Твори (Франко, 1956–1962)/12/XXVII
| ◀ XXVI | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XXVII |
XXVIII ▶ |
|
— Завтра маємо аж три терміни в гумниськім суді, — мовив до Євгенія конципієнт, подаючи йому до перегляду цілу пачку різних актів.
— Які терміни?
— Два досить важні, в грунтових справах. Третій — крадіж, але може мати певне значіння, бо справа потроха на політичнім підкладі. Одна партія в селі хоче позбутися немилого їй члена громадської ради і заденунціювала його за якусь крадіж. Найгірше те, що судить Страхоцький.
Євгеній кивнув головою, переглядаючи акти.
— Надто треба би там побрати деякі інформації, виписи з книг грунтових і з регістратури. Як пан меценас думають, чи маю їхати сьогодні підночувати у о. Зварича, чи аж завтра досвіта?
— Я сам поїду, — промовив Євгеній.
— Пан меценас поїдуть? — не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досі сам їздити на такі «дрібні» терміни.
— Поїду. Мені треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.
Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.
— Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити мені фіакра. Так на п'яту годину вечора щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?
Баран кивнув головою, всміхнувся і стояв на місці.— Ну, що? Маєте ще що сказати?
— Пан меценас самі їдуть?
— Сам.
— То, може, треба чотири коні?
— Чотири коні? А вам що такого? Пощо чотири коні?
— Ну, я думав…
— Прошу вас, не думайте нічого, але йдіть.
Баран похитав головою, мов щось не хотіло поміститися йому в голові.
— То вистарчать два?
— Вистарчать, вистарчать.
— Але конче мусять бути чорні, правда?
Євгеній зірвався з місця і наблизився до Барана — не з гніву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготався.
— Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорні?
— Ну, я так думав.
— Але відки приходите до такої думки?
— Ну, чую, що пан меценас самі їдуть…
— Так що з того?
Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євгеній лагідно поплескав його по плечі.
— Ні, ні, пане Баране, мені про те байдуже, чи коні чорні, чи білі, аби тілько добре бігли і аби бричка була добра. Прошу вас, ідіть і замовте, і зробіть усе, як треба.
Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.
— Що се з ним? — питав Євгеній конципієнта.
— Не розумію.
— Видно, в його голові щось засіло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.
— Я заходив до нього пару разів до його хати, — все клячить перед образом і молиться. І очі в нього мов заплакані.
— Чи не ходить він на ту єзуїтську місію? — запитав Євгеній.
— Розуміється, що ходить. Здається, минувшої суботи сповідався перед єзуїтом. А під час одного казання дістав нападу епілепсії — на фіакрі його привезли.
— Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баби до істерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та моряться голодом. А сьому бідоласі небогато треба, щоб зовсім збити його з пантелику. Припускаю, що єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у жида.
На тім розмова урвалася. Євгеній засів до своєї роботи. Він вибирався на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові і писарям.
О п'ятій на подвір'я заїхав фіакер. Євгеній був у своїм покою і кінчив пакуватися. Застукано в двері, і ввійшов Баран.
— Прошу пана меценаса, фіакер заїхав.
— Хто їде?
— Берко… рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.
— Добре, добре. Ну, а коні чорні?
Євгеній, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивився на нього поважно, якось суворо і мовчав.
— Слухайте, пане Баране, — мовив Євгеній. — Ну, скажіть по щирости, пощо ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивлявся в його лице, немовби хотів там вичитати щось таємне, а потім, озирнувшися поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом:
— То ще не настав час?
— Який час?
— Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
— Я? Що ж я, магнат який?
— Е, що там магнат! — згірдно мовив Баран. — Чвіркою чорних коней… Їздити по краю і збирати народ… І накладати свою печать на тих, хто увірить у вас…
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам'ять.
— Що се ви говорите? — дивувався Євгеній.
— Пан ліпше знають, що я говорю, — мовив Баран, не зводячи з нього очей.
— Та пощо би я мав те все робити?
— Пан ліпше знають.
— Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
— За того, ким пан є направду.
— А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо збираючися з усею силою свого духа, сказав твердо:— Антихрист.
У Євгенія похололо в серці — не від сього слова, а від того виразу божевільної певності, який було видно в Барановім лиці.
— Але ж, Баране, бійтеся Бога, що вам приснилося! — мовив він лагідно. — Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки мені до антихриста?
— І антихрист має бути хрещений, тілько фальчивим хрестом.
— Але відки ж ви се знаєте, що се власне я?
— Знаю, відки знаю.
— Ні, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.
— Певно, що ні.
— Значить, вам наговорив хтось.
— Наговорив чи не наговорив… А сказав такий, що мусить се знати.
— Ну, хто такий? Скажіть, не бійтеся. Я не скажу нікому.
— Не скажете? Ану, закляніться Божим ім'ям.
— Їй-богу, не скажу.
— Ну, так знайте… Отець місіан мені сказав, — прошептав Баран із виразом великого страху на лиці.
Євгенію досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися.