VIII
Аж враз ні з цього ані з того
В селі щось сталося нового:
Урвався спів, шинок спустів,
Всі люди якось посумніли,
Понуро мовчки ще терпіли,
Та пан відразу зрозумів,
Що не добром це пахне. Зразу
І догадаться він не міг,
Яку і відки це заразу
Навіяв біс якийсь на всіх.
Та певний того, що ніхто тут,
Хіба лиш піп один бунтує,
Почав розвідувать і чує
Ось про яку попа роботу.
Де тільки трапляться христини,
Чи похорони, чи родини,
Чи так в село де для гостини
Попа запросять, за столом
Усюди йде одна розмова:
„Пора вам, дітоньки, з шинком
Розстатися! Побійтесь Бога!
Горілка зводить вас з ума.
Горілка, то чортівська справка.
Себе жалійте! Йде зима,
А в хаті і чобіт нема,
А жид нассавсь уже як п'явка!
Хоч на дітей своїх глядіть!
Голодні, голі, хорі, темні!
Що вийде з них? Тепер же світ
На світлі, не на тьмі стоїть.
Вже не досить ті скиби земні
Перевертать, а треба вміти
З людьми по-людськи гомоніти,
Не дать кривдить себе ніяк,
Стоять за себе й за громаду.
А як же дасть собі пораду
Невчений, темний, ще й піяк[1]?“
Ба деякі з двірні казали,
Що в церкві деколи бували,
Що й там на казаннях раз-в-раз
Піп про тверезість промовляє,
Шинки, жидів, горілку лає,
І каже, що вже крайній час
Зовсім її покинуть пити.
Пан став на місці мов прибитий,
Почувши це. „Ось як воно!
Зовсім пора покинуть пити!
Пощо ж мені її палити?
Чи маю може свиням лити?
Попу мабуть це все одно,
Та не одно мені, о ні!
Це ж бунт! Та ж він в мою кишеню
Виразно засуває жменю!
Та ж він підкопує мені
Найліпший дохід! Ей, пан-оче!
Цього терпіти й чорт не схоче!
Нацихмісць тут попа призвать!“
І ждучи скорою ходою
Ходив у злості по покою,
Плював, сідав, ставав оп'ять.
Прийшов пан-очик, поклонився
І близь порога зупинився,
В руці держачи капелюх;
Глядів тривожно та несміло;
Обличчя зблідло, побіліло.
Мов весь уйшов аж в п'яти дух.
Згори, мов на собаку буру,
На ту непоказну фігуру
Пан марсом своїм поглядів,
І сплюнув вільною ходою
Пройшов два рази по покою
А піп стояв, мовчав, тремтів.
Вкінці пан звільна наблизився
І аж над самим похилився
І різко, гостро запитав:
„Єгомосць, чи ви дурнем стали,
Чи зроду розуму не мали,
Чи вам дурниць хто нашептав?
Чого ви шию самохіть
Все пхаєте мені у сіть?
Хіба на те вас ваші власті
Попом поставили ось тут,
Щоб ви напроти мене люд
Підбурювали до напасти
І вчили панську власність красти?“
Піп аж додолу похилився
І весь тремтів, перехристився,
Та пану в очі все дивився.
„Це ясне-пану набрехали“. —
Сказав несміло.
„Набрехали?
Хто, що, пощо? Чи це брехня,
Що ви приватно із амбони[2]
Хлопам розводите андрони
І всюди клеплете щодня,
Щоб кинули горілку пити?“
„Це правда“.
„Ну, а як хлопня
Послухає цих слів, то що
Мені з гуральнею робити?“
„Це не моя річ“.
„Отож то!
Не ваша річ! А підтинати
Мій дохід, хлопа бунтувати,
То ваша річ?“
„Дарують пан,
Роблю це не по своїй волі!
