Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/II
| ◀ I | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється II |
III ▶ |
|
Рука-об-руку йшли два приятелі бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив більше Леон. Він був чоловік дуже вразливий і живо переймався всякою думкою. Невтомно розточував він перед Германом щораз нові картини їх будучої величі й сили. Все з його уст ішло, мов медом посолоджене, всі трудності так і щезали, мов сніг від сонця. Практичний і холодний Герман зразу не дуже подавався на ті золоті гори, але чим далі, тим більше Леон потягав і його за собою, і в його недовірливій голові звільна зачало також ворушитися питання: — А що ж, хіба ж це не може бути?..
Зі своїм сином Ґотлібом він здавна мав стільки гризоти та клопотів, що навіть ніколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого небудь путнього на будуче, не то вже будувати такі високолетні пляни. От і недавно купець, у котрого Ґотліб від двох літ був на практиці, писав до нього, вже, може, сотий раз, що Ґотліб зле справується, діла не пильнує, гроші, прислані з дому, розкидає, мов безумний, над другими суб'єктами[1] збиткується і Бог зна яких дурниць не виробляє. „З жалем признати мушу, — писав далі купець, — що його дволітній побут в моїм закладі не приніс для нього майже ніякої користи. Його знання в купецтві тепер таке саме, як було й з початку“… Все те мимоволі насувалося Ґерманові на думку тепер, коли Леон такими заманливими фарбами малював йому будучність їх „домів“ за полученням Ґотліба з Фанні. „Ще доки я жию, — думав Герман, — то, може, воно буде якось іти, але опісля?“ Щоби Ґотліб змінився, поправився, на те треба хіба якого чуда, котрого Герман не надіявся. Але все таки він слухав Леонової бесіди, звільна піддавався її чаруючому впливові, немов на легкім човні пускався на тихе, лагідно хвилююче, вечірнім блеском озолочене море, і йому робилося якось так легко, любо, немов і справді вже сповнюються його найсміліші надії. — „А що ж, хіба ж це не може бути?“ — думалося йому, і на нього находила якась певність, немов усе те не тільки може бути, але й справді буде, мусить бути.
За той час оба приятелі від ринку зійшли вже долів[2], на місток, відки вулиця почала знов підійматися догори, поміж двома рядами високих ясенів, поки не урвалася на верху, де блискучий позолочений хрест меркотів до сонця. Тут же за мостом направо починався обширний сад, обмурований високим муром. Далі мур кінчився, замість нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але цвітний огородець, досить запущений, що оточував старосвітський, безповерхий, а зате широко розложений дім під ґонтами. Від вулиці вела до нього широка в'їздова брама і побіч невеличка фірточка для пішоходів. То була Германова оселя. Тут він жив від кількох літ, хоч мав ще кілька домів по інших частинах міста і три кам'яниці в ринку. Всі ті будинки він випускав у найм, а сам не мав охоти рушатися із цього старосвітського вигідного гнізда. Цей дім разом з великим садом, огородом, подвір'ям, стайнями і всякими знадобами закупив він від вдови по однім польськім панові з великого роду. Той пан давніше мав великі маєтки, кілька околичних сел. Але найбільша частина того маєтку пішла на підпирання нещасливої революції в 1831 р.; що лишилося опісля, було потрачено в довголітніх процесах про якесь наслідство, так що по скасуванню панщини давній дідич опинився немов на льоду, і не міг назвати своїм нічого, крім цього одного дому з садом та парою коней. Тут він і дожив свого віку в затиші, а по його смерті жінка продала й цей послідній шматок давньої величі і забралася з тих сторін. Замість старого польського дідича настав новий пан в тих мурах — Герман. Він тоді щойно почав поростати в пір'я, закуп того дому був перший крок до його пізнішого багатства; може, для того він і звикся так із тим старим житлом.
Зрештою, Германа мало займало внутрішнє уладження дому, — тим менше займав його сад, в котрім давній власник просиджував, бувало, ціле літо, і в котрім, як говорили в сусідстві, і тепер ще не раз місячної ночі можна було видіти його високу стать з довгими вусами і білим, як молоко, волоссям, бродячу в густій, високій траві, — можна було видіти, як він оглядає кожне дерево, мов старого знайомого, часом заламує руки або зідхає важко. Герман хоч і чув ті слухи, сміявся з них, але до саду все таки його не тягло. Він вдоволявся тим, що кожної весни почислив дерева і опісля випускав сад в оренду садівникові, а сам до нього мало коли й заглядав.І в самім домі Герман мало які поробив зміни. Старосвітські меблі оббито новим репсом, замість старопольських великих печей помуровано нові, кафлеві, між вікнами повішано великі дзеркала, та й годі. На стінах побіч деяких нових штихів висіли почорнілі від старости портрети давніх польських магнатів, з густими бровами, грізними вусами і оголеними лобами. Дивно виглядала та суміш старосвіччини з невмілими і немов принагідними пробами новини, але Германа це мало обходило, він і так зайнятий був іншими, важнішими ділами, його завдання було — громадити, а не уживати, і він громадив, збирав, множив, докладав з якимсь гарячковим поспіхом, не дбаючи, хто буде користуватися його надбанням.
— От і моє гніздо! — сказав Герман, отворяючи фіртку і впускаючи Леона наперед. Леон перший раз нині вступав в його пороги.
— Ах, як тут вигідно, як тут простірно! — скрикував хвиля від хвилі з чемною пересадою Леон, обзираючись по подвір'ю. Подвір'я було виложено плитами. На середині була криниця під дашком, з великим колесом на два відра. Далі збоку видно було стайню, а побіч неї вхід до саду.
— Простірно, то простірно, — відказав Герман, — але, правду кажучи, трохи мов пусто. Видите, чоловік уже в таких літах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачити себе серед цілої купи маленьких, веселеньких…
— О, так, так, — перервав Леон, — це іменно й мені зараз прийшло на думку. Справді, що тут жити серед купи молодого потомства, це був би рай, правдивий рай!..— А тепер що? — говорив далі Герман, — син наш у Львові… Ну, треба, щоби молодий чоловік замолоду чогось навчився…
— Певно, певно!
