Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/XI
| ◀ X | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности XI |
XII ▶ |
|
На фільварку в Адася панувало велике оживлення. В кухні горить вогонь, варять і смажать, слуги та служниці бігають то за дровами, то за водою, то до шпіхліра[1], то до пивниці. В панських покоях світло, гамір. Там сидять гості, дожидаючи вечері. Повернувши з підвечірку в пані графині, вони, ще поки було видно, оглядали фільварок, заходили до лісу, любувалися з горбка заходом сонця, а тепер власне вернулися до покоїв, курили цигара й пили вино. Розмова йшла цим разом зовсім на інші теми, ніж у пані графині. В товаристві були самі кавалери, та й ще одної компанії, люди молоді, котрих публичні справи у ґрунті речі обходили дуже мало й для котрих вони були тільки вигідними щаблями, по котрих доходиться до гонорів, впливів, протекцій, значення. То ж тут, у своєму тісному гуртку, вони не потребували ставати на котурни і драпуватися в тоги людових трибунів, — тут кожний виявляв без ніякої женади[2] свої властиві чуття й погляди. Розуміється, пан Калясантій був героєм розмови. Ще під час проходу він висипав перед товариством цілі міхи своєї мудрости про раси коней, про штуку продавання лісу на зруб, про те, як треба обходитися з хлопами, щоб удержати їх у послусі й залежності, і тепер власне кінчив свої глаголання на цю тему.
— Бо властиво про що ходить? Цивілізація — це квітник. Мужики — це гній, добрий тільки на те, щоб його соками годувалися, на його плечах виростали пишними квітками репрезентанти цивілізації. Коли вони спротивляться цьому призначенню, захочуть і собі ж бути квітками, о, pardon, тоді не тільки для нас не стане ґрунту, але ввесь край станеться пустинею.
— Вони це самі знають, Кайцю, — мовив пан Еміль. — У них і приповідка така є: „коли кожний схоче паном бути, то хто буде свині пасти?“
Тадзьо тим часом у другому покою, взявши під руку Адася, ходив із ним геть і назад і розмовляв притишеним голосом.
— Адась, тобі чогось нестає? Ти чогось маркітний?
— Я? — напівздивованим, напівтривожним голосом відмовив Адась. — Ані мені сниться.
— Не крути! Переді мною не скриєшся. Я ціле пополуднє обсервую тебе. Ну, скажи, забракло монети? Не бійся, це людська річ. У мене знайдеш на тім пункті повне співчуття.
— Співчуття?..
Адась знов видивився на Тадзя, хотів сказати, що він не потребує грошей, але далі поміркував щось і, силкуючися на спокійний тон, додав:
— Е, що там, дрібниця! Моментально хибло мені, ну, та я… Сьогодні їду з вами до Львова, то вже там якось… А, властиво, знаєш, не мені, а мамі потрібно.
— Ну, а довг у касині?
— Чорт би їх побрав із касином! Заплачу, що маю робити.
— Ну, а скільки ж тобі треба? Знаєш, я тепер трохи при грошах, що в мене не є звичайна річ. Та боюсь, що як будуть у мене, то швидко їх не стане, то міг би я на короткий час тобі вигодити.
— О, спасибі тобі! — гаряче промовив Адась, стискаючи його руку. — Мені так двісті гульденів вистарчило б наразі вповні. А за тиждень або два… на коли тобі треба буде?
— Думаю, що не швидше, як за два тижні.
— От і гарно. За два тижні служу тобі.
Тадзьо вийняв із портмонетки 200 гульденів десятками й дав Адасеві, потім вернувся до товариства. Адась тим часом вийшов до сіней, заглянув до кухні й крикнув, щоби квапилися з вечерею, потім обійшов подвір'я, де, крім одного львівського ф'якра, стояла злагоджена до дороги його таки бричка. Коні ще стояли у стайні і хрупали прив'ялу конюшину.
