Твори (Стефаник, 1942)/Засідання
| ◀ З міста йдучи | Твори Засідання |
Святий вечір ▶ |
|
ЗАСІДАННЯ
Радні поволі стягалися до канцелярії. Кождий, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. „Славайсу — Навіки слава“, та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.
Радних було вже з-половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:
— Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, шо дохторь приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лентухами, поналиваєш тої смердєчої води з баньки по кутах, та й очи заткаємо. Є припіс, шо шпиталь має бути на холєру, та й мус бути!
Отак поліцай робив раз або два рази до року з канцелярії шпиталь… А як радні потім сходилися на раду, то всі пчихали і казали: „Але бо паскудно смердит!“ Ті, що були у війську, говорили, що певно лікар робив „реперацію“ і обмертвлював, та від того так вертить у носі. А Павло Дзіньо то вже добре мався. Він все дрімав на раді. То, як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:
— Павло мнєкий на голову, та ми лиш пчихаємо, а він таки спит. Траба дохтореви сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нічого.
Павло не боронився, лишень глядів перестрашеними очима на радних, а лице його ставало ще чорніше, як було. Його поміркували в раді „намість дурного“ — та й всі з нього сміялися.
Тепер радні сиділи на лаві та й балакали — поволі, ліниво. Кождий сидів, як йому було ліпше і як навик. Іван Плав'юк, що сидів коло самого стола і був найстарший, схилився на черево, склав руки, як до молитви, всунув їх межи коліна та й плював, покурюючи люльку. Долоні, ніс і коліна сусідували з собою. Отак він сидів та вповідав за ярмарок.
— Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цілий світ займили. Хто продає — жид, а хто купує — пан! А люде дес-не-дес шо грубшу яку штуку продают. Телєтко, коровку — то ще, ще, але волів вже мало.
— Та бо тісно стало! А кождий собі гадає: „Куплю телєтко, прикохаю, дес трохи полови запарю, гарбузів кину та й, уважєєте, шос приросте на обкидок. Тісні роки настали!
— Правда, шо тісні. Дес давно то, бувало, ксьондзи гійкали нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, нарід і не п'є і не гайнує, а ґрейціря рівно не видит. Гет нарід приперси, а на Великдень таки рідко котрий солонину має. Так тєжко, вам кажу, як з каміня, за той ґрейцір!
— Всьо перевеклювалоси. Таже давно і цеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста — тиролска, а давно була сама біла. Я ще не такий дуже давний ґазда, а по жінці взєв-єм такі білі воли, як сніг, а роги мали такі, шо в ворота не влізалиси. То, бувало, так бігли, як коні. А як їхав-єм до міста, то-м дзумбелав. Казали, шо то була венґерска худоба, як ніби за цу кажут, шо тиролска. Та й тогди була тана худоба, де-де-де-е!
— Тано продавалоси та й тано куповалоси, але ліпше було. Аді, таже то не лиш худоба инакша настала, а свині ж давно такі були? Були, видите, усілякої масти, і шерсть по них довга, і драґанисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцкі торговици, то так ними усіяно, як білим цвітом. Лиш мадзурі помежи них з черевами похожєют.
— То є, відай, усякий ґатунок. А ніби люде всі однакі? Якос був-єм у Коломиї та й дивлюси — йде якес таке, як дідько, Господи ні прости! Чорне лице гет цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став уночи на мості, та й би кождому траба воду освітити. Та бо біг-ме! Якис жидок казав, шо то такі люде є під сонцем.
— Та вже певне, шо є усякий ґатунок. Мій Василь, як був у Віґни при воську, та казав, шо видів такі свині, шо ані вух, ані рийки, ані ніг не видко, лиш таки толуб.
— Є всього на світі, а біди найбілше…
Бесіда станула, бо війт надійшов.
— Та шо май чувати в місті, віте?
— Коби гроші, то в місті би добре. Вижу, пани лиш зайдут на ресторацію та й п'ют та поїдают шонайліпше і гроші мают. Коби хоть на тиждень перекинутиси в пана! — говорив війт.
— Як у якого пана. Бо є такі, шо на соломі сплют, а зубами обіскаютси. Зверьхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулит на груди трошки полотенца та й убравси! А неодин такий голоден, шо би макух їв, — казав Проць, що давно у дворі служив.
— Та ще був-єм у секретаря із-за тої толоки. Шос він мині там белендів та й каже, шо коби, каже, у вашім селі менше люде тих казетів на пошті спроважували. То, каже, ошуканство. Мужиків, каже, є шос дуже богато. То як лиш дваціта пайка даст по левови за казету, та й си зроблє тисічі-тисіченні гроший задурно, запусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустит, замастит, загладит, а мужики дурні, каже, читают та аж облизуютси, шо панцке поле на люди перейде.— А ви певне стояли та потакували? — питав молодий радний Петро Антонів.
— Ні, брав-єм си з ним за-барки за якогос там латюгу, шо туманит людий! Добре ксьондз із Грушевої казав, шо нарід даєси на підмову всяким криміналникам, а потім, каже, прийде шо до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидит по арештах. А то ж мало попосочили та покалічили?! Я лиш не люблю, як мині хто під ніс підкидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Ніби пхаюси у вібір? Вібираєте, кого хочете, а я стою на боці.
— Ви би си пхали, але ми кричимо: ацю! Ви би ще й дітем ковбаси принесли додому, — говорив Петро Антонів.
— Мовч, — закричав війт, — мовч, бо ті скажу закувати, ти шмаркачу! Та дивітси, ґазди, ци я з ним свині пас?
— Ви мині носа не обтерали, а на мою бесіду можете так потакувати, як секретареви.
Сварка починала вже ставати бійкою і старий Іван вмішався в діло.
— Ти, небоже Петре, не будь угурний, таже знаєш, шо молодий мусит старшому змовчєти. Один чоловік такий, шо не боїтси нічо, а другий та й боїтси. Я сам, ґазди, все за громадов стояв-єм і стою, але, біг-ме, на ваш збір не пішов би-х. Якос я зосени був у місті. Надибає мене злісний та й каже: „Ходіт на збір та хоть на старість подивитеси, як мужики докупи єднаютси“. Кажу я єму: „Біг-ме, би-х не пішов! Воно добре, шо єднаютси, бо, як то приповідають, шо громада — великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в криминалі години не сидів. А тепер траба мині на старість не́чести? Таже, здаєси ми, шо би кожда маленька дитина в селі показувала: аді, вуйко Іван та в арешті сиділи! Не піду, та й не піду! Мій Никола ходит, але я не піду.“
Якось старий Іван цим та не тим та й улагодив сварку. Лиш гнів лишився однако.
— Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? — питався Іван, аби сварка не обернулася.
— Вже я вас не буду скликати, коби-м добув своє та й плюю на урєд та най вам шмаркачі вітуют.
— Але, але, ви гадаєте, шо віта не найдемо, ми би з села на цілу околицу вітів настарчили, — не дарував Петро.
— Та шос старший брат має на раді казати — говорив війт.
Старший брат церковний, Василь, почав говорити.
— От не знаю, ци то в четвер, ци в п'єтницу та прибіг до мене писарчин парубок. „Ой, каже, вуйку, я видів, як стара Романиха з-під церькови дошку несла“. Пішов я на другий день під церькову та й якурат нема одної дошки. То ще з тих, шо від дзвінниці лишилиси. Воно правда, шо то вже здрихлавіли ті дошки, але як то з-під церькови рунтати? Та й, видите, така стара жінка та й киває тото, шо не до неї. Пішов я до ксьондза та й уповідаю, а ксьондз кажут, шо маєси на раду дати знати, бо, кажут, як то церькову обкрадати! Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церьковне, та траба єго боронити — оскаржував Василь.
Всі радні мовчали, бо хто то надіяв би ся, що стара Романиха та злодійка. Ніколи по селі не було за неї чутки, аби вона крала.
За хвилю увійшла Романиха. Стара, обдерта, з синім лицем. Станула коло дверей та й почала борзо крізь плач говорити:
— Я, ґаздики, вкрала ту дошку, таки-м украла, аби-сте знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хаті не маю віхтика солімки, аби хоть покурити. Я сижу на печи та й замерзаю. Цілому селови шию та прєду та й пальці ми деревіют. Очи ми вже скаправіли. Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати — нема ґрейціря на топливце. Та я свому синови всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місіць не подивитси. Аби увійшов та: „Бісе ци чорте, шо ти дієш!?“ Ні та й ні!
— Але з-під церькови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі, та пам'єтайте і на тот бік, аби-сте шо принесли. Ви — стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати, ані бити, лишень дасте лева на церькову та й йдіт собі з Богом, а білше аби я не чув за ніяку крадіжку, — судив війт.
Романиха кинулася, як опарена.— Ой, віточку, та я вмру та не буду лева мати! Де мині лева, де, де, де?!
— Мус! — була відповідь.
Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шістці, по дві, як почав говорити Петро Антонів.
— Я би, люде, казав, аби таку бідну одову не карати. Церькова відай си не загріє одовиним левом. Дес то вповідают, шо давно церькви западалиси і робилоси на тім місци озеро безконешне. Якби таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церковну, та й відай би жадна церькова не стримала сліз одовиних. Це відай би було не по правді. Та замість, аби церькова бабі дала, то ще ме від неї брати того студеного лева? Я якос був у баби за прєдивом. Вхожу, а в хаті студеніще, як у ґаздівські стайни. На опецку горит каганец такий, як зеренце пшениці, та й кілько всего вогню у хаті. Баба сидит та мне пальці, як дерев'єні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали її платити того лева.
Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця спав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: „А най Бог сохранит“! Ще казали прикликати сина бабиного і старий Іван взяв його картати. — Мой, мой, таже вона тебе на лані під корчем ховала та холоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала і облатувала і плакала, як ти до бранки йшов, а ти ї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатне вогниво скував! — проказував Іван.