І я почав: „Шановний генерале,
Дозволь, щоб я тобі сказав два слова.
Твоя правиця — хай і так, залізна,
Та думка в тебе, вибачай — дубова.
„Ні премії від тебе, ні догани
Я не жадав і о твій суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, це доказ,
Як мало ще знайомий ти зі мною.
„Один мій вчинок своїм ліктем змірив
І мовиш: „Зрадник! Всякий це розчовпа.“
От так сліпий в слона обмацав ноги
І мовить: „Слон подібний є до стовпа.“
„Та не в докір тобі це я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,
Ти виявив і варт за це подяки.
То ж не тобі одному — як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу —
А всьому цьому збору, всьому світу
Правдиво я свою відслоню душу.“
(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене
Пригноблення, повеселіли лиця,
Цікаво позверталися до мене).
„Я є плебей, — сказав наш генерал, —
Що вів і зрадив хлопськеє повстання,
І на плебейських костях допоміг
Здвигнуть аристократів панування.
„Чи справді так? І чим же я плебей?
Тим, що родивсь у низькій, хлопській хаті?
Немов і князь не міг родиться там?
Не родяться плебеї і в палаті?
„Чи є плебейське що в моїм лиці,
В моїх чуттях і помислах і мові?
Ні, зроду я плебейства ворог, рад
Його знівечить у самій основі.
„Від перших літ, коли в мні тямка встала,
З плебейством я воюю без упину.
І я плебей? Ні, я аристократ!
Таким родився і таким загину.
„Я з тої раси, що карку не гне,
Глядить життю і смерті в очі сміло,
Що любить бій, що просто, грімко йде
На визначене їй судьбою діло.
„Я з тих, що люд ведуть, мов стовп вогнистий,
Що вів жидів з неволі фараона;
З тих, що їм дана власть і ціль висока, —
Життя чи смерть, все є для них корона.
(На лицях моїх слухачів заблисне
Де-де легенький усміх іронічний;
Мене мов прутом він по серці цвіга,
Та я спокій ще вдержую стоїчний).
„Це правда, я цей хлопський бунт підняв,
Щоб люд цей вирвать з вашої неволі,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полі.
„Я гнав його немов лінивий скот,
В огонь і в січу, в труди й небезпеки,
Щоб знівечить плебейські всі інстинкти,
Щоб гартувались лицарі-запеки.
„І близька вже була моя побіда,
Та я пізнав, що це побіда мас,
Брутальних сил, плебейства і нетями,
А так не хтів я побідити вас.
„О, я пізнав, що так вас побідивши,
Своєї місії я не сповню,
Що ворога я посаджу на троні,
Під власний дім підкину я вогню.
„Я бачив, як ті лицарі завзяті,
Що йшли в огонь, що бились як орли,
В душі своїй були і темні й підлі,
Такі ж раби, як уперед були.
„Я бачив, що якоїсь іскри треба,
Щоб душі їх розжеврить, запалить,
Щоб вугіль їх в алмаз перетопився, —
З такими б тільки міг я побідить.
„І я зламав той знаряд непридалий,
Спокусу дешевих побід відверг[1],
Бо краща від плебейської побіди
Для них була геройська смерть тепер.
(Всміхались дами. Де в кого з панів
Явились знуджені, кваснії міни, —
Сказати б то: „Бреши собі здоров!“
Ей, грубшим вас кінцем заїду для відміни!)
„Народню справу мав я погубити,
А вашу власть скріпить від того дня?
Невже ж ви так сліпі, що власний розум
Вам не кричить на це: брехня! брехня!
„Чого не мав цей люд для повної побіди?
Фізичних сил? О ні, він мав їх тьму.
Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри, —
І це, панове, це я дав йому.
„Всі ті, що згибли ув останній січі,
Ну, чим були б вони в спокійний час?
Раби, воли, що прожили б весь вік свій
Хиляючись, працюючи на вас.
„Тепер вони погибли, як герої,
І мученицький прийняли вінець,
Їх смерть — життя розбудить у народі.
Це початок борні, а не кінець.
„Тепер народ в них має жертви взір
І ненастанний до посвят підпал;
Їх смерть будучі роди переродить,
Вщепить безсмертну силу — ідеал.
„А ви — ну, що дала вам ця побіда?
Зміцнила вас? О, ні! Зміцнила ваші пута!
Для вас вона цим пам'ятна одним,
Що зрадою і підлістю здобута.
„Для вас вона — пухкий, затрутий хліб.
Гнилі — ви гнитимете дальш від неї.
Я — вас скріплять? Я викопав вам гріб,
Бо я — аристократ, а ви плебеї.
„О так, стискайте зуби й кулаки!
Я гордо це говорю вам, без ляку:
Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,
Ви перфумовані плебеї в фраку!
„Ви паразити з водянистим мізком,
Ви неробучі, загребущі руки,
Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих
Лишились тільки хитрощі гадюки!“
Тут гамір, крик скажений заглушив
Мою промову. З місць усі зірвались
І проти мене тлум цілий спішив.
Ці за склянки, ті за шаблі хапались,
Ревли: „Мовчать! Розсічемо! Проч з ним!“
Блідії дами за мужчин ховались.
Я не дрогнув між натовпом грізним.
|
