, вона щаслива з ним, полюбила його… Але я!.. Що я без неї? Адже вона була моєю душею, моєю силою, моєю надією, а що ж я тепер без душі, без сили, без надії?.. Труп! Ходячий до часу труп! Все, що я найдужче любив на світі, стало моїм горем. Якби я не був так усією душею полюбив її, я був би тепер міг ще полюбити другу, найти втрачене щастя! Якби я не був так усією істотою полюбив свободу, не був-би я тепер терпів неволі, або й неволя не була б мені такою ненависною, такою болючою!..

І далі приходить йому на думку посліднє звидання^[39] з нею вже замужньою, от тепер, учора, нині рано! Іх розмови, їх радість, перемішана з горем і жалем, усе те пече його, мучить, давить до землі. А прецінь він був щасливий, ох, який щасливий! Бо в тій хвилі він почув, що його давня любов не вистигла, не завмерла, а жиє, палає, як давно, панує над його мислями, як давно, держить за поводи всі його бажання і жалоби, як давно… Правда, він тепер десять раз глибше почув свою страту: рана, загоєна вже з часом потроху, тепер відновилася, кров, утишена горем та недугою, знов розігралася; — але що з того! З давньою любов'ю він почув у собі й давню силу, давню охоту до праці, до боротьби за волю…

— Ганю, серце моє, що ти зробила зо мною? — шептав він їй, упоєний труючим щастям.

— Що ж я зробила з тобою?.. Сам ти казав, що не в'яжеш мене… А я так багато, так багато перетерпіла задля тебе! Роки цілі!..

Сльози котяться з її очей, а він тисне її до серця, немов давні, хороші хвилі їх свобідної любови зовсім ще не минули.

— Ганю, доле моя; що ти зробила з собою? Чи буде в тебе досить сили опертися окружаючій погані, розвиватися і стояти за свободу, за добро, так як ми колись собі прирікали?

— Я не забула того, мій милий, і не забуду ніколи! А сили в мене стане. Мій чоловік поможе мені!

— А зо мною що станеться, Ганю? Хто мені поможе витримати на тяжкій дорозі, самому?..

Вона обіймає його і всміхається.

— Не бійся, милий мій. Не журися! Все ще добре буде, всі будемо щасливі, всі…

Андрій хопився руками за голову і знов почав бігати по казні.

— Всі будемо щасливі, всі? Ні, це помилка, Ганю! Всі будуть щасливі, колись, пізні внуки наші, котрі й не знатимуть того, що терпіли, як мучились діди їх та прадіди для їх щастя!.. А ми що? Одиниця серед мільйонів! Яка ж її ціна? І ми хочемо бути щасливі, коли мільйони довкола нас у сльозах родяться й гинуть!.. Ні, mein Lieb wier sollen beide elend sein^[40]. А ти не віриш тому? Побачиш!…

Він ходив далі, широко отвореними очима вдивляючись, немов всисаючи в себе густу пітьму. І бачилось йому, що пітьма й справді плине в його нутро, всіми порами, заливає всі нерви, наповнює всі мускули, всі кості і жили, що вже не кров, а згущена пітьма котиться холодним потоком до його груді, до його серця. Його пройняла судорож, йому лячно стало, але лиш на хвилю. Він хотів отрястися від того привиду, але швидко побачив, що це не привид, а дійсна правда. І він ходив далі і все всисав у себе всіми порами нові хвилі холодної пітьми, наповнювався ними, мов губка, віддихав пітьмою, чув її холодний повів у горлі, в легких, усюди. І йому робилось чимраз легше. Біль утихав. Спомини німіли. Уява замерла і не сунула йому вже перед очі ніяких картин, ні вкритих ожеледою горя, ні залитих ярким світом щастя, розігрітих огнем любови. Все заніміло, замерло, зупинилось. Йому стало так легко, мов у літній купелі. Ось він хлюпочеться ледве чутно в чистих, легких хвилях, що тихо-тихо, легенько-легенько повзуть круг нього, пестять його тіло. І ось йому протято жили — зовсім нечутно, зовсім без болю, і кров з них плине так лагідно, так солодко, так любо. Плине, випливає тота невсипуща, революційна кров, бурлива, а на її місце починає без перепони, звільна оберігатися в його жилах згущена, тягуча холоднава — темнота… З останніми краплями крови гарячі сльози полились з Андрієвих очей. Далекий голос дзвону, мов удар грому, перервав тишу, ударив немов молотом у Андрієве ухо. Він зворухнувся, отямився.

— Ах, перша година, а я такий змучений, ледве живий! — прошептав він і напомацки почав шукати місця на ліжку побіч Митра.

— То ви, пане? — зашепотів пробуджений Митро, — лягайте ось тут, я встану.

— Ні, ні, не треба, — відказав Андрій, — мені досить місця ось тут, коло тебе! — І він притулився побіч Митра, обнявши його рукою за шию. Ні, гаряча, революційна кров ще не виплила з нього, сльози полились наново з його очей, він почав гаряче цілувати Митрове лице і його гарячі сльози полились на молоде, дитяче лице його непросвіченого брата.

— Ви чого плачете, пане? — спитав стиха Митро.

— Бо я нещасливий, Митре!

— Не плачте, — відказав хлопець. — Якось то буде. Адіть, я може ще нещасливіший від вас, та й не плачу!

Пітьма важким пластом залягла казню, придавила всі серця, що билися під її тиском: котре спокійно, котре тривожно, котре болізно, а котре щасливо. А на крайчику ліжка, обнявшися, заснули поруч себе дві молоді голови, просвічена поруч непросвіченої, і спали так спокійно, немов про ніяке горе їм ніколи й не снилося.

VIII.

Арештанти встали на другий день дуже рано. Іх збудив капрал криком та прокляттями. Зараз Стебельського і Дорожівського вигнали замітати в канцеляріях та коритарях, носити воду, загалом до «хатньої» послуги. Дід Панько, Митро, вчорашній плачучий мужик — він був з Опакої — і чорноголовий хлопак пішли з мітлами замітати місто. В казні лишилися Андрій, Бовдур і старий жид, що все ще голою головою лежав на мокрій підлозі і харчав, мов підрізаний. Бовдур також не вставав, не думав навіть митися, а тільки напився води і мовчки передвигаючи голі, блискучі від пухлини ноги, ліг назад у свій кут.

На світі розвиднювалося. Сонце пишно сходило на погідне небо, на світі будилися люди до праці, оживали нові надії, лилися з серць молитви про хліб насущний, про здоров'я та тихий супокійний прожиток. У казні того не було. Тут оживала свідомість людська тільки для нової муки; перше, що виривалося з уст, були прокляття.

— Грім би їх побив, та би їх побив з їх порядками! — воркотів у своїм куті Бовдур. — Держать чоловіка о голоді до десятої години, доки там якомусь свинопасові не сподобається встати та роздати тоті мізерні крейцари! Аби їх стільки кольок в кожний бік шпигнуло, скільки мені тут тих крейцарів дали!…

В казні вже стояв той сірий сумерк, що й за білого дня, і Андрій, користаючи з вільнішого місця, почав ходити по казні, хоч ноги його ще дрижали з утоми і голова ваготіла на плечах. Але він чув, що його тіло від цієї ночі мов приском посипане, і його брала обридь знов лягати на ті вонючі сінники, котрих, бачилось, сама гнила пара прогризала шкіру, втискала свій бруд до крови. Він ходив і думав.

— І чому то чоловік не машина, така, котру б тільки розум накручував на свій лад? — думав він. — Пощо ще тої другої, необрахованої сили — чуття, котре плутає та мішає правильний хід розумової машини? От і мені, якби по-розумному, треба було тут нині сидіти? Ні! Жив би собі у Львові, хоч бідуючи та лихо лихом латаючи, а все би жив та працював та вчився, і був би вільний, безпечний… до якогось часу. А то ось… приперло мене їхати до Дрогобича, щоби побачитися з нею хоч на деньок, хоч на хвилю. Ну, і побачився, почув у груді новий прилив того чуття, що так много горя принесло мені в замін за краплину своїх солодощів, — та й тепер знову! А жаль, що так склалося! Тепер я чую в собі подвійну силу до роботи, — та що, руки зв'язані!