— А ми з жінкою, двоє нас, а ще вона хоровита… признайте, що часом чоловікові прикро робиться.
Вони війшли до покоїв.
— Правда? — казав Герман. — Тихо, як в могилі… Слуг не держимо багато: візник, кухарка, та й покоївка, більше нам не треба. І так тут цілий день. Мене звичайно й так рідко коли дома видають, все діла.
— Ой так, так, — сказав Леон, — важке наше життя. Говорять: що хибує капіталістові, нероба, живе собі та гроші згортує. А тут би вони поглянули, пожили кілька день нашим життям, то, певно, відкинулися би й тих капіталів і того життя.
— О, певно, ручу вам! — потвердив Герман, хоч в тій хвилі й мигнула йому в голові збиточна думка, що прецінь при всій тій тяжкості, при всіх недогодах життя якось ні один капіталіст не кинув ще добровільно свого маєтку, ані не помінявся ним за палицю й жебрацькі торби.
Герман перейшов із своїм гостем уже три покої. Всюди було тихо і пусто. Він шукав своєї жінки, але не міг її доглянути. Перейшли до четвертого покою, обширного, як маштарня[3]. Герман озирнувся — і тут не було нікого.
— Що за диво, де вона поділася? — сказав півголосом Герман, коли втім із сусіднього покою, спальні його жінки, почулося йому щось, немов голосне хлипання.— А це що? — сказав він, прислухаючись.
— Чи не плаче хтось? — сказав, і собі ж наслухаючи, Леон.
— Будьте ласкаві, коханий сусідо, сядьте тут, спочиньте хвильку, ось прошу, перегляньте альбом моїх знайомих, може побачите й собі знайомі лиця… І перепрошую вас, що вийду на хвильку, погляну, що це такого…
— Алеж прошу, прошу, — відказав Леон, сідаючи на кріслі коло круглого стола. Він узяв альбом до рук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидів без руху і думки. Розігравша хвиля його фантазії нараз ізсякла, втихла під впливом цеї тиші, цього немов могильного холоду, який панував в тім домі. Він сам не знав, чому ця тиша йому не подобалася.
— Тьфу до чорта, якась мов розбійницька корчма, аж чоловікові моторошно!.. Здається, що от-от хтось випаде з-за дверей і вхопить тебе за горло. А ще й ті образи, такі глупі морди! Тьфу, я того й на хвилю не стерпів би. А йому що, живе собі, як миша в ходаці[4], та й не дбає ні про що!…
Він почав прислухуватися, що діється в сусіднім покою, де пішов Герман, але не чув зразу нічого більше, як все те ж саме хлипання.
— Добрий знак на початок… — воркотів він далі. — Входжу сюди з такими надіями, а тут якась мара чи конає, чи що… То, певно, вона сама. Чув я, що гадра[5] послідня… Та що діяти, для інтересу треба в'язатися і з такими!
Знов слухає. Гомін. Це Герман говорить щось, але що — не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомін і хлипання. Нараз луск, мов удар чимсь твердим о підлогу, і проразливий жіночий крик: — Розбійнику! Кровопійце! Геть мені з очей! Геть, нехай тебе не виджу на свої очі!
Леон аж підвергся на кріслі. Що це такого? Він почав слухати далі, але тепер уже за писком та стукотом не міг розібрати слів. Міркував тільки, що якісь страшні прокляття, наруга і обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.
Не знав цього і Герман! Увійшовши до жінчиної спальні, побачив, як вона, розкидана і розхрістана, лежала на софі з видом конаючої і хлипала. З її очей текли сльози і промочили вже широке коло на обою софи. Герман зчудувався і не знав, що думати на такий вид. Жінка, бачилось, не запримітила його входу, не рушалася, тільки груди її то підносилися, то опадали поривисто, мов у великій натузі. Герман боявся підступати до неї, знаючи її круті норови, але далі зібрався на відвагу.
— Рифко, Рифко! — сказав він стиха, зближаючись до неї.
— Чого хочеш? — спитала вона, бистро повертаючи головою.
— Що тобі сталося? Чого плачеш?
— Чого хочеш? — повторила вона з притиском. — Хто тут з тобою прийшов?
— Та ніхто не прийшов. Ади, нікого нема.
— Не бреши! Я чула, що вас дра. Хто то такий?
— Леон Гаммершляґ.
— А він за чим?
— Таж знаєш, у нього нині закладини були, просив мене…— Але за чим його сюди принесло?
— Слухай, Рифко, — почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилася трохи. — Леон багатий чоловік, добрий чоловік, голова неабияка…
— Чи кажеш ти раз, чого він тут прийшов, чи ні? — перебила його Рифка, стискаючи кулаки.
— Адже чуєш, що кажу. Тільки послухай. Леон, кажу, багатий чоловік. А жінки у нього нема, тільки одна донька. Чуєш, Рифко, ти знаєш його доньку Фанні? Правда, що дівчина нічого?
— Ну?
— Знаєш, що каже Леон? Сусідо, каже, в мене одна донька, а у вас один син…
Герман не скінчив. На згадку про сина Рифка посиніла, задрижала вся, а опісля, шпурнувши на бік стільчик з-під ніг, випрямилася і крикнула:
— Розбійнику! Кровопійце! Геть від мене! Геть з перед моїх очей!..
Герман остовпів. Він не знав, що це сталося з Рифкою, і лепотів лишень раз за разом:
— Алеж, Рифко, що тобі? Що ти робиш Рифко?..
— Геть мені з очей, потворо! — верещала Рифка. — Щоби тебе Бог тяжко побив та покарав! Щоби земля під тобою розступилася! Іди геть від мене! Ти, ти говориш мені про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?..
