В тій хвилі залунало: Бам! Бам! Бам!
Дванадцята година! Чи година?
Бам! Бам! Бам! Бам! — лунає тут і там.
Здається, в місті дзвонів половина
Реве. Бам! Бам! Все дужче, все міцніш!
Немов якась могутня хуртовина,
Страшенні тони б'ють! Немов той спіж
Росте, а з ним росте і тонів сила,
А кожний душу прошиба, мов ніж.
Бам! Бам! Бам! Бам! Мабуть заголосила
Уся земля і з жаху вся тремтить
І вся вона — розритая могила.
А голос все міцніє, б'є блакить…
Ні, це блакить є тим великим дзвоном,
А велетень по ньому б'є що мить!..
Бам! Бам! Гримить погрозою, прокльоном,
Розпукою. І косу смерть взяла,
Щоб все життя скосить одним розгоном.
І в залі стала юрба ціла,
Закаменіла. Почало міниться
Яркеє світло. Зразу поплила
Пурпура, мов кривавая криниця;
Вона пожовкла, — в жовтім блиску тім
Вид трупів разом прийняли всі лиця.
Ось блиск посинів, і страшенний грім
Чи з неба? з пекла? все зглушив, основи
Землі затряс, і похитнувся дім.
А світла блиск зробивсь фіолетовий,
А там зелений. Всі пани й пані
Були мов тіні, мов екран газовий:
Крізь них було все видно на стіні.
Лиш князь сидів, цинічно усміхався,
Очима знак якийсь давав мені.
І тих очей його я так злякався,
Що скочив мов опечений. Де я?
Чого я тут? В яку нору запхався?
На світ! На світ! Уся душа моя
Кричить: на світ! Хай там землі основи
Валяться! Хай пекельная змія
Роззявлює пащеку, хай окови
Мене чекають — тільки відси пріч!
З-поміж цих трупів, що не ждуть обнови!
І з залі вибіг я у ясну ніч.
|