Адась вернувся до своїх гостей. Вони починали нудитись. Пан Калясантій силкувався забавляти їх, показуючи, як робиться вольти[3] з картами, та оповідаючи різні картярські пригоди, але його оповідання не дуже займали товариство. Тадзьо, насупившись, ходив по покою, пан Альфонс сидів у фотелю й курив цигаро за цигаром, а пан Еміль оглядав Адасеві стрільби[4] й пістолети.
Подали вкінці вечерю, і гумор молодих людей зараз піднявся на цілу октаву. Розмова оживилася, почались жарти й сміхи, навіть Адась повеселішав, хоч щохвилі якось боязько позирав довкола, немов дожидаючи от от якоїсь неприємної вісти. Після вечері внесли цілу батерію пляшок, і Адась, попросивши Тадзя, щоб на кілька хвилин заступив місце господаря, перепросив гостей, що на хвилечку вийде, бо має одно пильне діло. Гості навіть не дуже звернули увагу на його вихід.П'ють паничі, забавляються. Шумить вино в головах, лунає їх голосний спів, із кожною хвилею живіші, голосніші стають їх розмови. Дим від цигар синявими клубами стоїть під стелею, два Адасеві лакеї раз-у-раз відкорковують пляшки та наливають чарки.
— Як же ж ви тут живете в тій пустині? — обзивається пан Калясантій до одного з лакеїв. — Від села далеко, служниці якісь старі баби, невже так без молодих дівчат обходитесь?
— Радимо собі, як можемо, прошу ясновельможного пана, — відповів лакей, усміхаючись широкою усмішкою.
— Ну, як же собі радите? Ану скажи!
— А що! Тут попри фільварок стежка в ліс… і на гриби й на ягоди…
— Ага, а ви немов на рогачці[5] стоїте й мито збираєте від молодих дівчат.
— Ясновельможний пан, як бачу, розуміють цю річ.
— Ха, ха, ха! — голосно регочеться пан Калясантій. — Ще я б, братку, не розумів! Го, го! Ну, але стій, ось порожній келишок. Налий собі вина й випий! Зараз!
Лакей не дав собі цього два рази казати.
— Ну, а панич ваш, пан Адась, — допитував пан Калясантій, — він любить так… за дівчатами?..
— Цього я не знаю, прошу ясновельможного пана. Це не моя річ.
— Го, го, братку! Так мені не викрутишся. Не твоя річ? А як пан Адась каже: „Мацьку“ — чи як тебе кличуть?— Антін.
— „Антоне, я хочу, щоб нині та й та дівчина до мене прийшла“.
— У нас того нема, прошу ясновельможного пана. Не такий нарід.
— Он як! Не добрий нарід, кажеш? Не послухає?
— Ні.
— О, то кепсько. Але я тому не вірю, щоб пан Адась так таки…
— Ну, Кайцю, — перервав цю індаґацію[6] Тадзьо, — досить того. Я заступаю місце господаря й не дозволю, щоб поза його очима ти компромітував його перед його домашніми.
— Тадику! — зовсім уже підпилий балакав пан Калясантій. — Що тут за компромітація? Людська річ! Аджеж я певний, що наш дорогий, коханий, поштивий Адась і тут так само, як у Львові, не живе монахом, а оті його старі служниці побільшують моє підозріння. От тим то я, як старий практик, рад би знати, як він собі радить.
— Із цього тобі не буде ніякої користи, — флегматично сказав пан Альфонс.
— Хто знає! Я міркую, що він і тепер пішов десь на якесь rendez-vous з якоюнебудь Дафною або Хлоєю.
— Це дуже може бути, — задумчиво сказав пан Альфонс. — А справді, резолютний[7] хлопець. Нас лишив і навіть не сказав, куди й пощо йде!
— Оце то хвалю! — не то проговорив, не то прокричав пан Калясантій. — В таких справах треба бути резолютним. По-вояцьки або по-шляхетськи. Шах-мах, і діло готове! Випиймо тим часом за Адасеве здоров'я! Niech żyje nam[8]!
