Твори (Франко, 1956–1962)/1/Маніпулянтка/IV
| ◀ III | Твори в 20 томах Том I Маніпулянтка IV |
V ▶ |
|
— Прошу паннунці на снідання! — сказала стара Осипова, відхиляючи двері світлички. Целя стрепенулася на її голос, але зараз же вспокоїлась, потрясла головою, а озирнувшися в дзеркалі і поправивши червону оксамитну стьонжечку[1], якою зграбно перев'язала поперек тім'я своє коротке волосся, пішла до їдальні.
Панство Темницькі сиділи вже при столі а властиво сиділи оба панове, а стара Темницька наливала каву, раз-у-раз порушуючи зв'ялими губами, немов вела якісь ненастанні розговори, чутні тільки для її глухих вух, з якимись невидимими сусідами. Впрочім при столі старенька відзивалася дуже рідко і сиділа, вперши очі в якийсь один предмет, немов би не бачила нічого більше довкола. Целя дуже її жалувала, старалася услугувати їй при столі, розмовляти з нею знаками. Але старенька зразу чула себе якоюсь сконфуженою тими непривичними для неї об'явами чемности і співчуття. Віддавна привикла вона до того, що її найближчі цілковито ігнорували її і вважали немов якимось бездушним предметом, то й не диво, що зразу навіть з підозрінням почала було поглядати на Целю, думаючи, що молода дівчина хоче здобути собі її ласку для якихось своїх цілей. Але переконавшися, що Целіна зовсім далека від якихбудь своєкорисних замислів, старенька помалу привикла до оказуваних їй чемностей і приймала їх якось апатично, нічим не показуючи, що вони справляють їй приємність. Але й ця апатія ні крихти не змінила поступування Целіни, теплого і сердечного, не ослабила її співчуття до нещасної старої жінки, при життю ще здеградованої між старе дрантя.
— А, ось і вона, наша маніпулянтка! — скликнув весело старий Темницький. — Вітаємо паню. Як же там пані спалося? Що там гарненького снилося?
Тим часом доктор устав мовчки з крісла, наблизився до неї і буркнув:
— Добрий день пані!
Целя звичайно подавала йому руку, яку він стискав по товариськи. Але сьогодні доктор уклонившися, прудко підніс її руку до уст і поцілував. Целя почула гарячий дотик його уст і шарпнула руку як опарена, при чім густий рум'янець залив її лице аж по вуха. А доктор, мов і зовсім нічого не бувало, спокійно обернувся і сів на своїм місці.
Целя була до глибини збентежена, тож не сіла, але почала крутитися коло пані Темницької, немов би то помагаючи їй щось при наливанню кави, а властиво стараючися заспокоїти свою неспокійну кров.
— Що ж то панна еманципантка не ласкава навіть відповісти на привітання старого? — балакав дальше жартівливим тоном пан Темницький. — А правда, правда, старий повинен знати, що молоді панночки, а ще до того ті з нового, вченого, самостійного покоління, мають свої окремі правила, свій окремий спосіб життя, і волять завсігди відповідати молодим паничам, ніж старим панищам.
— Але ж таточку! — Целя перенесла той інтимний титул на пана Темницького зі свого покійного дідуся, — яка ж із мене еманципантка!
— Ну, ну, ну, нібито ми старі вже такі дурні і нічого не розуміємо! Коротке волоссячко, синенькі панчошечки, служба в канцелярії, самостійне життя… степ широкий, світ отвертий… alleinstehende junge Dame[2], і там далі і там далі…
— А коли то таточко бачив у мене сині панчошки? — відповіла Целя, силкуючися повернути все в жарт, хоч із тону цілого цего балакання віяло на неї якоюсь душною і неприємною атмосферою.
— Ха, ха, ха! — сміявся пан Темницький, коли тим часом доктор похилившися над своєю філіжанкою, помалу, систематично пив каву. — Ха, ха, ха! Я певнісінький, що панна Целя і тепер має на собі сині панчошки! Що, не вгадав? Ану, нехай пані нас переконає, що це неправда! Прошу!
— Ай, ай, ай, який же то таточко сьогодні дотепний! — сказала іронічно Целя, киваючи головою і беручися до снідання. Тим часом пан Темницький уже скінчив свою каву, і обтерши собі уста і опершися ліктем о стіл, не зводив ока з Целі, стараючися підхопити кожний її рух, кожний позирк.
— Го, го, го! — балакав він невтомно, — панни савантки, обсервантки, маніпулянтки і еманципантки, нове покоління, рівноуправнення з мужчинами, життя на власну руку, здобування будучини, а якже, а якже! Хто би вас ближче не знав, той би вас замісць святих купив. Але нас, старих горобців, на це не зловите. Вже ми що знаємо, те знаємо. Знаємо, що жінка — все жінка. Не один дурник думає собі: а це новий тип, це жінка самостійна, майстриня своєї долі, жиє власною працею! А він і не знає, що тій майстрині зовсім чого іншого хочеться. Все мода, та й годі! Була мода на криноліни, потім на пуфи, потім на капелюшики з пташками, потім на тюрнюри, настала мода і на емансипацію, на рівноуправнення, здобування будучини власною працею. А то все зовсім одна і та сама праця: і криноліни, і пуфи, і тюрнюри, і еманципація! Все має тільки одну мету: здобувати серця мужчин, полювати на мужів, уловляти вселенную з вусами!
— Але прецінь таточко не заперечить, — заговорила звільна Целя, якій це балакання відбирало всякий апетит, але пан Темницький не дав їй скінчити.
— Заперечу, дитя моє, всему заперечу, бо знаю, яке то в світі по людях ходить. Нехай тільки паннунця вислухає слів старого! Старий на вітер не говорить.
— Але ж татку, — озвався доктор знуджений також цим балаканням, — що це татко обібрав собі за тему до розмови!
(Нібито татко колибудь говорив про інші теми!)
— Тема, мій сину, така добра, як і всяка інша. Бо то бачиш, які сьогодні часи пішли? Часи вистав, плякатів, реклями. Хто має який товар, яку особливість, яку цінну річ, зараз її на показ дає, в газетах інсерує[3], по вулицях афішує, на всі чотири роги світу витрублює і вибубнює. Що, хіба неправда?
Доктор і Целя слухали тої інтродукції мовчки, не знаючи, до чого вона йде.
— А видите, що старий не бреше! — сказав, усміхаючися «таточко». — Тож бо то й є, що не завадить часом послухати старого. Ну, а тепер прошу собі представити таку панночку, яку доля скривдила на маєтку. В неї здоровля, сяке-таке личко, брівки, очка, охота до життя і вживання, радо би те бідацтво і між людей показатися, а тут обставини на припоні держать, дома біднота та тіснота, до порядного товариства двері позамикані… Що робити? Те, що мається цінного й гарного: личко, очка, брівки, волоссячко, ручки (пан Темницький вичислював це все з якимось особливим притиском, моргаючи то в сторону Целі, то в сторону доктора і прижмурюючи очі, мов кіт на сонці), все це можна показати народові хіба раз на тиждень у церкві. Цього замало! І ось таке бідне сотворіння подається на практикантку, телеграфістку, телефоністку, одним словом, дебудь на публічну службу, де би могло сидіти на видноці у всіх, ніби на виставі за склом. Хто хоче, може прийти і оглядати, може навіть попросити її встати і пройтися. «Прошу пані, чи нема для мене листу poste restante?» «На який адрес»? «AZ4». І наша емансипантка встає і йде до полиць з листами. А тут А — перша буква в азбуці, то й перескринок її стоїть у найвисшій полиці. Отже бідне сотворіння бере крісло, приставляє, і з цілою урядовою повагою, а заразом з цілою дівочою грацією вилазить на крісло, стає на пальчиках, і шукає, шукає, шукає в горішній полиці так довго, доки цікавий гість не оглянув докладно і ніжок, і талійки, і ручок, і шийки, і всього, про що йому ходило. «Ні, прошу пана, нема нічого!» «Дякую пані і перепрошую!» А за хвилю другий так само питає, потім третій, четвертий, і так далі. Чи-ж то не життя? На щастя маємо ще державу, що навіть платить за подібну комедію. А я свято переконаний, що коли б отворено два рази стільки посад в такім роді і коли би не тільки не плачено за службу, але вимагано ще вступної такси, то і в такім разі від кандидаток не було би відбою.
— Чудесно нас пан відмалював, нема що казати! — скликнула Целя.
— А чи неправду говорю?
— Розуміється, що неправду! — з нервовим притиском відмовила Целя.
— Що? — скрикнув Темницький, — пані смієте казати, що неправду?
— А вжеж, що неправду! Аджеж пан на моїм власнім прикладі міг би переконатися, що воно так не є. Аджеж пан сам признає, що мені зовсім не про те ходить, щоб афішуватися, але щоб чесно заробити на кусник хліба.
— Ну, ну, панно Целіно, аджеж я не про вас говорив! — відказав старий, жартовливо прижмурюючи очі. — Аджеж ви у всім виємок, у всім, у всім не подібні до інших! Хо-о-ч — те «о» тягнув він якимось співучим голосом, перехиливши при тім голову на лівий бік, як співаючий канарок, — коли би так прийшлося признати святу правду, то я сказав би, що й у вас воно не без закарлючки.
— Без якої закарлючки?
— Не думаю перед панею з усього толкуватися, але що знаю, те знаю.
— Коли пан кидає на мене підозріння, то повинен пан витолкуватися, бо інакше мушу таке поступовання назвати… назвати…
Духу не стало їй у грудях. В очах пекло щось ніби здавлювані сльози, що силоміць тиснулися бризнути. Але здержувала себе і заховувала спокійний вид, головно для того, бо чула вліплені в себе прошибаючі очі доктора.
— Прошу пані не називати ніяк, — сказав добродушно всміхаючися пан Темницький. — Мене пані словами не заженете в вершу. Нехай пані радше скажуть нам, що то за панич стирчав тут сьогодня на вулиці перед нашими вікнами і що то за шматочки паперу кинули йому пані на голову?
Він сказав це з такою певністю і з таким супокоєм, що можна було думати, що знає далеко більше, ніж висловлює, і хапає тільки для прикладу перший-ліпший факт, який йому наскочив на пам'ять.
Целя поблідла при тих словах.
— Пане, — скрикнула встаючи з-за столу, — таке питання свідчить про низький спосіб мислення.
— Але ж татку, як можете в подібний спосіб забуватися! — поспішно докинув доктор, бачучи, що Целя поспішає до дверей.
Целя вийшла напруго, не оглядаючись, і впала лицем на подушку в своїй світличці. Збиралось їй на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справді образитися. Боліли її тільки цинічні шпигання взагалі на жінок, що шукають власного зарібку, та рівночасно тішило її потрохи й те, що доктор у тім питанню станув ніби по її стороні. Сама не знала, чому цей, хоч і дуже слабенький вираз співчуття, справив їй якусь полегкість. Успокоївшися трохи, встала і пішла на лекцію.
— Але татку, — сказав по виході Целі доктор, закурюючи цигарку, — справді не розумію, що маю думати…
— Про що?
— Досі вважав я тата чоловіком, який ніколи не забуває про форми товариської чемности.
— Ну, ну, ну, пан син починає моралізувати батька! — скрикнув Темницький, живо кидаючися на кріслі. — Нехай тільки пан син покине ту ролю, бо вона йому дуже не до лиця!
— Ні, татку, — сказав доктор з непохитним супокоєм, — я справді не пізнаю вас. Тратите власть над собою. Починаєте бачити те, чого нема. Мені й не снилося моралізувати, але бачиться, що сама делікатність вимагає, щоби татко поводився з нею прилично.
— А коли я маю в тім свою ціль, щоби власне так із нею поводитися?
— Свою ціль? — спровола повторив доктор. — А то яку?
— Це вже моя річ. Я прецінь тебе не питаюся, яку ти маєш ціль услугуючи їй при обіді, потакуючи її словам, не зводячи з неї очей і цілуючи її руки.
— Яку… я… маю… ціль? Що це таткові сниться? Яку ж таку ціль можу мати?
— Це мене не обходить. Май собі яку хочеш, але позволь і мені мати свою. Впрочім хто знає — додав старий насмішливо прижмурюючи очі і колишучися в кріслі — чи остаточно наші стежки не зійдуться докупи? Хто знає, чи те, що ти називаєш браком чемности, не буде найліпшим твоїм союзником?
Доктор з зачудуванням вліпив зір у батька. Починав пізнавати його з такого боку, якого досі й не догадувався, з боку більш анімального[4] ніж людського. Йовіяльний усміх, що світився на устах цего чоловіка, в його очах приняв нараз якийсь поганий, цинічний відтінок, хоч подібний усміх на устах інших людей не разив його зовсім. Але це був його батько! Вся та коротенька розмова зробила на нього дуже прикре вражіння, хоч і сам він не вмів собі докладно вияснити, що власне було в ній такого прикрого. Про те хотів звернути річ на іншу тему.
— Але признасть татко, що той концепт з чоловіком, який буцім то стирчав під вікнами і з паперовими свистками[5], киданими на нього, був не дуже то щасливий.
— Концепт? Що це ти говориш! Аджеж це чистісінька правда! Сам я це бачив і не від сьогодні бачу того зітхаючого Адоніса. Ха, ха, ха! Як би ти побачив, що це за Адоніс! Чистий орангутан. А наша панна еманципантка, бачиться, зовсім таки до нього прихильна.
— Ну, що це татко говорить! — скрикнув доктор диву даючись.
— Говорю, що знаю. Обсервую його й її. Переписуються, видаються на вулиці, а може й ще дебудь. Напевно не знаю, але маю підозріння, маю певні вказівки і сліди… Одним словом, прошу пана доктора, не кожна тота весталька, що в довгій сукні ходить.
— Це стара річ, — сказав доктор, поборюючи своє збентеження. — Але знов я не припускав…
— Доктор… і не припускав! — скрикнув пан Темницький. — Ха, ха, ха! Але ж пане докторе, припущення… це перший крок до правди! Чи як там ваша наука говорить, га?
Замість відповіди доктор подав батькові свою широку долоню. Оба ті чесні чоловічки порозумілися цілковито.
——————