Твори (Франко, 1956–1962)/13/Захар Беркут/V
| ◀ IV | Твори в 20 томах Том XIII Захар Беркут V |
VI ▶ |
|
З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Від малку виріс він у глибокім почуванню своєї єдности з громадою і святости громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не в пору для його серця на нього впав почесний вибір громади — прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в боярині, — і тепер він не смів відмовитись від того поручення, хоч серце його рвалося і краялось на саму думку, що буде мусіти стрітитися з Мирославою, з її батьком, як з ворогами, що буде, може, мусіти боротися з боярськими лучниками або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився зробити своє діло як можна найспокійніше і не доводити його аж до проливання крови, але хто ж міг йому поручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачіпки? Це легше могло бути, як що.
— Але ні, — думав собі Максим, — коли схоче моєї крови, я не буду боронитися, я надставлю йому свої груди добровільно, нехай б'є! Життя він не хоче мені дати, то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай, батьку мій, соколе сизий! Прощайте, браття і товариші мої! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть, посумуєте і скажете: згинув для добра громади! Але ви не будете знати, що я сам бажав і шукав смерти!
Так думав Максим, наближаючись до будинків боярських на горбку над Опором. Дім боярина збудований був із грубих, у чотири гранки гладко обтесаних і гиблем[1] на споєннях вигладжених ялиць, будованих в кути, так, як тепер ще будують наші сільські хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверху грубою верствою червоної, в воді нерозмокаючої глини. Вікна, як і у всіх хатах, обернені були на полуднє; замість шибок понапинані були на рями волові міхурі, що пропускали слабе, жовтаве світло до середини. Входові двері спереду і ззаду вели до просторих сіней, яких стіни обвішані були всіляким оружжям, оленевими та зубровими рогами, шкірами з диків, вовків і ведмедів. З сіней на два боки вели двері до кімнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминів і з дерев'яними, гарно вирізуваними полицями на всякий посуд. Одна світлиця бояринова, а друга, по другім боці сіней, його доньки. Ззаду були дві широкі комори: в одній кухня, в другій служебна. В світлиці боярина стіни були обвішані шкірами ведмедів, тільки над постіллю висів дорогий заморський килим, здобутий боярином у якімсь поході. Там же висіли його луки, мечі й інша підручна зброя. Світлиця ж Мирослави була, крім м'яких шкір по стінах і помості, пристроєна в квіти, а на стіні, напроти вікон, над її ліжком, висіло дороге металеве дзеркало і обік нього дерев'яний, сріблом окований, чотирьохструнний теорбан, любий повірник Мирославиних мрій і дівочих дум. Віддалік від дому, на невеличкій долині стояли стайні, стодоли й інші господарські будинки; там також була невеличка хата для скотарів. Але пусто й глухо було сьогодні в просторім боярськім домі. Боярина і Мирослави нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди сусіднього корчинського осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й ті якісь невеселі, не гомонять, не жартують, ані пісень не співають. Мабуть важніше якесь жде їх діло, бо беруть луки й стріли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що це такого?
Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожі, дав знак трубою, і в повній зброї всі дружинники стали в ряд перед боярським домом, піднявши списи, нап'явши луки, мов до битви. По шляху надійшла тухольська ватага і, побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собі готовитися до бою. Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема між ними боярина. Але, на щастя, боярина не було. Відітхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, і сміліше почав порядкувати свою ватагу. Це й не довго часу забрало, і мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами й списами тухольці зближалися в ряді до боярських дружинників. Не дальше, як на п'ятдесят кроків одні від других, зупинилися.
— Боярине Тугаре Вовче! — кликнув голосно Максим.
— Нема боярина Тугара Вовка! — відповіли дружинники.
— Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імени тухольської громади! Послала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас, чи вступитесь по волі, чи ні?
Дружинники мовчали.
— Питаємо другий раз! — сказав Максим.
Дружинники мовчали, не спускаючи луків.
— Питаємо третій раз! — сказав, підносячи голос, Максим.
Дружинники мовчали, але стояли недвижимо в своїй ворожій поставі. Дивно було Максимові, що це має значити, але, не зупиняючись довше, він велів своїм молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців.