— Алеж, Рифко. що з тобою сталося? Послухай!..
— Нічого мені від тебе слухати, кате! Щоби й Бог тебе не вислухав на своїм суді! А хіба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити проклятою практикою… А ти ні, та й ні! Тепер маєш, маєш те, чого хотів!
— Ну, що сталося, Рифко? Я ні про що не знаю!
— Не знаєш? Га, не знав би ти, що нині за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дізнайся! На! — І вона кинула йому лист паперу. Герман дрожачими руками взяв пом'ятий, слізьми промочений лист, між тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями і тяжко плакала.
Лист був зі Львова, від купця, у котрого практикував Ґотліб. Герман, муркотячи, читав: „Високоповажаний Пане! Сам не знаю, від чого зачати і як розповісти про те, що тут у нас сталося. Ваш син Ґотліб уже три дні тому пропав, і всякі пошукування були даремні. Доперва нині рано вдалося поліції найти його одіж, звиту докупи, в корчах на Пелчинській горі. Його ж самого досі ані сліду. Догадка була, чи не втопився в ставі, але досі не можна було дошукатися тіла. Приїзджайте якнайшвидше, може вдасться нам викрити, що з ним сталося. Зрештою, коли б дещо викрилося, заки ще ви дістанете цього листа, донесу телеграфічно“.
Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телеграми не було, значить, ніщо! Він довгу хвилю стояв, мов остовпілий, сам не знаючи, що з ним діється. Рифчин голосний плач знов його протверезив.
— Видиш, видиш, — кричала вона, — до чого ти довів свою дитину! Втопився мій синочок, втопився мій Ґотліб!.. І чому тебе замість нього не залляла твоя проклята кип'ячка де в якій бориславській безодні!..— Боже мій, — сказав Герман, — жінко, майже розум, хіба ж я тому винен?
— Не ти винен? А хто ж такий? Може, я! Іди, людоїде, не говори нічого, не стій, їдь до Львова, може ще деяк можна буде його вирятувати, або хоч тіло віднайти!.. Боже, Боже, за що ти мене таким чоловіком покарав, що свою власну дитину в гріб вігнав! Та й коби ще тих дітей у нього багато! А то одне, однісеньке було, та й того нема!.. Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися[6]!..
— Та цить же, Рифко, чень[7] ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тільки одіж найшли! А одіж що? Одіж міг скинути…
— А скинув би ти з себе шкіру твою погану! Ти ще мені договорюєш, дорізуєш мене, нелюде!.. О, я знаю, що тебе мало обходить, що твого сина десь там у воді риби їдять! Тобі що! Але я! Моє серце крається, моє серце чує, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..
Герман бачив, що з жінкою нічого й говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Він кинувся чим борше[8] наказати візникові, щоб збирався в дорогу, запрягав коні. Тоді до Дрогобича не було ще залізниці. Хотячи їхати до Львова, треба було возом їхати до Стрия, бо аж відтам ішла залізниця до Львова.
Проходячи через великий покій, Герман зирнув на бік і побачив Леона, котрий усе ще сидів на кріслі, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його „сусідами“ і що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собі Леона, про котрого за криком жінки та власним нещастям зовсім був позабув.
— А, коханий сусідо, — сказав він, зближаючись до Леона, — даруйте, але нещастя…
— Боже, що з вами сталося, — скрикнув Леон. — Ви бліді, як полотно, дрижите, ваша жінка плаче, що це таке?
— Ех, і не питайте, — сказав стиха Герман,— нещастя, мов грім з ясного неба, впало на наш дім, і то так несподівано, що я ще й досі не знаю, чи то все мені сниться, чи дійсна правда.
— Але кажіть же, Боже мій, і нема ніякої ради?..
— Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!.. Пропало, пропало моє щастя, моя надія!
— Мертвого?
— О, так! Мій син, мій Ґотліб не жиє вже!
— Ґотліб! Що ви кажете! Чи це може бути?
— Пише зі Львова його принципал[9], що пропав десь. Кілька днів не можна було відшукати й найменшого сліду, аж вкінці поліція найшла його одіж в корчах на Пелчинській горі.
— А тіло?
— Ні, тіла не найдено.
— Ах, то, може, він ще жиє!
— Тяжко, коханий сусідо! Я й сам так думав зразу. Але далі, розваживши його характер і все… все… я втратив надію! Ні, не бачити вже мені його, не бачити!..Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповіданням, з його очей потекли сльози. Він хоч і знав, що його син був зіпсутий і напівбезумний, все таки знав також, що це його єдиний син, наслідник його маєтку. А ще саме нинішнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надіями. Він починав уже думати, що хоч і сам Ґотліб не поправиться, то, може, гарна, розумна жінка, Фанні, зуміє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволі до спокійного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на воді. Послідні ниточки вітцівської любови і сильні нитки самолюбства в його серці заболіли нараз — і він заплакав.
Леон кинувся потішати його.
— Ах, коханий сусідо, не плачте! — говорив він. — Я знаю напевно, що ваш Ґотліб живий, що ще будете мати з нього потіху. Лиш не дайтеся підточувати тузі. Твердости, відваги! Нам, людям сильним, капіталістам, стоячим на переді свого часу, треба все бути твердими і незрушними!
Герман хитав головою на ту бесіду.
— Що мені з того? — відказав він сумно. — Пощо мені тепер сили, капіталу, коли нема кому ним користуватися. А я… застарий уже!..
— Ні, не тратьте надії, не тратьте надії! — вговорював Леон. — Лиш швидко їдьте до Львова, я вам ручу, що вам удасться його відшукати.
— О, коб то Бог дав, коб то Бог дав! — скрикнув Герман. — Правда ваша, поїду, мушу віднайти його, живого чи вмерлого!
— Ні, не вмерлого, а живого, — підхопив Леон. — І вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привозьте сюди, всім нам на втіху, на радість! Так, коханий сусідо, так!..
