Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/XII
| ◀ XI | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности XII |
XIII ▶ |
|
Та ми ще вернемось до тайн і чарів тої ночи.
Розлившися безбережним морем понад землею й позапалювавши на небі незлічимі свічечки на те тільки, щоб тим виразніше показати, яка вона темна та глибока та густа, ніч пустилась на чари. Дмухнула по лугах і порічинах і покрила їх густими, сивими туманами пари, що стояли непорушно, мов незлічимі полки, готові в далекий похід. Широчезною долонею погладила по ланах і полях, і колосисті лани жита і пшениці похилилися з легким шелестом під тою долонею, потім піднеслися вгору, випростувалися і стали тихо, непорушно, насторожившись, немов заперли в собі дух і слухають, що далі буде. Потім та стара чарівниця вийняла з мішечка жменю золотого піску й кинула його в простір: розсипалися золоті зернятка й почали літати довкола, осторожно, звільна пробираючись крізь густі тіні та стовпи мряки, крутячись над млаковинами[1], підносячись угору, то знов зупиняючись на хвильку на одному місці; це палахкотіли часті на торських багновинах блудні вогники. Деякі з них, гуляючи понад сіножатями, забігали аж у панський сад, що густою темною масою бовванів на склоні, та тільки сміліші зважувались вверчуватися глибше в ту темну гущавину на те тільки, щоб по кількох хвилях у ній згаснути. Та ніч цим не вдовольнилася. Вона почала з великого мішка пригорщами брати грубий кришталевий горох і розсипати його по землі. Тихо-тихо падав горох на трави, на листки, на квітки, чіпляючись гострих їх кінчиків, сточуючись у глибину їх барвистих чашечок, роздроблюючись на дрібнесенькі перли на шовкових волосочках, що встелювали листя деяких ростин, тут і там важко, чутно спадаючи з високого дерева вниз і вдаряючись о широку плахту лопуха.
Висипавши ввесь запас гороху-роси, стара чарівниця стрепенулася — і по всій природі пройшла тиха дрож. Понесло холодом — ніжним та таким дошкульним, що, здається, і старі дуби та липи почули його і стрепенули своїми коронами так, що з них тисячі перел посипалися вниз. Замовкли солов'ї в гущавинах, вітер притаївся так, що чути було тихе капання роси, немов із соток очей мірно та ненастанно капали незримі сльози. Десь-не-десь пролетів чорний жук, бренячи протяжно та меланхолійно, мов далекий відгомін якоїсь журливої думки. І здавалось, що вся природа стишилась, замерла на момент в якімсь німім ожиданню.
А! Ось воно! Тихо-тихо скрипнула хвіртка, що вела з двора до саду, і, осторожно ступаючи, якась поява шмигнула крізь неї, і, мов в'юн у болоті, моментально потонула в темряві, що заповнювала сад. Потонула й немов зовсім пропала, розвіялась без шелесту, без сліду так, що садівник, котрий у своїй будці прокинувся було при скрипі хвіртки, надаремно напружив слух, щоб почути бодай найменший шелест у саду. Він ждав добру хвилю, але, не чуючи нічого й чуючи надто хропіння пса, що спав тут же обік будки, заснув і собі ж. Тільки після яких десяти мінут темна поява, притаєна в пітьмі на яких десять кроків від будки, тихенько поповзла далі, мов гадюка, пробираючись крізь корчі й високі лопухи. Виповзши зі саду, чорна поява випрямилася, відідхнула, стрепенулася, щоб стрясти зі себе грубі краплі роси, що понависали в неї на волоссю, на лиці, на руках і на одежі, і бігцем пустилася далі стежкою поперек сіножаті. Одним духом перебігла аж до містка, перекиненого через торецьку річку, та тут зупинилася, вийняла з-під поли свого вбрання якийсь збиток чорного шмаття, напомацки найшла коло містка здоровий камінь, вложила його в середину того звитка й, міцно скрутивши звиток, замахнулася, щоб кинути його в воду. Та ні! Вона, мабуть, пригадала собі, що коло моста вода мілка, і, подумавши хвилинку, пустилася бігти вниз попри річку, бродячи по пояс у високій мокрій траві. Пробігши так зо двісті кроків аж до місця, де річка закручувалася й творила глибоку, корчами оброслу калабаню, нічна поява швидко вкинула там свій пакунок і щодуху побігла далі. Бігла якийсь час долі річкою, потім перескочила її в вузькому місці і скрутила під гору до фільварку, на ниву, засаджену картоплею. Якийсь час вона бігла бороздою, потім зупинилася, присіла, слухала. Що це таке? Серед ниви немов щось ворушиться? Чи то дикий кабан картоплю риє? Та ні, дикий кабан був би чорний, а це біле. Нічна поява почала тихо, помалу сунутись далі. Друга біла поява випростувалась на хвильку, це була жінка, селянка, з мотикою в руці.