— Товариші, браття! — сказали вони. — Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку. Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас вороже, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім і знаємо, що боярин скривдив громаду і що громадський суд справедливий. Робіть, що вам повелено, і коли буде ласка батьків ваших, ми будемо просити їх, щоб прийняли нас до своєї громади. Не хочемо більше служити бояринові!
Радість тухольців, а особливо Максима, коли почули ті слова, була безмежна. Зараз усі поскидали оружжя на купу перед боярським домом і серед голосних, веселих криків обіймали й цілували своїх нових і несподіваних товаришів, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бій. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати її батька і проганяти на незвісні шляхи ту, з якою рад би був ніколи не розстатися. Радість сумирного закінчення цієї немилої справи на хвилю заглушила в нім усякі інші непевності. В товаристві веселих боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в світлиці, і це затурбувало Максима. Де вона? — подумав він, і зараз надумав спитати про це дружинників, що тим часом вешталися, приготовляючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима. Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди? за чим? коли верне? — не знати. Велів їм виступити ворожо проти тухольців, але чи то побачивши їх понурі, неохочі лиця, чи то, може, повзявши яку іншу думку, урвав бесіду й від'їхав. От і все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті мусіли відразу закаламутити його чисту радість, ба навіть кинути тінь якогось підозріння на дружинників. Що це таке? Чи не криється в тім яка зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засідку? Але, не хотячи всім у голос виявляти свого підозріння, Максим шепнув тільки деяким із своїх товаришів, щоб малися на бачности, а сам почав пильно і уважно переглядати ввесь дім від гори аж до долу, не минаючи ні одної скритки, ні одного закамарка. Ніде не було нічого підозреного.
— Гарна будова! — сказав Максим до дружинників, що заставляли столи, — але що ж, ми мусимо її розібрати. Звісна річ, ми не будемо її ні валити, ні палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотребує, міг собі все те забрати. І все добро його мусить бути йому схоронене в цілості.
Тим часом дружинники повиносили до сіней великі дубові столи із світлиць, прикрили їх білою скатертю і заставили всілякою стравою й медом. Серед радісних окликів і співів почалася гостина. Тільки ж чим довше сиділи молодці за столами, чим більше їли й пили, тим більше щезала якось їх радість і веселість. І хоч мід пінився в точених дерев'яних кубках, хоч м'ясо печене на рожнах димилось на дерев'яних тарілках, хоч щирі, товариські слова гомоніли від одного кінця столу до другого, то все таки таємно тремтіли чогось усі серця, немов дожидали якоїсь страшної вісти. Дивна, недослідна, а всім чутна тривога висіла в повітрі. Чи стіни боярського дому давили вільних громадян?..Ось устав один із боярських дружинників і, піднімаючи вгору кубок, повен пінистого меду, почав говорити:
— Браття! Радісний цей день для нас і щоб ніяка лиха пригода…
Але не скінчив. Разом поблід і затремтів цілим тілом. Усі бенкетарі напруго посхапувались, вискакуючи хто куди міг, перевернули стіл з усіма кубками й стравами.
— Що це? Що це? — крикнули всі нараз і поперлися до дверей. Хоч і як дрібний на око і мало значучий був знак, глухий стук кінських копит, а прецінь якого безмірного переполоху наробив він у боярськім домі! Одну хвилю дійсне пекло було в сінях: цей біг туди, той сюди, цей шукав того, той цього, а всі мішалися і товпилися без ладу, топчучись по кубках і стравах, по білій скатерті і по дубовім переверненім столі. Максим перший вирвався на двір із тої замішанини і, раз тільки кинувши оком довкола, пізнав усю велич небезпеки.
— До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи!
Той крик був, мов наглий удар грому. Всі стали, мов мертві, безладна сумішка перемінилася на безладне остовпіння. Але й це тривало тільки хвилю. Стукіт кінських копит розлягався все ближче й ближче, а неминуча небезпека разом обудила всіх із мертвоти. Аджеж усі були смілі, сильні, молоді! Аджеж кожний із них не раз у своїх дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кривавій боротьбі з ворогом і бажав і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в обороні свого краю. І ось хвиля надійшла — і вони ж мали б її перелякатися? Тільки на хвилю оглушила їх страшна вість, страшна назва „монголи“, — в найближчій хвилі вони вже були тим, чим були звичайно, вже кожний держав у руках свою зброю, стояв у ряді поруч з іншими, готовий до кривавого бою.
