Твори (Франко, 1956–1962)/12/XXVIII
| ◀ XXVII | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XXVIII |
XXIX ▶ |
|
Вечором того самого дня Баран стояв близько дверей Вагманової спальні, держачи капелюх у руках. Вагман сидів на простім дерев'янім кріслі край старого бюрка, купленого десь на ліцитації і пооковуваного залізними штабами. Кождий сторож його камениць був обов'язаний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцію з усього, що діялося в домі, що чув і бачив. Се була його поліція.
— То, кажете, з Буркотина хлопи? — допитував Вагман у Барана. — Напевно, з Буркотина?
— Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
— Ну, і що ж казали?
— Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відобрали свою справу від него.— Овва! Овва! — цмокнув Вагман. — Ну, і що далі?
— А нині рано сам маршалок був.
— Що?
— Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
— Овва! — скрикнув Вагман, чудуючись.
— Балакали щось, але не дуже довго.
— Ну, ну!
— Маршалок вийшов, а по якімсь часі адвокат вибіг щодуху і довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивився крізь шпару в паркані, але розмови не міг чути.
— Що то за пані?
— Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.
— Стальського жінка? Плакала перед ним?
— Ні, не видно було. Говорили живо, далі вона встала, ніби загнівана, і пішла, не прощаючися з ним.
— Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
— Поїхав о п'ятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотині.
— Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
— Та нічого.
— Не був ніхто у вас?
— Був пан Шварц.
— Хто? Пан…
— Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.
— А він чого хотів?
— Питав за вами.
— За мною?
— Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.
— А ви що сказали?
— Я сказав, що ні.
— А пощо йому треба се знати?
— Не знаю.
— А про адвоката не питав нічого?
— Та питав. Чи богато людей до него приходить? Чи він ночує дома, чи пізно приходить уночи? Чи бувають у него які дівчата? Чи приймає гостей?
— Треба пильнуватися того панича. Як буде вас ще що розпитувати, на все кажіть: не знаю, не бачив, не чув!
— Він казав, що розвідує се все не для себе, а для пана старости.
— Що? — аж скрикнув Вагман, схопився з крісла і почав ходити по тіснім покою. Потім, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе:
— То байки. Найліпше не боятися їх.
І, обертаючися до Барана, він дав йому кільканадцять центів і мовив:
— Не бійтеся нічого. Він тілько страшить вас. Ані староста, ані Шварц не зробить вам нічого. Кажіть: не знаю, не моя річ — та й по всьому.
З тим і вийшов Баран від Вагмана. Він так привик говорити свойому господареві всю правду, що тепер почував правдиву гризоту сумління, затаївши перед ним найважнішу подію минулого тижня, свою сповідь у отця місіонаря і одержану від нього звістку, що адвокат, який жиє під одним дахом із ним — се антихрист у власній особі, що він незабаром почне збирати народ і печатати всіх своєю печаткою і всі попечатані пропадуть навіки. Ся звістка страшенно мучила його. Він майже щоночі в часі молитви діставав нападів епілепсії, а в полудне від дванадцятої до першої «мусив» відбути варту перед адвокатовими вікнами. В його хорій голові чимраз більше утверджувалася думка, що він мусить пильнувати сього ворога Христової віри, мусить впору остерегти перед ним людей. Але про все те говорити Вагманові він не важився — адже Вагман невірний жид, готов висміяти, а може, навіть нагнати його зі служби. Нинішнє поводження адвоката, коли він виявив йому своє підозріння, не розвіяло його певності, а сміх адвоката при згадці про отця «місіана» видався Баранові якимсь страшним, пекельним сміхом і проняв його морозом.
«Так і є! Се несамовитий чоловік! Недаром мене при нім так щось за серце стискає. І запах якийсь від него йде — зовсім як сірка. І очи у него… Треба пильнувати його! Баране, не дайся!»
І, чуючи в кишені кільканадцять центів, він зайшов до шинку, щоб випити на відвагу. Горілка прогонює погані думки.
