Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/XVII
| ◀ XVI | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється XVII |
XVIII ▶ |
|
Узявши капелюх на голову і легеньку паличку в руки, пішов Герман долі Бориславом аж ід толоці, де було робітницьке зборище. Він ішов, немов нічого не бачучи і ні про що не дбаючи, аж поки не дійшов до робітницької варти, що стояла на гостинці.
— Гов, — скрикнули на нього вартові, — куди йдете?
— Я? До вас іду! — відказав Герман.
— До кого до вас?
— Хотів би поговорити з вами по добру.
— Про що?
— Про те, що час би вам на роботу ставати, часу шкода, а тут стоячи та вартуючи, нічого доброго не вистоїте.
— Ми то самі знаємо, що не вистоїмо, — відповіли деякі із вартових, — але що робити, коли з вами інакше годі до ладу дійти.
— Ну, ну, хто ще знає, чи годі. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як підприємець, то вже не чоловік. А ми також люди, і знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, скажу вам по-просту, адже ви знаєте, що я за один?
— Як же не знати, знаємо!
— Ну, то скажу вам по-просту, що тутешні підприємці, видячи, що силою з вами не порадити, послали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися поперед усього: чого хочете? чого жадаєте?
— Ну, так, то що іншого, так, то розуміємо! — радувалися робітники. — От ідіть лишень до онтої хати, там зараз зійдеться наша рада, то будете могти поговорити.
Один із вартових як стій попровадив Германа до Матієвої хати, а другий побіг скликати побратимів і інших робітників, щоб ішли робити згоду. Недовго прийшлося і ждати Германові. Побратими посходилися, а за ними й ціла юрба святкуючих робітників, котрі не тільки наповнили тісну Матієву хатину, але густо обступили її довкола, цікаві, яка то буде згода.
В хаті посаджено Германа на ослоні, а побратими й ще деякі старші робітники позасідали коло столу, на тапчані і на припічку. Стасюра, найстарший віком, засів у старшім кінці столу, а Сень Басараб, як звичайно, сидів на порозі підо дверми.
— Скажіть же, пане Ґольдкремер, усій громаді, за чим ви прийшли, — сказав поважно Стасюра.
— Ну, чого я прийшов? — повторив Герман, встав з ослона і глянув по робітниках. — Мене прислали підприємці, що ви гадаєте? Чому не хочете ані самі робити, ані другим не даєте?
— Не можна при такій платі, пане Ґольдкремер, — відказав Стасюра. — Замало нам платите. Люди з голоду мруть.
— Платимо, що можемо! — відповів Герман. — Як маємо вам більше платити, коли не можна більше? Кепські „ґешефти“, відки взяти грошей? Ми самі швидко скапцаніємо, з торбами підемо.
— Ну, вже того ви нам не говоріть! А, зрештою, пане Ґольдкремер, скажіть самі по щирості, що нас те може обходити, що у вас кепські ґешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п'ятдесят, а тільки сорок і дев'ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кінці докупи не сходяться при тім ґешефті, то ви собі його покиньте, може на ваше місце прийде другий такий, котрому кінці зійдуться докупи. А ні, то це буде значити, що цілий той ґешефт у нас зовсім не виплачується і його треба покинути, а взятися до іншого. Але це вже ваша річ! Робітника це ніщо не обходить. Ви йому кажіть і лід орати, воля ваша, а тільки платіть йому так, щоб він міг жити по-людськи!
— Добре ви те кажете, і мудро ви те кажете, — відповів Герман, — ну, і нехай буде по-вашому. Не будемо про те говорити. Підприємці й самі видять, що так далі бути не може, що треба кожному якось жити, підприємці також люди! Скажіть, чого ви собі жадаєте, щобисьте стали знов на роботу.
— Ми також люди, пане Ґольдкремер, — відказав Стасюра, — а не ніякі розбійники, як вам, може, здається. Ми не для того робимо бунтацію, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годі було видержати далі. Тому то й жадання наші невеликі. Отже, уважайте, пане Ґольдкремер, чого ми хочемо. Поперше, щоби робітникам плата була вища, а то: тим, що в яму лізуть, — по дванадцять шісток, тим, що на верха, — по ринському, а дітям — по вісім шісток.
— Ну, — сказав Герман, — на це можна би згодитися. Що далі?
— Подруге, щоби касієрного від робітників ніхто ніякого не брав.
— І це не велика річ, касієрам закажеться, та й не будуть брати.
— Потретє, щоби в разі, як якому робітникові при роботі лучиться нещастя: смерть, каліцтво чи що, то щоби власник обов'язаний був платити за шпиталь і ліки, а також рятувати осиротілу родину нещасливого хоч через півроку.— Гм, і це ще може би далося деяк зробити. Ну, і кінець?
— Та ніби кінець, а ніби не кінець, — сказав Стасюра, — властиво ще саме найголовніше лишилося: щоби ми мали від вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.
— Поруку? — повторив здивований Герман. — А яку ж вам маємо поруку дати?
— І це також не така страшна річ, як на око видається. Ми хочемо заложити собі касу, з котрої був би для нас порятунок у всякій потребі. Отже, ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кожний власник від кожної кошари вплатив до тої каси десять ринських, а опісля щоби обов'язався так само від кожної кошари давати тижнево по ринському. Та й на тім кінець.
Герман стояв, витріщивши очі, і не бачив нічого. Це посліднє жадання заїхало йому мов довбнею в тім'я. Досі чуючи скромні і дрібні робітницькі жадання, він в дусі починав уже сміятися з робітників, що за-для такої марниці зачинали аж цілу бунтацію. Але тепер почало йому прояснюватися. Він відразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
— Але що ж вам це за порука? — допитував він, чинячися, що не розуміє цілої ваги робітницького жадання.
— Це вже наша річ, — відповів Стасюра. — Зрештою, як самі бачите, порука не велика, але що ж діяти, така вже наша бідна доля, що й поруки ліпшої мати не можемо.
„Ще й кпить бестія!“ — думав собі Герман і сам не знав, що діяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто відтяти. Але одне і друге видавалось йому однаково небезпечним. Швидко він надумався.
— Ні, не можна цього, — сказав він рішуче, — такого жадання й не ставляйте, бо не дістанете! Вигадуйте яку іншу для себе поруку!
— Яку ж вигадувати? Досить нам цеї одної. Коли ви гадаєте, що цього не можна, то пригадайте ви що іншого, але такого, щоби нам направду ручило.
— Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.
— Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такі чесні слова! Ні, вже чесне слово іншим разом, а тепер зробіть так, як ми жадаємо. Чесне слово хіба в додатку, так буде найліпше.
— Але, люди добрі, — почав уговорювати Герман, — що ви собі гадаєте з такими жаданнями? Ви думаєте, що ви тут якісь царі чи самовладники! Не виставляйтеся на сміх! Жадаєте багато, а не дістанете нічого, то весь Борислав вас висміє!
— Весь Борислав нас висміє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! І на нас тепер прийшла пора посміятися над вами. Чи ми дістанемо що, чи не дістанемо, це вже потім покажеться, але тепер від своїх жадань не відступимо, будь-що-будь!
— Як ваша воля, — сказав Герман, — я скажу власникам про ваші жадання і принесу вам відповідь. Бувайте здорові!
І він кивнув їм гордо головою і вийшов.
— А що, самі видите, — сказав по його виході Бенедьо, що добре ми трапили, жадаючи від власників вкладок до нашої каси. Все вони дадуть нам тепер, як притисок на них, але це їм найтяжче прийдеться. А це повинно нас навчити, що іменно на тім ми повинні найтвердше стояти. Будь-що-будь, довго вони не можуть опиратися, треба нам тільки твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожної кошари по десятці, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацію під носом зробити!
Між тим Герман в тяжкій задумі йшов бориславською вулицею. „Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Аджеж як їм відразу стільки грошей скинути, то це винесе кілька тисяч, і вони на ту суму в кожній хвилі зможуть нам зробити ще ліпшу коломийку. А так їх задурити, щоби відступили від того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!“
Прийшовши до дому, довго ще думав Герман над тим ділом і ніяк не міг додуматися до доброго кінця. Вже й полуднє минуло, надійшла третя година. Юрбою валять підприємці до Германового дому, щоб почути від нього жадання робітників. Але, почувши їх, і світу не раді стали.
— Ні, не можна, не можна! — крикнули всі в один голос, — це нас зруйнує, це нас з торбами межи хати пустить!
— Га, то остається нам одне: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.
— І цього не можна!
— Та бо ви як діти, — скрикнув гнівно Герман. — Ні дома мене не лишай, ні в поле не бери! То що ж робити? Міркуйте самі, чи є який ліпший вихід.
Підприємці притихли.
— Може би можна дещо виторгувати?— Ні, не можна. Вже я трібував, і не заходь з того боку.
— Га, то нехай їх усі чорти поберуть коли так! — скрикнули підприємці.
— І я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас поміч не велика.
В тій хвилі Леон, що мовчав під час цілої тої перепалки, присунувся до Германа і шепнув йому щось до вуха. Герман стрепенувся і напіврадісно, а напівнасмішливо позирнув на нього.
— Тільки ви знов мені не заїзджайте з моїм вчорашнім лібералізмом, — прошептав він усміхаючись. — Що діяти, Noth bricht Eisen[1], а лібералізм не залізо!
„Такі то ви всі ліберали, поки дешевим коштом!“ — подумав собі Герман, але на голос сказав:
— Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер про одне ходить: зламати наразі їх опір, а це певно, що їх трохи охолодить. Коби тільки вдалося.
— Як не вдасться? Мусить вдатися. Треба тільки взятися порядно.
— Та що таке, що таке? — допитували підприємці.
Леон кільком почав шептати до вуха свій проєкт, котрий мигом на-пошепки рознісся по світлиці. Ніхто не важився висказати його голосно, хоч усі знали, що вони тут „самі свої“
— Гурра, це раз проєкт! — скрикнули радісно підприємці. — Тепер ми їм покажемо, хто з кого насміється, ха, ха, ха! Проведемо! Як кітку за стеблом, проведемо!— Так, значиться, пристаєте? — спитав Герман, коли улягся веселий гомін.
— Пристаємо, пристаємо, розуміється, з тою ключкою.
— Коли так, то збираймося ж всі разом і ходімо до них. Усі жадані гроші треба їм зложити зараз, згори, і завтра нехай на роботу стають!
З гомоном вирушили підприємці з Германової світлиці. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка і довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе і погане, прояснилося при кінці якимось злодійським усміхом.
— Добре, пане, зроблю це для вас, але прошу вас о поміч в тій справі. Якісь погані вісті доходять мене…
— Не бійся, я за все стою; що в моїй силі, те зроблю для тебе.
І за цим оба вийшли до громади власників, що, гомонячи, стояла на вулиці. Але гомін той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вітер вулиці охолодив трохи й радість власників.
— А хто знає, чи це вдасться? Ризико, ризико! — неслося в громаді, мов шелест зів'ялого листя.
— Га, що ж діяти, — сказав Герман, — ризико воно є, але у нашого брата кожний крок ризико, то вже ризикуймо й на тім кроці. Удасться, то добре, а не вдасться, то ще таки світу не кінець і вони нам з рук не вирвуться.
Громада йшла вулицею звільна, мов в процесії. Герман пішов передом до Матієвої хати, щоб першим принести робітникам веселу для них новину. Слух про процесію підприємців рухнув уже по Бориславі, юрба робітників валила позаду власників, а друга юрба ждала вже проти Матієвої хати. Але ніхто не знав ще, що це все значиться.
— Ну, що? — спитав Герман, коли робітники в хатині засіли по-давньому, — нагадались ви?
— А що ми мали нагадуватися? — відповів Стасюра. — Наша гадка одна. От чей вам Бог послав інший розум на душу.
— То зле, що ви такі уперті, — сказав Герман. — Але що вже діяти? Таке то наше, бідних власників. Коли хто з нами по-правді не може порадити, то він береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не встоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм слові, і нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка, прийшов пророк до гори.
— Що, ви пристаєте? — спитав Стасюра.
— Авжеж, що маємо робити, пристаємо! І то маєте мені завдячити, чуєте, люди? Були між нами такі, що радили спроваджувати на вас жандарів, військо, але я сказав: „Дайте собі з тим спокій!“ І на остатку побачили, що я маю „рехт“[2], і пристали на ваші жадання.
— На всі?
— Авжеж, що на всі. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюди всі, щоби вам до рук, тут на тім місці зложити гроші до вашої каси. Тільки тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозір над нею.
— А цього вам на що?
— Як то на що? Аджеж ми платимо. Ану, як хто розкраде гроші?— Ну, над тим би ще мусила бути рада, це ще побачимо.
— Нехай і так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо… ну, бо мусимо! Але тепер принаймні одне мусимо знати: скільки грошей нині вплине до каси і де та каса буде находитися?
Стасюра не міг на те сам нічого відповісти. Він виліз із-за столу і почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матієм і Бенедьом. Всі вони не знали, що й думати про ту наглу податливість підприємців, а Сень Басараб відразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який підступ. Але Бенедьо, щирий і добродушний, вибив їм з голови підозріння. Зрештою і сама річ не виглядала на підступ. Коли б власники хотіли збувати їх обіцянками, то що іншого, — але вони прецінь хотять давати гроші, а гроші, то прецінь не є нічого фальшивого: візьми до рук, замкни до скрині, і безпечно. Побратими подалися на ті докази і рішили так, що справедливість вимагає, щоб і підприємці знали, скільки від них грошей до каси вплило, і де та каса находиться.
— Нехай буде по-вашому, — сказав Стасюра. — Виберіть двох з-поміж себе, котрі би були при складці: при їх очах гроші зложаться до скрині враз із списом, хто що дав, при їх очах скриня й замкнеться і так буде й далі, кожного тижня, доки потім ліпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
Нетаєний промінь радости перелетів по Германовім лиці на ті слова. Ось уже змагаючийся гомін коло хатини дав знати про прихід власників. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, вітаючи робітників уриваними „дай Бо'“. Герман кількома словами розказав їм, яка стала умова, і вони швидко порозумілися, щоб при складці були Герман і Леон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступали дрібні власники; ті платили з квасним виразом, з оханням, деякі торгувалися, другі попросту не додавали по ринському та по два. Більші власники платили з жартами, з притиками, деякі давали по одинадцять і по дванадцять ринських, вкінці Леон дав двадцять, а Герман — аж п'ятдесят. Робітники тільки позирали по собі, за хатою раз-по-раз роздавалися радісні крики, — це робітники вітали свою першу перемогу в тяжкій війні за поправу своєї долі. Першу — і послідню на разі!
Складка скінчилася. Перечислено гроші — їх показалося звиш три тисячі. Сень Басараб із порога прокричав ту суму цілій робітницькій громаді. Радість була без кінця. Германа і Леона трохи на руках не несли, вони тільки всміхалися, почервонілі і спочені від задухи, що стояла в тісній, набитій людьми хатині. Гроші вложено до окованої скриньки, котра мала стояти в Матієвій хаті. Серед загальної, шумної радости підприємці віддалилися.
— Гурра! Наша взяла! Гурра! — кричали довго ще робітники, ходячи товпами по Бориславі. Веселі пісні роздалися від одного кінця до другого.
— А завтра до роботи, — говорили деякі, зідхаючи.
— Ну, і що ж! Не вік же нам святкувати. Просвяткували три дні, як Великодні Свята, хіба не досить? Це був наш правдивий Великдень!— А ви, — говорили деякі на радощах Матієві і Сеневі, — пантруйте нам нашої каси, як ока в голові. Три тисячі срібла, та ж то сума!
— Ану, панове ріпники, нафтарі, мазярі, чия ласка зараз до роботи? — голосили по вулицях надзорці. До вечора пів шихти! Ану, ану!
Товпа робітників валила за ними.
В Леоновій фабриці від першої хвилі, як згода стала, вже горіла робота. Квапно діялось Леонові. Він хотів завтра скінчити цілий ладунок церезини, щоби до кінця тижня упакувати і вислати до Росії. Він аж горів з нетерпливости через ті дні примусового святкування, а й Шеффелеві було якось не до соли. Тепер же він ледве міг діждатися згоди, а зараз туй таки закликав Бенедя і других тих, що вперед робили на його фабриці, і послав їх до роботи.
Пізно вночі вернув Бенедьо до хати. В хаті не було нікого. Матій також був на роботі, — сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямі, по п'ятнадцять шісток обіцяв, і старий Матій на радощах подався. Яма була глибока, але більша частина була забита, — нафти не було. Зате в глибині коло двадцяти сажнів ішов перший поверх штолень, о п'ять сажнів нижче другий поверх, далі третій, в котрім тепер робилося. Яма була багата, — штольні давали денно коло десять сотнарів воску, а таких багатих ям було у Германа звиш восьмидесяти. І Матій прийшов з роботи пізно вночі, змучений, ледве живий, і скоро тільки до хати, кинувся на постіль і заснув, як колода. Він і не бачив, як оподалік за ним на пальцях скрадався вулицями Мортко, як він, коли Матій увійшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сіней і скулився в кутику, як вкінці, коли Матій замкнув двері, розібрався і заснув, — тихесенько вповз до хати, висунув з-під печі скриньку з грішми, взяв її під паху і поповз із хати. Ніхто не бачив цього, хіба блідолиций місяць, що час від часу боязко визирав із-за хмари. І ніхто не чув, як калатнув дерев'яний замок в сінних дверях, як рипнули двері, як почупкав Мортко долі вулицею, — ніхто не чув цього, хіба холодний вітер, що різко шумів з устоку на Борислав і стогнав і завивав у крутих берегах недалекої річки.
На другий день крик і ґвалт зробився в Матієвій хаті — скринька, робітницька каса, пропала без сліду!
На другий день усі робітники пізнали, що вони завчасно сміялися! Власники стрінули їх з насмішкою, а то й з наругами і погрозами. Плату відразу знизили ще нижче попередньої, а на безсильні прокляття і погрози обдурених робітників відповідали тільки сміхом.
— А щоб ви знали, дурні, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми ні з цього, ні з того будемо вам касу складати? Постійте трохи, випчихайтеся! Борислав, то ми! І ми тепер сміємося з вас!
——————