— Головне діло наше, товариші, держатися цих стін. Поки ворог не випре нас від цього дому і не оточить на вільнім полі, поти не маємо чого боятися. Дім цей, то буде наша твердиня!
І він розставляв лучників коло вікон, коло дверей по два і по три, як до важности й доступности місця. Деякі мали в середині дому, щоб доносити з боярського складу лучникам стріл і рогатин, головна ж сила мала стояти при входових дверях, щоб в разі потреби проломити ряди напасників і відбити їх від дому.
А тим часом монголи на ріни[2] над Опором зупинилися, позлазили з коней і, розділившися на три відділи, рушили під горбок трьома стежками. Очевидно, провадив їх хтось добре знайомий зі стежками й ходами, бо цілий той маневр відбувся швидко, без вагання, без довшої запинки. Маневр той показував ясно, що монголи хотіли зі всіх боків обійти й оточити дім відразу.
Але хто це йде так завзято на чолі середнього, головного відділу монголів? Глядять товариші і очам своїм віри не ймуть. Це не хто другий, як сам властитель цього дому, гордий боярин Тугар Вовк.
— Наш боярин! Наш боярин! — скрикнули деякі дружинники, яких Максим, не довіряючи їх щирості, поставив у ряди в суміш із тухольцями.— Так, ваш боярин, монгольський слуга, зрадник своєї батьківщини! Невже ж ви й тепер іще схочете додержувати йому вірности?
— Ні, ні! — скрикнули дружинники однодушно. — Смерть зрадникові! Розіб'єм вражу ватагу або самі погинемо в обороні свого краю.
Урадуваний тою заявою, сказав Максим:
— Простіть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змові зі своїм боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держімося разом, близько стін, так, щоби не могли нас оточити, і стараймося завдавати їм якнайбільше страти. Монголи, як я чув, не добре вміють вести облогу, а ще в такій невеличкій силі. Чей[3] нам удасться відбити їх напад.
Бідний Максим! Він старався в інших вмовити надію, яка в нього самого почала щезати від першої хвилі, коли тільки побачив монголів, а то тим більше тепер, коли переважна їх сила вповні розвернулася перед очима обляжених. Але, все таки його слова мали велику вагу в його товаришів, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомність духа й оглядність в часі найбільшої небезпеки. Сліпо полягаючи[4] на його словах і розказах, кожний дбав лише про те, щоб пильнувати свого місця до крайньої можности, знаючи добре, що й сусіднє місце буде так само пильноване.
Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дім боярський і кам'яні стріли на своїх луках держали вже намірені на смілих обляжених молодців. Тільки що начальник не дав іще знаку до бою. Начальник, бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось він виступив з-поміж рядів наперед проти головного відділу обляжених і каже:
— Раби невірні! Погані смерди! Невже ж зухвалість ваша така безмежна, як і ваша дурнота, що ви хотіли би піднімати оружжя на військо великого джінґісхана, нині безперечного пана всієї Руси? Піддайтеся йому без бою, то він помилує вас. Але ті, що захотять опиратися його силі, будуть нещадно роздавлені, як хробаки під колесами воза.
На таку мову голосно і сміло відповів Максим Беркут:
— Боярине! Дуже не в пору назвав ти нас, синів вільної громади, рабами! Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше[5] пристане, ніж до нас. Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нині ти вже раб великого джінґісхана і, певно, полизав молоко, розлите по хребті коня якогось його бегадира. Коли воно тобі смакувало, то ще з того не виходить, щоб і ми були ласі на нього. Великої сили великого джінґісхана ми не лякаємось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого джінґісхана не зробить уже ані вільним, ані чесним чоловіком!
Гостра й різка була бесіда Максимова. Іншим часом він уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер він бачив тільки ворога — ні, зрадника, чоловіка, що потоптав сам свою честь, котрому проте ніяка честь не належиться. Голосно радувались товариші, почувши таку Максимову мову. А боярин аж пінився зо злости.
— Хлопе поганий! — кричав він. — Жди лишень, я тобі покажу, що завчасно ти похвалявся своєю вільністю! Нині ще кайдани забряжчать на твоїх руках і ногах! Нині ще ти будеш валятися в поросі перед начальником монгольської сили!