В тій хвилі відчинилися двері зі спальні і до покою війшла Рифка, ще заплакана і вся червона, мов грань. Її товсте, широке лице спалахнуло гнівом, коли побачила Леона. І Леон собі ж почувся якось не в своїй тарілці, коли побачив Германиху, високу, товсту і грізну, як жива кара. Але, криючи своє замішання, він в пересадній чемності підбіг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку і вже відкрив уста, щоби заговорити, коли Германиха, згірдно оглянувши його від стіп до голови, коротко, але голосно спитала:
— А ти чого тут хочеш, заволоко?
Леон став ні в дві, ні в три на таке привітання. Далі на його лиці появилася холодна, силувана усмішка і, ще раз кланяючись, він зачав:
— Справді, ласкава пані, дуже мені жаль, що я в таку невластиву пору…
— Але я питаю, чого тут потребуєш? — крикнула Рифка і глянула на нього з таким гнівом і погордою, що Леонові аж страшно зробилося, і він мимоволі мотнувся взад.
— Алеж перепрошую, — сказав він, ще не тратячи відваги, — ми тут от з вашим мужом, а моїм дорогим товаришем укладали пляни, ах, які хороші пляни, про нашу будучину, і я вірю твердо, що Бог нам допоможе діждати ще їх здійснення!
— Вам? Бог допоможе? Людоїди якісь, дводушники! — воркотіла Рифка, а далі, немов біснувата, підоймила затиснуті кулаки вгору і кинулася на перепудженого Леона.
— Не підеш ти мені з дому, душогубе! — кричала вона. — Ти ще смієш роздирати моє серце, говорити мені свої дурниці, коли мій син через вас і ваші прокляті гроші зі світу пропав!.. Геть мені з хати! Геть! А як ще раз поважишся тут вказатися, то видру тобі ті безстидні, гадючі очі! Розумієш?..
Леон зблід, скулився під градом тих слів і, не зводячи очей з грізної прояви, взадгузь ступав ід дверям.
— Алеж, жінко, Рифко, — вмішався Герман, — що тобі сталося? За що ображуєш нашого доброго сусіда? А чень воно ще все не так, чень наш Ґотліб жиє і все те, про що ми говорили, може сповнитися?
Герман надіявся тим потішити Рифку; показалося, що тільки дужче розлютив її на бідного Леона.
— А хоч би й так було, — крикнула вона, — то я волю десять раз побачити його мертвим, ніж бачити оцього поганина своїм сватом! Ні, ніколи, доки я жию, ніколи того не буде!
Оба мужчини стали хвилю, мов задеревілі, не знаючи, що сталося Рифці і відки взялася у неї така скажена злість на Леона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися і прогонювати Леона зі свого дому, той, скулившися і натиснувши циліндер на голову, вилетів з негостинних покоїв на подвір'я, на вулицю і, не обзираючись, дрижачи весь з несподіваного зворушення, пішов до міста.
— Боже, та жінка справді здуріла! — воркотів він. — І вона мала би бути свекрухою моєї Фанні? Таже вона, гадина сороката, заїла би її за один день! Щастя моє, що так сталося, що того… їх сина десь вирвало! Тьфу, не хочу мати з ними ніякого діла!..Так Леон воркотів і спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому інші багачі уникають Германа, не радо бувають в його домі і, крім торгових та грошевих, не мають з ним ніяких зносин. Але все таки прикро було Леонові, що так сталося; жаль йому було тих блискучих надій і плянів, котрими недавно й сам упивався. Та тільки ж голова його плідна була на такі пляни, а коли розпався один, він недовго жалував за ним, але швидко хапався другого. І тепер він живо покинув недавні мрії і старався вжитися в ту думку, що „працювати“ йому надалі не в спілці з Германом, але самому без Германа, або й проти Германа.
— Проти! А! — думав він, — до того певно незадовго всилує мене й сам Герман, буде тепер старатися ще більше шкодити мені.
Леон і сам не знав, для чого це видалося йому конечним, щоби Герман тепер мусив ворогувати з ним. Він і сам перед собою не був би одверто признався до того, що перекидає на Германа свою думку, що в його серці закипає якась дика неприязнь до Германа за образу, дізнану в його домі, за повалення його блискучих плянів. Леон і сам собі не признавався, що це він іменно рад був би тепер шкодити Германові, показати йому свою силу, „навчити його розуму“. Він не входив в причини, але вдумувався тільки в саму боротьбу, старався наперед представити собі її тисячні випадковості, підходи, неудачі, щоби завчасу проти них забезпечитися, щоби Германові впоперек дороги навести як мога більше завад і некорисних обставин. І в міру того, як хід його ставав повільніший, він чимраз глибше затоплювався в свої думки, чимраз тяжчі невдачі і втрати наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокійного, мов муром обведеного, багача, наводив на нього тривогу, аж вкінці — перед самим входом до дому — повалив його зовсім і враз з його скаженою жінкою вигнав з посліднього закутка, з дому на бориславськім тракті.
— А, так вам треба! — шепнув він, немов радуючись їх розпуці, — щоб ти знала, чарівнице, як мені видряпувати очі!