— Бестія! — буркнула чорна поява. — Ось де зайшла картоплю красти.
Та чорна поява не кинулась на злодійку, не гукала, не полохала її, але тихесенько, хильцем, майже повзучи, пробиралася далі, раз-у-раз тривожно озираючись. Ось біла поява знову хилилася, чути її сапання й удари мотики о суху землю — ось пронеслось її глибоке зідхання, якісь слова, чи то молитва, чи прокляття, та нараз що це? З недалекого гостинця донеслись нові голоси. Дуднять поспішні кроки по твердо втоптаній стежці, чути важке, розриваюче душу ридання, а далі слова:
— Таточку! Таточку! Пустіть мене! Я не хочу жити! Я собі смерть заподію!
Це тонкий, дівочий голос говорить. А в відповідь йому старечий, розбитий голос:
— Дитино моя! Бог з тобою! Що ти говориш? Здайся на Бога! Він бачив твою кривду, він її помстить.
Чорна поява мов прикипіла до місця, слухала, не ворухнувшись, слухала довго ще, хоч дівчина, що ридала, і її старий батько були вже далеко. І жінка, що крала картоплю, також чапіла, скулившись, поки вони пройшли. Та не було їй сьогодні щастя. Ледве пройшли ті двоє, коли це заскрипіла брама в фільварку, роздався тупіт кінських копит, і по хвилі дві брички заторохтіли гостинцем. Жінка знову схилилася вниз, прилягла в борозду, та чорна поява, чуючи той туркіт, випрямилася й, не вважаючи на свою дотеперішню осторожність, пустилася бігти в напрямі до гостинця, замахала руками і скрикнула щосили:
— Гей, гей!
— Ой, Господи! Пропала я! — скрикнула в тій хвилі жінка, що крала картоплю й, покинувши мішок і мотику, пустилася тікати долі нивою. Та крик чорної появи не зупинив тих, що їхали гостинцем. Брички поторохтіли до Торок, а коли жінка по якійсь хвилі обернулася, чи чорна поява біжить за нею, не бачила вже нікого на полі. Вся тремтячи зо страху і стужі — вона була в одній сорочці і вся промочена росою, — вона стояла ще якийсь час на місці, мов остовпіла, ловлячи вухом далекий туркіт бричок по селі, ще дальше гавкання собаки й ті неясні шелести літньої ночі, що видає сонна природа. Ось туркіт на хвилю затих, а замість нього роздався голосний протяжний свист:
— Фіііі! фі-фі-фіііі!
Тихо. Потім знов затуркотіли брички, та вже щораз тихіше, дальше, невиразніше, поки туркіт їх не злився з тими неясними шелестами літньої ночі, що видає сонна природа. Тоді жінка важко зідхнула, перехристилася і звільна, осторожно почала повзти назад на те місце, де покинула свій мішок із картоплею й мотику. Чорна поява не забрала нічого, все лежало на свойому місці. Та жінка вже не всмілювалася копати. Вона поспішно вхопила мішок, завдала його собі на плечі, взяла мотику і знов поповзла як мога швидше долі нивою аж до самого її кінця. Дійшовши до кінця, вона не входячи на сіножать, півперек загонів, засаджених картоплею, дійшла аж до гостинця і, тривожно озираючись та важко дишучи під вагою мішка, поспішала до села. Дійшовши до кінця села, вона знов зійшла з гостинця, щоб не йти серединою села, де її могла побачити селова варта. Вона з трудом перелізла через рів і попід паркан, що обгороджував обійстя коваля Гердера, стежкою поповзла на загумінки. Зупинилася на хвилину, а далі заглянула крізь шпару в паркані. В Гердера ще світилося, чути було якийсь гомін. Та ось пси загавкали, і жінка з картоплями не дожидала, поки вони вибіжать на стежку, але щодуху поповзла далі, христячись та шепчучи „Отче-наш“.