Всі встали з місць, підняли чарки й півп'яними голосами проспівали: Niech żyje nam! Але спів їх на половині такту ввірвався. В сусіднім покою, в котрім була Адасева спальня, щось заворушилось, почувся якийсь шелест, якесь буркотання мов людини, розбудженої з глибокого сну, а потім гомін кроків і голосне стукання до дверей.
— А це що? — скрикнули нараз усі гості.
Стукання повторилося. Лакеї стояли зачудовані, чи перелякані, і жаден із них не поворухнувся. Перший пан Еміль підбіг до дверей, до котрих із другого боку стукано. Двері були замкнені, і ключ вийнятий.
— Де ключ від дверей? — запитав Еміль одного з лакеїв.
— Не знаю, прошу пана.
— Що значить: не знаю? Рушся, знайди, а не балакай дурниці!
Лакеї кинулися сюди-туди і принесли кілька ключів, з котрих один придався до тих дверей.
— От цікаво, хто там такий схований! — мовив пан Альфонс, від стола позираючи до дверей.
У відчинених дверях спальні показалася висока, струнка стать сільської дівчини. Напівсонними, напівздивованими очима, очевидно ще не розуміючи гаразд, де вона, дівчина дивилася на паничів, що, побачивши її, всі збіглися й цікаво приглядались їй.— Ге, ге, ге, — скрикнув весело пан Калясантій. — От яка німфа стереже тут Адасевих пенатів!
— От який монах наш шановний господар! — замітив із усміхом пан Еміль.
— Одно мусите, панове, признати, що смак у нього несогірший, і що ця красавиця, справді, варта, щоб нею заопікуватися, — розсудливо промовив пан Альфонс.
Дівчина тим часом усе ще стояла на порозі спальні, мов без тями поводячи очима довкола й не мовлячи ані слова. Тадзьо обернувся до одного з лакеїв.
— Слухай, — запитав його півголосом, — ти знаєш цю дівчину?
— Знаю, прошу ясного пана.
— Хто вона?
— Та тут із села, Маланка зветься. Служить…
— А, служниця! Ну, а панич із нею… теє то?
— Ні, прошу ясного пана. Я її тут ніколи не видав.
— Ніколи не видав? А нині?
— І нині я не бачив, коли й як вона сюди ввійшла.
— Як то, ти не знав, що вона тут є?
— Ні, не знав.
— Ось що! А це що таке? Яким же способом вона сюди дісталася?
— Не знаю, прошу ясного пана.
Тадзьо підійшов до Маланки і взяв її за руку. Вона не супротивлялася, а тільки обернула на нього свої палкі, чорні очі, в котрих видно було якесь безсильне напруження, немов би мозок її, убезвладнений чимось, надармо силкувався розрухатись і дійти до ладу з тим, що його оточувало.
— Слухай, дівчино, — мовив Тадзьо, — скажи нам, що ти тут робиш? Відки ти сюди дісталася?
Маланка все ще вдивлялася в панича. Та дотик його руки був немов першим товчком, що ввів мозок її в нормальний рух. Вона почала приходити до себе, почала розуміти, де вона. Та це протвереження не було для неї приємне. Бачучи себе в панськім покою, при горючих лямпах і серед купки тих цікавих, напівп'яних панів, вона страшенно перелякалася. Вона зрозуміла, що проспала ввесь день до вечера, що запізнилася додому, та тільки одного не розуміла, як це сталося, що вона після обіду і склянки вина, котрим почастував її Адась, могла так твердо заснути, чого це голова в неї болить так страшенно, і в роті чути такий поганий смак, і як це сталося, що замість Адася вона опинилася в товаристві оцих панів, а Адася десь зовсім нема.
— Ой, Господи! — скрикнула вона й вирвала свою руку з руки Тадзя. — Що ж це я наробила! Я вже давно мусіла бути дома!
І вона зробила такий рух, немов би хотіла проміж панами пройти до дверей.
— Е, ні, серденько, так не можна, — крикнув Тадзьо. — Ти мусиш нам сказати, що ти тут робиш?
— Я? Я нічого… Я спала, — промовила Маланка.
