Твори (Франко, 1956–1962)/1/Маніпулянтка/V
| ◀ IV | Твори в 20 томах Том I Маніпулянтка V |
VI ▶ |
|
Було три чверти на другу. Целя в літнім бронзовім пальто і в білім солом'янім капелюсі з широкими крисами і червоно-жовтою кокардою на наголовачі спішила на пошту. Хоч була спека, вона по привичці йшла прудко. Якесь нервове роздразнення видно було в її рухах. Лице її було похилене, уста стиснені і чоло раз за разом морщилося від якихось понурих, невідступних думок.
Дійсно, по тій сцені, яка відбулася між нею і Темницькими при сніданню, вона повзяла незломний намір не показуватися більше в їх їдальні. Немов би вгадуючи ту постанову, доктор Темницький, зустрівши її, коли повертала з лекції з першого поверху, війшов з нею до її світлички (що ж, аджеж цього не могла йому заборонити!) і почав перепрошувати її за батькову нечемність. Треба вибачити старому його балакання. Старість не радість, чоловік з літами мимоволі гіркніє і бачить усе в темніших кольорах, особливо коли це діло нове, до якого він не привик і якого важности не розуміє. Рада не рада мусіла Целя признати йому правду, мусіла запевнити його, що не гнівається; за те в заміну він запевнив, що батько вже більше не позволить собі ні на що подібне в її присутності.
Опісля почав доктор розпитувати її про її життя, про подробиці служби, надії на будуче, проявляючи супокійне, але просте і щире заінтересування. Розмовляли так з півгодини, він сидячи на кріслі при великім столі, а вона край вікна. Двері, що від світлички виходили до кухні, були відчинені, так що видно було, як снувала коло печі Осипова.
Целя, якій зразу стріча з доктором була неприємна, швидко почула себе побідженою і вспокоєною супокійним тоном його розмови, повільними і статочними рухами, щирістю далекою від усякої афектації і тим приязним добродушшям, з яким він оправдував перед нею нетактовний поступок батька, або з яким усміхався, слухаючи її мрій про будуче життя яко стара панна поштмайстриня десь у самотнім домику в глухім провінціяльнім місточку.
Тепер могла йому ліпше придивитися. Не був зовсім такий суворий і страшний, яким їй видався в першій хвилі. В його очах не миготіли ті зловіщі іскорки, що так бентежили й мучили її досі. Був зовсім супокійний, простий, натуральний, а почуття власної сили і певности себе додавало йому в її очах якоїсь надзвичайної принади. Мимоволі насувалась їй думка:
— От як би то могти мандрувати мандрівку життя, опираючися на сильне рам'я такого чоловіка!
Але це бажання далеке було від чутливого забарвлення, що могло би закаламутити супокійну течію їх розмови. Це був висновок чисто логічний, теоретичний, який не зачіпляв її серця і не бентежив крови. Вона знала, що то річ неможлива, і не робила собі ніяких ілюзій.А прецінь обід, на який вона пішла до спільної їдальні на перекір своїй ранішній постанові, знов роздразнив і рознервував її в високій мірі. Правда, старий Темницький цим разом мовчав, а говорив тільки доктор. Розуміється також, що розмова мала зовсім інший характер, ніж попередні, але власне для того вдарила її зовсім з іншого, несподіваного боку, і тим сильніше вражіння зробила на неї.
Ні відси ні відти розпочав доктор річ про свою наречену. Показав Целі пару її листів писаних по-німецьки, відчитав навіть дещо з їх тексту і просив її поради. Бо то жінки на жінках усе ліпше розуміються, ніж мужчини, а отсі листи на його думку вказують на цілковиту незгідність їх характерів, а в його нареченої на недостачу любови до нього і навіть недостачу простої делікатности, поверховий спосіб мислення, егоїзм і інші подібні злі прикмети. Бідна Целя пріла при тій розмові, бо тексту листів, писаних у значній части віденським діялектом, не могла добре зрозуміти, а ті уривки, які зрозуміла, видались їй дуже банальними і нічого не значучими. Приглядалася тільки характерові письма, але й він був невиразний, не то жіночий, не то мужеський. Тож очевидна річ, що ніякого свого суду про ті листи та їх авторку не могла висловити. Зрештою доктор не дуже й налягав на це. Бачилося, що ті листи були для нього тільки притокою для висловлення перед Целіною своїх поглядів на любов і на родинне життя. Гармонія характерів, темпераментів, симпатій, ось що головна річ. Про маєток йому байдуже, маєток він має в голові й руках. Волить розірвати ті вузли, в які й так його, майже без його волі, вплутано. На ухо признався Целі, що його наречена молодша від нього тільки двома роками, а для панночки це вік дуже вже поважний. Впрочім разить його в його нареченої брак усякої думки про життя, його задачі й обов'язки. Жінка, яка ні про що не думає крім строїв й розривок, яка не здужає стояти сама на власних ногах, жити в разі потреби власним промислом і власною працею, така жінка в наших часах і в родиннім життю не сповнить свого призначення. Бо яке ж вона виховання зуміє дати своїм дітям? Яким способом зможе піддержати мужа в хвилях сумніву і знесилля? А маєток, хоч би й найбільший, нікого не забезпечить ані від сумнівів, гризот і знесилля, ані навіть від матеріяльної нужди.