В той сам час, коли Леон, затоплений у своїх мріях, радувався з цілковитого упадку дому Ґольдкремерів і забирався до обраховування користей, які спадуть на нього з тої великої побіди, Герман сам в кареті вихром імчав улицями Дрогобича на стрийський тракт. Він був іще зовсім блідий лицем, хвиля від хвилі почував якийсь холод за спиною і легку дрож в тілі, а в його голові мутилися і переверталися думки, мов вода на млиновім колесі. Нещастя впало на нього так несподівано, та й ще нещастя таке дивне та непрослідиме, що він вкінці порішив — не думати нічогісінько і ждати терпеливо, що з того всього вийде. Він постановив собі пробути кілька днів у Львові й ужити всіх можливих способів, щоби винайти сина і вияснити всю справу, чому і куди він пропав. За кілька днів він мусив їхати до Відня, куди його один торговий приятель телеграмою зазвав для залагодження важного діла, зв'язаного з нафтовим промислом в Бориславі. Коли б отже в тих кількох днях не вдалося йому у Львові добитися свого, то він рішив лишити справу в руках поліції, а сам таки їхати до Відня. Правда, жінка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого, — а про їзду до Відня в „нафтових“ ділах вона й чути не хотіла, — але що жінка розуміє! Абож то вона знає, що Герман хоч буде сам у Львові, а Ґотліба може й не відшукати, а гроші і без нього своє зроблять, коли ще можна щонебудь зробити. А у Відні йому конче треба бути, там діло без нього не піде. Таке розумував Герман, котячись у кареті бистро гостинцем до Стрия. Хвиляста підгірська околиця пересувалася перед ним, не лишаючи в його душі ніякого сліду. Він ждав нетерпеливо, коли перед ним забіліються вежі Стрия; його нудили безконечні ряди берез та рябин, посаджені по обох боках гостинця; він звільна почав успокоюватися, хитатися від одної стінки карети до другої, а вкінці, прилігши лицем до подушки, заснув.
По виїзді Германа, Рифка кинулася знов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, і скільки разів кинула очима на нещасне письмо зі Львова, стільки разів сльози наново починали плисти з її очей. Сльози лагодили її жаль, розливали всякі думки, вона давала уноситися їм, мов тихим хвилям, не думаючи, куди вони несуть її. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулася зовсім, забувала навіть про Ґотліба, про лист, про своє горе і чула тільки пливучі, холодніючі сльози.
Де ділися ті часи, коли Рифка була бідною робучою дівчиною? Де ділася тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартівлива і вдоволена тим, що мала? Ті часи і та Рифка загинули безслідно, затерлися навіть в замороченій пам'яті теперішньої Рифки!..
Двадцять літ минуло, коли вона, здорова, кріпка, робуча дівчина, одного хорошого вечора стрінулася випадково на вулиці з бідним либаком[10] — Германом Ґольдкремером. Вони розговорилися, познайомилися. Герман тоді починав непевним ще кроком іти до багатства; він мав зобов'язання при доставі до цісарського депо і вже близько було йому все втратити, бо не стало йому грошей, щоби довершити все, до чого був зобов'язався. Почувши, що Рифка має зложених трохи грошей на віно[11], він сквапно оженився з нею, підрятував тим віном своє діло і добився великих зисків. Щастя усміхнулося йому, і відтоді вже його не покидало. Багатство плило до його рук, і чим більше нагромаджувалося, тим менші були втрати, тим певніші зиски. Герман увесь віддався тій погоні за багатством; Рифка тепер стала для нього п'ятим колесом у возі; він рідко бував дома, а як коли й завернув, то уникав її чим далі, то більше. І не дармо. Рифка змінилася за ті літа дуже, і змінилася не на користь собі, хоч, певно, без своєї вини. Можна сказати, що Германове багатство заїло її, підточило її моральну істоту. Зроду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, діла, котрим могла би зайнятися. Доки жила в бідності, доти такого діла їй не хибло. Вона служила у багатіїв, заробляла всяко, щоб продержати себе і свою тітку, єдину своячку, що їй осталася після холери. Розуміється, що, звичаєм убогих, вона не одержала ніякого, навіть звичайної, хайдерської освіти. Тяжке життя і праця, звичайно одностайна і механічна, розвинули її силу, її тіло, але зовсім не ткнули її думки. Вона виросла в круглій невідомості і темноті духовій, не мала навіть тої природньої спосібности та „второпности“, яку звичайно стрічаємо у сільських дівчат. Тільки те, що було безпосередньо коло неї, те могла вона зрозуміти, тим могла зайнятися, — поза тим ніщо не розуміла. Такою взяв її Герман.
Любови між ними не було. Правда, зразу молода, здорова природа обоїх притягала одно до другого, — нерозвиті чуття і думки на разі й не бажали нічого більше, крім простої, тілесної розкоші. Та й то цілими днями вони звичайно не видалися, — тим приємнішою була зате стріча вечером. Ім уродилася тоді донька, котра однакож швидко вмерла, здається, через неосторожність самої матері вночі. Тоді ще Ґольдкремери вважалися за бідних: Герман уганяв по цілих днях по місті або по околичних селах, Рифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила і мила, — одним словом, жила робітницею, так як і досі. І це була ще найщасливіша пора її життя замужем. Перша дитина, також здорова і гарна дівчинка, дуже її тішила і також чимало причинювала їй роботи й заходів. Чим більше Рифка робила та запопадала, тим ставала здоровішою та веселішою. Правда, вона сама не знала, що це іменно з праці, і частенько жалувалася перед чоловіком, що не має ніколи й хвилі віддиху, що тратить здоров'я, повторюючи більше звичайні бесіди других жінок, аніж говорячи з власного переконання і з власної потреби.
Нещастя хотіло, щоб ті її бажання аж надто швидко сповнилися. Герман розбагатів, закупив вигідний і обширний дім на бориславськім тракті, найняв прислугу, якої вимагала Рифка, — і їй зразу немов полегшало. Ходила по тих покоях, на котрі недавно ще несміло поглядала з вулиці, — приглядалася образам, меблям, дзеркалам та обоям, порядкувала в кухні, зазирала до спіжарні[12], але швидко пізнала, що все те її ходження і зазирання було непотрібне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку і за найменшу недокладність грозив прогнанням зі служби, — тож при невеличкім господарстві, яке у них велося, не було що боятися окрадування слугами. Найнятий кухар розумівся на вариві далеко ліпше, ніж сама пані, а її ради та розпорядки приймав з чемною насмішкою. Переставляти меблі і перевішувати образи їй швидко навкучилося, — і от тепер то почалася нова, страшна доба її життя. Вона досі не знала, що таке нуда, — тепер нуда просякла її до кости. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сиділа в кухні, балакаючи зі службою, то лежала цілими годинами на софі, то виходила на вулицю і вертала швидко додому, не могучи найти собі ніякого заняття, ніякої роботи, нічого, що піддержувало би в якімнебудь русі її нерви й мозок. Служба супроти неї була мовчазна, знаючи її дразливість за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рідко, та й всюди обходилися з нею дуже холодно. Зрештою всякі відвідини були для неї мукою. Серед нових кіл людей, в котрі так напруго ввело її багатство мужа, вона чулася зовсім чужою, не вміла повернутися, не знала, що говорити, не розуміла ані їх компліментів, ані їдких притиків, а своїми грубими дотепами та простими замітками будила тільки сміх. Швидко вона похопилася, що вона справді стається тільки посміховищем тих людей, і перестала зовсім бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, крім кількох старших жінок. Та й ті незадовго поображувалися за її дразливість та наглі, непогамовані вибухи і перестали бувати. Рифка осталася сама, мучилася і билася, мов звір лісовий, запертий у клітку, і ніяк не розуміла, що це їй такого сталося. Її нерозвита думка не могла ані дійти до причини того стану, ані найти з нього вихід, найти якунебудь діяльність, якенебудь заняття для своєї здорової, кріпкої натури, що, лишена без усякого діла, без усякого живішого інтересу для життя, сама в собі з'їдалась і попеліла, вибухала хіба надмірним, безумним гнівом за леда дрібною причиною. В міру того, як Рифка відвикала від праці, праця ставалася їй чимраз ненависнішою і тяжчою; вона не могла присилувати себе, щоби прочитати хоч одну книжку, хоч перед кількома літами тітка навчила була її трохи читати. Нуда застелювала все перед її очима сірою, непринадною опоною, і вона ставалася чимраз самотніша в світі, опадала чимраз глибше на дно тої пропасти, яку круг неї і під нею викопало багатство її чоловіка, і котрої ані вона, ані її чоловік не вміли заповнити ні сердечною любов'ю, ні розумною духовою працею.
От в такій то порі вродився Рифці син — Ґотліб. Лікарі зразу не обіцювали йому життя. Дитина була хоровита, раз-на-раз кричала та плакала, а слуги в кухні пошіптували собі, що це якесь „відмінчя“. Але Ґотліб не вмер, хоч і не стався здоровішим. Зате матері його хоч на якийсь час світ роз'яснився. Вона цілими днями бігала, кричала, суєтилася коло дитини, і почулася нараз здоровішою, менше дразливою. Нуда пропала. І, рівнобіжно з тим своїм виздоровленням, вона тим сильніше полюбила свого сина, чим той був слабший і докучливіший. Недіспані ночі, ненастанна грижа та захід коло нього, все це робило їй Ґотліба дорожчим, милішим. З часом хлопчина трохи ніби одерз[13], одужав, але зразу вже видно було, що його духові спосібності будуть далеко не блискучі. Він ледве в другім році ймився ходити, а ще в третім році життя лепотів, як шестимісячна дитина. Зате на радість матері почав їсти добре, немов через три перші роки дуже проголоднівся. Животик у нього все був повний і надутий, як бубон, а скоро тільки трохи зголоднів, зараз починав верещати на всю хату. Але чим більше підростав Ґотліб, тим поганші робилися його норови. Він кожному мусів докучити, все псував, що далося зіпсувати, і ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тільки, де міг би чого причепитися. Мати любила його без пам'яти, тряслася над ним і у всім волила його волю. Її нерозвинута голова та довго придавлене чуття не могли вказати їй другої дороги для проявлення материнської любови; вона ніколи й не подумала про розумне виховання дитини, не дбала ні про що, крім того, щоби сповнити кожне її бажання. Слуги боялися малого Ґотліба, як огню, бо він любив ні з цього, ні з того причепитися і або роздерти одежину, похляпати, вдряпнути, вкусити, або, коли цього не міг зробити, починав кричати щосили, на крик прибігала мама, і бідна людина малася тоді ще гірше. Сварка і штовханці, то була ще найменша кара — а то лучалося, що служницю негайно проганяли зі служби. Герман знов не любив сина, вже хоч би тому, що і в ті рідкі дні, коли бував дома, через нього не мав ніколи спокою. Малий Ґотліб зразу боявся батька, але коли кілька разів мати за нього завзято стялася[14] з вітцем і отець уступив, хлопець своїм дитячим нюхом прочув, що й тут йому воля, бо мати оборонить, і почав виступати проти вітця чимраз сміліше. Це лютило Германа, але що жінка у всім потакувала синові і готова була дати собі й око виймити за нього, то він не міг на те ніщо порадити, і це ще підносило його неохоту і до жінки і до сина. Розлад в родині ще збільшився, коли прийшлося дати Ґотліба до школи. Розуміється, що кілька днів перед записом Рифка плакала над своїм сином, немов то його поведуть до різниці; вона розмовляла з ним, немов прощаючись на віки, розповідала йому, які то там гострі люди ті професори, і наперед уже грозила їм, коли котрий поважиться ткнути її золотого синочка; вона наказувала йому, як скоро хто в школі чимнебудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався їй, а вона вже покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Ґотліб, не бувши ще в школі, мав до неї вже таку відразу, немов це якесь пекло, винайдене злими людьми навмисне на те, щоб мучити таких, як він, „золотих синочків“.Зате Герман ударився в другий бік. Він пішов до ректора Василіян, котрі в Дрогобичі держали тоді одиноку головну школу, і просив його давати позір на Ґотліба, щоби вчився і привикав до порядку. Він розповів, що хлопець розпещений мамою і зіпсутий, і просив держати його гостро, не щадити погроз, а навіть кари, і не зважати на те, що може говорити і робити його жінка. Додав навіть, що коли б того було треба, він винайде для Ґотліба окрему квартиру поза домом, щоб усунути його з-під шкідного впливу матері. Отець ректор немало здивувався такою бесідою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Ґотліб не тільки зроду був мало спосібний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отці-професори певно з ніким ще не мали стільки гризоти, що з ним. Щохвилі ученики, товариші Ґотліба, прибігали жалуватися на нього: цьому він роздер книжку, другому підбив око, третьому викинув вікном шапку в манастирський город. Коли хто в коритарях і в клясах робив найбільше крику і стуку, то певно Ґотліб. Коли хто під час науки бурчав або стукотів під лавкою, то також він. Професори зразу не знали, що з ним діяти; вони день-у-день жалувалися ректорові, ректор писав до вітця, а отець відписав коротке слово: бийте. Відтоді посипалися на Ґотліба кари та буки, котрі хоч про око трохи ніби втишили, скрушили його круті норови, але довели його до скритости і завзятої злости і так до решти зіпсували його моральну істоту. Ледве в семи чи восьми літах Ґотліб скінчив чотириклясову нормальну школу і, прибитий морально, нерозвинений духово, з безграничною відразою до науки і злістю до людей, а особливо до вітця, вступив у гімназію. Але тут він в трьох роках не скінчив ще й другої кляси, коли поганий і темний случай з вітцем перервав назавсіди його шкільну науку.
Але хто знає, чи ті літа нещасливої шкільної науки не були тяжчі і нещасливіші для Рифки, ніж для самого Ґотліба. Раз те, що школа на більшу частину дня розлучувала її з сином і через те втручувала її наново в бездонну пропасть бездійства і нуди. А потім і те, що вічні жалі та плачі Ґотліба ще більше лютили і роздразнювали її. Зразу вона, мов ранена львиця, бігала день-у-день до отців Василіян, нарікала на несправедливість і неспосібність учителів, кричала і кляла, аж поки ректор не наганьбив її і не заборонив приходити більше. Опісля задумала була упертися на тім, щоби відобрати Ґотліба від Василіян і дати до якої іншої школи, але швидко роздумала, що іншої школи в Дрогобичі не було, а давати Ґотліба до якого другого міста, між чужих людей, — про те вона й помислити не могла без страху. В тій безвихідній матні вона довгий час билася, мов риба в саку, і не раз цілими днями сиділа на софі, плачучи та думаючи, що ось, може, десь тепер у школі тягнуть її сина, сіпають, покладають на лавку, б'ють, — а тоді вона голосно проклинала і школу, і науку, і чоловіка-ката, котрий навмисне винайшов таку муку для сина і для неї. Ті вибухи чуття ставалися чим далі, тим частіші, і довели її вкінці до ненависти проти всіх людей, до якогось ненастанного роздразнення, готового в кожній хвилі вибухнути дикими прокляттями. Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чимнебудь розривати свою нудь; вона, мов заклята, волочилася по домі, і ніхто з слуг без крайньої потреби не смів показатися їй на очі. Той стан дійшов до крайности, коли Герман два роки тому нараз відвіз Ґотліба до Львова і дав до купця. Рифка зразу дуріла, рвала на собі волосся, бігала по покоях і кричала за сином, — пізніше успокоїлася трохи і довгі місяці сиділа день-у-день мовчки, мов дикий звір у клітці. Самота і пустота круг неї і в ній самій стали ще страшніші, — навіть чоловік боявся приступати до неї і старався цілими днями не бувати дома. І серед усеї тої тьми в серці Рифки горів лиш один огонь, — безумна, сказати б — звіряча любов до Ґотліба. Тепер зависна доля наважилася видерти їй і цю послідню опору, затерти в її серці і цей послідній знак чоловіцтва. Удар трапив Рифку страшенно, і що вона в тій хвилі не зійшла з розуму, це було лиш для того, що не могла дати віри свому нещастю.
По виїзді Германа вона так і застила на своїй софі. Ніякі думки не ворушилися в її голові, тільки сльози плили. Весь світ щез для неї, світло померкло, люди вимерли, — вона чула тільки ским'ячий[15], ненастанний біль у серці.
Нараз вона зірвалася і задрожала цілим тілом. Що це такого? Що за шум, за стук, за говір долетів до неї? Вона заперла в собі дух і прислухувалася. Говір при вході. Голос служниці, котра немов свариться з кимсь, не пускає до покою. Другий голос, різкий і гнівний, стук, немов поваленого до землі чоловіка, тріск дверми, тупіт кроків по покоях, ближче, чимраз ближче…
— Ах, це він, це мій син, це мій Ґотліб! — скрикнула Рифка і кинулася ід дверям, на зустріч. В тій хвилі відчинилися двері, пхнуті сильною рукою, і перед нею став зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.
Рифка мимоволі скрикнула і пручнулася взад. Вуглярчук глядів на неї гнівними, великими очима, з котрих блискала лютість і ненависть.
— А що, пізнаєш мене? — проговорив він різко, і в тій хвилі Рифка, мов безумна, кинулася до нього, почала стискати і цілувати його лице, очі, руки, плачучи і сміючися.
— Так, це таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мій! Коханий мій, ти живий, живий!..
Викрикам не було кінця. Рифка потягла вуглярчука на софу і не випускала з обійм, поки він сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячої служниці, він замкнув двері і, обертаючися до матері, сказав:
— Накажи тій проклятій малпі, нехай собі йде до чорта, бо їй розіб'ю її пустий череп, як мені зараз відси не вступиться.
Рифка, послушна синові, наказала крізь замкнені двері служниці, щоб ішла до кухні і не виходила, аж її закличе, а опісля почала знов обнімати і пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого, замурзаного лиця.
— Мій синочку, — почала вона, — що це з тобою? Що ти зробив?
І вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ця вбога одіж була смертельною раною на його тілі.— Ага, а ви думали, що я так і до смерти буду терпіти у того проклятого купця! — крикнув Ґотліб, тупаючи зі злости ногами і вириваючися з обнять матері. — Ви гадали, що я не посмію мати свою волю! Га!
— Алеж, золото моє, хто так гадав! — скрикнула Рифка. — То хіба той нелюд, твій отець так гадав!
— А ти ні?
— Я? Господи! Синочку, я крови своєї не жалувала би для тебе. Скільки я наговорилася йому…
— А він куди поїхав? — перервав їй Ґотліб.
— Та до Львова, шукати за тобою.
— А, так, — сказав Ґотліб з усміхом вдоволення, — то нехай же собі шукає!
— Але як же ти прибув сюди, любчику?
— Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зі Львова.
— Бідна моя дитиночко! — скрикнула Рифка, — та й ти з ними їхав цілу дорогу! То ти мусив назнатися біди, Господи! Але швидко скинь те паскудство з себе; я кажу принести воду, обмийся, переберися!.. Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд віз тебе назад, ні… нікуди! Скидай, любчику, ту нечисть, скидай, я зараз піду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю…
І вона встала, щоб задзвонити. Але Ґотліб силоміць затримав її.
— Дай спокій, не треба, — сказав він коротко.
— Але чому ж, синочку? Та чень-же так не будеш…
— Ага, ти гадала, — сказав Ґотліб, стаючи перед нею, — що я на те тільки вирвався зі Львова в тих лахах, на те тільки плівся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюди, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клітку, та ще на додаток слухати ваш крик та ваші науки? О, не буде того!
— Алеж синку, — скрикнула, блідіючи і дрижачи з тривоги, Рифка, — що ж ти хочеш робити? Не бійся, тут дома я за тебе стою, ніхто тобі нічого не вдіє!
— Не потребую твого стояння, я собі сам за себе постою!
— Але що ж ти будеш діяти?
— Буду собі жити, як сам захочу, без вашої опіки!
— Господи, та же я не бороню тобі й дома жити, як сам хочеш!
— Ага, не борониш! А нехай но лиш де вийду, забавлюся, зараз питання, плачі, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як він приїде, о, то я виграв би!
Рифку щось немов за серце стисло на ті слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощів, і те почуття навело на неї страх, немов в тій хвилі тратила сина другий раз, і вже назавсіди. Вона недвижно сиділа на софі, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.
— Дай мені грошей, я собі потраплю сам жити на свою руку, — сказав Ґотліб, не зважаючи на її чуття.
— Але де ж ти підеш?
— Тобі нічого до того. Я знаю, що ти зараз сказала би йому, скоро приїде, а він казав би мене жандармами привести.
— Алеж Богом клянуся, що не скажу!— Ну, то й я тобі не скажу. На що маєш знати. Давай гроші!
Рифка встала і отворила бюрко, але грошей у неї не було ніколи багато. В бюрку найшла тільки 50 ринських і подала їх мовчки Ґотлібові.
— Та що тото! — сказав він, обертаючи в руках банкнот. — Жебракові якому даєш, чи що?
— Більше не маю, синочку, подивися сам.
Він зазирнув до бюрка, перерив усе в нім, а, не найшовши більше грошей, сказав:
— Ну, нехай і так. За кілька днів вистарайся більше.
— То прийдеш? — спитала мати радісно.
— Буду видіти. Як його не буде, то прийду, а ні, то пришлю кого. Як покаже від мене знак, то дай йому гроші в запечатаній пачці. Але пам'ятай собі, — і тут Ґотліб грізно зніс перед нею кулаки, — нікому про мене не кажи ані слова!
— Нікому?
— Нікому! І то тобі наказую! Ані йому, ані слугам, нікому! Нехай ніхто в Дрогобичі не знає про мене. Хочу, щоби мені ніхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собі!
— Алеж синочку, тебе тут виділа служниця.
— Та малпа? Скажи, що посланець від кого або що! Кажи, що хочеш, лиш про мене ані слова. А якби він дізнався, що я живий і тут приходжу, або якби хто слідив мене або що, то пам'ятай собі, такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собі на свою руку, та й годі!
— Боже мій! — скрикнула Рифка, заламуючи руки, — доки ж так будеш жити!— Доки мені схочеться!
І з тими словами Ґотліб підійшов до вікна, відчинив його, немов хотячи поглянути в сад, і в одній хвилі скочив вікном надвір. Рифка зірвалася, скрикнула, підбігла до вікна, але Ґотліба вже й сліду не було. Тільки високі лопухи в саді шелевіли, немов щось тихо між собою шепочучи.
В тій хвилі вбігла служниця, бліда і залякана, до покою обіч спальні і почала кричати:
— Пані, пані!
Рифка живо отямилася і відчинила двері.
— Пані, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?
— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонівши, мов грань.
— Та тепер. Мені здавалося, що пані кричали.
— То в твоїй дурній голові кричало, малпо якась! Марш до кухні! Чи я тобі не казала аж тоді приходити, коли тебе закличу?
— Але мені здавалося, що мене пані кличуть? — несміло закинула служниця.
— Марш до кухні, коли тобі кажу, — крикнула Рифка, — і нехай тобі на другий раз не здається нічого, розумієш!..
——————
- ↑ Суб'єкт — торговий службовець.
- ↑ Долів — вниз.
- ↑ Маштарня — маніж.
- ↑ Ходак — чобіт з лика.
- ↑ Гадра — зла, сварлива баба.
- ↑ Розпукнися — розтріснися, лусни.
- ↑ Чень — може.
- ↑ Борше — скоріше.
- ↑ Принципал — завідуючий, хазяїн.
- ↑ Либак — той, що збирає нафту з поверхні води. В Бориславі нафта спливала на воді в маленьких ставках, річках і т. ін.
- ↑ Віно — придане.
- ↑ Спіжарня — чулан
- ↑ Одерз — підріс, набрав сили.
- ↑ Стялася — посперечалася.
- ↑ Ским'ячий — ниючий.