— Швидше згинути! — відповів Максим.
— Отже не згинеш! — крикнув боярин.— Гей, діти, — озвався він до монголів їхньою мовою, — далі на них! Тільки цього обминайте, цього мусимо мати живого в руках!
І він дав знак до бою. Залунав по горах і лісах роговий вереск і урвався. Стишилось довкола боярського дому, але це була страшна тиша. Мов гадюки, свистіли монгольські стріли, градом сиплючись на боярську оселю. Правда, напасники були занадто далеко віддалені, щоб їх стріли могли трапляти оборонців, або, трафивши, небезпечно ранити їх. Для того Максим крикнув до своїх товаришів, щоб тепер іще не стріляли і щоб взагалі щадили стріл і збруї, а вживали їх аж тоді, коли можна добре влучити ворога і одним ударом нанести йому значну страту. А щоб не відразу припустити напасників до стін дому, він зі своїми вибраними товаришами уставився на подвір'ю, о яких двацять кроків перед входом, за міцним дощаним остінком — куснем недобудованого паркана. Паркан був якраз у хлопа[6] зависокий, і стріли монгольські не досягали молодців. Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли смертельно разили монголів і стримували їх від наближення. Страшно розлютився Тугар Вовк, побачивши це.— Приступом до них! — крикнув він, і збита громада монголів під його проводом кинулася бігцем із голосним криком до остінка. За остінком було тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добігають, ось-ось своїм напором обалять[7] остінок, — коли втім по-над остінком вирвався, мов із землі виріс, ряд голів і могутніх рамен — і свиснула громада сталених стріл — і ревнули з болю поражені монголи страшними голосами. Половина їх упала, мов підкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на крики і прокляття боярина.
— Гурра, молодці! Гурра, Максим! Гурра, Тухольщина! — закричали оборонці, і дух вступив у них. Але боярин, не тямлючись зо злости, збирав уже другу громаду до нападу. Він повчав монголів, як треба нападати і не розсипатися за першим ударом противника, але бігти по трупах дальше. Тим часом і Максим повчав своїх молодців, що діяти, і з піднесеним оружжям ждали вони нападу монголів.
— Далі на них! — крикнув боярин, і поперед усього цілими хмарами пустили монголи град стріл на противників, а по тім знов пустилась громада приступом на остінок. Знов перед наближенням стрітили їх молодці цільними[8] стрілами, і знов частина напасників із страшним криком упала на землю. Але решта вже не метнулася назад, лише з оглушаючим криком летіла далі і досягла остінка. Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остінок ділив від себе смертельних ворогів, що хоч як близько себе були, не могли досягнути одні одних. Хвилю мовчали одні й другі, тільки швидкий, гарячий віддих чути було по обох боках остінка. Раптом, мов на даний знак, загримали монгольські топори об остінок, але в тій самій хвилі тухольські молодці сильними підоймами підважили вгору остінок, поперли його плечима і обалили на монголів. А разом з тою хвилею, коли впав остінок, обаляючи своїм тягарем передні ряди монголів, скочили наперед молодці, узброєні в топори на довгих топорищах, лупаючи ними черепи монгольські. Забризкала кров, залунали крики і стогнання ворогів — і знов розскочилася юрба напасників, лишаючи на місці бою трупів і ранених. І знов радісний крик оборонців повітав перемогу товаришів, і знов відповіли на той крик монголи градом стріл, а боярин — лютими прокляттями. Але молодцям прийшлось тепер покидати своє висунене становище — і з жалем прощали вони те місце, з якого так щасливо відразили перші напади монголів. Без ніякої страти, без ран, в повній зброї і найкращім порядку, лицем до ворога, молодці відступили під стіни боярського дому.
Коли на полуденнім боці двору молодці так щасливо відбивали напади монголів, ішла завзята і не так щаслива боротьба на північнім подвір'ю. І тут монгольські стріли просвистіли без шкоди для обляжених. Тільки ж тут монголи відразу пішли на приступ, і обляженим прийшлось дуже гаряче. Вони кинулись купою проти монголів, але стрічені були стрілами і мусіли вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на кусні.
