Твори (Стефаник, 1942)/Осінь
| ◀ Майстер | Твори Осінь |
Шкода ▶ |
|
ОСІНЬ
Дмитро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчіплював докупи. Гріх би було давати таке дрантя до шевця, та й за ґрейцар скупо. А жінка боса-босіська, води внести до хати не було в чім. Тому Дмитро вже від ранку взявся до чобіт. Сидів коло лави проти вікна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву і бісився, як пес.
— Біг-ме, кину в пічь, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси — вікинь на гній та й плюнь та й вже!
Приговорюючи до чобіт, Дмитро все таки з великою старанністю їх латав. Що провів нитку крізь шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не прорвалася. Через те робота йшла пиняво і Дмитро сердився.
— Залізо не шкіра, та й зшуровуєси, шо то говорити? Вже штири роки як куплені, бо штири вже цеї осени, та вже їм чєс. Але ще цу зиму мусє служити, хоть би там не-знати́-шо.
І латав і бісився і сто разів хотів кидати у піч або на гній.Дмитриха сиділа на припічку і латала дранки.
— Порозпадалиси на січку. Колопеньок не посієш, бо траба їсти, полотенца не купиш, бо ґрейціря нема — прийде до такого, шо мемо голі ходити. Залатай в однім місци, то просічеси в другім. Якби ще не прав, то може би не так дерлиси. Вже я їх і не перу, як варт, але павутина все павутинов! Бог знає, як їх латати, з котрого боку братиси до них?
З отакими гадками сиділа Дмитриха над купою дрантя. Мізерне її лице пильно вдивлювалося в подерті сорочки і було безрадне. Грубе, пороздиране полотно із затертими червоними вишивками подоба́ло на одіж жовнярів із війни. А вона, як бідна милосерна сестра, з сумом і резиґнацією хоч чим-тим хотіла помогти нещасливим раненим.
— Та ще зиму якос переходимо, але літо, то вже Бог знає.
І водила сивою ниткою довкола латок і думала над сірим життям своїм.
На печі лежала Дмитрова мама. Дрібка жінка — завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
— Божечку, Божечку, найди мині смерти, най я так гіренько не валєюси! Вже-м відай спокутувала усі гріхи, шо-м нагрішила… Дес умирают такі, шо лиш би їм бути, покидают добро і маєтки, а я як отот твердий камінь, шо го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за шо ні так тєжко караєш?І розтріскувалася від кашлю.
Коло баби сиділи діти. Як баба синіла і заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: „Аді, аді, баба вже умирают“. А як баба відкашлялася, то все говорила до них: „Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене“.
Але Дмитрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
— Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми лекше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати — таки нічо не мож настарчити. Ходіт-ко трохи босі, та може вас борше повіхаплює.
Сів коло стола.
— Та може би-с дала ми шо їсти, ґаздине моя. Таже знаєш, шо-м ще сегодни нічо у роті не мав.
Дмитриха встала з припічка і подала йому бараболю. Була застрашена, як вівця.
Дмитро лупив бараболю, мачав у сіль і гриз хліб.
— Вже ти мене годуєш… Але я тебе так нагодую, шо здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого, або шо… Тицьне тобі барабулю та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!
— А шо ж вона тобі, синку, зварит? Олію нема, муки нема, та шо вона тобі зварит?
— Ваше, мамо, говоренє скінчилоси. Сидіт собі на печи та кашлайте. Маєтків від вас не посів-єм, волів і коров не забрав-єм, та й сидіт собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чикаєте тої смерти, як каня дощу, все „Божечку, Божечку, найди мині смерть“, а то все на мою голову…
Баба хотіла заплакати, але закашлялася.
— Біг-ме, оглухну — казав Дмитро.
— Мой, ти шибинику, чого ти чіпаєшси грєдок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки…
І почав бити хлопця.
Діти зверещали, баба не переставала кашляти.
— Та на цу хату птах би не сів — говорив Дмитро.
— Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони шо винні, шо чоботи здривіли?
— Ти, суко, поналіплювала-с їх та поначинювала, та ще гавкаєш за ними? Я вас усіх поріжу…
Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив із хати.
— Аби я не діждав вертатиси до цеї хати — сказав уже на порозі.
— Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш, шо я піду з дітьми дес на край світа?… навздогін сказала йому жінка.
Дмитриха топила в печі. Диму напхалося повна хата і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.
Баба на печі стогнала.— Коби то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси на купі. Сонечко би порозводило гет по полю. А так пекло у хаті. Боже, Боже, не тримай ні більше на світі, бо видиш, шо нема як жити…
Діти бігали по хаті. Але, як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д'бабі. Тогди тварі їх робилися помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо боялися, аби тато не бив. Але, як до хати не входив тато, то вони знов злізали з печі, аби гарцювати по землі.
Так голуби спускаються цілим стадом на тік. А як мужик рипне хатніми дверми, то вони покидають зерно і перепуджені злітают під небо.