В шинку було кілька гостей — міщан і міщанок, що сиділи за столом, п'ючи пиво з гальб і голосно розмовляючи. Баран підійшов до шинквасу і велів дати собі чарку горілки. Поки він пив її, з сусідньої комнати виглянув Стальський.
— А, Баране! — гукнув він. — Добрий вечір!
— Дай Боже здоровля пану! — відповів Баран, обтираючи вуси від горілки.
— Ходи-но сюди, щось маю тобі сказати!
— Е, що там казати. Найліпше, якби пан казали от шинкареви дати ще одну шнапатирку.
— Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!
Баран увійшов до сусіднього тісного закамарка, де був тілько один стіл і два ліжка. Стальський сидів тут сам один, п'ючи пиво.
— Сідай. Що будеш пити? Пиво чи горілку?
— Е, або то я пан, аби пив пиво? По чім мені пити пиво? Я простий чоловік, вип'ю горівки.
— Пане Елькуно, прошу дати кватирку, але доброї, чистої житньої, з анижем.
Баран сидів, понуривши голову.
— Чого зажурився? — питав його Стальський.
— Ет, пане, кождий має свойого черв'яка, що його гризе.
— Залий бестіального! — мовив Стальський, ставлячи перед ним горілку і наливаючи чарку.
Баран випив.
— Ось солений рожок, закуси.
Баран розломав рожок і почав звільна хрупати його.
— Ти гніваєшся на мене, Баране?
— Я на пана? А за що?
— Ну, то добре, що не гніваєшся. А що ваш пан адвокат?
— Виїхав сьогодні. До Гумниськ на терміни.
— Так? А то що таке? Досі не їздив, а теперь нараз…
— І мене се здивувало. Знають пан… Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи ні?
— А то як ти думаєш?
— Та я ходив до сповіді до ксьондза єзуїта. А ксьондз єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що у Вагмана за сторожа. А ксьондз далі: а хто там живе в тім домі? А я відповідаю: ті й ті. Отже як ксьондз єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу у такого жида, що гірший від Юди Скаріотського, ще й услугую такому адвокатови, що є правдивий антихрист, що хоче перевернути весь порядок на світі. То я подумав собі: спитаю пана офіціала, може, пан знають.
— Що ж, небоже Баране, ксьондз єзуїт, певно, на тім ліпше знається, ніж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміявся з того. Але тепер…
— Що, ви також переконалися? — спішно, пошепки спитав Баран.
— Переконався — не переконався, але хотів би переконатися і на се потребую твоєї помочі.
— Ну, що, що?
— Бачиш, запросив я його вчора вечером, на свою біду, до себе додому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив мені жінку.
— Як то збаламутив?
— Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тілько подивився — і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою і говорить, ніби сама до себе, ніби до нього. Тільки й чути: «Слухай, Геню» та: «Слухай, Геню». Що вже я уговорював, щоб ішла спати — де там! Ходить, як одуріла.
— Господи! — з переляком крикнув Баран. — Адже ж, очевидно, нечиста сила.
— Та боюся, чи не очарував він її так, як то, знаєш, буває, що жінка втікає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.
— Очарував! Очарував! — шептав Баран, киваючи головою.
— Кажеш: очарував? Хіба ти знаєш щось?
— Авжеж знаю. Адже сьогодня перед полуднем розмовляли обоє отут у саду.
— В саду? Прилюдно?
— Ну, в саду було майже пусто. Я дивився крізь шпару в паркані. Поговорили і розійшлися.
— А вона до нього до покою не ходила?
— Ні.
— Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток (і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського), допоможи мені в тій справі. Як ще раз зійдуться — чи вдень, чи вночі, у себе чи де — дай мені знати. Я тобі віддячуся.
— Та добре, — мовив Баран, ховаючи гроші.
— Але нікому не кажи, що я просив тебе!
— Розумію, розумію.
— А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то додому, по дорозі заглянь сюди. Я конче бажав би їх захопити разом.
— О, захопите, захопите! Вже як він старший над чортами, то над жінками тим більшу має міць. Адже жінка — чортівське насіння, то й сама липне до такого. О, будьте певні, я вам допоможу зазнати того смаку, якого я й сам зазнав. Ваше здоровля, пане!