Твори (Стефаник, 1942)/Лесева фамілія
| ◀ Святий вечір | Твори Лесева фамілія |
Мамин синок ▶ |
|
ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ
Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до корчми. Не ніс, але біг до жида, і все обзирався.
— Ого, вже біжит з бахурами, бодай же-сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо, як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.
І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою корчмою хапнула за мішок.
— Ой, не тікай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дітий!
— А ти, мерзо́, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!
— Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увес світ! Давай!
— Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!
— Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібец по жидах не розносит! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на піяка ми не годні наробити!
Вона говорила до своїх двох хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Андрійко мав вже десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.
— Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!
І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.
— Ліпше, синку, уваліт му ноги, як псови, аби тєгав за собов!
І плювала кров'ю і синіла, але тримала за руки.
Хлопці вже зважилися і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.
З корчми вибігло кілька людей.
— Мой, таже цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ют, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увес мир!
Хлопці били, як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покривавлені і не рушалися з місця.
— Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді…
— Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали…
— Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє!…
Отак викрикував якийсь п'яний з-перед корчми.
Лесь кинув мішок на землю і став, як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.
— Андрійку та й ти, Іванку, йдіт тепер бийте, я ані кину́си. Ви ще малі та вам тєжко підбігати. Гай, бийте!…
Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.
— Та чому їх не заставлєєш, аби били, аді-м лєг — бийте!
Лесиха заревіла на все село.
— Шо я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібци, та шо я уторгаю, то він все до коршми віносит. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Шо залямит, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти і на жидів. Най си діє, шо хоче, але я вже не годна…
— Таж бийте, і палцем не кину́!
— Най тебе, чоловіче, Бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас кілько набивси, шо ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми начувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті Бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в Бога вімолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.
Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.Лесь лежав на землі і не рушався.
— Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, шо земля здрігнеси!
І лежав і свистав завзято.
|
|
Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати у городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.
— Діти, діти, шо мемо робити? То-то-м вам постелила сегодни на увес вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити…
І плакала і наслухала, чи Лесь не вертає.
Небо дрижало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехристилася.