Твори (Франко, 1924–1929)/29-1/Том Кворц
| ◀ Марк Твайн. Страховища німецької мови | Твори в 30 томах Том XXIX. Книга 1 Із студій і нарисів (Марк Твайн) Том Кворц |
Марк Твайн. Синя сойка ▶ |
|
В однім відлюднім закутку Каліфорнії познайомився я з Діком Бекером. Це був рудокоп, що вісімнадцять літ зносив нужденне життя, повне невигід і розчаровань. Поважний, простодушний чолов'яга, він мав сорок шість літ, був сірий як щур, ледве трохи письменний, у невідповідній до його росту, глиною захляпаній, одежі. Але його серце, це було коштовніше золото від усього, що він на своїм віці вигріб своєю лопатою, чистіший метал від усякого, який колинебудь викопувано й вибивано на монету.
Коли тільки Бекер не мав щастя і був трохи знеохочений, починав жалувати страти чудової кицьки, яка вперед була його власністю. Коли говорив про її дивну мудрість, то, видно було по його лиці, внутрі свойого серця був переконаний, що вона мусіла бути наділена людськими — а може навіть надлюдськими прикметами.
Раз почав він у моїй присутности говорити про цю звірюку.
— Вісім літ — мовив — мав я тут кицьку, — оця певно була б зацікавила вас. Називалася Том Кворц (по нашому б сказати Хома Кремінь), була велика й сіра; це був властиво коцур і мав стільки здорового людського розуму, як перший ліпший із нас у таборі. Почуття своєї гідности було у Тома також надзвичайне; навіть губернаторові Каліфорнії не був би він дозволив зайти з собою в надто близьку компанію. Щура не зловив жодного, від коли жив, — певно, був зависокий для такого заняття. Одинока справа, якою цікавився, це було рудокопство. На копанню золота розумівся він ліпше, ніж хтонебудь у світі; це знання по просту було йому вроджене; знав усе, що належить до праці на золотих полях, неможна йому було тут сказати нічого нового. Коли ми з Джімом перешукували оці гори, то він порпав і собі ж за нами і не раз драпцював по кілька миль нам услід. Про ґрунт мав вироблений суд пречудовий, де що можна подибати. Їй-богу, нічого подібного мені не траплялося бачити. Коли ми починали роботу, то він тільки кинув оком довкола себе; скоро йому не подобалися прикмети, глипне, було, на нас з таким виразом, мов би хотів сказати: „Ну, голубчики, вибачайте, це не для мене!“ І задере вам носа вгору та й гайда додому, не мовлячи ані слова. Коли ж місце було йому довподоби, то держав себе спокійно, поки ми не виполоскали першої шуфлі; тоді підлазив близько до нас, а коли побачив шість або сім зерен золота, то вже був задоволений. Тоді лягав собі на наших загортках і фукав, як парова машина, а коли ми докопалися багатшої верстви, то зривався, як блискавка, і давай оглядати її.
— Та ось настав час, коли все, що жило, завзялося шукати золота не в глині, а в кремені. Всі довбали й висаджували порохом, замість копати ями; кожний волів вертіти штольню, замість порпатись наверх землі. Джім не давав мені спокою і ми взялись також шукати руди в кремені. Коли ми почали забудовувати штольню, мій Том Кворц витріщив очі, що це до дідька ми задумали? Таке рудокопство було для нього чимсь нечуваним; він зовсім збився з пантелику й не міг зрозуміти цього. Але я би заложився, що мій конур знав добре, до чого воно йдеться, тільки мабуть уважав нашу роботу найбільшою дурницею. Це вже так: новомодних звичаїв він не міг зносити й від старих привичок годі було відвести його. Тільки помаленьку перепросився Том Кворц потрохи з новим способом праці, хоч ніколи не міг зрозуміти того, пощо ми раз-у-раз лазимо до тієї штольні, а ніколи не виносимо з неї нічого порядного. Вкінці завітав і сам у спід, щоб попробувати, чи не вияснить собі цього діла. Але дивлячись на нас, він тільки баламутився, розсердився і спротивив собі ввесь інтерес тим більше, що знав добре, що наші видатки зростали раз-у-раз, а заробітку не прибувало ані центу. От тим то він поклався на мішок з порохом у куті, звинувся в обарінок і заснув.
— Одного дня наскочили ми в шахті на такий твердий кремінь, що мусіли розсадити його порохом; це була перша наша проба, від коли Том Кворц народився на світ. Ми запалили льонт, вилізли з ями й відбігли, може, з на п'ятдесят метрів а про кота, що спав собі смачно на мішку від пороху, забули навіки. Минула хвилина часу, аж бачимо, з ями бухає бовдур густого диму, потім розлягся страшенний лускіт, і може з чотири мільйони сотнарів каміння, глини, диму й обломків вилетіло на які дві милі в повітря. І, їй же богу мойому, серед усієї тієї сутолоки полетів ка̀рбульци наш старий Том Кворц і собі ж угору, фукаючи, чихаючи та простягаючи пазурі, мов скажений, щоб учепитися за щонебудь, але це не здалось йому ані же нінащо!
— Минуло може три хвилини, а Тома не було ні слуху, ні духу. Потім нараз посипалося згори каміння і всяке сміття, і впав також коцур, може на десять стіп від місця, де ми стояли. Ну, цей виглядав гарно! Нужденнішого сотворіння не бачив я, відколи живу! Одно вухо задерте на голову, хвіст настовбурчений угору, вуса обсмалені, все тіло зачорнене порохом і димом і обліплене глиною та пилякою. Ми витріщили на нього очі й не могли сказати ані слова — бо нащо здались би тепер усякі перепросини? Том Кворц зирнув сам на себе з невимовним обридженням, а потім глипнув на нас, немов хотів сказати: „Ну, вам здається, що то така велика мудрість зробити збитка бідному котові, що не розуміється на новомоднім гірництві, — але я дивлюсь на це діло з іншого становища“. І Том обернувся до нас хвостом і помашерував додому, не сказавши ані одного слова. Така вже була його вдача.
— І вірте мені або ні, — відтоді не було на світі кота більше вороже настроєного супроти експльоатації кременю, як він. Коли, нарешті, він знов почав із нами пускатися до штольні, то всі ми чудувалися його розумові. Справді було диво! Скоро тільки ми набили діру порохом і запалили льонт, то він, було, глипне на нас, немов би хотів сказати: „Поручаюсь сердечно, мої панове!“ — і в одній хвилині чкурне з ями й видрапається на дерево, як мога найвище. Що я кажу: розум! Це зовсім не віддає всього! Це було правдиве відхнення!
— А знаєте, пане Бекер, — сказав я. — Коли поставити себе на становище того коцура, то його упередження видається зовсім зрозумілим. Чи ви ніколи не пробували вилічити його з нього?— Та де там! Ні, коли Том Кворц раз узяв собі що до голови, то вже не було такої довбні, щоб йому вибити це з неї. Ви могли його бог зна скільки разів висадити в повітря, але від тої проклятої ворожнечі супроти експльоатації кременю ви не відвели б його нізащо в світі. І віддаючи це проречисте свідоцтво постійності принципів у свойого старого приятеля, Дік Бекер увесь так і сяяв любов'ю та гордощами. Цього його виразу я не забуду ніколи.