Ходячи по казні, Андрій кілька разів зиркав на Бовдура і завважав, що той невідступно водив за ним очима з якимось дико-понурим поглядом. Андрієві почало ставати якось моторошно під дозором тих очей без людського виразу, що блищали тільки блиском гнилого порохна. Він почав чутися ще більше стисненим серед тих тісних стін, серце його тривожно забилося, немов рвалося геть на ясний світ із цієї відразливої ями, замешканої упирем, що висисає звільна теплу кров із грудей. Але Андрій не подався тому страхові, — в його серці надто много було любови до людей, а особливо до всіх «принижених і оскорблених», надто много було віри в доброту людського серця, щоб зараз же підозрівати чоловіка, нещасливого, як він сам, про якінебудь погані замисли. Свою мимовільну дрож і тривогу він складав на змучення і ослаблення тіла і перемагаючи самого себе кинувся на дідове ліжко, щоб трохи пропочити. Але по хвилі зірвався мов опарений, трясся весь, хапався то за груди, то за руки, то за голову, трібував ще раз ходити по казні, та недовго зміг. Утома взяла своє, він упав на ліжко і швидко заснув твердим, мертвецьким сном.

І сниться йому, що якась слизька, погана рука поволі розвертає одіж на його грудях, розвертає сорочку, а далі й груди самі, — кості розступаються перед нею, а рука толочиться в середину, холодна, обридлива. Вона намагає до серця, добираєтеся до нього осторожно крізь путаницю жил та артерій, немов ловець, що хоче зловити горобця серед хворосту. Ось вона вже близько, — він чує це по холоді, що проникає вглиб, мов вістря льодового ножа. Але ось і серце почуло ворога, забилося, заметалося на всі боки, мов пташка в клітці, — натужується, тріпається взад і вбоки, щоб не датися зловити. Але таємнича рука, перта незнаною силою, лізе все дальше, розняла широко кріпку долоню, ще ширше розчепірила пальці і вже туй-туй, туй-туй зловить трепечуще серце, зловить і задавить. Гострий, прошибаючий біль мов блискавка пройняв Андрієве тіло, — він прокинувся і схопився на рівні ноги.

— Ігій, а це що таке? — промовив він, протерши заспані очі і розглянувшися по казні. Йому здавалося, немов хтось в одній хвилі зняв з його грудей великий тягар котрим вона під час сну була надавлена, і ще повиділось йому, немов у першім просонню побачив нахилене над собою чорне, страшне лице Бовдура. Але це певно лиш зо сну йому так повиділось, бо тягару на його груди не було ніякого, а Бовдур спокійно сидів у своїм куті з ногами замотаними в мішок і навіть не дивився на нього, а встромив очі десь у кут, немов розглядав риси плям від харкотиння на стіні.

— Е, це певно запінка надавила мені груди, — подумав собі Андрій, відіп'яв запінку і знов положився на ліжко.

Його збудило дзоркання ключів і гомін входячих з роботи арештантів. Вони внесли з собою капінку свіжого повітря, внесли якийсь запах вільного світу, і в темній, понурій казні повеселіло. А тут ще чорноголовий хлопак при замітанню найшов чотири крейцарі, котрими дуже втішався і за котрі рад би був накупити Бог зна яких достатків, щоб провести празнично нинішній щасливий день. А Стебельський і Дорожівський ґазда принесли по цілій пригорщі недокурків усяких цигар; тільки що Дорожівський свої показав та й назад сховав, а Стебельський розділив свої «на всю казню». Ті недокурки, то була єдина заплата для арештантів замітаючих канцелярії, та й то заплата для них велика і принадна.

Аж ось надійшов і вахмістр з грішми і призначивши на кожного арештанта 14 кр., післав двох т. є., діда і Митра, в супроводі поліціяна на місто для закупки хліба та й чого там ще треба. І Андрієві, також дали 14 кр., а він доложив до них ще своїх 20, і попросив, щоб купили і йому хліб такий, як самі їдять, і ковбаси. Коли Андрій зі своєї мошонки виймав тих 20 кр., то певно не бачив того, що з кута блимали Бовдурови очі і невідступно слідили кожний його рух, міряли і важили об'єм та зміст мошонки, слідили дорогу, куди кладе її Андрій, і якоюсь заздрістю, якимось гнівом запалали на вид вийнятих із неї 20-ти кр., немов ті 20 кр. вийнято в самого Бовдура з-під серця.

І знов ходить Андрій по казні, і знов думає. Думає про Ганю, про її життя з чоловіком, як вона в своїх листах йому описувала, думає про своє одиноцтво на світі, про своє обезсилення через утрату коханої людини. Та ні, набігає друга, веселіша думка, ні, я не одинокий! Є в мене товариші, щирі, сердечні, гаряче перейняті тією ж думкою, що і я. Вони й поможуть у потребі, і порадять і розважать! Та все таки — тут уривається думка знов на сумнім, болючім тоні. Та ні, набігає нова думка з новою потіхою: адже й вона для мене не страчена, любить мене, як уперед, не цурається мене, не відгорожується від мене своїм нелюбом, мов муром, переписується зі мною, і радить і розважає так само щиро, як уперед; та й він чоловік хороший і приятель мій і думок однаких… Ах, та все таки! — і знов уривається весела думка і Андрій, мов під вагою великого болю, опускає голову, а з очей його котяться дві несмілі, тремтячі сльози, пекучі як огонь і ні крихти не влегшуючі серця. Він швидко втирає їх і знов ходить по казні, старається не думати ні про що, а властиво думати тільки про звичайні, близькі речі, от хоч би про їду.

— А воно цікава штука, — каже він сам до себе. — Поки не згадували про їду, то поти й я не чув голоду і жолудок сидів тихо, хоч порожній. А тепер нагадали, то й він, мов старий пес, починає воркотіти та крушнятись. Це би в психологічний дневник втягнути — «вплив думки на органічні чинності»… От гарна би річ була вести такий дневник, де би втягано завсіди кожну об'яву чуття, кожне вражіння, і то день за днем, довший час! Цікава би вийшла статистика духового життя! Пізнали б ми, якими то вражіннями, якими чуттями найбільше живе чоловік, яке то буденне життя тої «Божої іскри», котра в рідких, виємкових хвилях так високо зноситься!.

Його зайняла думка такого дневника і він розбирав та проводив її на всі боки, входив у подрібності, немов ось-ось збирався сам її ввести в діло. Треба кількох, кільканадцяти людей, совісних, відданих правді, — думав він, — щоби вони розбирали поміж себе головніші об'яви психічної діяльности і щоб кожний переважно нотував об'яви свого відділу, а прочі тільки здебільшого. Та ні, так би ні до чого не дійшли, бо проклята ріжниця вдач, хвилевих успособлень, обставин усе переплутає. От якби якийнебудь механічний психометер винайти, похожий на той, що зладив Вундт для мірення інтенсивности чуття! Штука вийшла б цікава і важна для науки. Досі психологія займається якістю вражінь, а про масу їх мало й гадки має. А прецінь, бачиться, тут ключ до розв'язання не одного психологічного вузла, бо ж певна річ, що ті вражіння і чуття, що найчастіше повторюються, найглибші сліди витолочують у душі. Статистика, статистика поможе ввійти глибше в загадку характерів і вдач людських, так як помогла вже ввійти хоч трохи в психологію громад і мас суспільних.