Роблю те, що духовний стан
Мені велить. В те, що на полі,
В коморі, хаті і стодолі
Хлоп робить, не мішаюсь я,
Та дбать про душі їх, вести
В життю їх шляхом чесноти,
Це, прошу пана, річ моя“.
„Е, тере-фере, моцюмпанє,
Усе те, це пусте ґадання[3],
А я кажу вам раз на все:
Хай про тверезість ту пустую
Від вас і слова більш не чую
Ні я, ні люди! Киньте це!“
„Я б радо кинув ті історії,
Я б навіть був не починав,
Коли б виразний не дістав
На це наказ із консисторії“.
„Це що у біса!“ — крикнув пан,
І скочив, наче приск в халяві
Почув. — „Пралати ті плюгаві
Задумали, мабуть, наш стан
Пустить з торбами! Покажіте
Мені цей наказ! Боже-світе,
Та я їм ним кінця дійду!
Не пожалію вже видатку,
В губернії припну їм латку,
А то й до цісаря піду!“
„Я наказу із консисторії
Не можу дати, — піп сказав, —
Він посилався по курсорії[4],
Я й нумеру не записав“.
„Га, попе! — скрикнув пан сердито, —
Ти брешеш! Аж тепер відкрито
Твою брехню! Із консисторії
Не було жодної курсорії,
Котра б наказувала це.
Бо знай, усі курсорії ті
Дяк під загрозою мені
Все до прочитання несе.
Так от який ти! Тут і сам
Неправні, бунтівничі речі
Говориш раз-у-раз хлопам,
А криєшся за влади плечі!
А як він, мов святий, зложився!
„Я б того й не розпочинав!“
Постій но, будеш ти ще знав,
З ким ти так хитро зачепився“.
Та диво, голос той сердитий,
Вразливі, прикрії слова,
Що, бачилось, к землі прибити
І похилити й принизити
Старого мусіли попа,
Зовсім аж навпаки неначе
Сердезі духа додали.
Він випростувався, тремтяче
Обличчя заясніло, око
Зустрілось з панським. Він глибоко
Вклонився і сказав: „Коли
Я провинив що проти права,
То що ж робити, відповім!
Роблю лиш те, що Божа слава
Мені наказує. Я стою
Вже в гробі одною ногою.
Мене не тикає зовсім
Грізьба ніяка, ні обава[5],
Сумління в мене понад всім“.
Сказавши це, ще раз вклонився,
І звільна, тихо віддалився.
Пан аж зубами скреготав.
„Постій же, попе! За ту штуку
Ти ще мою почуєш руку!“
Раз-по-раз люто він шептав,
І кляв і слав старого к дідьку.
Та вгамувавшися крихітку,
Він прибирать став у думках,
Як справдити свої погрози, —
Із лютости трохи що сльози
Не виступали на очах,
Коли побачив, що попові
За ті науки та промови
Не так то легко що зробить.
У консисторії просить,
Щоби попові заказали,
Взяли його, або вкарали, —
Те пана якось не кортіло.
Чи до циркулу заносить
На нього скаргу? Там і мови
Нема про те, щоб виграть діло.
Та ж там комісар, що й послідню
Сорочку радо б з нього здер!
„Ні, — думав, — лиш одну тепер
Дорогу бачу відповідну:
До Львова їхать! Там і так
Контракти, сойм постулятовий,
Забави… Продамо ріпак,
От і знайдеться гріш готовий.
І жінка трохи погуляє, —
Давно вже бідна нарікає,
Що дома із нуди засхне.
Ну, то й піду я особисто
До губернатора і чисто
Все розповім. Та ж він мене
Зна здавна, — часто тут гостив,
Ще як у Самборі служив
Комісаром. Постійте, хами!
Чекай, ти, попе! Буде з вами
Не те! Я спражу вас на схаб![6]
І вже вам певно не поможе
Ні просьба, плач, ні „Святий Боже“,
Ні цей беззубий, клятий шваб!“
|