Ось вона зупинилася і скрутила в бік на вузеньку стежечку, що вела до перелазу; ось, стогнучи, почала перелізати через перелаз, не скидаючи мішка з плечей, коли це разом по тій же стежці, тільки з противного боку, надбігла якась друга постать, задихана, перелякана, мов якимись незримими страховищами гнана, і прожогом кинулась до того самого перелазу, так нагло, що вдарилась о мішок із бараболями, що був на плечах у жінки.
— Йой, а це що? — скрикнула перелякана постать, зупиняючись.
— Господи! А це що? — в тій самій хвилі скрикнула жінка й пустила мішок, котрий так і гепнув під ноги переляканій постаті.
— Це ти, Марто? — мовила перелякана постать.
— Ой, Господи! Та це Цвях! — скрикнула жінка. — Що з тобою? Де був?
— Це відки бульба? — запитав Цвях, не відповідаючи на її питання, а беручи мішок собі на плечі.
— Коло фільварку накопала. Що було діяти? Чень же з голоду не будемо мерти. Але говори, куди тебе носить? Адже казали, що тебе війт до арешту замкнув.
— Та замкнув, дводушник, щоб йому мову замкнуло. Набили мене в корчмі, ще й до арешту замкнули в додатку. Ну, та що мені їх арешт! Я виважив одну дошку в підлозі й виліз. Але то байка. То пусте. А от що я тепер бачив, ой, Господи, жінко! Що я тепер бачив!..
Він уже переліз був через перелаз. Згадавши про те, що він бачив перед хвилею, він увесь затремтів, скулився і притулився до жінки, мов перепуджена дитина. Голос його, перед хвилею мало що не крикливий, тепер знизився до ледве чутного шепту.
— Ну, що ти таке бачив? Чого трясешся?
— Ой, жінко! Страшно подумати! Ходім до хати, я тут не можу…
— Та що таке? Говори бо!
— Ні, ні, ні! Ходім до хати. Знаєш, я був у дворі…
— Все тебе чогось до двору носить! Ей, чоловіче, чоловіче! Напитаєш ти собі знов якоїсь біди в тім дворі!..
— Та ні, ти лишень послухай! Адже я таке бачив!.. Господи, та ти б на місці вмерла, якби ти таке побачила. Ще досі дрож по мені проходить, як про це погадаю. Ходім, ходім до хати! Живо, щоб нас тут хто не побачив!
І Цвях шугнув передом, а за ним поспішала його жінка, раз-у-раз христячися та шепчучи молитву.
Хата Цвяхів стояла на кінці довгого й вузького, як кишка, городу, в котрім були всього чотири широкі грядки. Хата була старенька, під соломою, занедбана й давно небілена. Перед нею від гостинця стояли дві головаті та дупленасті верби, що служили заразом за стовпи, до котрих прикріплені були ворота. В хаті не світилося. Діти спали. Цвях і Цвяшиха посідали на призьбі.
— Ну, говори, що там таке ти бачив? — запитала Марта.Цвях нахилився до неї, обняв її голову лівою рукою, прихилив до себе й почав щось швидко, задихаючись та путаючись, шептати.
— Ой, Господи! Та не може бути! Ой, мати Божа! — скрикувала Марта час від часу, слухаючи його оповідання. — Бійся Бога, чоловіче! Це не може бути! Ти п'яний! Тобі приснилося!
— Щоб мене свята земля не носила, коли хоч о-тіцічко[2] брешу! — клявся Цвях.
— І ти бачив усе? На власні очі?
— Кажу ж тобі, що бачив!
— Господи, Господи! Що ж це таке? Що з того буде?
— Або я знаю!
Марта заломила руки, глянувши на нього.
— А я знаю! Ой, знаю, чоловіче, що буде! Все на тебе звалять! Всьому ти будеш винен! За все ти відповідатимеш!
— Що? Я? — скрикнув Цвях, мов ужалений. — Ну, що ти говориш? Як же це може бути, коли я нічого не винен?
— А от бачиш! Згадаєш моє слово! Ой, Господи! Що ж мені тоді робитоньки!
— Але, жінко! Чого ти журишся? Коли це не може бути. Адже я бачив…
— Воліли б тобі очі повилазити, щоб ти і світу Божого не бачив, от що! — скрикнула жінка. — Волів ти каменем сидіти в тім арешті, де тебе посадили! Та гов! Тебе бачив хто, як ти тікав із арешту?