Поволі, поволі такі думки про науку, про теорії, не тикаючі серця і чуття, вспокоїли Андрія. Йому пригадалися товариші молоді, гарячі, віддані щиро думці про свободу і щастя людей, пригадалися їх спори, їх спільні змагання до поповнювання свого знання, їх дитяча радість з пізнання кожної нової правди, і йому стало так легко, так весело, наче він знов між ними, наче ні його, ні нікого в світі не давить уже віковічна гадь людського роду — неволя! Його уста, бліді, щасливі, шептали мимоволі слова пісні:

Та ж не завсіди бурливе море, — тихеє частіш!
Та ж і в бурю не всі човни гинуть! — тим ся ти потіш!
А хто знає, може в бурю імено спасешся ти.
Може імено тобі ся вдасть до ціли доплисти!..

 

IX.

Забрязчала колодка, отворилися двері — це вернулися з міста арештанти з закупленими живностями. Почався гамір. Дід Панько роздавав хліби, сіль, тютюн, цибулю, хто на що гроші дав. Арештанти посідали, дехто міг, і почали їсти. Бовдур, котрий нині був очевидячки роздразнений, проклинав півголосом діда Панька, що йому дав такий малий хлібець, а цьому чорномазому підсвинкові такий великий.

— Та бо його за 19 кр., а твій за 14 кр., — толкував дід, не зважаючи на Бовдурову клятьбу.

— Штирнайцять би тобі зубів випало торбою! — відворкнув замість відповіді Бовдур і почав по-вовчому кусати свій хліб, не краючи, ні ламаючи.

— Та на тобі ножя, Бовдуре, — сказав Митро.

— На що? Хіба тобі голову відрізати! — гаркнув Бовдур і вкусив усим ротом кусок хліба. В його руках був уже з цілого лиш невеличкий крайчик.

І Андрій забрався до їди. Він покраяв принесену ковбасу на рівні кусники і розділив між усіх, нікого не минаючи. Дорожівський і Бовдур ані словом не подякували, а Бовдур узяв поданий кусник і не обзираючи його навіть, кинув у рот, мов у пропасть.

Дивлячись з боку на те, як їв Бовдур, можна було подумати, що цей чоловік страшенно голоден, з такою ненажерливою захланністю теребив він свій хліб, так швидко щезали в його роті величезні кусаки хліба. Ще другі й не прибралися гаразд до своїх хлібів, а вже Бовдур не мав свого ані крихітки. Одну хвилю він сумно поглядав на свої порожні руки, а на його лиці виднілася така голодна мука, немов би він від кількох день не мав і кришки хліба в устах. Андрій поглянув на нього і напудився того неситого виразу лиця і тої непоїдности Бовдура. Йому здавалося, що Бовдур міг би тепер з'їсти першого ліпшого чоловіка цілого і що він от-от кинеться на котрого арештанта і відкроїть йому зубами такий самий кусок живого тіла, як ті кусаки хліба, що безслідно пощезали в його роті.

— Чи він у вас завсіди такий голоден? — питав Андрій діда, з відразою відвертаючись від Бовдура.

Дід поглянув і також живо відвернувся.

— А тобі що, Бовдуре? — спитав він. — Шальга^[41] на тебе находить, та хочеш людей кусати чи що? — А відтак, обертаючись до Андрія, дід додав:

— Ні, то лиш нині йому щось таке сталося, чи нетлю з'їв, чи що. А звичайно звантажить отак цілий хлібець, вип'є з півскіпця води і лягає в Божий час на своїм місці.

— Може це й шальга, не знаю, — відказав понуро Бовдур, — але я їсти хочу.

— А може би пан були ласкаві заждати, аж їм слуги з трахтирні принесуть печеню, — дражнив дід.

— Я їсти хочу, голоден! — повторяв з тупим упором Бовдур.

— Ну то їж, або хто тобі боронить? — сказав чорноголовий хлопак.

— Не борониш? — звернувся до нього Бовдур, впиваючись очима в надпочатий великий хліб, що лежав перед хлопаком, — не борониш, ну то добре. Давай! — І він простяг обі руки до хліба. Хлопак хопив хліб з-перед рук Бовдура.

— Давай! — крикнув Бовдур, і його очі заблищали якимось страшним огнем, — давай, бо або твоя смерть або моя!

— Овва — передразнювався хлопак — або моя або твоя! Що має моя смерть бути? За що? Вступися по добру, та хирій, бо я їсти хочу.

— А я також хочу, — відказав лагідніше Бовдур. — Давай сюди хліба!

— Чи ти стікся, чи що? Чого ти мене вчепився? — крикнув хлопак. — Вже попустився Митра, то до мене лізеш!

— Давай хліба, давай, змилуйся наді мною! — лебедів плачливим голосом Бовдур, але його очі загоралися чимраз страшнішим огнем.

— Будь ласкав, Бовдурику, любчику, — відказав так само лагідно хлопак, — іди собі з Богом до дідька!

Замість відповіді на цю побожну відправу Бовдур високо підоймив оба кулаки і разом, мов дві довбеньки, спустив їх на голову хлопака. Мов сокирою підтятий, повалився хлопак додолу, а кров з носа і з рота булькнула і полилася на хліб, на поміст, на ноги Бовдура. Але хлопак не кричав. Тільки, отямившись, він мов скажений схопився на коліна і обома руками впився нігтями в голі, попухлі Бовдурові ноги. Бовдур глухо заревів із болю, почав копати ногами, але не міг позбутися хлопака. Він хопив його одною рукою за волосся, а другою почав гримати в плечі, але хлопак не пускав, а чимраз глибше вдавлював гострі нігті в Бовдурове тіло, аж з-під кожного нігтя кров виступила. Бовдур не пускаючи волосся сіпнувся взад і хлопак упав лицем на поміст. Але й тут ще він не пустив голосу з уст, тільки швидко хопивши закровавлений хліб, замахнувся і на осліп ударив ним Бовдура в живіт, аж тому загелкотіло в нутрі. Бовдур пустив волосся і хопився обома руками за живіт, немов побоявся, щоб той, як розбита бочка, не розлетівся на куски. А чим часом хлопак піднявся з хлібом на рівні ноги. Його лице, посиніле з болю і злости, було ціле майже в крові, з очей виступали сльози, губи розбиті віддулись, а зуби міцно стялися — оттак він випрямився і не кажучи й слова замахнувся на Бовдура другий раз важким бохонцем хліба.

— Та розбороніть їх, бійтеся Бога! — кричав остовпілий з переляку Андрій, відвертаючи очі від того страшного виду. Він був дуже вразливий на всякий біль, а на чужий більше, як на свій, і йому здавалося, що кожний удар влучає в нього.

— А якже, ще чого не стало! — відповів дід, їдячи дальше спокійно, — не треба! Та же їм те потрібно, трохи розрушатися, розімнятися… на печінки легше. А ще як із себе трохи тої поганої крови зцідять, то вже й геть-геть їм полегшає. Дайте лишень спокій, вони так як ті собаки: погризуться тай полижуться. А якби хто брався їх розборонювати, то я не знати о що заложуся, що вони б оба кинулися на того.

А тим часом борці, запінені, спосочені стояли на поготові і ждали, хто кого перший ударить. Але лиш хвилю ждали, а відтак оба, мов на команду, кинулися на себе. Бовдур ударив хлопака кулаком по руці, із якої випав хліб, а за те хлопак лівою рукою заїхав Бовдурові межи очі. Відтак зчепилися разом і вже не видно було, хто кого б'є, штовхає, дере, калічить, аж поки оба не попадали на підлогу і не пускаючи один другого з рук, разом мов два звірі не заревіли: «Ґвалту! Ґвалту! Рятуйте!»

На крик влетів до казні капрал з тріпачкою в руці, а видячи борців покровавлених на землі, що кричали і все ще не переставали дертися, обернув тріпачку «старшим кінцем» т. є. взяв ремінь у руку, а дерев'яним держанком почав на осліп цідити обох, куди попало. Залускала ручка о кістки, загепала о набрескле, напухле тіло, мов о подушку, — а борці ще не пускалися, ще не переставали кричати, мов пацюки^[42], котрим зручний різник лихо встромив ніж у груди. Капрал розлютився й собі ж, і, не кажучи нічого, почав обох частувати кінцями чобіт попід ребра. Аж тим способом йому вдалось розборонити їх. Вони попускали один одного і розпирслися по кутах, але капрал не переставав лущити їх держаком, куди тільки міг засягнути.

