Твори (Франко, 1956–1962)/13/Захар Беркут/VI
| ◀ V | Твори в 20 томах Том XIII Захар Беркут VI |
VII ▶ |
|
Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято „Сторожа“, і вся громада зібрана докола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі у святкових чистих строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і зі страшенним лускотом валиться на нього.
— Що це може значити? — питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном. — Щастя чи нещастя? Радість чи горе? — Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон цей лишив по собі якесь важке прочуття, якусь хмару суму на Захаровім чолі.
Швидко справдилось те прочуття! Саме по полудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики. Майже вся тухольська молодь, озброївшись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши криваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім оточений хмарою монголів. Не було сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, згинули в нерівній боротьбі з тими наїзниками. Не знаючи, що діяти, тухольська молодь вернула до села, розносячи всюди страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.
— От і сповнився мій сон! — прошептав він. — В обороні свого села поліг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кожному, але славно вмирати, це не кожному лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею.
Так потішав себе старий Захар, але серце його скиміло глибоко: надто сильно, всією силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. Купами тислися люди, старі й молоді, за село, до тухольської тіснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз відколи засіла Тухля, рада громадська зібралася нині без звичайних обрядів, без знамена, серед брязку топорів та кіс, серед напівтривожного напіввойовничого гамору. Без порядку мішалися старці з молодцями, оружні з безоружними, ба, навіть жінки снували сюди й туди поміж громадою, допитуючись вістей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синів.
— Що діяти? Що починати? Як боронитися? — гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до останньої краплі крови. Особливо молодь наставала на те.
— Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! — кричали вони. — Тільки по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину!
— В тіснині поробити засіки і з них разити монголів! — радили старші.
Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив Захар Беркут.
— Хоч то воєнне діло не моє діло, і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук, але все таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб'ємо монголів, особливо зваживши, що це нам не так то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до помсти. Чи помстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб'ємо їх від свого села? Ні, а тільки, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх, це повинна бути наша мета!
Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і молодь, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але багато голосів старців обізвалися проти неї.
— Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре, — заговорив один громадянин, — але твоя рада хоч мудра і велику обіцює славу, та неможлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб оточити монголів, не то вже, щоб побороти їх в одвертій битві. А без того як ми розіб'ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села і відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії!
Бачучи всю основність тих закидів, Захар Беркут, хоч з болем серця, готов був покинути свою молодечо-гарячу думку, коли втім дві несподівані події значно піднесли настрій тухольської громади і змінили цілу її постанову.
Долі селом вулицею надійшли, одна за другою, при звуках труб та дерев'яних трембіт аж три громади озброєної молоді. Кожна громада несла наперед себе боєву хоругов; охочі, смілі їх пісні лунали далеко по горах. Це йшла приобіцяна тухольцям поміч верховинських і загірних громад. Хлоп в хлопа, мов рослі явори, стали всі три відділи довгими рядами перед зібраною громадою і склонили хоругви на знак привітання. Любо було дивитися на ті здорові, рум'яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що на їх оружжя вложено велике діло. Радісний, громовий крик усіх тухольців стрінув їх прихід, тільки матері, що саме сьогодня стратили своїх синів, заридали на вид того найкращого цвіту народнього, котрий завтра, може, так само поляже, скошений і потоптаний, як полягли нині їх ясні соколи. Заскиміло серце і в старого Захара Беркута, коли поглянув на тих молодців і подумав собі, як то пишно визначувався би серед них його Максим. Та ні, годі! Мертвого не вернеш, а живий живе гадає…
Ще не стихла радість із приходу тих пожаданих помічників, ще громада не мала часу приступити до дальшої наради, коли втім з противного боку, з лісової прогалини, що була над тухольською тісниною, показався новий і зовсім уже несподіваний гість. На спіненім коні, пообдиранім гіллями та колючками, припавши до його шиї, щоб швидше й безпечніше їхати по лісі, не зачіпаючись о галуззя, їхала, що кінь доскочить, якась людина. Хто це такий був — здалека годі було вгадати. На ній був овечий монгольський кожух, обернений пелехами на верх, а на голові гарний бобровий ковпак. Молодці прийняли приїжджу людину за монгольського висланця і виступили проти неї з луками. Але, виїхавши з лісу та наблизившись над стрімкий обрив, по котрім треба було злазити в тухольську долину, мнимий монгол зліз із коня, скинув із себе кожух, і всім на диво показалася жінка в білім полотнянім, шовком перетиканім плащі, з луком за плечима і з блискучим топірцем за поясом.
— Мирослава, дочка нашого боярина! — закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної, смілої дівчини. Та вона, очевидячки, і не дивилась на них, але лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов від роду до того привикла, зійшла стежкою в долину і наблизилася до громади.
— Здорові були, чесна громадо, — сказала вона, злегка паленіючи. — Я спішила звістити вас, що монголи надходять, перед вечором будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх прийняти.
— Ми знали це, — загули голоси з громади, — це нам не новина.
Голоси були різкі, неприязні дочці поганого боярина, через котрого стільки молодців погибло. Але вона не образилася тою різкістю, хоч, очевидно, почула її.
— Тим ліпше для мене, що ви вже приготовані, — сказала вона. — А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут.
— Ось я, дівчино, — сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною дивилася на нього.
— Дозволь, чесний батьку, — заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом, — сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.
— Мій син! — скрикнув Захар, — здоров і живий! О, Боже! Де ж він? Що з ним діється?
— Не лякайся, батьку, тієї вістки, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.
— В неволі? — скрикнув, мов громом прошиблений, Захар. — Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Це не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!
— Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а ввесь облитий був кров'ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім'я твоє в неславу!
— І що ж він говорив тобі?
— Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку, — (тут голос її ще дужче затремтів) — я… сирота, я не маю вітця!
— Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?
— Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи… зрадив… свій край і пристав… у службу монголів.
— Цього можна було й надіятись, — відповів понуро Захар.
— Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь ти моїм вітцем! Прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе цього моїми устами.
— Мій син! Мій нещасний син! — стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на Мирославу. — Хто мене потішить по його страті?
— Не бійся, батьку, може він іще не страчений, може нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим!
— Говори, говори! — сказав Захар, поглядаючи знов на неї.
— Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до останнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тільки поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, ввесь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. „Тут, казав Максим, переможете, або ніде інде!“ Так радив Максим.
Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.
— Доню моя! — сказав він, — тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Це правдиві слова мого сина, з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо послало мені замість нього таку доньку!
Голосно ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.
— Ні, батьку, не говори так, — сказала вона. — Син твій не буде страчений, він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли Бог поможе нам розбити її, то чей ми й його звільнимо.
В тій хвилі в тіснині дався чути крик тухольських вартових: „ монголи!“ — і вслід за тим прибігли вартові, голосячи, що монголи в незліченій силі показалися в долині над Опором. Тут приходилось рішатися живо, що діяти, як боронитися. Захар Беркут ще раз обстав за тим, щоби впустити монголів у тухольську кітловину і тут, обскочивши їх, вирізати або виморити всіх до ноги.
Тепер уже не піднімалися голоси, противні тій раді, і швидко громада рішилася. Всі кинулися до своїх хат, щоби хоронити своє добро в ліси. Сторонські молодці щодуху рушили на горішній бік долини, до водопаду, щоб поробити засіки в вивозі і не дати туди монголам пройти. Страшний розрух зробився в селі. Крик, прикази й запитання, рик волів і скрип дерев'яних двохколісних возів лунали з усіх усюдів, глушили слух і котилися по горах. Сумно прощали тухольці свої хати й подвір'я й огороди та засіяні ниви, котрі нині ще мала зруйнувати і столочити страшна монгольська повінь. Матері несли своїх заплаканих дітей, батьки гнали худобу, везли на возах домашній спряток, мішки з хлібом і одежею. Курява стояла над селом; тільки потік сріблистою водою шумів собі, як звичайно, і старий величезний Сторож при вході в тухольську тіснину стояв понуро, опущений, сумовитий, немов жаліючи своїх дітей, що покидали оцю гарну долину, немов нахиляючись у сторону тіснини, щоб своїм величезним, кам'яним тілом заставити їм дорогу. Засумувалась і стара липа на копнім майдані за селом, — а ревучий водопад, переливаючись у кармазинових проміннях заходового сонця, непорушним, кривавим стовпом стояв над опустілою тухольською кітловиною.
Вже зовсім опустіло село. Хати потонули в вечірньому тумані; курява уляглась по дорозі, замовкли голоси і крики, немов відвічна пустиня пожерла все життя цієї долини. Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси докола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала; повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло якимось дивним, змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко-далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури. А в селі так тихо, так мертво! А на небі так ясно, так погідно! Але ні. Ось нараз щезло сонце за чорною, живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповняючи повітря диким вереском і спускаючись над Тухлею. Це віщуни і невідступні товариші орди, гайворони та круки тягнуть незліченими стадами, чуючи поживу. Зловіще птаство б'ється в повітрі, розривається плахтами і кидається в ріжні боки, мов хмари, биті бурею. Тухольські сумирні стріхи відразу вкрилися чорними гістьми, а гамір їх клекотів, мов кип'яток у величезнім кітлі. Німо, нерухомо стоячи над стрімкими берегами своєї кітловини, дивилися тухольці на погане птаство і в душі проклинали тих віщунів смерти й руїни.
Але живо вид змінився. Мов через прірву в тамі[1] валиться осіння повінь, так почали в кітловину валитися чорні почвари зі страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кінця і впину; мов вода під водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тісного гирла, формувалися в довжезні ряди, посувалися звільна, без опору заливаючи пусту рівнину. Передом, дорогою, їхав на білім коні страшний велетень, Бурунда-бегадир, а обік нього другий, менший їздець — Тугар Вовк.
Звільна їхали вони наперед, немов щохвилі ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало мов після чуми. Зі страшним криком кинулися перші ряди монголів на хати, щоб за своїм звичаєм різати, грабувати, — але різати не було кого, хати були пусті. З лютим криком кидались монголи від хати до хати, вивалюючи двері, руйнуючи плоти й ворота, розбиваючи діжки й плетінки, розвалюючи печі. Але вся їх лютість була даремна, — в селі ніхто не показувався.
— Прокляті пси! — говорив Бурунда до Тугара Вовка, — зачули нас, поховалися!
— Чи заночуємо тут, бегадире? — спитав Тугар Вовк, не відповідаючи на замітку бегадира.
— Поки не зустрінемось з тими псами, поти не можемо ночувати, — відмовив Бурунда. — Веди нас до виходу з цієї ями! Треба забезпечити собі вихід!
— Вихід безпечний, — заспокоював Тугар Вовк, хоч і самому якось ніяково було бачити, що всі тухольці так чисто винеслися з села. І хоч заспокоював бегадира, то все таки просив його крикнути на військо, щоб покинуло шукати добичі і спішило до виходу. Неохітно пішли перші ряди монгольської орди, коли тим часом задні все ще тислися через тіснину, чимраз густіше заливаючи кітловину.
Ось уже чільний відділ вийшов із села і спішив до вивозу, викуваного в скелі. З долини нічого не видно було в вивозі, і безпечно підійшли монголи аж під стрімку кам'яну стіну, в котрій прокований був вивіз. Коли втім разом з верха стіни посипалось величезне каміння на монголів, калічачи та розбиваючи їх. Зойк напасників, ранених і повалених на землю, вдарив під небо. Закракала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім Бурунда і Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм на вперейми.
— Куди ви, безумні? — ричав ярим туром Бурунда. — Ось перед вами вхід до вивозу, туди за мною!І, пхаючи перед собою цілу юрбу, він кинувся в темне гирло вивозу. Але тут чекала напасників добра стріча. Градом посипалось каміння на їх голови, і не одному з вояків джінґісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам'яні стіни з розбитого черепа. Мов з пекла, ревнули крики і стогнання з темного вивозу, але понад ними все голосніше гримів голос Бурунди: „Далі, заячі серця, далі за мною!“ — і нові купи, невважаючи на новий град каміння, поперлися в вивіз.
— Далі горі вивозом! — кричав Бурунда, щитом заслонюючись від спадаючого з гори каміння.
Тим часом Тугар Вовк, побачивши на версі берега громадку молодців, велів стоячим перед вивозом монголам сипнути на них стрілами. Зойки розляглися на горі — і голосно завили з радости монголи. Але за своїх трьох ранених тухольські молодці з подвійною лютістю почали кидати величезними плитами на напасників. Тільки ж це все не було би стримало завзятого Бурунду, коли б у середині, на скруті вивозу, не показалася несподівана завада: вивіз завалений був аж до верха величезним камінням. А тут тухольці нападали чимраз лютіше, каміння сипалось, мов град, монголи падали один за другим, і Бурунда побачив вкінці, що даремна його завзятість, бо пройти туди годі, поки не вдасться зіпхнути тухольців з верха.
— Назад! — крикнув Бурунда, і невеличка решта монголів, що лишилася зі штурмуючої купи, без духу, мов камінь з пращі, вилетіла з вивозу.
— Вивіз завалений! — сказав, важко дишучи, Бурунда до боярина, обтираючи собі піт і кров з лиця.— Покиньмо їх на тепер, нехай тішаться! — сказав Тугар Вовк.
— Ні, — скрикнув Бурунда, з погордою поглядаючи на боярина, — вояки великого джінґісхана не вміють відкладати діла на завтра, коли можна його зробити сьогодня.
— Але що ж тут сьогодня зробимо? — спитав Тугар Вовк, поглядаючи з дрожжю в темне гирло вивозу, з котрого ще видобувалися страшні стогнання смертельно ранених, недобитих монголів.
— Зігнати тих псів відтам з гори! — крикнув люто Бурунда, показуючи рукою на хребет скалистого берега. — Драбин сюди! Передні на драбини, а задні відганяй їх стрілами! Побачимо, чия візьме!
З поблизьких хат назношено драбин, і за радою Тугара Вовка позбивано їх півперечними жердками, немов у широку стіну. Тухольці з гори придивлялися тій роботі спокійно. Ось уже монголи з криком підняли свою збірну драбину і поперли її до кам'яної стіни. Камінням, стрілами і рогатинами стрітили їх тухольці, але не вдіяли нічого монголам, бо коли один та другий упав поражений, то інші двигали велику драбину дальше, а на місце зраненого прискакували свіжі. А рівночасно задні ряди монголів пускали вгору свої стріли і присилували тухольців податися назад. Страшна драбина живо наближалася до стіни. Тривога почала опановувати тухольців…
Недалеко від побоєвища, захищений кам'яною брилою від стріл, сидів на соломі Захар Беркут, зайнятий при ранених. Він повиймав їм із ран стріли, повимивав рани при помочі Мирослави і заходився перев'язувати їх, поприкладавши якоїсь скусно приладженої живиці, коли втім деякі залякані вояки прибігли до нього, сповіщаючи про небезпеку.
— Що ж я вам, діточки, пораджу? — сказав старий, але Мирослава схопилася з місця і побігла оглянути небезпеку.
— Не бійтеся! — сказала вона тухольцям, — живо ми поворожимо їм! Нехай собі стріляють, а ви ратища в руки і плазом додолу! Аж коли передні покажуться до половини на горі, тоді разом на них! Самі вони заслонять вас від стріл, а обаливши передніх, ви обалите й задніх. Сумерки сприяють нам, і відбивши їх цим разом, будемо мати спокій на всю ніч.
Без слова опору попадали тухольці ниць додолу, похапавши ратища в руки. Стріли ще сипались якийсь час, а відтак перестали — знак, що передній ряд почав спинатися горі драбиною. Дух у собі запираючи, лежали тухольці й дожидали ворогів. Ось чути вже скрип щеблів, сапання мужів, брязкіт їх оружжя — і звільна, несміло виринають перед очима лежачих мохнаті кучми, а під ними чорні, страшні голови з маленькими, блискучими очима. Очі ті тривожно, несхибно, мов закляті, глядять на лежачих тухольців, але голови піднімаються вище, чимраз вище; вже під ними видніються рамена, плечі, окриті мохнатими кожухами, широкі груди, — в тій хвилі зі страшним криком зриваються тухольці, і ратища їх разом глибоко тонуть у грудях напасників. Крик, ревіт, замішання, тут і там судорожні рухи, тут і там коротка боротьба, прокляття, стогнання — і, мов тяжка лявіна, валиться ворог долі драбиною додолу, обалюючи за собою слідуючі ряди, — а на ту купу живих і мертвих, без ладу змішаних, кривавих, трепечучих і ревучих тіл людських валяться згори величезні брили каміння — і понад усім тим пеклом, напів закритим заслоною ночі, виривається вгору радісний оклик тухольців, жалібне виття монголів і грімкі, страшні прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по майдані, мов скажений, рвучи собі волосся з голови, а вкінці, не тямлючись з лютости, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.
— Псе блідолиций! — кричав він, скрегочучи зубами, — подвійний зраднику, це твоя вина! Ти запровадив нас у цю западню, відки ми вийти не можемо!
Тугар Вовк полум'ям спалахнув на таку мову, якої він ще не чув від роду. Рука його мимоволі вхопила за меча, але в тій хвилі щось так глибоко, так важко заболіло його в серці, що рука ослабла, впала, мов глиняна, і він, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:
— Великий бегадире, несправедливий твій гнів на вірного слугу джінґісхана. Я не винен тому, що ті смерди опираються нам. Вели розложитися війську на ніч і відпочити, а завтра рано сам побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрілами, як сухе осіннє листя перед подувом вітру.
— Ага, так! — крикнув Бурунда, — щоб вони поночі напали на нас у хатах і порізали наше військо!
— То вели спалити хати і ночувати війську під голим небом!
— Усе ти хитро говориш, щоб відвернути мій гнів, щоби скинути з себе вину! Але ні! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш і вивести нас, і то зараз завтра, без страти часу й людей! Чуєш, що мовлю? Так мусить статись, або горе тобі!Дармо Тугар Вовк запевняв дикого бегадира, що він не всьому винен, що він радив, як по його думці було найліпше, що рада начальників монгольських пристала на його слова, що ніякий провідник не може ручити за несподівані пригоди, які лучаються по дорозі, — все те відскакувало від переконання Бурунди, мов горох від стіни.
— Добре, боярине, — сказав він вкінці, — я зроблю по-твойому, але завтра все таки мусиш відкрити нам дорогу з цієї западні, а ні, то горе тобі! Це моє останнє слово. Жду діл, а не слів, від тебе.
І він з погордою відвернувся від боярина і пішов до своїх монголів, могутнім голосом розказуючи їм зараз зі всіх кінців підпалити село і очистити рівнину з усього, що могло би служити ворогові покривкою для нічного нападу. Радісно закричали монголи — вони давно чекали такого наказу. Разом зі всіх боків запалала Тухля, прориваючи огненними язиками грубу пітьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився низом і вкрив долину. Стріхи тріщали, злизувані кривавим полум'ям. Із стріх бухав огонь угору, немов то присідав, то підскакував, хотячи досягнути до неба. Часом знов від подуву вітру полум'я стелилося плазом, золотилося іскрами, меркотіло, филювало[2], мов огняне озеро. Хрускіт упадаючих кроквів і стін котився глухо по долині; стіжки збіжжя й сіна виглядали, мов купи розжареного вугілля, а з їх середини де-де пролизувалися біляві огневі пасма; дерева горіли, мов свічки, високо в повітря викидаючи огнисте, горюче листя, мов рої золотих мотилів. Ціла тухольська долина виглядала тепер мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в огонь усе, що тільки попадалось їм під руки. З жалібним стогнанням грепнула додолу підтята монгольськими сокирами прастара липа, свідок громадських копних зборів. Повітря в тухольській кітловині розігрілося, мов справді в кітлі, і живо схопився з гір страшний вітер, що курбелив іскрами, рвав горючу солому і головні та кидав ними, мов огняними стрілами. Потік тухольський перший раз від роду побачив такий блиск; перший раз розігрівся в своїм холоднім кам'янім ложі. Може, зо дві години тривала пожежа, якій з високих берегів німо, з виразом безсильних жалощів придивлялися тухольці. Тоді монголи почали гасити недогарки, вкидаючи їх у потік, і заходились обкопувати свій табір широким ровом. Посеред табору в одній хвилі виставлено шатра для старшин, — решта війська мала ночувати під голим небом, на розігрітій пожежею землі.
І знов стемнілося в тухольській кітловині. Монголи радо були б порозкладали огні в таборі, але цього годі було зробити: аж тепер вони нагадали собі, що пожежею опустошили цілу рівнину, і все, що тільки могло згоріти, згоріло або поплило долі потоком. Прийшлось спати війську і стояти варті на потемки, — рови навіть не викопано так глибокі, як треба, бо вже зовсім було стемнілося. Гнівний, невдоволений, мов чорна хмара, ходив Бурунда по таборі, оглядаючи окопи й варти, поставлені коло них, перекликаючись з начальниками і видаючи накази, як пильнуватися нічного нападу. Вже північ була близька, коли в таборі потроху втихло: тільки крики вартових і рев водопаду переривали загальну тишу.
Тільки в однім місці монгольського табору блищалося світло: це горів-палахкотів смоляний світич у шатрі Тугара Вовка. Білявий огник мигкотів, і шкварчав, і димив, пожираючи розтоплену смолу і кидаючи непевне, понуре світло на нутро боярського намету. Пусто й непривітно було в наметі, так само, як тепер у душі Тугара Вовка. Він ходив по наметі, зайнятий важкими думами. Згірдні слова Бурунди пекли його горду душу. Вони були, мов удар в лице, — разом блисло в очах у боярина і разом побачив він, на яку ховзьку дорогу попався.
— Пета обіцяв мені ласку джінґісхана, — воркотів він, — а цей поганець трактує мене, як пса. Невже ж таки я слуга їх, найнижчий із слуг цього невільника? Пета обіцяв мені всі гори в дідицтво, велике карпатське князівство, а Бурунда грозить мені не знати чим. І він міг би додержати слова, проклятий! Що ж, чи підлягати йому? Авжеж! Я в його руках! Я невільник, як сказав той поганець Максим! Та от нагадав я про Максима, де він? Чи не можна з ним зробити те, чого хоче Бурунда? Чи не можна б от, наприклад, його самого проміняти за вільний вихід із цієї западні? Це думка добра!
І він покликав двох монголів, що лежали недалеко його шатра, і велів їм знайти і припровадити до себе невільника Максима. Нерадо, воркотячи щось, пішли монголи, — здавалось, що повітря тухольської долини не сприяло якось гострій монгольській дисципліні…
Але де ж був Максим? Як жилось йому в неволі?Максим сидів насеред тухольської вулиці, закований у тяжкі ланцюги, якраз проти своєї батьківської хати, лицем обернений до того подвір'я, на котрім він гуляв хлопчиною і ходив ще вчора вільний, занятий щоденною працею, а по котрім нині снувалися купи гидких монголів. Його привезли сюди на коні, а коли прийшов наказ тут зупинитися і спалити село, його скинули з коня на вулицю. Ніхто до нього не турався[3], не пильнував його, але про втеку не було й мови, бо купи монголів раз-у-раз снувалися довкола, кричачи, руйнуючи, шукаючи за добичею. Максим не знав, що діється довкола нього, і сидів непорушно на дорозі, мов кам'яний милевий[4] знак. У голові його було пусто, думки не клеїлися докупи, навіть вражіння не хотіли в'язатися в один суцільний образ, тільки миготіли та перхали поперед його очима, мов сполошені чорні птахи. Він одне тільки чув виразно, що ланцюги тиснуть його, мов залізні, холодні гадюки, і що вони висисають усю силу з його тіла, всі думки з його мізку.
Нараз зажеврілось довкола, дим бовдурами повалив по дорозі і вкрив Максима, жручи його очі, запираючи дух у грудях. Це горіла Тухля. Максим сидів серед пожарища і не поворухнувся. Вітер закрутив димом, сипав на нього іскрами, бухав гарячим повітрям, — Максим немов не чув усього того. Він рад би був разом згинути, полетіти в повітрі оттакою золотою іскрою і згаснути там, у ясній, холодній блакиті, близько золотих зірок. Але пута, пута! Як вони тепер страшно тисли його!.. Ось і його батьківська хата зайнялася, полум'я бухнуло попід дах, обвилось огняною гадюкою поперед вікна, зазирнуло дверима до хати і вигнало відтам величезний бовдур диму, щоб відтак самому поселитися в Беркутовім житлі. Мов мертвий, дивився Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається, щось палахкоче й ниє; а коли грянуло пожарище, повалилася покрівля, розсілися кути його рідної хати і бухнуло з розжеврілої огняної маси ціле море іскор під небо, — Максим скрикнув болізно і зірвався на рівні ноги, щоб бігти кудись, рятувати щось, — але, поступившись усього один крок, безсильний, мов підкошений, упав на землю й зомлів.
Уже погасла пожежа, повіяло гарячим, гірким димом по долині, вже затих боєвий крик монголів, що під проводом Бурунди і Тугара Вовка різались з тухольцями при вивозі, вже прояснилось і визвіздилось нічне небо над Тухольщиною і спокійно зробилося в монгольськім таборі, а Максим усе ще лежав, мов мертвий, насеред дороги, проти згарищ своєї рідної хати. Зорі жалібно дивилися на його бліде, кривавими пасмугами вкрите лице; груди його ледве-ледве піднімалися — єдиний знак, що це лежав живий чоловік, а не труп. В такім положенню знайшли його монголи і зразу дуже злякалися, думаючи, що вже неживий, що задушився в пожежі. Аж коли бризнули на нього водою, обмили його лице і дали йому напитися, він глипнув очима і позирнув довкола себе.
— Живий! Живий! — завили радісно монголи, і нетямного, ослабленого підхопили попід руки і помчали до шатра боярина.
Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім страшнім і оплаканім стані. Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи постріскались із жари й спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги дрижали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не міг довше вдержатися і сів на землю. Монголи віддалилися; боярин довго, німо, в задумі дививсь на Максима. За що він ненавидів того чоловіка? За що накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому не велів відразу вбити його, але видав його на повільну, а все ж таки неохибну смерть — бо це ж прецінь певна річ, що монголи не випустять його з своїх рук живого, але скоро їм навкучиться тягати його з собою, заріжуть, як худобину, і покинуть серед шляху. І за що він так зненавидів цього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його доньці? Чи, може, за те, що вона полюбила його? Чи за його правдиво лицарську смілість і одвертість? Чи, може, за те, що він хотів зрівнятися з ним? Отже ж, тепер зрівнялися: обидва вони невільники і — два нещасливі. Тугар Вовк чув, що гнів його до Максима якось пригасає, мов пожежа, якій не стало вже дров. Він і вперед уже зараз по взяттю Максима до неволі старався піддобритись до нього, не із співчуття, а з хитрости, але Максим не хотів ані слова говорити до нього. Правда, боярин давав йому такі ради, котрих Максим не міг послухати. Він радив йому перейти на службу до монголів, вести їх через гори, і обіцював за те велику надгороду, а в противнім разі грозив, що монголи заб'ють його. — Нехай б'ють! — це було єдине слово, яке чув боярин із Максимових уст; тільки ж диво, що й тоді вже те горде слово, що свідчило про твердість Максимової вдачі і його велику любов до свободи, не тільки не розгнівало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же він чув виразно, що щось, мов крига, тане в його серці; тепер, на згарищах вільної Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім розумно і право, а серце його, хоч засліплене жадобою влади, все таки не було ще на стільки глухе на голос сумління, щоб не признати цього. Все те передумав боярин сьогодня і вже зовсім іншими очима і з іншим серцем дививсь на сидячого в наметі, напівмертвого, нужденного Максима. Він приступив до нього, взяв його за руку і хотів підвести та посадити його на стільці.
— Максиме! — сказав він лагідно, — що це сталося з тобою?
— Пусти мене! — простогнав слабим голосом Максим, — дай мені вмерти в спокою!
— Максиме, хлопче, відки тобі думки про смерть? Я міркую, як би то його зробити вільним, а він про смерть! Устань, сядь ось тут на лавці, покріпись, я маю з тобою поговорити де про що.
Хоча Максим на половину не розумів, а на половину не вірив словам і доброті боярина, то все ж таки ослаблення його, голод і втома надто голосно домагалися для його тіла покріплення, щоб він міг відкинути боярську гостинність. Кубок огнистого вина відразу освіжив його, немов розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м'яса втишив його голод. Поки він їв, боярин сидів проти нього, додаючи йому ласкавими словами відваги й охоти до життя.
— Дурний хлопче, — говорив він, — таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя — дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.
— Життя в неволі нічого не варте, — відказав Максим, — краща смерть!
— Ну… так… розуміється, — мовив боярин, — але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.
— Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори… Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!
— Не про те тепер річ, — сказав з усміхом боярин, — а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний, ще сьогодня.
— Як? — спитав Максим.
— Я знав, що ти зацікавишся, — знов усміхнувся боярин. — Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині, завалили вихід. Розуміється, їх опір тільки сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу. О те тільки ходить.
Очі Максимові розгорілися радістю на цю вість.
— Обскочили вас тухольці, кажеш? — кликнув він радісно. — І вийти відси не можете? Ну, то Богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.
— Те-те-те! — перервав його боярин. — Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожну хвилю часу! Нам квапно діється.
— І що ж я можу вам у тім порадити?
— А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе в замін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трапити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на нашу пропозицію.
— Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.
— Не пристануть? — скрикнув боярин. — Чому ж не пристануть?
— Тухольці будуть битися до останнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусіли б тоді бути зруйновані оттак, як наша Тухля?
— І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! — сказав боярин. — Аджеж замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.
— Не хвали, боярине, дня перед вечером! На що тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скелями спиняє вас?
— А все таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трапити до їх серця.
— Говори щиро, по-правді, це єдине чародійське слово.
— Ой, не так воно, хлопче, не так! — сказав невдоволений боярин. — Не спроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кожному до серця трапляє, він тебе мусів його навчити. Аджеж без такого слова ти не міг нахилити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за нізащо билися з монголами, якби, певно, не билися за найліпшу плату.
Максим усміхнувся.
— Дивний ти чоловік, боярине! — сказав він. — Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.
Гнівом спалахнув гордий боярин.
— Хлопче! Уважай, хто ти і де ти! — скрикнув він. — Уважай, що ти невільник, що життя твоє залежить від волі якогонебудь монгола.
— Що моє життя!.. — сказав спокійно Максим. — Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.
В тій хвилі відхилилася запона намета і швидким кроком увійшла до намету Мирослава. Вона швидко зирнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.
— Ах, ось він, ось він! — скрикнула вона. — Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій, Максиме! Що з тобою діється?
Максим сидів, мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй. Її слова були, мов великодний дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів'ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенню, за дотиком її м'якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосерно, нагадують йому, що він невільник, що над його головою висить кривавий ніж монгольський! І та згадка в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.
— Мирославо, — сказав він, відвертаючись, — чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть, ти знов збудила в мені любов до життя!— Милий мій! — сказала Мирослава, — не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!
— На що мені надії? Надія не розіб'є тих ланцюгів.
— Але мій батько розіб'є.
— О, твій батько! Так, він говорить, що готов це зробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.
— Якої услуги?
— Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із цієї долини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців.
Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив цей чим далі, тим більше перемінявся на радість.
— Тату, — сказала вона, — правда це?
— Правда! — сказав Тугар Вовк.
— І ти думаєш, що Максим знає таке слово?
— Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів це не могло статися.
Мирослава з усміхом, повним безмежної любови, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:
— Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори?
— Ні ще, але це стояти[5] буде хвилю. Його намет поуз мого.
— То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобі це слово.— Ти наклониш?
— Побачиш! Іди лишень!
— Причарована дівчина! — воркотів сам собі боярин, виходячи з намета. — Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається!
— Серце моє, Максиме! — сказала по його виході Мирослава, обвівши руками шию Максимову і цілуючи його бліді, спечені уста, — не журися! Монголи відси не вийдуть, тут їм усім погибати!
— Ох, Мирославо, зоре моя! — сумовито сказав Максим, — рад би я цьому вірити, але надто велика їх сила, за слабі наші тухольці.
— Нам прийшли в поміч Загіряни й Верховинці.
— Зброї доброї не мають.
— І про це не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі, хвиля ще, а сотні огнищ запалають довкола долини, а при кожнім огнищу робити будуть ваші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.
— І хто ж це таке вигадав? Хто навчив наших майстрів?
— Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонечко зійде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.
Максим радісно обняв Мирославу і міцно притиснув її до серця.
— Життя моє! — сказав він, — ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!
— Ні, Максиме! — сказала Мирослава, — я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть.
— Яку силу? — спитав Максим.
— Слухай! — сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тільки десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркіт грому.
— Гремить, — сказав Максим, — ну, і що ж з того?
— Що з того? — живо сказала Мирослава, — це смерть монголів! Це більший нищитель, ніж вони, і такий нищитель, що буде з нами держати руку… Слухай лишень!
І вона озирнулася по наметі, хоч там було зовсім пусто, а потім, мов не довіряючи тій тиші й пустоті, нахилилася до Максимового лиця й шепнула йому в вухо кілька слів. Мов могучою рукою шарпнений, зірвався Максим, аж забряжчали на нім ланцюги.
— Дівчино! Чародійська появо! — скрикнув він, вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням. — Хто ти і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти певно дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.
— Ні, Максиме, ні, милий мій, — сказала дивна дівчина. — Це я сама, та сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!
— Немов би я міг бути щасливим без тебе!..
— Ні, Максиме, слухай ще одного, що я тобі скажу: втікай із цього табору, зараз!
— Як утікати? Адже ж варта не спить.
— Варта перепустить тебе. Бачиш прецінь, що мене перепустила! Тільки ось що зроби: переберись у мою одіж і візьми цей золотий перстінь: його дав мені їх начальник на знак свободи і безпечного проходу. Покажеш його сторожам, і вони пропустять тебе.
— А ти?
— За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся.
— Алеж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О, ні, не хочу цього.
— Алеж не бійся за мене, я зумію собі дати раду.
— Я також! — сказав уперто Максим.
В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавішим до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.
— А що? — сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.
Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.
— Все добре, тату, — сказала вона, — тільки…
— Тільки що?
— Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тільки як він сам може сказати його, воно має силу.
— Ну, то чорт його бери! — відворкнув гнівно боярин.
— Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстінь від Пети; з тим перстенем варта пропустить його.— О, дякую тобі, донечко, за добру раду! „Заведи його до тухольців“, а то значить, сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полоняника[6] візьмуть, а мене проженуть! Ні, цього не буде. Я йду сам, і без його слова.
Засумувала Мирослава. Її ясні очі покрилися сльозами.
— Соколе мій! — сказала вона, знов припадаючи до Максима, — зроби так, як я тобі раджу: візьми цей перстінь!
— Ні, Мирославо, не бійся за мене! — сказав Максим. — Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.
Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибіль, хоч і як силкувалася не показувати цього по собі. Крадькома поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намету за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, з серцем, що тріпалось від якоїсь неясної мішанини радости й тривоги й надії.
——————