Твори (Франко, 1924–1929)/29-1/Про Притчу

Твори в 30 томах
Том XXIX. Книга 1

Іван Франко
Із оповідань (Мультатулі)
Про Притчу
• Інші версії цієї роботи див. Про Притчу Харків – Київ: «Рух», «Книгоспілка», 1929
Про Притчу
 

Я знаю одну модистку, що мала ненатуральну дитину. Кажу „ненатуральну“ задля чести тої модистки, що була заміжня. Зараз скажу вам також ім'я батька.

Добра жіночка дуже любила свою дитину й одягала її, як уміла, найгарніше. Тут стяжечка, там стяжечка. Раз простенько, потім знов різнобарвно. Не було більшої розкоші для матері, як займатися пристроюванням дитинки.

І хоч дехто інколи міг сказати: ця краска занадто червона, або занадто жовта, або занадто млява… цей брижик занадто широкий, цей серпанок занадто густий… хоч дехто міг нарікати на брак смаку або зручности… то нікому й у думці не було винуватити матір у браку любови до дитинки.

Ця мати звалася Притча.

А батько звався Поет.

А дитина, яку мати так любила пристроювати, звалася Правда.

Раз показала мати свою дитину й питала очима:

— Як тобі подобається моя дитина, мій скарб, моє все? Глянь лише на цей колір!

— Еге, жовтий колір гарний.

— Жовтий!.. Це личко жовте? Але ж воно рожеве! Жовте?

— Я говорив про кафтаничок.


І знов вона показала свою дитину й питала очима:

— Як тобі подобається моя дитина, мій скарб, моє все? Чудова, не правда? Глянь, яке біле… і яке червоне… і яке… мов мармур…

— Забагато крохмалю.

— Забагато крохмалю в рученьках моєї дитини?

— Я говорив про сорочечку.


І знов дбайлива мати показала свою дитину й питала очима:

— Як тобі подобається моя дитина, мій скарб, моє все? Глянь на оці форми… це заокруглення… ці лінії!

— Закороткий станик.

— Закороткий станик у моєї дитини?

— Я говорив про одежинку.

Тоді мати розсердилася. Засмутило її, що ніхто не бачив дитини. Вона радо строїла своє кохання, але це боліло її, що за строєм ніхто не бачив дитини.


Біль робить несправедливим. Притча нагнівалася на Поета, хоч цей був невинен. Вона розвелася з ним і прибрала назад своє дівоче ім'я Амелея.[1] Вона поскидала з дитини всі фалшиві строї, що відвертали увагу від неї. Потім показувала різним людям свою дитину й питала очима:

— Як тобі подобається моя дитина, мій скарб, моє все?

Один із многих сказав:

— Непристойна.

А інші не сказали нічого, вони не зрозуміли матері й не бачили дитини. Це затурбувало Амелею. Вона поєдналася з Поетом, що пристав на це з дорогої душі. Вона знов назвалася Притчею й одягла свою дитину як уперед.

— Ах, мовила вона, — нехай бачать хоч одежинку й оці гарненькі стяжечки та вирізочки! Може нарешті зверне хтось увагу й на мою дитину й побачить, що вона краще від одежі.

——————

  1. По-грецьки — безжурність, байдужність, дословно — неприкритість.