— А драби! А злодії! А опришки! — шипів задиханий капрал. — То вам не досить одного лиха, ще битися будете? Пождіть, гадюки, я вас навчу!

— Та то він мене зачепив! — заревів хлопак з плачем. — Хотів мені видерти мій хліб! Що я йому винен?

— А ти, пацюку нешкребтаний! — рипів капрал і знов на Бовдурову спину посипалися держаки мов град. Бовдур мовчав, зігнувшися в дугу, аж поки капрал не втомився і не перестав бити.

— Га, пожди, навчу я тебе іншим хліб відбирати! Мало тобі свого, ненаїде мерзенний? — кричав капрал, ідучи до дверей.

— Мало! — глухо, понуро відповів Бовдур.

— Що, ти ще пащеку рознимаєш? — Лютився капрал, замахуючись здалека тріпачкою. — Не будеш мовчати, ти гною смердячий? Отже пожди, як тобі цього мало, то й того не будеш видіти! Пропостся трохи! Не будеш такий скорий до бійки. Навмисне буду просити пана вахмістра, щоби тобі завтра нічого не дали! Будеш ти мені свистати, чекай! А ви тут пам'ятайте собі, — обернувся капрал до прочих арештантів — не дайте йому ніхто й понюхати нічого! Най песя кров знає, як битися! А скоро що почне, зараз мене кличте, я йому зроблю справу!

Понура, важка мовчанка настала в казні по виході капрала. Щось немов усім здавило горла, кусник хліба не йшов нікому в рот. Усі чули, що те, що сталося перед їх очима, надто вже погане і нелюдське.

Тільки Стебельський, сидячи на підлозі на тім самім місці, де звичайно спав, їв спокійно свій хліб, закусував маленькими кусниками ковбаси, а коли настала цілковита, глуха тиша в казні, він, обертаючися до Андрія і обводячи рукою кругом по казні, сказав: — Homo homini lupus!^[43]

Андрій, блідий як смерть, устав і обернувся до Бовдура, тремтячого, скуленого в куті, закровавленого і синього, як боз, але той вид відобрав йому силу, — він не міг і слова промовити, стояв та дивився з виразом глибокого болю на лиці.

— А видиш, треба тобі було того? — відозвався дід Панько, беручися знов до їди.

Бовдур мовчав.

— Бовдуре, — промовив нарешті Андрій, — як ти такий голоден, то було сказати мені, я й так свого не з'їм. Пощо було бійку зачинати, я тобі дам хліба, скільки хочеш.

І він узяв свій хліб, відкроїв з нього невеличкий кусник для себе, а решту подав Бовдурові.

— Не треба мені твого хліба! Жри сам! Давися! — ревнув Бовдур, не підводячи очей догори, і шпурнув поданим хлібом під ліжко. Андрій задеревів зі страху та з дива і не кажучи й слова, відступився. А Митро поліз під ліжко, підняв хліб, обтер, поцілував і положив перед Андрієм.

— А тобі, тумане, що такого? — сказав грізно дід Панько до Бовдура. — Пощо святим хлібом мечеш? Кольки би тя сперли, ти відміно якась!

— Вас усіх най зіпруть — буркнув Бовдур, — усіх! І мене про мене!..

Сказавши те, він ударив кулаком о підлогу, аж луск пішов, а відтак звився в клубок і ліг на своє місце.

X.

Андрій довго ходив по казні, поки зміг зовсім успокоїтися. А коли вернулися його духові сили, він старавсь летіти думкою геть-геть з того проклятого місця плачу, недолі та заперечення всякої людської гідности. Він переносився думкою в інші, кращі місця, де молоді, чисті серця високо понад усе піднімали хоругов людськости, де виковувалися могучі оружні ряди, що колись — незадовго! — мали стати до боротьби за людськість, за її святі права, за її вічні, природні змагання. Він переносився думкою й туди, де билось єдине жіноче серце, прихильне до нього, може в тій хвилі заливаючися кров'ю з жалю над його нещастям. І в думці він потішав свою Ганю, скріпляв своїх товаришів, заохочував їх сміло держати вгору піднятий стяг, не спускати його ані на хвилю, бо людськість терпить, вона принижена, придавлена, притоптана в мільйонах та мільйонах!..

Він думав про своє діло, про свою любов і про своє нещастя. А про Бовдура з його болем і гнівним завзяттям у нього й гадки не було.

Ех, голово молода, запалена, самолюбна! В святім своїм запалі ти й не бачиш, як самолюбні всі твої думки, всі твої змагання! Аджеж діло твоє, хоч і йде до всесвітнього братерства і вселюдського щастя, — чи не для того воно тобі таке миле, таке дороге в тій хвилі горя, що воно твоє діло, що в ньому сходяться всі твої мислі, бажання, переконання і цілі, що працювати, а невіть терпіти для нього справляє тобі приємність? Аджеж людина, котру ти любиш, хоч і нічим її не в'яжучи, хоч і зрікаючись її посідання, хоч і бажаючи її щастя з другим, аджеж тота людина хіба ж не тим тобі так мила, що при ній уплили найщасливіщі хвилі твого життя, що її поцілунки й досі горять на твоїм лиці, що дотик її ніжної руки й досі тремтить у твоїх нервах? Ех, голово молода та самолюбна! Покинула б ти на часок займатися собою, потішати себе! Поглянула б ти довкола себе пильно, уважно, братерським, люб'ячим оком! Може б ти побачила близь себе нещасливіших від себе! Може б ти побачила таких, котрим нівідки несяє промінь потіхи, навіть такої, як тобі! Може б ти побачила таких, котрі на це дно суспільного гніту не принесли з собою нічого, нічого: ні думки ясної, ні споминок щасливих, ні блискучої, хоч би обманливої надії! Може б одне твоє слово щире та привітне осолодило їм їх долю, втішило в їх серцю боротьбу страшнішу від усього, що ти й подумати можеш, розломило круг їх серця грубу льодову кригу, наморожену безконечним невсипучим горем!.. Та ба! Велике горе те вже має до себе, що замикай серця людські, так як вечірній холод затулює квіти, стягає їх, мов мороз. Із замкнутими серцями, здавленими вустами проходять поруч себе нещасні, котрі не раз кількома словами, одним стиском теплої, братської руки могли би позбутися половини свого горя, проходять поруч себе — і мовчать… Ех люди, люди! Не убійники, злодії й переступники, не пануючі й піддані, не кати й катовані, не судді й підсудні, а бідні, прибиті, одурені люди!..

А тим часом Бовдур лежав у своїм гнилім куті, з болючим, гніючим тілом, розбитою душею, без проблиску надії, потіхи, відради, — а в голові його вертілися свої думки, проносилися неясними картинами свої спомини.

Нужда відмалечку, від дитинства. Погорда, штовханці, побої… Насмішки дітей, що сторонили від нього, не приймали до своїх забав… Байстрюк! Знайда! Бовдур!… Тяжка праця у лихих, чужих людей… Сльота, морози, спрага, втома — все те тільки ґазді дошкулює, а наймитові ні!.. Наймит залізний, наймит видержить… мусить… за те плату бере!.. Хирляве, слабовите, замліле, лихо плачене, лихо зодягнене… Без приятеля, без побратима… Ні, був приятель, був побратим — у Бориславі, при корбі найшовся. Щирий приятель, вірний побратим, душа не чоловік. Ха, ха, ха!.. А позавидів, позавидів єдиного щастя, — відбив дівчину, взяв, оженився!.. Якби то бідному не все вітер в очі віяв, то би… може бідний і бідним не був!

От в таких уриваних картинах, переплітаних словами, півголосом шептаними, проносилися перед Бовдуровою тямкою його перші молоді літа. Нічого в них не було відрадного, нічого такого, на чім би могла спочити душа, чим би могла порадуватися згадка. Але думка летить дальше, перевертає минуле карту за картою, немов чоловік, що в книжку вложив гроші і квапиться найти їх меж картками.

Що погнало Бовдура до Борислава? Про те він і згадувати не хоче. Це така думка, що морозом проймає. Але швидко, швидко, здається, буде мусіти докладно й тото собі припімнути. Досить — він утік і, втікаючи, ще раз позирнув із горбка на палаючі.. але чи вечірнім блиском?.. хати і прокляв їх. І нікому, ні перед ким він не визнав, з котрого це села він утік, хоч тому минуло вже п'ять літ. Хто знає, може й сам він уже забув назву села!..

В Бориславі він віджив трохи. Хоч робота погана, та все таки платили зразу добре і їсти було що, не так, як у службі. Немов голодний вовк кидався він на їду, і їв, їв без тямки, — проїдав усе, що заробив, ходив мало не голий, а їв, щоб хоч раз чути сить у собі. Пити зразу не пив, аж відтак почав, як її не стало. Тоді розпився, здорово розпився!..

В Бориславі, при корбі, Бовдур і стоваришувався перший раз у своїм життю з одним таким же круглим сиротою, як і сам. Щира була людина і Бовдур через чотири роки жив з ним, як із рідним братом. Вони працювали разом, жили разом і майже ніколи не розставалися. В потребі рятували один одного, не питаючи: а коли віддаси? Хоч, правду кажучи, Бовдур більше брав, ніж давав. Він і тепер, хоч уважає Семена зрадником і фальшивим, все таки радо згадує ті часи свого товаришування. Гарні були часи, та дідько взяв. А шкода, що не потривали довше!

Аж задля дівчини побратими розсталися. Полюбили оба одну, бідну, нужденну робітницю, круглу сироту, як і самі, вирослу в погороді та притиску, навиклу до мовчазного послуху, до покірливости безграничної, до відречення від власної волі, від власної думки. Диво сталося тоді з Бовдуром. Його різка, самолюбна, дика, немов кільчаста натура стала ще різчою і дикішою при тій тихій, лагідній, послушній і добрій людині. Він любив її, але його любов дужче гнула її додолу, ніж дотеперішнє життя. Скільки сварки, скільки побоїв витерпіла вона від нього! Скільки гарячих сліз пролила! Але ніколи Бовдур не почув від неї й слова сказаного наперекір. І те лютило його. Він допікав її до крайности, щоб збудити в ній відпорну силу, а тим часом її сила — то була податна, мовчазна і слухняна любов. Бо вона, тихе ягня, любила цього звіра! І то та любов додавала їй сили зносити всі його, на вид безумні, але випливаючі з його натури примхи, відплачувати пестощами за побої, ніжністю за лайку і прокляття. І як він не прозивав її! І сукою і жабою, — вона нічому не противилась. Аж вкінці він почув обридження до тої безграничної покори та податливости, і хоч не перестав її любити, але раз у приступі гніву побив і прогнав від себе. Вона пішла — до побратима, побралися швидко — вже й дитинка є…

І вона, сука, щаслива з ним! — бурчав Бовдур. — Обоє такі… розмазливі! Біс їх бери! Не хочу й згадувати про них!

Скільки раз він уже зарікався, що не буде згадувати про них, а вони самі лізуть на гадку! Бо вони обоє силою контрасту споріднені з його душею, доповняють її! Бо в його серці, під грубою льодовою кригою тліє ще й досі невигасла іскра любови для тих двох «розмазливих» людей!

А відтак усе скінчилося, все пішло виворотом. Він почав пити. Біс побери! — крепко пив! Бувало прийде рано з роботи — він ходив на ніч до ями — та й просто до шинку. Корчмарю, давай їсти! Добре! Корчмарю, давай пити! І п'є, поки в кишені грошей стає, поки може вдержатися на ногах. А як ноги відмовлять служби, паде під лаву і спить аж до вечера, доки знов не збудять на роботу. Це вигідно, не треба хати наймати. Шинкар у день не викине з шинку, хоче, щоби й на другий раз прийшов, — ще й шинкареві пси рот оближуть, чисто!…

Це був єдиний час, у котрий тепер Бовдур вдумувався з якимось п'яним замилуванням. Той час вічного одуру, вічного похмілля, вічного беззв'язного шуму видавався йому єдиним правдиво і всеціло щасливим часом його життя. Нічого йому не хибувало; а впрочім, чорт знає, може що й хибувало, але він, бігме, ні о чім не знав. Думки ніякої, споминок ніяких, тільки шум, мов млинове колесо в голові гуркотить… Туррр-ррр! І все: люди, хати, сонце, і небо, і цілий світ кругом, кругом, кругом! Турррр-ррр!.. А більше нічого, ні на землі, ні в небі, ніде нічого!…

— Ах, ще би раз так, хоч деньок, хоч хвилю, Господи! — зітхнув Бовдур. — Забув би чоловік, а то починає оживати все, все починає рушатись!.. Або коби так: встаю завтра рано, а в голові шумить, крутиться: туррр! Перед очима минається, кругом, кругом!.. Виджу, а не пізнаю, чую, а не розумію, жию, а сам о тім не знаю, — і так навіки, назавсіди! Щоби й не пити і вічно п'яному бути! Щоби вже зовсім, зовсім одуріти!..

— А як ні, то що? Нехай ідуть згадки, доки йдуть. Клин клином виб'ємо, погане ще поганішим! Виходу нема.. Та й пощо шукати?… А ще перед кінцем раз, але… гарно!… П'ятдесят, тільки без двох шісток, бігме що варто!… Та й стратити не маю що!…

— А моя молодість?… Чорт її бери. Саме будяччя, сама кропива! Прокляття на неї!

— А вони обоє?… Чорт їх бери! Покинули, зрадили… Ні, не хочу й споминати!…

— Але може ще колись було би ліпше?… Ні, не надійся! Пуста надія! Прокляття на надію!

— Але він — може у нього отець, мати?.. То нехай собі, в мене їх нема й не було!

— А може… яка…? Ігій, я би мав на те зважати? А мені що до того? Най йде за другого!

— А може…? Ну що ще? Нічого більше! Чисто! Кругом, кругом, кругом!… Ох, як болить, як пече, як щемить! І тут, і тут, і тут, всюди, ціле тіло!…

Вже була глуха ніч, опівніч. Всі арештанти спали, мов попривалювані колодами. Спав і Андрій і не чув тих уриваних бесід, шептаних півголосом, не чув і не знав тої страшної муки чоловіка, здиченого недолею, та здичінням тим доведеного до крайньої розпуки. А прецінь хто знає, якби вчув був Андрій ті слова, якби подумав був про цю муку, — може одне його слово було б могло її втихомирити і спинити її страшні наслідки. Але Андрій за той час спав спокійно коло Митра і ві сні обіймав свою й не свою Ганю.

XI.

Знову день, гамір, прокляття й насмішки, брязкання колодки, крики, робота. Знову ходить по казні Андрій блідий і ослаблений недостачею свіжого повітря, і думає. Але сухий кашель зачинає душити його слабі груди і мислі зачинають плутатися в голові. Він чує страшну втому в тілі, немов воно в нього олов'яне. Ах, спочити, полежати вигідно, супокійно, під небом погідним, на чистім воздусі, в холоді!.. Його любовні сни бліднуть і дармо він старається викликати їх у своїй уяві з давньою живістю. Навіть лице Гані не хоче вказатись йому, а все тільки перед затупленими очима мигають дикі, почварні лиця, з розчіхраним волоссям, невмиті й грозячі. Він ліг горілиць на ліжко, широко розтворив очі і вдивлювався в стелю, стараючись не думати, не споминати. Але ось стеля оживає, стягається, розширюється, хитається, і звільна на її буро-жовтім тлі виступають крізь сумерк ті самі погані, грозячі лиця, опускаються згори, нахиляються над ним, німі, мов трупи. Він зривається і знов починає ходити.