— Та хто мав мене бачити? Якби побачили, то гадаєш, що були б мене пустили?— А ти міг би вернути там назад так, щоб також ніхто не побачив?
— Чому ні? Можу.
— Ну, то знаєш що? Я тобі раджу, і прошу тебе, милим Богом тебе заклинаю: іди заразісінько там і влізь до арешту, ляж і спи аж до самого рана. А рано я прийду до тебе, принесу тобі їсти, то щоб я застала ще тебе, що спиш, розумієш?
Цвях подумав хвилинку, а далі, зірвавшися з місця, сказав поспішно:
— Розумію! Добре ти мені радиш. Добраніч!
І, не кажучи нічого більше, він скулився удвоє й побіг огородом знов туди, відки перед хвилею прийшов. А жінка, посидівши ще хвилю на призьбі і прошептавши молитву, пішла до хати й, не передягаючись, у мокрій сорочці, лягла спати на дошках, застелених клаптем соломи і грубою веретою. Та вона довго не могла заснути, оберталася з боку на бік, раз-у-раз січучи зубами, важко зідхаючи та шепчучи молитви.
А стара чарівниця-ніч бачила все те, чула все те, бачила ще далеко більше. Не новина їй людські злочини, людські терпіння, людська тривога, та проте вона любить такі сцени, розсипає всі свої багаті чари, щоб додати таким сценам якнайбільше дикої поезії, дошкульного жаху. Вона любить дразнити людей, підбуджувати їх фантазію й заповнювати її тисячними вроєними страхіттями, більшими й страшнішими від дійсної дійсности. Вона, як добрий режисер, дбає не тільки про зміст штуки, але також про декорації й костюми. І поки отут, у тому тихому, темному куточку землі мовчазливі, перелякані, напівсвідомі актори відіграють страшну, криваву драму й роблять усе, що треба, щоб її зав'язкою підготовити незнану їм розв'язку, чарівниця-ніч тисячами таємних очей слідить за кожним їх кроком, зазирає їм у вічі, в руки, в саму глибину душі, шепче їм до вуха таємничі шепти, незрозумілі, а такі страшні, що їх кров від них льодом стинається, воля чується немічною, вся душа, мов тростина, від вітру хилиться за подувом таємного фаталізму. Пітьма довкола. Свічка меркоче, мов життя, що догасає. Глибокі стогнання проносяться мов десь із-під землі й потрясають не тільки душею людською, але, здається, і основами всієї природи. Гарячково бігають актори кривавої драми, нишпорять за чимось, носять щось, шепчуть щось, міркують, радяться, а все без зв'язку, без пляну, мов у помішанню, мов під обухом. А коли зирнуть нараз поза себе, в той бік, де б їм зовсім не треба глядіти, то бачуть притулене до темного вікна бліде, перелякане, знайоме, огидне лице несподіваного, непожаданого свідка. Мертва хвиля мертвого перестраху. Тихі шепти. Ще один позирк — страшенного лиця нема при вікні. На двір! — Нема нікого, не чути нічого! Це був привид, була мара, був жарт, страшливий жарт старої чарівниці-ночі.
— Гі-гі-гі! Гу-у-у! — роздається нараз проразливий регіт тут же над їх вухами. Їх серця завмирають, кров збігається до серця, тіло холоне. Та по хвилині груди підносяться звільна, вертає притомність і застанова.
Це сова, що має гніздо в дуплі старої липи. Це новий жарт старої чарівниці-ночі.
— Патиком, патиком, патиком! Там тріс, там тріс! Туррр! Ці, ці, ці, куіть!Це соловейко щебече-примовляє на вишеньці, під самим вікном кімнати, з котрої від часу до часу доходить до нього глухе стогнання та харчання. Дрібна пташина не розуміє, що значать ті дикі тони, щебече-заливається, величає чудову літню ніч і мерехкотливі зорі, і запахущі липи, і рожеві та білі квіти, що дрімають, і оті легенькі хмарки, що залетіли далеко, далеко на схід і там уже починають наливатися ледве замітним зеленкувато-пурпуровим відтінком, першим признаком неблизького ще сходу сонця. Від цеї хвилі всі чари ночі безсильні; сон найсильніше притулює до своїх грудей землю й її грішних та бідних дітей, наводить бодай хвилевий супокій на їх душу, поки ранок розбудить їх до нового життя, до нових турбот, до нової праці й нового страждання…
——————