Твори (Стефаник, 1942)/Святий вечір
| ◀ Засідання | Твори Святий вечір |
Лесева фамілія ▶ |
|
СВЯТИЙ ВЕЧІР
Синя, як пуп, сиділа на печі посеред купи дрантя і безупину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.
— А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імут. Сидіт на печи, обтулюйтеси в лахмітє, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти та в'єнут, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб та й горівки крішку та й білу дранку, та обійдіт собі свєта по-Божому. А може ще люде вам шо внесут. Та й головов у стіни не бийте, бо нічого з них не віб'єте.
— Коли-ж бо я, сину, кількому морозови і такі студени не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б'ю, бо би-м на місци задеревіла, як би-м не била.
— А ноги ніц не стухают?
— Ноги, синку, як коновки, набреніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.— Я не годна ночи зночувати, такі ночи довгі, довгі, як коли би десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.
— Та коби хоть Бог змилувався та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.
— Ой, синку, я так тої смерти, як мами рідної, чекаю. Вночи то в кождий кут пролуплюю очи, ци де з кута не привидитси, та й незабавки таки приходит. Але не привиджуєси.
— Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте дранку та най на вас сорочку натєгну.
— Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, шо-м цу на собі загріла та й, як якис казав, своїй нендзі рада, шо-м заплодила, бо все вкусит, то от як тепліще в шкіру.
— Ви вже розум вістаріли — таже не мете на Різдво у такі нендзі сидіти!
Натягнув на маму сорочку.
— Не далекі ваші гони, кости, як мечі, із шкіри вілазє, — коби борше.
— Та й я тото, синку, кажу, коби борше.
— Та свєткуйте здорові.
— Йди, йди, бо то панцка служба.
Дрижала на печі зі студени і головою в стіну била.
— Тото добру дитину маю, тото ходит коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, шо мама з торбов ходит. Благослов'ю ті, синку, на все добре.
І рукою благословила.
Легонечко ковтала головою в стіну, якби з радости, що сина доброго має.
— Слава-йсу!
— На віки слава!
— Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.
— Прости-біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
Христилася синіми руками.
— Слава-йсу!
— На віки слава!
— Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіт.
— Бо-да-прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
Шепотіла молитви.
— Слава-йсу!
— На віки слава!
— Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людей свєто, а в нас, якби тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. Ще того Свєт-вечера вони нам вечерю лагодили.
— Я, сирітки, віб'ю поклони за вашу маму.
Дівчина плачучи вийшла, а баба продувала порох із печі і цілувала землю і поклони била.
Дуже багато мисочок люди поназносили.Вечір ловив за очі і баби вже не було видко, лишень її молитви розходилися з печі по хаті.
|
|
Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки дзеленькотіли.
— Колідуй мині, грушечко, колідуй, бо ніхто мині цего вечера не заколідує, такого великого вечера, лиш ти бабі колідуєш.
В руках держала плящину з горілкою.
— Я буду горівочку попивати, а ти мині файну колєдочку колідуй, та й мому синови, бо свої мами не скидаєси…
Пила.
— Якби не він, та й би ні аж навесні найшли, якби сопуха з печи аж на дорогу вдарила.
Пила.
— Аді, оцеї, грушечко, жіноцкої, шо каже:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світу засияла…
Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.
— Тепер увес мир, увес рід колідує і веселитси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавної мому Митрови:
Вінчую тебе щєстєм, здоров'єм, повій,
Повіяв вітер, похилив явір стихенька.
Верещала, якби з неї хто паси дер.
— Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п'ю та гуляю та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже ґаздиня…
Пила.
— Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з торбов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.
Пила.
— Але як-сми вішла, Михайлику, перший раз з торбов на дорогу, та й чула-м, шо-с у гробі перевернувси, а мині від сонечка свєтого сором стало та й вернула-м си до хати. Молитви старецкі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.
Пила.
— А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знают, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в Бога не доступиш.
Напилася.
— Але-м, старий, п'єна, але-м помийница! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си зрадувала. Але би-с спарив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна — та й в'єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д'хаті дідівських куснів не волочит!Випила решту.
— А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу…
Гатила головою в стіну, як скажена.
— Лиш таки отак, най креперує торба громацка!