Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/XX
| ◀ XIX | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється XX (Іван Франко, Петро Франко) |
XXI ▶ |
|
І знов побратими зійшлися на нараду в Матієвій хаті. Мов з хреста зняті, сходилися вони, мов розбиті, засідали вони на лавах, з похиленими очима, не сміючи зирнути один на одного, немов то вони були винні тому нещастю, котре постигло цілу робітницьку громаду. А вже ж найдужче подався Бенедьо. По його впалих, помутнілих очах, по його пожовклім, аж зеленім лиці, по його надламаній, похиленій поставі, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його життя підтята, що усміху не буде вже на тих зів'ялих устах, що він жиє вже немов чужим, позиченим життям, що робітницьке нещастя вбило, роздавило його. Скільки він перетерпів в тих двох днях! З яким болем виривав він із свого серця одну за одною золоту надію! Перша хвиля, коли вони з Матієм побачили, що двері незамкнуті, а опісля мов якою зловіщою рукою перті, переконалися, що скриньки нема, — та перша хвиля, то була, певно, найтяжча, найстрашніша хвиля в його життю. Всі сили разом опустили його, все тіло так і застигло на місці, вся пам'ять погасла, він стояв, мов паль, і не міг поворухнутися. Звільна ажень[1] вернула його пам'ять, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робітники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, підкуплені підприємцями, видали їм касу? Та страшна думка вогнем палила його серце. І воно зовсім легко може бути, — шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, — адже два нас у хаті, вилому нема ніякого, сліду ніякого, — очевидна річ, що взято скриньку при нас і на нашім свідомі! І я — зрадник! Я, що ціле своє життя, цілу свою душу вложив в ту справу, я мав би причинитися до її повалення!.. І хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно й регочучись, признався перед Матієм і перед другими робітниками, що це він викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнішім сховку у Германа і що „хто хоче, най м'я йде скаржити, то ще сам піде до діри за недозволені складки“, — то від цього признання не полегшало Бенедьові. Думка його винаходила чимраз і чимраз нове терня, котрим могла все наново ранити свої власні криваві рани. Хто бачив його під час робітницької змови охочого, невтомного, радісного, все задуманого і все готового радити другим і додавати відваги, а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, той був би подумав, що це або не той чоловік, або що він перебув яку тяжку недугу. І Бенедьо справді перебував тяжку недугу, з котрої, сам він те бачив, виходу для нього не було.
Не менше подалися й інші побратими, особливо Матій і Стасюра. Тільки брати Басараби не змінилися і, бачилось, не дуже сумували. Ба, що більше, на їх лицях виднілося щось, немов потаєна радість, немов оце сповнялося те, чого вони давно дожидали.
— Що ж, побратими, — сказав Андрусь по хвилі важкої мовчанки, — наш красний сон скінчився, розбуджено нас!
Ніхто не відзивався на ті слова.
— Що сумувати, браття, — заговорив знов Андрусь і голос його ставався чимраз м'якший, — сум не поможе. Що впало, те пропало, і воно, вірте мені, мусило так прийти! З нашими підприємцями таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати по добру! І то велике діло, що ми такого доказали, як оце перед кількома днями! А це вони би чи тепер чи в четвер таки зробили. Нічого нам тепер і думати про те, щоби поступати з ними так, як досі!
— Так що ж, діяти, — не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, — невже ж опустити зовсім руки і здатися на їх ласку?
— Ні, і ще раз ні! — живо підхопив Андрусь. — Ні, побратими, наша війна з багачами щойно зачалася, але ще зовсім не скінчилася. Це досі, то був тільки жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!
В словах Андруся було стільки сили, стільки жару і завзяття, що всі мимоволі ззирнулися на нього.
— Так, тепер нам треба показати, що й підприємці завчасно сміються з нас, що Борислав, то таки ми, робучі люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годі, стрібуємо ж не так!
— Ми й досі, Андрусю, не… не зовсім добрим способом воювали. Вони відплатили нам тільки зуб за зуб.
В тих болючих словах був такий гострий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидів на порозі, зірвався на рівні ноги й поступив пару кроків до Бенедя.
— Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! — сказав він з притиском. — Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей і твоя чиста війна не була б могла зачатися.
— Я не випоминаю нікому нічого, — смирно відказав Бенедьо, — я знаю сам, що так мусіло бути, що така вже наша нещаслива доля, що тільки неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вірте моєму слову, чим менше неправди буде на руках наших, тим певніша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогів!
— Ба, якби то вороги також так само думали і також чесно з нами поступали, то тоді, певно, і ми мусіли б їм дорівняти, а то й випередити їх! — сказав Андрусь. — Але тепер, коли правда зв'язана, а неправда має ніж у руках, то я боюсь, що заким правда по-правді розв'яжеться, неправда й зовсім заріже її. Але не про те ми мали нині говорити, браття, а про те, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тільки одна дорога осталася, але поки скажу своє слово, хто знає, може з вас котрий вигадає що іншого, кращого… делікатнішого, бо моє слово страшне буде, браття! Тож прошу вас, хто має що сказати, нехай каже. Ти, Бенедю?
— Я… нічого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хіба зачинати наново утрачене?
— Еге-ге, далека дорога, та й то мости позривані. Ні вже, що іншого придумай!
Бенедьо мовчав. Що він міг тепер придумати?
— А ви знаєте який спосіб? — спитав Андрусь інших. — Говоріть!
Ніхто не говорив. Усі сиділи з понуреними додолу головами, всі чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силі його відвернути.
— Ну, коли ніхто не говорить, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася: підпалити це прокляте гніздо на всі чотири роги. Це моє слово.
Бенедьо здригнувся.
— Не бійтеся, невинні не потерплять попри винних. Усі вони винні!
Мовчанка стояла в хаті. Ніхто не перечив Андрусеві, але й притакувати йому якось ніхто не важився.
— Ну, чого ж ви сидите, мов порізані? Невже ж ви такі вояки, що війни боїтеся? Згадайте лишень, в якій думці поприступали всі ви до побратимства. Аджеж у нас ще є карбовані палиці, і нема тут і одного багача в Бориславі, на котрого би в нас карбів не було. Ви генто[2] допоминалися мене о обрахунок. Нині день обрахунку, тількищо до давніх карбів прийшов ще один новий, найбільший: що вони ошукали й обікрали цілу робітницьку громаду, що вони показали тим способом виразно, що хотять нас по вік віку держати в безвихідній неволі. Чи треба ж вам ще чого більше? Я думаю, що цей один карб стачить за всі!
— Але що ж це буде за обрахунок: запалите кілька хат, кілька магазинів, і або вас полапають і посадять до криміналу, а як ні, то підприємці знов скажуть: трафунок[3]!
— О, ні, не так воно буде. Коли приступати до такої війни, то вже з цілою громадою, — сказав спокійно Андрусь.
— А хіба ж це можна? Нехай один найдеться серед громади, що вас видасть, і всі ви пропадете.— І так не буде. Кожний з нас, хто пристане на те діло й обіцяє руку до нього приложити, добере собі десять, двадцять таких, котрим може довірити, і, не кажучи їм нічого, скаже їм в означенім часі зібратися на означенім місці. Тоді дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.
— Алеж робітники тепер люті, роздратовані на підприємців, готово статися ще яке більше нещастя, — говорив Бенедьо далі, заступаючися всякими, хоч і найслабшими, поводами від страшної певности.
— Це тим ліпше, тим ліпше! — аж скрикнув Андрусь. — Тепер найліпше вдасться моя війна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбільшу поміч, і за те я сердечно дякую тобі!
— Ти страшний, Андрію! — зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.
— Я такий, яким зробило мене життя і вони, закляті вороги мої! Слухай, Бенедю, слухайте й ви, побратими, моєї повісти, будете знати, що навело мене на гадку зав'язувати таке побратимство для помсти на підприємцях. Отець наш був найбагатший ґазда на всю Баню. Це було по скасованню панщини, отець наш взяв у пана пропінацію[4], щоб не допустити корчмаря-зайду до села. Хісна[5] з тої пропінації великого він не мав, але те схіснував, що околичні корчмарі страшно на нього завзялися. Отець шинкував чесно, водою горілки не розливав, і з усіх сіл народ ішов до нього. Другі корчмарі за те бий-забий на нього. Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька підкопати, але пан знав батька і не вірив корчмарям. Видячи, що з того боку нічого не діб'ються, шинкарі взялися за інші способи. Підмовили злодіїв, а їх тоді багато було по селах, зачали вони шкоду робити батькові. Раз пару коней зі стайні вивели, то знов куфу[6] горілки випустили, то до комори підкопалися. Але й тим способом батька не могли підтяти. Крадіж винайшлася, а ті, що куфу випустили, самі видалися і мусили заплатити шкоду. Тоді вони, що робити, підпалили нас. Ледве ми з душею повихапувалися, все згоріло. Отець наш був сильний, твердий чоловік, стільки нещастя не зламало його. Він кинувся сюди-туди, до пана, до сусідів, запомогли його, почав він знов ставати на ноги. Тоді корчмарі підмовили кількох піяків[7], давніх панських льокаїв, щоби забили батька. Вони напали на батька вночі серед дороги, але батько вправився з ними, і одного, заголомшеного, приволік до дому. До всього признався, хто його намовив і що дав. Батько до суду, пішли два корчмарі сидіти. Тоді інші взяли і отруїли батька. Закликали його немов на перепросини і дали щось; як прийшов, так зараз і ліг, мов підкошений, а до тижня і вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комісію, комісія викрила отруту, але не було кому настояти, і справа зам'ялася. Ще й матері зайди пригрозили, щоб і писнути не сміла, бо інакше нещастя буде. Мати злякалася і дала спокій. Але не довго зайди дали нам спокій. Вони, очевидно, завзялися зовсім зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холеру, лишилися ми з Сеньом, сироти-підростки. Замість нашого батька взяв уже був пропінацію зайда, отже то він тепер присікався до нас. Сюди-туди він вкрутився за опікуна над нами і взяв наш ґрунт в уживання, а нас на виховок. На Бані й тоді вже зайдів було досить, і це була не дивниця, що зайда опікувався над селянськими сиротами. Зазнали ж ми тої опіки! Зразу було нам добре, мов у Бога за пазухою, зайда догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горілочки додавав. Але чим далі, тим тісніше, і вкінці повернув нас зовсім собі в наймитів-попихачів. Ми зачали допоминатися свого ґрунту, але зайда тим часом умів уже так покрутити з панами і з громадським урядом, що нас зовсім відсудили від ґрунту. Але зайда не чувся ще спокійним і старався нас зовсім позбутися. Зачав намовляти урльопників[8], щоби нас били; далі підкупив війта, щоби вставився в асентерункової комісії[9], щоби нас заасентерували до війська. Але ми все перебули і, вислуживши в війську, прийшли назад до села. Зайда затремтів; він знав, що ми не подаруємо йому свою кривду, і старався випередити нас. Запросив нас до себе буцім то на гостину і хотів потруїти нас так, як батька. Але цим разом йому штука не вдалася. Ми пізналися на тім і нагодували силоміць самого корчмаря тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тоді ми покинули своє село і пішли сюди, а по дорозі поприсягли собі до смерти своєї мститися на цих п'явках. Ми постановили собі робити з ними так, як вони з нами: підмовляти напроти них якнайбільше людей, шкодити їм, де можна, і то так зручно, щоби вони й самі не знали, відки на них паде лихо. Від того часу минуло вже десять літ. Як ми досі сповнювали свою присягу, про те не буду оповідати. Але найбільша наша помста наближається тепер, і хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за свої і за громадські кривди, той піде з нами в тій потребі!
Послідні слова сказав Андрусь піднесеним, майже благаючим голосом. Його оповідання, сухе, уриване, мов з нехочу розказане, а прецінь таке досадне і відповідаюче понурому настроєві всіх побратимів, зробило на всіх велике вражіння. Перший Прийдеволя зірвався і подав руку братам Басарабам.
— Ось моя рука, — сказав він, — я з вами, хоч і до могили! Що буде, про те я не дбаю, а що скажете, те зроблю. Щоби тільки помститися, про ніщо більше я не дбаю!
— А старого Деркача чей також не відкинете, — дався чути голос з кута, і лице Андрусеве прояснилося усміхом.
— Нікого не відкинемо, братчику, нікого, — сказав він. За Деркачем один за другим зголосилися всі побратими, окрім старого Матія, Стасюри і Бенедя. Андрусь радувався, жартував.
— Ну, ті два старі, з них нам і так хісна великого не було би. А ти, Бенедю? Все ще про свої „чисті руки“ мрієш?— Про що я мрію, це менша річ, це тільки мене обходить. Але те одно бачу, що наші дороги нині розходяться. Побратими, позвольте мені сказати вам ще слово, поки зовсім розійдемося.
— Що там його слухати! — воркнув, спльовуючи, Сень Басараб.