— І що таке зо мною сталося? — говорить він сам до себе. — Адже я не був склонний до галюцінацій! Відки нараз вони мене переслідують? Чи так швидко грижа під'їла мене? Та я, бачиться, й не гризуся так дуже!.. Ігій, це погано!

А Бовдур у своїм куті також лежить та й думає. От, як у нього будуть гроші, то буде штука сховати їх так, щоби не найшли та не відобрали. Але як мають відібрати, коли ніхто не знатиме? Треба буде зробити себе божевільним, або якбудь, що там мені до того! Прийде час, прийде й порада. А тільки сховати добре, ну, то відтак би чоловік ще собі раз дозволив, а гарно, так, щоби стало за всі рази! Насамперед хліба, хорошого, білого, — ні, булок, та досить, досить, щоби насититися. Ковбас, м'ясива цілу копицю! А відтак пити, — пива, вина бутельками! А все бутелька на раз, бутелька на раз, щоби в голові вічно шуміло, вічно кружило, щоби нічого, нічого не набилювалось, не думалось, не споминалось! Усе кругом, усе кругом, аж поки кінець не буде. А кінець що? Одна хвиля! І зовсім не страшно, коби тільки в голові шуміло та крутилось… А впрочім побачимо, чи страшно буде, — все одно, раз сука-мати родила!

— Але він, такий молодий, такий добрий!… — обзивалась несміло якась тиха думка з глибини Бовдурового серця.

— Чорт бери! А я не молодий? — відказала друга думка. — Він був досі щасливий, стільки щастя зазнавав щодень, скільки я й за цілий вік не зазнаю! Це не по правді, треба трохи помінятися!

— Але може б не конче…? — закидувала знов несміло тиха, глибока думка.

— Або̀ що? Пощо бавитися? — відрізала знов голосна, пануюча думка. — Для нас обох ліпше буде, швидше скінчиться.

— А може в нього отець, мати?… — Чорт їх побери! Най знають лихо! В мене їх нема й не було, а я ж що, не чоловік?…

Але диво! Хоч голосна, пануюча думка так досадно старалась успокоювати Бовдура і утвердити його на повзятій раз стежці, все таки він чогось дрижав усім тілом, позираючи скоса на Андрія та боязно стискаючи щось у руці, щось, чого й сам боявся, а прецінь стеріг, мов ока в голові.

— Їсти хочеться, — воркотів він, — страх як їсти хочеться! То він, проклятий, своїм хлібом наслав на мене голод! А такий чиниться добрий та лагідний! Ні, небоже, не поможе тобі твоя добрість, не здуриш!…

Двері відчинилися і до казні встромив голову старий поліціян з добродушним лицем.

— Пане Темера! — промовив він ласкаво.

Темера зіснувся. Йому почулося, що це голос його вітця, такий самий, який він чув ще давно, давно, в дитинстві. Він приступив до дверей і почав глядіти на лице поліціяна, але не міг його пізнати.

— Що, не можете мене пізнати? Ну певно, де тото, ви ще маленькі були, як я з Тернополя пішов. А ми з вашим небіжчиком татунем сусіди були і приятелі такі, що Боже! Дай йому там Господи дутеньці легко! Але що ж то з вами сталося? Аж я свої вуха забув, як сказали, що тут Темера сидить із Тернополя! Що, гадаю собі, за Темера? Там усього лиш один був Темера. Певно, то син його, абощо! Бідний хлопче! І тут вас між таку збрідь всадили! Я вже просив пана інспектора, і він обіцяв, що від завтра будете сидіти на стражниці, я ручу за вас.

Темера щирими словами подякував старому, але на Бовдуровім лиці при тих словах мигнуло щось мов тривога, неначе от-от йому вирветься щось із рук, що він уже вважав небезпечно своїм.

— А може вам треба буде що принести їсти, пити? — питав далі старий. — Нині капрала нема, замість нього я маю ключі, то я вам принесу. Зладьте лишень, я зараз прийду, бо маю ще піти до канцелярії.

Старий запер двері і потюпав до канцелярії. Андрієві стало аж веселіше, аж легше на груди, коли почув ті приязні, щирі слова, коли пізнав, що й тут є добра душа, котра ще може робить для нього. Ах, як він утішився звісткою, що завтра його переведуть на стражницю з цієї нори! Йому бачилось, що це він завтра вийде зовсім на волю. Світло, воздух, зелень, жива природа, ті щоденні звичайні дари, котрих ціни звичайно чоловік не знає, не боячись їх утратити, — як же ж дорогими, як пожаданими були вони тепер для Андрія!…

— Пане! — перервав його мислі своїм різким голосом Бовдур. — Кажіть принести горілки, кварту цілу, то буде на пару раз.

— А вільно ж тут принести? — спитав Андрій.

— А чому ні! Старий принесе!

Андрій сам не пив горілки, але знав, що для прочих арештантів це буде великий празник, коли зможуть випити по порції. То ж попросив старого, щоби приніс горілки, ковбаси і ще де-не-що до їди. Старий зразу вагувався, чи приносити цілу кварту, але коли йому Андрій допевнив, що буде бачити на те, щоби пили потрошки, та й що впрочім на дев'ять душ кварта горілки і так не значить нічого, старий зважився вволити його волю.

Полудень. Весело гомонячи засіли арештанти довкола принесеної горілки та їди. Іх очі радувалися тому празникові, якого давно вже й послихом не чували. Всі дякували Андрієві за його добре серце. Тільки Бовдур, мов колода, сидів у своїм куті і раз-у-раз пас очима пляшку з горілкою. Аж ось нараз він схопився, вхопив фляшку; обіймив кріпко обома руками, приклав до рота і почав цідити. Всі зразу зачудовані позирали на нього, але згодом кинулися відбирати. Та не швидко їм це вдалося. Майже пів фляшки спорожнилося за той час у Бувдурове горло.

— А суха ж би тебе ялиця побила, ти байстре поганий! — кляв дід Панько. — То не чекаєш своєї черги, але дудлиш наперед усіх, як свиня?…

— А-а! — ревнув відсапуючи Бовдур. — За це Бог заплать! Це по-давньому, по-бориславськи! По всіх жилах мов рукою провів, а в голові шумить, бурлить, туррр!…

Він хопив кусень ковбаси, кинув у рот і заточуючись упав назад у свій кут.

Довго ще гомоніли арештанти, частуючись горілкою, довго відказували на поганого Бовдура, але той лежав, немов і не чув їх бесіди, тільки очима кліпав, позираючи бездушно проти себе.

— Ов, десь тут у мене був ніж, — похопився Андрій, мацаючись по кишенях, — та й десь, бачу, чи витрясся чи що! Не маю чим хліба вкроїти. Воно то й ніж немудрий, а все таки не так шкода, як невигода.

— Шукайте добре, — сказав дід Панько, — ніж не ігла, в казні не сміє пропасти.

Але ножа не було.

— Ну, то крайте моїм, а відтак будемо шукати, — сказав Митро. — Може як спали, та де затрясся крізь діру до сінника. В нас і таке може бути, адіть, які сінничища діряві!

— І то правда, — сказав дід Панько, — треба буде відтак пошукати.

Але всі арештанти так загуторилися та забалакалися при їді та горілці, що відтак полягали спати, навіть думкою не ведучи про ніж. Заснув і Бовдур. Тільки Андрій, не пивши горілки, ходив по казні, якийсь немов здоровіший за про добру новину, віщуючу завтрішнє увільнення з цієї поганої нори.