Першим ділом Максима було тепер — обійти всі становища і оглянути добре своє положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату і ненастанно сипали на неї градом стріл. Обляжені також стріляли, хоч і не так густо. Максим відразу побачив, що напасники змагають до того, щоб вперти їх до середини хати, відки б вони не так густо могли стріляти, а потім легка мусіла б бути над ними перемога. Значить, головна річ для оборонців була — вдержатись перед стінами дому. Але тут вони виставлені були на густі монгольські стріли. Щобхоч трохи захиститися від них, Максим велів повідривати двері, познімати верхняки із столів і повставляти їх перед кожним становищем, як великі щити. Ізза тих щитів безпечно і вигідно стріляли молодці на монголів, кепкуючи собі з їх стріл. А Максим ходив від становища до становища, обдумував нові способи оборони і заохочував товаришів своїм словом і прикладом.
— Держімся, товариші! — говорив він, — швидко в Тухлі почують крики, або хтобудь побачить, що тут діється, і нам прибуде поміч!
Пів години вже тривала облога. Монголи стріляли і кляли страшно „руських псів“, що не то що не піддавалися їм, але ще сміли так уперто і щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатніших їх ватажків на нараду, щоб обдумати який одностайний рішучий удар.
— Приступом іти! — говорив один.
— Ні, приступом трудно, а стріляти, поки всіх не постріляємо, — говорив другий.
— Постійте, — сказав Тугар Вовк, — на все буде час. Тепер тільки в тім річ, щоб позганяти їх із менших становищ. Згромадьте найбільші наші сили ніби до приступу, щоб відвести їх увагу, а тим часом малі відділи нехай рушать в обох боків до причілкових[9], нестережених стін. Стіни ті, правда, без вікон, але все таки, коли наші люди стануть під ними, то будуть їм могти багато шкодити.
Ватажки пристали на ту раду, бо вони, несвідущі в подібних маневрах, не вміли б і такої придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотіли до сонця мечі та топори і сміло стискали в руках своє оружжя тухольські молодці, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились і ладились до вдалого приступу, Максим також не дрімав. Щаслива думка прийшла йому до голови. В дощаній криші боярського дому були на всі чотири боки пророблені невеличкі вікна і от в тих то вікнах Максим поставив у кожнім по двох слабших із своїх людей, щоби пильнували відтам усяких рухів ворога, а також старалися зі своїх безпечних становищ шкодити йому чи то стрілами, чи камінням. Поки один стояв при вікні, другий завше готов був достачати йому чого треба, а один мав доносити від них вісті товаришам на долину.
Заграли труби і завили дикими голосами монголи, кидаючись на противників. Та тільки ж вони не мали на думці дійти аж зустрічі з ними, але, прибігши до пів віддалення, разом зупинились і випустили стріли на обляжених. Коли ж і обляжені, що готовилися на останню, рішучу боротьбу, повітали їх градом стріл і причинили їм багато ран і страт, то вся монгольська лінія разом подалася назад. Голосними насміхами повітали молодці той відступ.
— А що, боярине, — крикнув Максим, — сила великого джінґісхана, бачиться, заяче серце має: розженеться й відступить. Хіба ж не стидно тобі, старому лицареві, ватажкувати над такими бездухами, що тільки в юрбі смілі, мов барани, а поєдинчо нікотрий і за пів мужа не стоїть?
Боярин нічого не відповідав на той насміх; він добре бачив, що Максим завчасно сміявсь. І сам Максим швидко побачив це. Радісний крик Монголів залунав ось-ось за причілковими стінами дому, направо і наліво відразу. Під час вдалого монгольського приступу вони рушили проти тих стін: це були стіни без вікон і дверей, тож товариші не так дуже пильнували їх. Правда, поставлені на подрі[10] молодці побачили надходячих із тих боків монголів, і кілька цільних стріл упало з дахових вікон на них, але не спинило їх, тим більше, що, стоячи при самій стіні, вони дощаним окапом заслонені були від усякої небезпеки згори.
Максим поблід, чуючи тут же біля себе зловіщі крики і дізнавшися від вартового з подрі, що вони значать.
— Пропали ми, — подумав він. — Про рятунок і мови нема. Тепер приходиться вже боротись не на життя, а на смерть.
Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу[11] свойого задуму, голосно порадувавсь їй.
— А що, хлопи! — крикнув він, — побачимо, чи на довго ще стане вашої гордости. Глядіть, мої вояки вже під вашими стінами. Огню під стіни! Живо ми викуримо їх із того гнізда, а на чистім полі вони проти нас, мов миш проти кота.
Бачить Максим, що не переливки, скликає своїх товаришів докупи, бо нічого вже тепер боронитись на поєдинчих становищах, коли під причілковими стінами монголи огонь кладуть.— Браття, — говорив він, — мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надія, а монголи, це знайте наперед, не пощадять нікого, хто дістанеться в їх руки, так, як не пощадили наших ранених товаришів. А коли гинути, то гиньмо, як мужі, з оружжям у руках. Як гадаєте: чи будемо стояти тут і боронитися до останнього духу, заслонені хоч трохи стінами, чи волимо всі разом ударити на монголів, може б нам таки удалося проломити їх ряди?
— Так, так, ударимо на монголів! — закричали всі товариші. — Ми ж не лиси, що їх стрілець викурює з ями.
— Добре, коли така ваша воля, — сказав Максим. — Ставайте ж у три ряди, луки й стріли кидайте геть, а топорі й ножі до рук, і за мною!
Мов один величезний камінь, випущений із великої метавки напроти мурів твердині, так ударили наші молодці на монгольські ряди. Правда, заким іще добігли до монголів, стрічені були градом стріл, — тільки ж ті стріли нічого не зробили їм, бо перший ряд ніс перед собою замість щита верхняк із столу, вбитий на два списи, і в той верхняк повпивалися монгольські стріли. Аж наближуючись до монголів, перший ряд кинув свій дерев яний щит — і цілий відділ кинувся на ворога з безтямною завзятістю. Відразу змішалися монголи і почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був уже тут зі своїм відділом і оточив молодців цілою громадою монголів, мов стрільці цілою ватагою псів оточують розжертого дика. Розпочалась страшна різанина. Цілими десятками валили хоробрі молодці монголів, — але Тугар Вовк слав щораз нові чоти напроти них. Кров бризкала далеко із скаженої сутолоки людей, трупів, ран та кривавого оружжя. Стогнання ранених, зойки конаючих, скажені крики убивців, — усе те мішалося в якусь пекельну гармонію, що різала вухо і серце, лунаючи під отим усміхнутим ясним сонцем, на тлі ситої зелені смерекових лісів, та під лад ненастанного шуму холодних потоків.
— Направо, товариші! Разом і дружньо напрім на них! — кричав Максим, відбиваючися від трьох монголів, що старались вибити йому оружжя з руки. Зі страшною натугою наперли товариші направо, де лінія монголів була найслабша і місце для оборони найдогідніше. По короткім опорі монголи подалися.
— Далі, далі, женіть їх наперед себе! — крикнув Максим, кидаючися зі своїм кривавим топором на уступаючих монголів. Товариші поперли за ним, і відворот монголів швидко перемінився на пополох і безладну втіканину. А товариші гнали слідом за ними, валячи одного за другим ззаду на землю. Перед ними було чисте поле, а недалечко темний, запахущий ліс. Коли б їм удалось добігти до нього, то були б спасені; ніяка монгольська сила не здужала б їм тут нічого зробити.
— Далі, товариші, далі, до лісу! — кричав Максим, і без віддиху, мовчки, криваві й страшні, мов справді дикі звірі, гнали товариші наперед себе втікаючих монголів у напрямі до ліса. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторін і зареготався.
— Щаслива дорога! — крикнув він у слід за молодцями, — на тій дорозі ми ще здиблемося!
І живо він відділив частину монголів і послав їх горою на тухольський шлях, щоб зайшли молодців спереду, від лісу. Він знав добре, що його монголи в пору поспіють. А сам зрештою монголів пустився на здогін за Тухольцями.
Три тумани куряви стояли на полю над Опором; три громадки людей гнали за собою тим полем. Першою бігла громадка переляканих, розбитих монголів; за ними, здоганяючи їх, наші молодці під проводом Максима, а за ними головна сила монголів під проводом Тугара Вовка. Третій відділ монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався і щез, незавважений роз'яреними в своїй погоні молодцями.
Нараз утікаючі монголи спинилися, стали. Перед ними показалася несподівана завада[12]: глибокий, у скелі викутий вивіз[13] — початок тухольського шляху. Вивіз був у тім місці майже на два сажні глибокий; стіни його стрімкі й гладкі, так що злізти в долину зовсім не можна, а скакати дуже небезпечно, особливо першому рядові втікачів, які могли надіятися, що тут же за ними і на них скочить другий ряд. У смертельній тривозі, яка й найбоязливішому не раз у останній хвилі додає відваги, зупинилися монголи і обернулися лицем до своїх противників. В тій хвилі блиснула їм несподівана надія: за слідом противників побачили настигаючих своїх одновірців — і руки їх мимоволі вхопили за оружжя. Але цей наглий вибух відваги не був в силі спасти їх. Мов розгукана буря, впали на них тухольські молодці, ломлячи й друхочучи всі завади — і попхнули їх до пропасти. З зойком повалились ті, що стояли ззаду, на дно вивозу, коли тим часом передні конали від мечів і топорів тухольських. Тепер молодці самі опинилися над стрімкою стіною вивозу і затремтіли. Тут іззаду настигає Тугар Вовк з монголами, а з переду оця страшна пропасть! Що діяти? Хвилі розваги досить було для Максима. Вид лежачих на дні вивозу потовчених Монголів навів його на добру думку.
— Задній ряд нехай обернеться лицем до монголів і стримує на хвилю їх нагін, а передній кидай монгольські трупи в вивіз і скачи на них! — крикнув він.
— Гурра! — закричали радісно молодці, сповняючи його розказ. Застугоніли теплі ще монгольські трупи, падучи до долу, заясніла для наших молодців надія рятунку. А втім надлетіла монгольська погоня, Тугар Вовк попереду.
— Ні, вже, — кричав він, — цим разом не втечете моєї руки! — І своїм важким топором повалив першого стрічного противника, що вчора ще був його найвірнішим лучником. Зойкнув смертельно ранений і впав під ноги боярина. Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смерти товариша, але в тій хвилі його з двох боків піднято на монгольські списи. Цілий перший ряд молодців упав по короткім опорі. Це ж були самі найслабші, поранені в попередній битві, що в погоні бігли з самого заду. Але все таки монголів на хвилю вони спинили, а їх щасливіші товариші були вже безпечні на дні вивозу.
— Стійте! — кричав до своїх Максим, — в ряди і під стіну вивозу! Коли схотять гнатися за нами, то тут їм справимо криваву купіль.
— Перший ряд скачи за ними, — командував у нерозважнім запалі Тугар Вовк — і скочив перший ряд монголів, але не встав уже живий, ба, багато й до землі не долетіли живі, стрінуті в повітрі топорами молодців.
— Гурра! — закричали ті, радуючись. — Ану, другий ряд, скачи також!
Але другий ряд стояв над вивозом і не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку і швидко вислав сильний відділ нижче, щоб із долини замкнути вихід вивозу.
— Тепер не втечуть нам пташки, — радувався він. — От уже мої ловці надходять! Ану, діти, далі на них!
Скажений крик монголів залунав у вивозі, тут же під ногами Тугара Вовка. Це був відділ, висланий горою навперейми; вниз вивозом він ударив тепер на тухольців.
— Вниз вивозом утікаймо! — скрикнули молодці, але один позирк переконав їх, що вся надія на рятунок пропала. При вході внизу чорнілася вже друга купа монголів, що йшла напроти них, щоб їх зовсім замкнути в тій кам'яній клітці.
— Аж тепер смерть наша! — сказав Максим, обтираючи об кожух забитого, при його ногах лежачого монгола, свій кривавий топір. — Товариші, сміло до останнього бою!
Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи останніх сил, ударили на монголів, і не вважаючи на некорисну, згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз змішали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх у долину і розбили їх ряди. В геройській обороні падали молодці один за другим, тільки Максим, хоч бився, як лев, прецінь не мав іще рани на своїм тілі. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тільки в надії витрутити йому оружжя з руки і взяти його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка.