— Ні, говори! — сказав Андрусь, котрий тепер чувся по-давньому головою і провідником тих людей, відданих йому з душею і тілом, і в тім почуттю набрав знов тої певности і сили поступовання, яка його вперед визначувала і яка потроху опустила його була під час недовгого Бенедьового провідництва. — Говори, Бенедю, ти був добрим побратимом і щиро хотів для всіх добра, ми певні, що ти й тепер того самого хочеш. А коли дороги наші розходяться, то це не для того, що ми самовільно відриваємося від твоїх рад, але для того, що конечність пхає нас туди, куди ти чи не можеш, чи не хочеш іти з нами.
— Дякую тобі, Андрусю, за твою добру віру. Але те, що ти кажеш про конечність, котра буцім то пхає вас на зле діло, бо що задумане тобою діло не є добре, це чень ти й сам признаєш, цьому я не можу якось увірити. Яка тут конечність? Що багачі ошукали й обікрали нас, що зв'язали нам руки і заперли нам на тепер дорогу до рятунку, то чи з того вже випливає, щоб ми мусили відректися від свого чистого сумління, статися паліями? Ні, побратими мої, і ще раз кажу, що ні. Перетерпім ту нещасливу годину. Час загоїть усі рани, втишить наш гнів, ми звільна найдемо в собі силу зачати розбите діло знов наново, і знов колись поставимо його на тім ступні, на якім було недавно. Тільки що тоді, навчені раз, будемо обережніші. А своїм підпалом що ви вдієте, кому поможете?
— Їм пошкодимо, і цього нам досить! — скрикнув Сень.
— Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може бути, що тобі, вам кільком досить, бо ви на те заприсяглися. Але другим? Усім робітникам? Чи вони від того будуть ситі, що багачі покапцаніють? Ні, але будуть мусіти знов робити по-давньому і вдоволятися ще меншою платою, бо багатий все таки хоч з мусу може заплатити більше, а бідний не може. А, не дай Боже, викриється ваша змова, то стільки вас піде гнити до криміналу, або хто знає, що ще може статися! Ні, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого слова, покиньте свої страшні замисли, працюймо далі разом так, як зачали, а помсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду і кожному вимірює по ділам його.
— Те-те-те, ти вже щось з попівська затинаєш, — відказав насмішливо Сень. — Не час нам ждати на той вимір, про котрий досі якось ми нічого не знаємо. Моя гадка: в кого міцні кулаки, той сам собі вимірить правду. І нам так треба робити. Хто сам собі помагає, тому й Бог поможе!
— Так, побратиме Бенедю, — сказав лагідніше Андрусь, — годі нам уже вертатися. Розмахнули сокирою, то треба вже врубати, хоч-би мала нам сокира і в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанію держати, то ми тебе не силуємо. Розуміється, що надіємося по тобі, що не видаш нас.
— Га, коли інакше не можна, коли так мусить бути, — сказав Бенедьо, — то нехай і так, остануся з вами до кінця. Палити з вами не піду, того від мене не жадайте, але остануся тут на місці. Може вам зможу в чім іншім порадити або помогти, то гріх би був, коли б я в таку гарячу пору втікав з-поміж вас для власного безпеченства.
— І я так само! І я так само! — сказали Стасюра і Матій. — Всі ми стояли досі дружно в щасливішім часі, то треба нам держатися разом і в тих тяжких хвилях, які для нас настануть.
— Так, побратими! Спасибі вам за те, — сказав Андрусь, стискаючи одного по другім за руку, — тепер я спокійний і сильний, тепер можуть тремтіти наші вороги, бо хвиля помсти надходить. Яке сім'я дає нам доля в руки, таке й сіймо. А що з нього зійде і хто збере його плоди, це річ не наша, ми, може, і не дожиємо того. А тепер остається нам обговорити докладно, коли і як має це статися.
Всі побратими, окрім Бенедя, Матія і Стасюри, стовпилися довкола Андруся і тихішим голосом розпочали оживлену нараду. Матій сидів на припічку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу люльку, Стасюра шпортав палицею по землі, а Бенедьо сидів на лаві, звісивши голову, а по довгій хвилі встав, утер рукавом дві пекучі сльози, що туй-туй хотіли бризнути з його очей, і вийшов на двір. Це він прощався зі своїми золотими надіями…[10]
Чорна ніч обгорнула Борислав, коли Бенедьо вийшов з хати. Його розпалене лице обвіяв холодний вітер. Де-не-де блимали світла: ще світили шинки, що до решти випивали кров із робітників. Бенедьо не помічав, що холодний вітер вдирається за його розхрістану сорочку та морозить кров у жилах. Серце товклося йому в грудях мов молотом, коли подумав про всі наслідки Андрусевих замислів.
