Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/XVIII
| ◀ XVII | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється XVIII |
XIX ▶ |
|
З дивним якимось прочуттям вибирався Ван Гехт з Відня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тім новім, незнайомім для нього світі ждуть його чималі бурі і пригоди, жде його чи трохи гризоти і прикрости. Але розум і писаний та легалізований контракт говорили йому, що в тім новім світі жде його маєток і достаток, і він не мав причини не вірити цьому другому, виразному голосові.
Вибираючися в далеку і непевну дорогу, він подумав, що придався б йому помічник, і гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де він і що з ним сталося? Він побіг до поліції, — там вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканню Ван Гехт асистента свого не застав, — від кількох місяців виїхав. Куди виїхав? Цього не знали напевно, знали тільки те, що виїхав кудись nach Polen[1]. Хоч Ван Гехт і не дуже наклінний був до підозрінь, але його застановило, куди таки nach Polen міг виїхати Шеффель. „А шкода, що його нема, — думалось йому, — міг би був при мені гарний гріш заробити!“
Аж ось перед самим виїздом з Відня одержав Ван Гехт письмо з Росії від одного високого достойника, мабуть члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що це такого сталося з його проєктом достави церезини і для чого наміри його розбилися і чи, може, він продав свій патент „Спілці земного воску“, котра давно вже зробила з св. синодом контракт на ту доставу, зложила 100.000 рублів кавції і швидко має постачити перший ладунок, 50.000 сотнарів? Грім з ясного неба не був би так перелякав бідного Ван Гехта,як цей дружній лист. „А це що такого? — скрикнув він. — Це відки така кара Божа на мене? Хто смів, хто міг мені це зробити?“ — Мов опарений, кидався він сюди і туди, не знаючи, що діяти. Телеграфічно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть в контрактах та „Спілка земного воску“ і відки надіється присилки церезини, — але достойник не відповідав, бо, мабуть, і сам не знав. Тоді Ван Гехт побіг з листом достойника і з своїм патентом до державної прокураторії, сповіщаючи про намірене на його шкоду ошуканство. В прокураторії сказали йому: „Добре, винайдіть ошуканця, а можете бути певні, що він буде укараний“. Ба, винайдіть ошуканця! Коли б то він знав його, коли б знав, де він є! Мов лихорадкою битий, побіг Ван Гехт до цлового уряду і виєднав розпорядження, щоби по причині узасадненого підозріння про ошуканство всі посилки земного воску, що йдуть з Галичини до Росії і Румунії, підлягали докладній ревізії, а коли б між ними показалася церезина, то щоб була притримана і, яко corpus delicti, відослана до державної прокураторії. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван Гехт розтелеграфував те розпорядження по всіх награничних коморах, додаючи від себе обіцянку щедрої нагороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван Гехт аж відотхнув і, швидко зібравшися, рушив в дорогу.
Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертітися коло одного питання: хто це міг мені зробити? Очевидна річ, тільки дві можливості показувались йому: або хтонебудь припадком, не знаючи про його патент, винайшов церезину окремо від нього, або Шеффель, котрому звісний був його секрет, видав його. І коли перша можливість, чим більше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалася, то зате підозріння на Шеффеля щохвилі набирало більше сили і правдоподібности. Несподіваною та сильною підпорою того підозріння послужило й те, що він чув про Шеффелів від'їзд nach Polen. І Ван Гехт постановив собі, скоро приїде до Дрогобича, розвідувати боками, чи не дізнається дещо про Шеффеля.
Щастя сприяло Ван Гехтові. Приїхавши до Дрогобича, він не застав Германа дома, але застав тільки карточку від нього, щоби був ласкав потрудитися до фабрики і оглянути церезиновий відділ, уладжений після його пляну. Він поїхав до фабрики. Там застав якраз будівничого, котрий кінчив уставлювання кітла. Оглянувши церезиновий відділ, Ван Гехт висказав будівничому своє повне вдоволення, а що будівничий, скінчивши своє діло, мав саме вертати до Дрогобича, то Ван Гехт запросив його до повозу, на котрім він сам приїхав. Посідали. Розговорилися по дорозі. Будівничий розказував Ван Гехтові про Борислав і про те, що там учора вибухли якісь непорядки, про котрі досі нічого ще певного не знати. — „Певно, звичайна хлопська непокірливість, нічого важного!“ — додав він з погордою. Далі перейшла бесіда на інші бориславські обставини, на стан воскової продукції і воскового ринку. З розмови показалося, що про нову церезину будівничий нічого ще не знає, і Ван Гехт почав думати, що годі буде від нього щонебудь дізнатися про те, чого йому треба. Але будівничий розговорився і говорив уже, що йому слина на язик принесла.
— Я вам кажу, що ціла та штука не довго потриває, — балакав він, — леда день, і все попелом розвіється, збанкротує. Дрібні власники держаться тільки якимсь чудом, і треба тільки якогонебудь найменшого припадку, щоб усе те пішло з торбами. А й між більшими власниками, розуміється, крім одного Германа Ґольдкремера, нема ні одного солідного ґешефтсмана. Усе швіндель, усе дурисвіти! От прошу вас, тут один з найбагатших будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику і, хотячи замаскуватися, говорить мені, що це має бути паровий млин. Дає мені плян, вже й забув чиєї то роботи той плян був. Ну, нічого, зирнув я, виджу, що це нафтарня, а не млин, але гадаю собі, коли твоя воля, щоби це був млин, то най тобі буде млин. А він, дурень, скоро при перших закладинах, та й зараз проговорився, і ще й мене скомпромітував! Ну, скажіть же, чи можна з такими людьми солідне діло мати?
Ван Гехта не дуже зацікавило це оповідання. Але щоб не показатися нечемним і таки чимось піддержати розмову, він спитав будівничого:
— То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете мені сказати, що в ній такого новомодного?
— Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тої я не провадив. Але коли ви з тим ділом ближче знайомі, то я вам скажу, якої системи ця фабрика. Дозвольте, дозвольте, тепер собі пригадую, плян фабрики був роботи якогось Шеффеля, певно будете знати його систему фабрикації?
Ван Гехт аж зірвався з сиджіння, мов прошиблений наглим ударом електричної батарії.
— Шеффеля, кажете? І що, фабрика та вже готова?
— О, давно готова. Кажуть, що робить день і ніч.
— А власник тої фабрики зоветься?..— Леон Гаммершляґ.
Ван Гехт записав собі ім'я в нотатці.
— А не можете мені сказати, даруйте, що вам так наприкряюся, де находиться та фабрика?
— В кінці Борислава. От цею дорогою як поїдете в долину, понад ріку, через онте село, зветься Губичі, і не доїздячи до Борислава, наліво, над річкою.
— Дякую вам. Мене дуже цікавить та нова система фабрикації, мушу поїхати ще нині побачити ту фабрику. Бувайте здорові!
Карета зупинилась була власне перед домом будівничого, котрий з укладністю старого елеганта стиснув Ван Гехта за руку, вискочив з карети і пішов до свого дому.
Ван Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а опісля казав везтися до Германового дому на обід.
— Нехай і так, — думав він сам собі по дорозі, — тепер маю його в руках, не втече мені ніяким способом!
——————
- ↑ В напрямку до Польщі.