Твори (Стефаник, 1942)/Мамин синок
| ◀ Лесева фамілія | Твори Мамин синок |
Майстер ▶ |
|
МАМИН СИНОК
Юрчикові
У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
— Ба, не знав, де бахур подівси? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Счесала би-х бахура, та й нема.
За хвилину пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.
— Ото в тебе також розум?! Не наженеш хлопца до хати, але коло себе тримаєш на студени́. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, шо аж!
— Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати та й гулит тебе — сказав і зареготався Михайло.
— Цес чоловік, біг-ме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, я тебе счєшу та й дам булку та й яблуко. Ая!
— Коли ви не дасте.
— Ходи, ходи, біг-ме, дам.Та й взяла за руку та й повела до хати.
— Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церькови. Мама таку файну сорочечку і поясок даст. Всі будут дивитиси та й мут казати: „Аді, який Андрійко красний“.
— А яблуко дасте, ма?
— Дам, дам, багато.
— А булку?
— Та й булку…
— А до церькови озмете?
— Озму, озму…
— То чишіт.
І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір і Андрійко ледве витримував, аби не плакати.
— Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчик, а волосє таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
— Коли бо кусає…
— Мама гет вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, шо ей — де!
— А як вічєшите та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
— А шо ж, уберу тебе та й підеш гет далеко, гет, гет…
— Добре, я піду до вуйниного Івана.
Мама Андрійка вимила та й взяла на коліна та й чесала.
— Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловит та й душит.— Бо миши зерно труб'є та шкоду роблє…
— Нашо шкоду?
— Аби не було шо молотити та й молоти.
— А шо ж вони їде?
— Таже зерно…
— Як?
— Е, з тобов не договорив би си…
— Траба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосє.
— По-парубоцки, ма?
— А-як-же, таже ти у мене парубок.
— Та й видиш, шо вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзерькало, як файно?
Андрійко виглядав, як скупаний, волосся спадало маленькими, білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
— Я хочу до вуйни.
— Уперед ззіж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймут.
— Я не покажу. Хочу до вуйни.
— То йди, про мене.
Вбрала його в чобітки, в свою кожушину, в татів капелюх та й пустила надвір.
— А дивиси, аби-с упав, та й буду бити…
Сіла в хаті шити.
— Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє…І мама всміхнулася і шила далі.
— Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й гет оченашу береси. Такий староґрецкий, а такий пустєк, шо хату догори ногами здоймає. Так нераз допече, шо мус бити. Якби не бив, та й нічо би з него не було.
Підняла голову, глянула у вікно.
— Це вже вполудне, а Міхайло ще не входит полуднувати. А бахура нема. Дес певне чипит на снігу та й ме кашлати…
|
|
Вечером сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед піччю та й варила вечерю.
— Ти зійшов, стариґане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
— Коли я не хочу.
— А ти чій, дєдів, чи мамин? — питав Михайло.
— Дєдів…
— А кого меш бити?
— Маму.
— А, ти підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
— Дєдя тобі купит багато яблук, бо ти дєдів.
— Ой, ци не цес дєдя тобі купит? Ти би ніколи не видів нічо.
— Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на кони?Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
— Доста, доста, Андрійку, на́ тобі солімку та пінку з молока збирай.
Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
— Мо, Андрі, а ти шо купиш мамі?
— Червоні чоботи.
— А дєдиви?
— Дєдиви нічо не хочу.
— Файний синок мамин.
Михайло взяв його знов на коліна.
— Ти як називаєшси?
— Андрій Косминка.
— А хто ти є?
— Луский радикал.
— Добре. А куди ти поїдеш?
— До Канади.
— На чім поїдеш?
— На такі шіфі, як хата, великі, таким морем шіроким — шіроким, гет, гет…
— А дєдю озмеш з собов?
— Озму дєдю та й маму та й Івана вуйниного, та й гет поїдемо…
— Йди, йди, не зіціруй хлопца та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.
— Але поміркуй, який бахур мудрий, гет все знає!