Ось наступив і другий відділ монгольський з долини; молодців стиснено в тій безвихідній кам'яній кліті, приперто їх до стіни, і лиш стільки вільного місця було перед ними, скільки могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали слабнути, а монголи пруться і пруться на них, мов хвилі повені. Вже деякі, стративши всяку надію і бачучи неможливість дальшої боротьби, наосліп кинулися в найгустіші ряди монголів і в одній хвилі погибали, розсічені топорами. Інші, шепчучи молитви, тулилися ще до стіни, мов вона могла дати їм якунебудь поміч; треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, і смертельні удари монголів заставали їх уже трупами, нечутливими й бездушними. Тільки невеличка горстка найсильніших — п'ять їх було, — оточивши Максима, держалася ще просто, мов шпиль скелі серед розгуканої заливи. Три приступи монголів відбила вже та горстка, стоячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й топори в руках героїв затупилися, одяг їх, руки й лиця скрізь заплили кров'ю, — але все ще різко і виразно відзивався голос Максима, що загрівав товаришів до оборони. Тугар Вовк напівгнівно, напів з подивом дивився на молодця згори.
— Їй-богу, славний молодець! — сказав він сам до себе. — Не дивуюсь, що він зачарував мою доньку. І мене самого він міг би зачарувати своєю лицарською вдачею!
А потім, обертаючися до своїх монголів, що стояли над берегом яру, він крикнув:
— Далі, скачіть на них! Нехай скінчиться та різанина. Лиш цього (показав Максима) не тикайте!І разом, мов важка скеля, скочили монголи з гори на непобіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борікалися на-під-сили монголи з тухольцями, але не довго. На кожного з героїв навалилася ціла юрба Монголів — і всі полягли головами. Тільки Максим сам один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло і кинула ним до землі. Упав підступно повалений Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка.
— А що, смерде! — насмішливо кричав боярин, — бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута!
— Хоч і в путах, я все буду вільний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі, — сказав Максим.
Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кривавій різанині. З головною частиною решти ще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивозу, сам він з невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.
— Прокляті хлопи! — буркотів боярин, переглядаючи свої страти, — скільки народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів, їх не шкода! Коб[14] тільки мені по тих трупах дійти до влади й сили, обернувся б і я лицем проти них. Але цей поганець, цей Максим, то мені борець! А хто знає, може, і він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який це той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його трохи; хто знає, на що ще може він пригодитися.
А тим часом монголи готовили вже коней до від'їзду. Максим, скований за руки і за ноги в тяжкі ланцюги, кривавий, простоволосий, із пошарпаною на шматки одежею, сидів на камені над річкою, німий з затисненими зубами і з розпукою в серці. Перед ним, на полі і в вивозі купами лежали незастиглі ще, пошматовані і кров'ю оббризкані трупи його товаришів і ворогів. Які щасливі були ті трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кривавій постелі, без гніву, без муки, без ворогування. Вони сміялись тепер зі всяких пут, із цілої сили великого джінґісхана, а його кусень заліза зробив бездушним знарядом у руках дикої самоволі, жертвою кривавої помсти! Які щасливі були трупи! Вони, хоч покалічені, носили на собі образ і подобу людську, — а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невільником!
— Сонце праведне! — кликнув у своїй душевній муці Максим, — невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто своїм ясним усміхом витало дні моєї радости на те лише, щоб сьогодня повітати моє бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів?
А сонце сміялося! Ясним, гарячим промінням воно блискотіло в калюжах крови, цілувало посинілі уста і глибокі рани трупів, крізь які витікав мозок, вистирчували теплі ще людські тельбухи. І таким самим ясним, гарячим промінням воно обливало зелений ліс і чудові запахущі квіти, і високі полонини, що купалися в чистім лазуровім етері. Сонце сміялося і своїм божеським, безучасним усміхом ще дужче ранило роздерту Максимову душу.
——————
- ↑ Гибель — гембель.
- ↑ Рінь — піскувате місце.
- ↑ Чей — може, мабуть.
- ↑ Полягати на чомусь — покладатися на щось, слухатися чогось чи когось.
- ↑ Борше — скоріше.
- ↑ У хлопа зависокий — високий як, людина
- ↑ Обалити — перекинути, знищити.
- ↑ Цільний — що попадає в ціль.
- ↑ Причілок — причівок, бокова стіна.
- ↑ Подря — чердак під кришею.
- ↑ Вдача — успіх.
- ↑ Завада — перешкода.
- ↑ Вивіз — узвіз, дорога серед гір, по обох боках високі, стрімкі стіни.
- ↑ Коб — коли б.