— Ех, коби то швидко й зовсім бути вільним! — прошептав він, зітхаючи — Почалась би нова робота, нові змагання, і чень би бодай що то зробилося. Але треба взятися порядно, зв'язатися всім докупи, не тратити на боки ні часу, ні грошей! Треба вчитися, много вчитися, та не тій мертвеччині, котрою забивають голови в гімназіях. Ах, небагато чоловік закоштував правдивої науки, але яким же ж то иншим, свіжим духом віє від неї! Як липне до неї душа! І чому тільки люди опираються їй, згори, з погордою дивляться на її здобутки? Чи тому, що вона тих здобутків не видає за оконечну, беззглядну правду? Ах, а людям треба ще поваги, котра би згори диктувала: так має бути! Треба ще писанія, котре становило би початок і кінець мудрости, поза котрим усе було б або фальшиве або смішне!. Та ні, недовго триватиме панування поваги! З усіх боків устають живі уми і валять і валять тоту стіну, що тисячі літ заслонювала очі людей. Коби швидше — останній удар! Коби швидче воля, ясна, як день, широка, як світ, знаюча тільки природу і любов братерську!..

— Що наша муравлина праця для такої величезної цілі? Що для неї наші дрібні муки, наше ціле життя? Пилинка супроти гори! Та все таки гора зложена з пилинок. Та все таки відрадно хоч на пилинку причепитися до прискорення великого діла!

— А може всі ті наші думи, наші змагання, наші бої, — може все те тільки одна велика помилка, яких тисячі прошуміли досі, мов густі вітри, понад чоловіцтвом? Може праця наша на нінащо не здала? Може ми будуємо дорогу поза шляхом, кладемо місто на безлюдному острові? Може найближче покоління піде зовсім не туди, лишить нас на боці, як пам'ятник безплодних змагань людських до непотрібної цілі? Ах, така думка крає серце, гризе мозок! Та що ж, і вона можлива! І на таку крайність ми мусимо бути готові, і скоро б дорога наша показалася не східньою з природніми законами загального розвитку, з вічними людськими змаганнями до добра і загального щастя, — зараз вертати!…

— А поки що, треба йти наперед. Коби лиш на волю! Що мож буде зробити, те й зробимо. Щоби тільки по совісті, щиро та розумно, — за проче не дбаймо!…

XII.

Настала ніч. Сплять арештанти, важко дишучи густим, затхлим повітрям. Часом цей або той закашляється довгим, сухим кашлем, обернеться на другий бік, зітхне глибоко, або крикне крізь сон. В казні пітьма густа, бо й на дворі хмарно та душно, а здалека, з-над Діла гуркочуть далекі громи.

Тільки Бовдур не спить. В його душі ще темніше, ніж у казні, тільки що втомлені довгою мукою, заглушені горілкою не плинуть уже думи, не ворушаться спомини. Він сидить на своїм леговищу і держить у руці Андріїв ніж з довгим, огородницьким вістрям. Його пальці час від часу смотрять те вістря, немов трібують, чи досить воно гостре. Ціле його тіло тремтить якоюсь і тривожною дрожжю, обливається холодним потом. Він жде, аж на дворі і в казні зовсім утихне, жде глухої півночі.

— Гримить там, — воркоче Бовдур, — при громі твердше спиться. І я би заснув… Ах, коби то заснути надовго, навіки!… А хтось тут нині так засне!

Це речення вдарило його своєю несподіваною різкістю, він стрепенувся і замовк.

— Ігій — почав він знов по хвилі, — що то за чортівська річ: слова! Скажи таке глупе слово, то чоловік увесь зледеніє, немов би не знати, що зробив. А гадай без слів, то нічого, можна. До найстрашнішого очі привикають, а вухо, то біда, зараз бунтує!…

— Але що там, усе байка, коби лиш гроші! А подумаєш, бігме, які то люди дурні. От і той… Тільки грошей має, а чи вміє він їх обернути собі на пожиток? Купить дещо і сам того не їсть! Я би не так! Ех, я би ще собі ужив, бодай з кілька день! І ужию, бігме, що ужию! Ану, може би вже час?…

Він піднявся і почав прислухатися. Зразу не було нічого чути, а далі на ганку забалакали грубими голосами поліціяни — вартові.

— Ну, і що ж, — говорив один, — не застали вже того бідолахи живого?

— Ні, акурат, як прибігли, то ще був трохи теплий. Та де? Горло аж до самої кости перерізане.

— Господи, — бубонів другий, — відай уже кінець світу настає! Такий нарід зробився поганий, так один на другого ворогує, дихати брат брату не дає! Ну, та чи мав же той серце, такого молоденького…

Тут загриміло голосно і Бовдур не дочув поліціянових слів. Але його зняла тривога. Він скулився в куті і цокотів зубами, немов-би поліціяни відгадали його замисли і ось-ось прийдуть в'язати, січи його живцем. Він опустив руки безвладно. Ніж упав на підлогу. Сталевий стукіт переразив його дужче, ніж грім. Він сів у куті, скулився і зажмурив очі, заткав вуха, щоби ніякі внішні вражіння не доходили до нього. Сам не знаючи, коли й як, він задрімав на хвилю.

Нараз прохопився і трохи не закричав на все горло. Йому снилося, що він бреде по кривавій річці; але ось через неувагу він надибав на глибінь і шубовснув у ню. Кров кипуча, тепла, жива, злорадно плещучись та плюскотячи круг, нього, заливає його, закриває все тіло, уста, очі. Він хоче рятуватись, але чує, що кров, мов тягуча смола, обплутала його тіло, скувала йому руки і ноги. Втім він прокинувся.

— Га, що за страшний сон! Аж душно, аж зіпрів! Але що сон, пустий вітер!.. Ну, а може би тепер уже час?..

Він знов устав і довго надслухував. Нічого не чути, крім дихання сплячих. Він схилився і почав по підлозі мацати за ножем. Але нараз, мов опарений, підхопив руку догори. Він ухопив був старого жида за горло і почув, як під його пальцями товчеться, мов жива, кров у жилах та бігає голосниця, мов стрівожена його дотиком.

— Христос би тя побив, жидюго! — воркнув Бовдур. — І так ємся псьої пари напудив, немов би був рукою хопив гадину. Тьфу на тебе!

І він знов схилився, пошукав і найшов ніж. Відтак стиха, на пальцях начав пробиратися ік ліжкові, де спав Андрій. Він насамперед обмацав його, чи не спить він, обнявшися з Митром; а пізнавши, що ні, сміло взяв Андрія за півперик, підняв догори, мов дитину, і легко, нечутно положив на землі.

— Так, тут ліпше, — буркотів він. — Буде тріпатися, то щоби не побудив других.

Андрій спав твердо. А тільки діткнувши головою мокрої підлоги, стрепенувся і закричав крізь сон: — Ганю, рятуй!…

Бовдур думаючи, що він збудився,швидко наляг йому коліном на груди, лівою рукою хопив за горло, а правою черкнув що-моці. Андрій затріпався і крикнув, але неголосно, бо горло було здавлене. Кров бухнула на Бовдурові руки. Той замахнувся ножем другий раз, чуючи, що Андрій сильно тріпочеться.

— Де гроші? Давай гроші? — шепотів він над Андрієм.

— Ох! — стогнав Андрій, — гроші… в старостві… відобр…

Не докінчив. Вістря ножа в тій хвилі перетяло голосницю, перетяло жили, аж до кости. Кров жбухнула сильніше, рухи тіла ставали чимраз слабші, аж зовсім перестали. Андрія Темери не стало…

А його думки, його надії, чи й вони пропали разом з ним? Ні! Бо ті думки, то людськість, і він, леліючи їх, був тільки одною маленькою часткою людськости. А людськість тим тільки й жиє, що одні її частки раз-у-раз гинуть, а замісць них нові повстають…

А Бовдур клячів над ним, мов громом прибитий. Гроші відобрано в старостві, — значиться, він задарма зарізав Андрія! Немов полуда, спало засліплення з його очей… Що він зробив?… За що позбавив життя цю молоду людину? Що за клятий чар заліг був над ним?… Він довго туманів над Андрієвим трупом, без думки, без руху, мов і сам труп. Його права рука все ще держала ніж, а ліва, миючись ув Андрієвій крові, стискала молоде, холодніюче горло…

Нараз чиясь холодна рука діткнула його плеча і глибокий сонний голос сказав:

— Ти що тут робиш, Бовдуре?

Це був голос Стебельського, котрого збудило стогнання Андрія.

Бовдур нічого не відповідав, не дрожав, не боявся, — клячів каменем над трупом Андрія.

— Що робиш тутка? — питав Стебельський, тормосячи Бовдура за голе плече. — Чому не спиш?

Здавалося, що слова Стебельського і дотик його холодної руки звільна будили Бовдура з остовпіння. Він ворухнувся, підняв голову, віддихнув важко і сказав лагідним, майже веселим тоном, у котрім і сліду не було недавньої дикої жорстокости.

— Постій, побачиш кумедію.

— Та яку? — питав тихо Стебельський.

— Ну, вже будем видіти.

Він устав, переступив через трупа, підійшов до дверей і обома руками, мов довбнями, що сили загримав у двері. Гуркотання те, нагле і проразливе, заглушило шум хуртовини на дворі. Всі арештанти позривалися на ноги.

— Що тут таке? Що тут таке? — питали всі, стрівожені.

— А пан де? Де пан Темера? — питав Митро, не чуючи коло себе Андрія.

Але Бовдур не слухав того гомону, стояв коло дверей і щомоці гримав кулаками.

— Та чи ти сказився, чи що? — кричав дід Панько. — Чого гримаєш? Що то має бути?

— Та якась комедія, — відповів Стебельський, — тільки не знати яка.

З вартівні донісся крик, прокляття. Це капрал збудився, хопив лихтарню і як був, у сорочці і штанах, прилетів к дверям.

— Що тут за сто дідьків гримає? — кричав він. — Гримало би тобі по кишках! Чого хочеш?

— Отвори! — крикнув Бовдур, не перестаючи гримати.

— Та не будеш ти тихо, проклята почеревино! Таже як я отворю, то певно, що недармо!

— Отвори! Чуєш? — не переставав кричати Бовдур і гепнув кулаком у закілковану візитирку, так що вона пирсла аж до напротивної стіни.

— А ти злодіяко якийсь! — лютився капрал, поставив лихтарню на підлогу і взявся розмикати колодку, пінячись зі злости, бо Бовдур за ввесь той час не переставав гримати. Але скоро тільки капрал відхилив двері і схилився, щоб пошукати лихтарні, Бовдур розтворив їх цілком і стиснутим п'ястуком щосили зацідив капрала межи очі, так що той перевернувся без пам'яти на сінешній поміст, а лямпа випала з його рук, розбилася і згасла.

— Я тобі ж, казав, отвори! А ти не квапишся! Ну, маєш! — приговорював Бовдур, держачи двері на розтвір.

— Ґвалту! Рятуйте! Розбій! Ґвалту! — зарипотів капрал.

Надбігли поліціяни з лихтарнями.

— А ти, проклятий Бовдуре, що робиш? — скричали вони, кидаючися до нього.

— Мачку свічу оцьому свинтухові! — відповів Бовдур супокійно. — Нехай трохи ліпше квапиться!

Поліціяни, мов звірі, верглися на Бовдура, але той одним скоком сховався до казні. Гурма за ним з лихтарями. Але як скоро давно невидане світло впало жовтим пластом насеред казні, всі поліціяни стали мов укопані, і йойкнули мимо волі. Насеред казні, підпливаючи кров'ю, лежав труп Андрія, а коло нього нахилений клячів Бовдур і мочив руки в його крові.

— Господи, а тут що таке?! — вирвалося всім з грудей.

— То я, то я таке зробив, — говорив стиха Бовдур. — Не вірите? Ось ніж, адіть, його власний!…

— І пощо ж ти, нелюде, позбавив його життя? — запитав дід Панько. Але Бовдур не відповідав на те питання, немов або не чув або не розумів його. Він клячів над трупом і вдивлювався в його бліде, ще й по смерті хороше лице. І дивна зміна робилася з Бовдуром. Його власні риси, бачилось, м'якли, лагідніли… З очей щез гнилий блиск світячого порохна… Понурі, гнівні складини на чолі вирівнювались… Здавалося, немов наново людський дух вступає в те тіло, що досі було мешканням якогось біса, якоїсь дикої звірячої душі. І нараз сльози градом покотилися з Бовдурових очей… Він лицем припав до кровавого Андрієвого лиця і важко-важко заридав.

— Братчику мій! Що я зробив з тобою! За що я тебе віку збавив? Свята, ясна душечко, прости мені, нелюдові! Що я зробив, що я зробив! Господи, що я зробив!

Хвилю ще стояли арештанти і поліціяни, мов причаровані, над тою потрясаючою картиною і слухали Бовдурового голосіння. Але згодом схаменулися.

— Збирайся, паничу! — сказали до нього. — Тобі вже не тут місце. Час перенестися на нове помешкання. Не час тепер плакати!

Бовдур підвів очі і гнівно, болізно поглянув на них.

— Прокляття на вас, посіпаки! — сказав він. — Адіть! — і він приложив руку до зіваючої рани Андрія, переділюючи її долонею в півперек на дві половині, — адіть, оце моя половина, а оце ваша половина! Це моя, а то ваша! Не бійтеся, тутки я спокутую за обі, але там є ще Бог, справедливий, то він буде вміти розпізнати, котра моя половина, а котра ваша!…

Брязнули залізні пута і Бовдур дався в них замкнути без супротивлення. А тим часом арештанти христилися та говорили молитви над трупом, тільки Митро плакав у кутику. Стебельський сидів на своїм місці, мовчав-мовчав, а далі, мов не своїм голосом, обізвався:

— Quidnam, domine? Diem supremum obiisti?^[44]

Не чуючи на те питання відповіді, він обернувся до Бовдура і показуючи на нього рукою, сказав:

— Pereat homo, crescat humanitas!^[45]

Але не можучи на лицях окружаючих дослідити ні похвали ні догани своїй мудрості, він обернувся лицем до стіни і ліг спати.

Коломия 17–20 червня 1880.

 

---

——————

1. На цюпас — етапом.
2. Гальба — півлітри.
3. Слебезувати — буква за буквою розбирати.
4. Верето — рядно.
5. Щудло — дерев'яна нога, колодка.
6. Пофалатаний — порваний
7. Кавалет — з італіянськ. поруччя.
8. Петек — коротка свитка зі стоячим коміром.
9. Гуня — суконна свитка
10. Кучма — висока бараняча шапка.
11. Шупасом — етапом.
12. Восько — військо.
13. Ниталія — Італія.
14. Дзяд — з польськ. жебрак.
15. Наруччя — пучок.
16. Коляра — холера.
17. Шустка — 10 копійок.
18. Лоточити — пилити, діймати.
19. Хлоп — тут в значенні мужчина, чоловік
20. Зицирка — військові вправи
21. Циркул — повіт.
22. Абшит — з німецького, звільнення з війська.
23. Кичеренок — щиколоток.
24. Двірець — станція, вокзал.
25. Пане… розумієте по латині?
    — Розумію.
    — По німецькому.
    — Розумію.
    — І ви… ви знаєте всесвітню історію Гінделі,… її мені відобрали, три томи: старинна історія, середньовічна історія і… історія нових часів.
26. А які школи пан закінчив?
27. Отже вищу філософію.
28. «Бургер» — горожанин.
29. Красний — гарний.
30. Клінне — уклінно.
31. Файка — люлька.
32. Кікс — гра в карти.
33. Димавка — держало насоса, що ним воду з криниці тягнуть.
34. Щомоці — щосили.
35. Уцтивий — з польського, привітний, чесний.
36. Безпорткий — безштанько.
37. Існий — справжній, дійсний.
38. Матура — останній іспит при закінченню навчання в гімназії.
39. Звидання — побачення.
40. Ні, моя люба, ми повинні обоє бути бідними.
41. Шальга — скаженість.
42. Пацюк — свиня.
43. Людина людині — вовк.
44. Що ж це, пане? Чи наслав ти останній день?
45. Хай пропадає чоловік, хай росте людяність!