Твори (Стефаник, 1942)/Лист
| ◀ Сама-саміська | Твори Лист |
Побожна ▶ |
|
ЛИСТ
Політичним арештантам-мужикам на Святий Вечір
У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.
Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на його галуззю лишало всі свої дорогі каміні блискучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.
І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський палець Іванів на стіні.
— Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві! Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.
Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці колісцятко від ниток та й казав бабі:
— Не бійтеси, я вже, біг-ме, не буду.
Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.
— Боже, Боже, як народови тісно стало жити, а як свєта надійдут, та й нарід таки веселитси — гадкувала собі баба.
Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос — отака баба.— Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчит.
— Тікай із землі, біжи д'бабі на піч!
До хати увійшов Василь із школярем.
— А в вас, мамо, на печи Різдво. Вінчую вас щестєм, здоров'єм, аби-сте ще прожили межи нами — віншував син мамі та й цілував в руку.
— Ой, синку, мині Різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оплакую, і свєто, і будень — казала баба та й сльози в очах показалися.
— А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає.
— Та шо приписує, дужий він, ци слабує?
Василь витягнув лист із череса, подав школяреві, а цей взяв читати.
— „Коханий мій брате Василю і ви, мамо!
Клонєюси до вас на Різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колєдку з кременалу, але боюси, шо вітер мою колєду у лісі стратит та й під ваші вікна не привіє.“
Стара мама обсипалася слізми, а Василь мовчав.
„Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із ґратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така колєда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночи гет чисто нагадав за колєду. Як ще я хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволєли, аби пустили у коліду, а потім, як ми парубками вже ходили із скрипков колідувати. Бувало станемо, як ліс під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дуще, а скрипка рівно плаче і ніколи ми її не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче…“
— Ой, сину, сину, то-то-с діти осиротив — шептала баба.
„Але годинами, мамо, та так мині у цих мурах страшно, шо не годен я сам на лужку лежєти та й іду до другого, бо би-х умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мині діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь ґрати видко звізди. А я на них див'юси, як вони, котре білші, та менші за собов провадє. І почєтую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько…“
— Ой, синку, не бери ти собі такий великий туск до голови — крикнула баба, як би оце Федір говорив до неї, а не писав.
„Та й все ми си привижує похорон Настин. Йдете ви, ідут діти за деревищем, ідут люде. А хоругвами вітер носит та й питає: А чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: В Станіславі, в кременалі!“
— Ой, замурували ті, сину, у неволи — так зітхала баба.
„Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю Божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдуще, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки, та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо, як сирота плаче, то всі ангели плачут…“
— Обчісую я твої діти щосуботи та й сорочки їм перу щотижня та й пускаю старі слези за водою — відповідала баба.
„А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них ґаздів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав…“
— Ой, Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх як рідні — вже Василь казав.
„А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен війти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?
Клонєюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. — Федір.“
Баба ревно плакала, а обоє діти за нею.— На-ко тобі ґрейцір, на-ко, але не плачь. Аді, чуєш, шо дєдя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.
Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький ґрейцар.