Скільки то робітників помандрує до криміналів, скільки біди настане, важке безробіття для тисячів голодного народу… Дві сили боролися в його душі: одна — давній, добрий Бенедьо, покірний, працьовитий, що повільною, впертою працею хотів забезпечити безжурну старість матері, Бенедьо, повчений тепер коротким, але болючим досвідом, і друга — пристрасний, дужий, що на вид заподіяної кривди, кривди, яка і в його очах перевищила все заподіяне досі, кипів і поривався за зло злом — може ще навіть більшим — відповісти. Сліпа месть не казала оглядатися на наслідки. Що буде, коли згорить Борислав? Хто потерпить більше: підприємці чи робітники? Не вмів на це Бенедьо відповісти, проходячи вуличками Борислава. Хижий вітер знімався чимраз дужче. Як довго так бродив вулицями, Бенедьо не тямив. Прийшов до себе, коли дійшов до його вух якийсь звук. Чув його цілком добре: виходив із дверей якогось будинку, якого вікна були ярко освітлені.
— Ха! ха! ха! — дзвінко доносилося до вух Бенедя.
Адже не улягало ніякому сумнівові: хтось весело сміявся. На білих фіранках мигали чорні тіни. Сміх мов ножем різнув по серці перетомленого Бенедя. Як давно вже не чув веселого сміху! А він сам? Як довго себе тямить, не міг сміятися. Від восьми літ сирота, тяжка праця, хоровита мати, побої майстра і штурханці інших. А тут хтось сміявся: веселим, дзвінким голосом. Бенедьо переліз з трудом через паркан і притулився до вікна партерового дому. В кутик вікна заглянув до середини. Довкола довгого столу сиділи головачі нафтового діла. Запивали шампаном побіду. По розбавлених лицях, похляпанім обрусі та по свобідних, надто може свобідних рухах легко було пізнати, що веселість і забава мусіли досягнути вершка.
А ось… очі Бенедя впали на одну постать у витертім сурдуті та заболочених чоботах. Її зуби були вишкірені серед обридливого сміху, який викривив ціле, худе, костисте лице в якусь чортівську маску. Очі всіх були устромлені на цю постать, що, зігнена в каблук, на пальцях підкрадалася до печі. Ось вона відчинила повільно дверці і сягнула обома руками в глибину. Бенедьо напружив зір і притулив лице до шибки, щоби не спустити з ока ні одного руху. Ось обі руки поволі-поволеньки витягають щось із печі, худа постать повертає на пальцях знов до столу і підносить догори… Глухий стогін вирвався з грудей Бенедя. То була робітницька каса, яку високо тримав Мортко! Очі виступили Бенедьові на верх, у грудях бракувало віддиху. Всі зібрані плескали, наче божевільні, в долоні і заливалися гучним сміхом:
— Ха! ха! ха!
Борислав сміявся.
Мортко опустив скриньку, і його очі стрінулися із очима Бенедя, на лице якого падало ярке світло. Бенедьо бачив, як смертельно поблід Мортко, як обезсилені руки з тріском пустили важку скриньку на підлогу, як зглянулись підприємці та на німий знак Мортка кинулися до вікна. Але не найшли там нікого.
Бенедьо застав ще побратимів у хаті Матія. Одиноке, що зміг вимовити, коли очі Андруся спинилися на нім, було:
— Браття! І я з вами! Нехай і наш Борислав сміється!
——————
- ↑ Ажень — аж.
- ↑ Генто — недавно.
- ↑ Трафунок — випадок.
- ↑ Пропінація — державний продаж горілки.
- ↑ Хосен — користь.
- ↑ Куфа — бочка.
- ↑ Піяк — п'яниця.
- ↑ Урльопник — відпускник-жовнір.
- ↑ Асентерункова комісія — поборова комісія. Асентерувати — брати до війська.
- ↑ На цьому вривається повість. Про неї пише Франко: „Це була спроба представити саморідний робітницький рух бориславських ріпників, що закінчивсь великою пожежою Борислава восени 1873 р.“ Повість не була докінчена. Тема ця дуже інтересувала Франка і він робив серйозні студії над нею, що видно зі статей, поміщених того ж року в „Світі“, що і повість, як, напр., „Дещо про Борислав“, „Промислові робітники в Східній Галичині в р. 1870“ (стаття написана на основі таємно одержаних публікацій промислової палати). Дальше містимо закінчення, що на основі оповідання Франка написав його син, Петро Франко (Ів. Л.).