Твори (Стефаник, 1942)/Майстер
| ◀ Мамин синок | Твори Майстер |
Осінь ▶ |
|
МАЙСТЕР
То як часом майстер напився в саму міру, ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у корчмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.
— Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда — ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже — марного слова не скажу. Не скажу, бо шо правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…
— Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцови, приб'ю торг, могоричь віп'ємо та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки та й дивиси, а будинок, як дзиґарок, віріс на подвірю. З котрого хочь боку заходи — дзиґарок.
— Віду в неділю з церькови, йду додому та й нютую собі в голові, шо най лиш пожию з десіть років, та й село гет перебудую. Так перебудую, шо не жєль буде у него зайти…
— Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, шо ледви землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мині весело, як мамі, шо дивитси на свої діти. А так мині легко, шо сто миль перелетів би-х…
— А так мині Бог годив, шо шо загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
— А мама, бувало, припадают коло мене та приповідают: „Ой, синку, то-то ти Бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м Богови свєтому не дєкувала за тебе“. Кажут: „Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда“? А жінка слухає того та, як скрипочка, увихаєси по хаті…
На цім місці Іван випростовувався, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із корчми церкву.
— Але потім, братя, пішло все коміть головою. Якби взєв на долоню пірє та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг палца обвити…
— Прийшов одної неділі чоловік з Луговиск та й каже: „Так і так, ксьондз наш закликає вас до себе“. Зібрав я си та й іду. То не далека україна та й прихожу до Лугівского ксьондза.
— А шос мині вже дорогов на души потенькувало. Прихожу, поцулував ксьондза в руку, а він мині каже, шо так і так, у нашім селі траба нову церькву класти. „Ми, каже, не погодилися з тим гуцулом, шо кладе церькви, а чули-м, шо ти — добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церькву“.
— Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодни ще не памнєтаю, шо я на то сказав ксьондзови, як я із хати вішов? Шос ні обмарило…
— Вертаюси додому, а мині то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонит. А в голові, як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Дес я собі думаю: „Мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дают на твої руки, таже церькву люди видє ізо всіх селів. Такий я страх дістав, шо най Бог боронит! Отак якби ні хто сокиров зарубав у голову…
— Прихожу я додому та й ані жінка, ані діти мині не милі. Нічо я нікому не кажу — мну в собі.
— Лєг я спати. Спю, як камінь, спю — не вісиплєюси. А мині снитси, шо я дес у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвили, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але дес коло того саду вчиниласи церькова, я її дес вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз дес не загримит, як коли би гора завалиласи! А то церькова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, шо на самі горі стоїт, дес так дзвонит, але так жєлісливо, шо аж! Сам дзвонит. Дес я хочу підвестися, а то мене церьква гет привалила. Дес вода велика вчиниласи, дес по воді ворін-ворін таких пливає, шо вода чорніська. А дзвінок на горі форт дзвонит; і церькви нема, а дзвінок на горі все дзвонит…
— Дес я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнєтали.
— Дальше нічо не тємлю. Доста того, шо-м вілежєв три місіці, та й потім нічо з мене не зробилоси…
— Гуцул поклав таки церькву в Луговисках, а мене світа збавив, збавив навіки…
Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.
Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до цього місця в оповіданню, клав наперед себе пляшку горілки і пив понад міру. Зато ті, що дотепер слухали його і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.
— То, видите, чоловік ба цеї, ба тої собі загадує, а то все Божа міць. У Бога нема, шо цес файний, а цес старий, а цес бідний, у Бога всі однакі; шо має Бог дати, то даст і найбідніщому і найбогатшому…
— Та вже воно правда, шо від Божої моци ніхто не сховаєси, але бо дес такі люди є, шо чоловіка збавлєют. Аді, гуцул поробив му якус біду, ци підсипав, ци розум зав'єзав, та й шо з чоловіка зробилоси — ніц, болото зробилоси. Та оце є, шо чоловік чоловіка так зупсує…
— Та то гуцулска віра, бодай го шлях трафив! Аді, генди паршєк лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо він озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробит таке, шо чоловік о́-світі си забуває. Гуцула гони від хати, як пса!…
— Правду кажете, ой, біг-ме, правду. Таже Іван потім вдурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив, де шо є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, шо лєчно до неї увіти. Аді, не за довгий час піде відци додому та й віб'є вікна та й лєже на пічь та ме співати. Та ніби він тепер має добрий розум? Таже розумний не бив би вікна у свої хаті та не купував би шомісіця два рази. То лиш так здаєси, шо він добре говорит, але єму в голові рівно хиба́?…
— Пустив го невіра марне. Так го зсукав, шо до смерти ніхто го не розсуче. Зломив му волю, єго ні робота не береси, ні нічо, а шо заробит трошки, та й все посідає в коршмі…
— Най Пан Біг хоронит кождого доброго чоловіка…