— Спала, спала. Але відки ти тут узялася? Як ти ввійшла, що тебе ніхто зі слуг не бачив?
— Я з паничем… Я ж не сама…— А, так ти з паничем! — скрикнув пан Калясантій. — Він тебе сам запровадив, чи ти добровільно прийшла?
Маланка видивилася на нього.
— Ну, скажи, ти його дуже любиш, га? Чи ти тільки так до нього прийшла, в гостину?
— Ти часто так приходиш сюди?
— Ну, а як панича нема, то, може б, ти і з нами погостилася? Така гарна дівчина, нам буде дуже приємно.
— Ну, Маланю, справді! — промовив Тадзьо. — Поки твій панич прийде, сядь собі ось тут із нами, напийся вина! Гей, ти, хлопе, дай сюди келишки з вином!
— Нам усім! Нам усім! — крикнув пан Калясантій. — Усі вип'ємо на здоров'я гарної Малані, чи ти справді так називаєшся, га? Гарне ім'я!
— Ну, Маланю, на́, не бійся нас! — приговорював пан Еміль, подаючи їй келишок із вином. — Панич зараз прийде, а ми його гості. Ну, чого ж ти так стоїш? На́, бери й пий!
— Пустіть мене! — скрикнула нараз Маланка і прожогом кинулася наперед, відсуваючи своїми крепкими руками набік улазливих паничів. Пан Еміль похитнувся й розлив вино на підлогу, а на пана Калясантія наскочила Маланка так сильно, що він відскочив аж до стіни й вилив на себе все вино не тільки з келишка, але й з пляшки, котру держав у лівій руці.
— Ах ти, худобо неотесана! — скрикнув він, із сентиментального слізливого тону відразу впадаючи в грубіянський, — а ти що робиш? Ми до тебе делікатно, а ти тручаєшся? Що ти собі думаєш, що ти на толоці зі своїми парубками?
І він, не думаючи довго, замахнувся і вдарив її в лице. Маланка, котру в її розгоні зупинили лакеї, зойкнула тихо і рвалася знов, щоб вибігти з покою.
— Держіть її! — кричав розлючений пан Калясантій. — Вона, мабуть, злодійка, покрала щось із панського покою.
— Сам ти злодій! — уся облившися полум'ям, відповіла йому Маланка. — Пустіть мене! Чого ви хочете? Господи! Додай мені сили!
І вона, добуваючи всіх сил, пхнула одного з лакеїв до стіни так міцно, що той покотився на підлогу, а сама кинулася до дверей, волочучи за собою другого. Та пан Калясантій, Тадзьо й Еміль заскочили їй дорогу.
— Ні, стій! Тепер не втечеш, — мовив до неї лагідно, але рішуче Тадзьо, — ми не можемо тебе пустити, поки панич не прийде. Слуги говорять, що не бачили, як ти сюди входила, а панича бачили. Значить, це не може бути правда, щоб ти з паничем увійшла.
— Пустіть мене! Пустіть мене! — зі слізьми в очах, важко дишучи, благала Маланка.
В ту мить лакей, що був упав на підлогу, зірвавшися, прискочив до неї і зі злости вдарив її кулаком у карк.
— Ти, негіднице! — скрикнув він. — Ти ще тут будеш шарпатися? Чекай, ми тебе зв'яжемо й жандармам віддамо. Вони з тобою інакшу справу зроблять. Будеш ти не тої співати.
Ця погроза була для Маланки, мов удар обуха в тім'я. Вона змалку страшенно боялася жандармів і дотепер не могла ніколи на них глядіти без страху. Тож почувши, що її хочуть віддати жандармам, вона відразу пригадала собі всі ті страхіття, які їй розповідали про жандармів. Їй мигнули в уяві кайдани, ланцюги, карабіни з насадженими багнетами: ось її, оковану, ведуть селом, усі біжать на неї дивитися, всі з неї глузують, матері показують її дітям, а діти шепчуть, говорять, а далі кричать, верещать за нею: „злодійка, злодійка!“ І вона зовсім стратила застанову, пам'ять, розвагу. Дикий страх довів її майже до безумства. Вона почала кидатись, шарпатись, рватися, в-одно повторяючи:
— Пустіть мене! Пустіть мене! Я не злодійка!
Почалася коротка, та шалена боротьба. П'ять мужчин (бо пан Альфонс мовчки, з філософічним супокоєм придивлявся тій сцені) кілька мінут моцувалося з одною дівчиною. Вона вдарила одного лакея в лице так, що йому бризнула кров із носа, потім штовхнула у груди лицарського пана Калясантія, відірвала Тадзеві рукав від сурдута, а пана Еміля копнула ногою так сильно, що той зі зойком повалився на крісло. Та вкінці вдалося її перемогти. Один лакей ухопив її за праву руку й закрутив їй на хребет так сильно, що аж кість хруснула, і Маланка з голосним окриком упала на коліна.
— Ти, гадюко! Ти, безпутнице! — люто кричав пан Калясантій, хапаючи її за коси і пригинаючи її голову вниз. — Чекай лишень, ми тобі покажемо, як із нами боротися! Гей, хлопці, в'яжіть їй руки!
Лакеї моментально скрутили їй руки на плечах.— Ведіть її сюди! — командував далі проповідник шляхетського демократизму, показуючи двері спальні. Лакеї пхнули Маланку до спальні, в котрій було темно, і тільки зі сусіднього покою доходив туди скісний стовп світла.
— Обшукайте її, чи чого не вкрала, — командував він дальше й, засвітивши у спальні свічку, примкнув двері від покою.
По хвилі розлягся зі спальні голосний крик Маланки — такий голосний та розпучливий, що всі інші панови в покою аж здригнулася.
— Кайцю, не роби дурниць! — скрикнув, не рушаючися з місця, пан Альфонс.
— Ну, що ви скажете про таку відьму? — гнівно говорив Тадзьо, оглядаючи свій розфалатаний рукав. — Адже її справді варто провчити.
Пан Еміль усе ще сидів на фотелю, держачися обома руками за живіт і загризаючи губи з болю.
— Ох! Та я б її роздер! Я б її… Адже це звір якийсь, не дівка!
У спальні крик утих, тільки чути було глухе шептання, тихі прокляття пана Калясантія та важке сапання Маланки. Паничі в покою замовкли і прислухувалися, їх лютість помалу втишувалася, верталася холодніша розвага, і в серці в кожного робилося якось несмачно, а далі чимраз більше бридко й погано. Усі почули, що на їх очах, при їх помочі і співучасті сталося ось тут щось таке дике та несуразне, таке погане та огидне, що може важкою плямою впасти на ціле їх життя, одним замахом розбити всі їх пляни й надії, що вони, перед хвилиною ще весела й безжурна компанія, оце неждано негадано перебули одну з рішучих, фатальних і страшних хвиль свого життя. І як це сталося? З чого це пішло? По-що, для чого це так вийшло? Фатальна хвиля була така коротка, незвичайна, ні з чим не зв'язана, нічим не мотивована, що розум не вмів у першій хвилі впоратись із її вражіннями, не вмів дійти до якогонебудь ладу. Всі вони сиділи, понурі і пригноблені, навіть пан Альфонс стратив філософічний спокій і, кинувши в кут недопалене цигаро, крикнув голосно, обернений до дверей спальні:
— Кайцю! Скажу тобі рішуче, що ти крайня худобина!
В ту мить із лускотом відчинилися двері покою, що вели з передпокою, і в них показалася постать старого, сивоголового мужика, без капелюха, з розвіяним довгим волоссям, босого, в короткім суконнім лейбику. Лице його було образом тривоги й перестраху. Це був старий Деменюк.
— Моя дитина! Моя дочка! Де моя дочка? — скрикнув він, впадаючи до покою. — Де вона? Я чув її крик ще онтам, за городом бувши, я чув, як вона кричала: „Татку! Татку! Рятуйте!“ Скажіть, панове, де вона? Де ви її поділи?