Слова плили в доктора гладко, плавно, мов журкотячий потік, а кожне слово з дивним якимось нагоном[2] влучало в груди бідної дівчини. Що це таке було в них, що так бентежило і тривожило її, але заразом прошибало якоюсь радісною дрожжю? Аджеж нічого тут не говорено під її адресом, а особа, що дала причину до тих звірювань, була їй зовсім чужа і незнайома!..
Правда, доктор висловляв ясно і докладно багато таких думок, до яких і вона сама дійшла дорогою досвіду і власної мізкової праці, але чому ж то ті думки, висловлювані його устами, були в її очах такі нові, принадні й цінні, вилітали перед її розумовим зором мов яркі, огнисті ракети? Кільки разів доктор немов ненавмисно діткнув — що правда, дуже делікатно — таких річей, які частенько бували предметом її таємних мрій і тихих, майже несвідомих, бажань, — і при кожнім такім натяку Целя чула, немов дотик павутини, чула, як якась електрична іскра пробігала по цілім її тілі.
Тим то й не диво, що через увесь час обіду під впливом тих докторських розмов і признань Целя сиділа мов причарована, раз паленіючи, то знов блідніючи, і тільки часом, з очевидним зусиллям, для чемности здобувалася на якесь слово. Їла мало, а за те випила кілька склянок води, поясняючи це спекою. Говорячи, доктор не глядів на неї, як коли би знав, що вираз його очей чинить на неї пригнобляюче вражіння. Але власне те, що не дивився на неї, додавало його словам більше сили й суцільности. Не вважаючи на незворушний спокій і суху на вид теоретичність докторського дискурсу, Целя кілька разів вибухала сміхом при його словах, а раз при якійсь зовсім загальній фразі почула, що її очі починають підбігати слізьми — і швидко відвернулася в інший бік.
— Тьфу, то якийсь чорт у людській подобі! — шепнула Целя, стрепенувшись уся, коли вибігла на вулицю і почулася нарешті свобідною від магнетичного впливу тієї розмови. Бігла швидко, прямуючи до пошти, хоч мала часу ще чверть години. Розбурхані хвилі чуття, бажань і ідей, що клекотіли в її нутрі, домагалися живого фізичного руху для привернення рівноваги. Але ті розбурхані хвилі не чинили їй цим разом жадної прикрости — навпаки. Бачилось їй, що бродить посеред непрозорих туманів теплої і рожево забарвленої мли, серед якої треба було віддихати глибоко, повними грудьми, і що перебродивши її, побачить зараз якісь нові, широкі і чудово прекрасні горизонти, про які тепер не має ще ніякого поняття.
Дорогою, силкувалася впорядкувати свої думки, зупинити їх на чімось однім, виразнім і близькім, і дивним способом вони зупинилися на нареченій доктора Темницького. І то так якось мимоволі, немов би ця наречена сама виплила з-посеред тої рожевої мли. Целя так і бачила її духовими очима — стару, погану німкеню, з рудим волоссям і вилинялими, глупими очима, суху і нестерпно горду на свої маєтки. Бачила, як вона своїми кістлявими руками обіймає доктора за шию, як впивається в його уста своїми широкими, безкровними губами, чула навіть її голос, повний пересадних пестощів, а притім немилосерно пискливий: «Mein Liebchen!»[3] І Целі зробилося чогось дуже жаль. Не жаль їй було спеціяльно доктора, бо що він для неї? Але жаль тої суми живих сил, розуму, супокою і щастя, що мусіла бути змарнована через це подружжя. І по що? В якій цілі? Що йому з її маєтку, якого він не потребує? І що власне винен йому рідний край, що для такого «щастя» хоче його покинути? Ні, таке подружжя з боку доктора було би безумством, гріхом і свідоцтвом про брак патріотизму!
Так роздумуючи Целя й не спостереглася, коли була вже близько поштового будинку. Аж на скруті вулиці, що вела до пошти, вона машинально зупинилася. Від швидкого ходу в грудях їй захопило, чоло покрилося потом. Мусила спочити, і мимоволі очі її зупинилися на афішах, якими обліплений був наріжник камениці. Сіра стіна, покрита різнобарвними шматами паперу, наклеюваними день-у-день, здираними безладно, виглядала як паяц. А прецінь скільки ж то глибоких драм скривали в собі не раз ті сорокаті паперові лахмани! Скільки праці, сліз і гризоти невидимо плило поза ними! Ось довгий а вузький, огнисто червоний пояс, здається, викрикає на все горло: «Горівка[4] потаніла! Де? У Вільгельма Адама!» А там знов у кутку майже під ринвою скромно тулиться надряпане на чвертці паперу невправною жіночою рукою: «Stancia kontem zaraz do wynajencia»[5].I думка Целі, втомлена довгою мандрівкою в однім напрямі, зі свіжою силою летить кудись інде, на вбоге піддашшя або в темні сутерени[6], де якась бідна прачка або послугачка щоденною важкою працею здобуває собі кусник чорного хліба, мусить числитися з кожною латочкою, а тепер нараз за приходом гарячої пори, коли панство починає роз'їзджатися на ферії[7] або до купелів, бачить недобори в своїм бюджеті і бажає надолужити болючу страту бодай жертвою з власного спокою і власної вигоди, винаняти половину своєї малої, тихої комірчини, і з дрожжю непевности, з молитвою на устах чекає день по дневі, «кого їй Пан Біг пришле».
Але нараз думка Целі урвалася, завмерла, мов знесилена морозом пташина паде серед лету. Її широко отворені очі недвижно зупинилися на посмертній афіші, що, бачилось, скакала перед нею своїми грубими літерами, яким тісно і невигідно було в широкій, чорній обвідці! На полуотворених устах Целіни завмер окрик здивування і перестраху.
«Ольга Невірська, ц. к.[8] поштова маніпулянтка, по короткій але тяжкій недузі вмерла сьогодня рано в двадцятій весні життя. Погріб відбудеться 14 с. м. Безутішна в жалю мати запрошує всіх кревних і знайомих на цей сумний обряд».
Целя вже другий і третій раз перечитувала ці слова, що мов градові зерна падали в її серце, не в'яжучися в ніяку живу цілість, у ніяке ясне почуття. Ольга Невірська, її найліпша приятелька, по короткій але тяжкій недузі… що це значиться? Аджеж Ольга позавчора ще була на службі, здоровісінька, хоч сумна і задумана як звичайно! Коли Целя прийшла, щоб переняти від неї свою чергову службу, Ольга кинулась їй на шию і почала цілувати її, сміючися голосно. А коли Целя запитала її, чого так тішиться, відповіла, що дістала від дирекції відпустку і виїде на село на цілі дві неділі. «Ах, яка я… буду… щаслива! А ти, бідна Целінко, лишишся тут! Навідуйся часом до моєї мами, добре?» І сльози закрутилися в її прегарних оченятах, і знов почала стискати і цілувати Целіну, аж пані Грозицька гострим тоном упімнула їх обі, що тут урядове бюро, а не пансіонат. То було ще позавчора в полудне, а сьогодня! Сьогодня Ольга вмерла!
— Боже коханий! Що це їй сталося? Що це може значити? — скрикнула Целя, і немов не довіряючи власним очам усе ще вдивлювалася в афішу. Але афіша не давала ніякої відповіді на її питання, і своєю мертвою, труп'ячою фізіономією повторяла все одно й те саме.
— «Безутішна в жалю мати» — в нестямі повторяла Целя, все ще не можучи дійти до ладу зі своїми думками. — Бідна мати! Що вона тепер почне!…
І в її уяві мов жива стала Ольжина мати, добродушна, надзвичайно рухлива і привітлива бабуся з приємними обрисами лиця, на якім заховалися ще сліди колишньої красоти, а довгий вік виписав свідоцтво працьовитого, для інших присвяченого життя, не закаламученого ніколи ніякими сумнівами, внутрішнім роздвоєнням ані гризотою сумління. Не вважаючи на зморшки і сиве волосся, лице цеї бабусі завсіди додавало Целі якоїсь відради, свіжости і сили, скільки разів, відвідуючи Ольгу, мала нагоду пробути кілька годин у її товаристві.
— Побігти б до неї! Потішити стареньку, розпитати, що таке сталося! — мигнула думка в Целіній голові, і вона випростувалась і піднесла чоло, як коли би почуття товариського і чисто людського обов'язку від разу подвоїло її сили і зробило лад у її розбурханім нутрі.
В тій хвилі з ратуша залунав голос дзвона, що власне бив другу годину.
— Мій Боже! Не час уже! Служба проволоки не терпить! — в розпуці скрикнула Целя і поспішним кроком подалася до пошти, боячись, щоб і так уже не зустріли її понурі погляди і закиди пунктуальної, як машина, пані Грозицької, яка певно вже добрих десять мінут сидить коло свойого бюрка.
— От нещастя! — повторяла Целя цілу дорогу. — Бідна, бідна Ольга! Нещасна мати! І що там таке сталося? Аджеж Ольга була здорова, хоч останніми часами дуже якось помарніла. Боже мій, Боже, ось яке то воно наше життя!
І поспішним кроком війшла в браму поштового будинку, а потім звернула зараз на ліво до канцелярії, де надавано рекомендовані листи і відбирано листи poste restante. При цих останніх була її служба.
——————