В тій хвилі зі спальні роздалося страшенне, пронизливе стогнання, мов чоловіка, що конає у страшних муках, а при тім має щільно затканий рот і не може кричати. Деменюк, мов ранений звір, кинувся туди, відчинив двері і, бачучи, що там діється, заревів, мов скажений, так, що паничам здавалося, немов увесь фільварок захитався у своїх основах від цього нелюдського крику.Потім голосний стук, немов би хто кинув міх жита з поду на землю, і глухий зойк пана Калясантія — потім довга тиша, переривана тільки якимсь шелестом, якимсь шепотом та важким хлипанням. Паничі сиділи мовчки на своїх місцях, тільки пан Альфонс неспостережено вийшов на подвір'я й велів чим швидше запрягати коні, потім відчинилися двері спальні й вийшов старий Деменюк, піддержуючи Маланку. Вона була смертельно бліда, її прекрасна голова безсильно звисала на батькове рам'я, а руки обіймали батькову шию. Не кажучи ані слова, обоє вийшли геть із покою, і за хвилю були за обрубом[9] фільварку, мов дві безтілесні тіні потонули в сумерці тихої, теплої літньої ночі. Ще пару мінут пройшло, і гості, не дочекавшися Адася, посідали на ф'якра й на Адасеву бричку й веліли візникам їхати як мога швидко.
В покою, де недавно перед тим відбулися всі оті потрясаючі сцени, ще світилося, лакеї мовчки робили порядок після недавньої сутолоки, коли нараз мовчки ввійшов до покою Адась. Він був задиханий, мокрий від роси й також блідий, як стіна. Та лакеї цього не завважили, бо й самі були збентежені і тремтіли на саму думку про те, до якого діла були помічниками.
— Що тут сталося? — запитав Адась, озираючись довкола.
— Ні… нічого… про… прошу ясно… ного пана, — пробулькотів один лакей.
— Вони поїхали?
— Так.— Чому на мене не чекали? Що це значиться? Відки тут такий непорядок? Ай!
Адась скрикнув це останнє слово, немов би нараз наступив на гостре скло, і воно вбилось йому глибоко в босу ногу… Він побачив свою спальню відчинену, ліжко збентежене, свічку засвічену, крісло перевернене…
— Що тут сталося? Хлопці, говоріть зараз! Що тут було?
— Та… та… та нічого… Що ж би… мало…
Адась прискочив до одного з них, мов у нападі скаженої лютости, вхопив його за груди й, потрясши ним, безсильним зо страху, мов горсткою, крикнув йому над вухом:
— Мерзений! Зараз мені скажи, що тут було, а ні, то смерть твоя!
Лакей, увесь тремтячи й ледве видушуючи з горла слово по слову, оповів коротко, що сталося. Оповідання це неначе сокирою підтяло Адася.
— Ідіть спати! — сказав він лакеям, а сам по їх відході замкнув за ними двері. Потім сів при столі на фотелю, де ще недавно сидів пан Альфонс. Сів і впер очі у світло лямпи, прислонене рожевим абажуром. Тонучи поглядом у тій світло-рожевій плямі, він сидів без думки, без руху, але й без сну, аж поки пляма не почала бліднути-бліднути, поки літнє сонце золотим колесом не викотилося з пурпурової мряки й не зазирнуло крізь вікно до його покою.
——————
- ↑ Гамазей, зсип збіжжя (Speicher).
- ↑ Не в'яжучись.
- ↑ Штучки деяких грачів, щоб швидким рухом рук, замість однієї якоїсь карти, покласти другу.
- ↑ Рушниці.
- ↑ Рогачка, чи рогатка — її ставлять на нових дорогах (мурованих, мощених), щоб за зібране мито покрити кошти дороги.
- ↑ Індаґація — таке випитування, яке провадять судді, щоб одержати відповідь, якої їм треба.
- ↑ Резолютний — рішучий.
- ↑ Хай живе нам!
- ↑ Обруб — межа (польське: obręb).