Твори (Стефаник, 1942)/Побожна
| ◀ Лист | Твори Побожна |
Вечірня година ▶ |
|
ПОБОЖНА
Семен та Семениха прийшли з церкви та й обідали — мачали студену кулешу у сметану. Чоловік їв, аж очі вилазили, а жінка почтиво їла. Раз-по-раз втиралася рукавом, бо чоловік кидав на неї цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною, як піском, у очі.
— Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хліба ззісти…
Семен їв і не припирав башти. Трохи його жінка вколола отим словом, але він возив далі сметану з миски.
— Чмакає, як штири свини. Боже, Боже, таку маєш ґямбу нехарапутну, як у старої конини.
Семен іще мовчав. Трохи був і винен, а, по-друге, хотів добре попоїсти. Врешті встав і перехристився. Вийшов надвір, дав свиням пити і вернувся, аби лягати.
— Аді, насадивси, та й лєгає як колода, ану-ко, ци він вікаже де носа? Гниє отак кождого свєта та й неділі.
— Чьо ти собі ґудза зо мнов шукаєш? Як я тобі зав'єжу ґудз, то ти єго не роз'єжиш, я тобі дам ґудза!
— Я би тебе шонеділі живого кусала.
— Коби то свиня мала роги…
— Стоїт у церькві, як баран недорізаний. Инші ґазди, як ґазди; а він такий зателепаний, як колєра. Мині аж лице лупаєси за такого ґазду.
— Ото, бідна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цілий тиждень, та ще у церькові гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так Божого слова віслухаю.
— Ой, вже ти слухаєш слова Божого. Одного лумера не знаєш, шо ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церькви, як сновида. Дивиси, а очи вже пішли у стовбірь, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля підо мнов горит зі встиду!
— Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очи прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлінний.
— Бо не стій у церькві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очи віпулиш, як цібулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі — лиш шо не захаркотиш у церькві. А моя мама казали, шо то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломит, аби Божого слова не слухав. А коло тебе нема Бога, ой, біг-ме, нема!
— Агій на тебе, таже най твої голови дідько причепитси, не мої! Ото побожна!? Мой, та ти написаласи у якес архиримске браство та гадаєш, шо-с вже свєта? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синими рєдами… Зійшлиси ґаздині у браство! Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка — самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, шо ви за чилідинка, та вони би вас буком з церькови. Аді, які мині побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читают, образи купуют, таки живі до раю!
Семениха аж заплакала, аж затремтіла.
— То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, шо-м собі світ з тобов зав'єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.
— Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!
— Ой, не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але не біси, мене не доїш і не діб'єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитиси та й решта!
— Та жий, поки світа та сонца…
— Та й до браства буду ходити, та й шо ми зробиш!
— О, вже ти в тім брастві не будеш, хиба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив'єжу. Вже ти мині не будеш приносити розуму від черців…
— Ой, буду, буду та й вже!
— А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!
— Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав'єзала! Аді, в неділю береси бити!
— Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, шо це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу побожну траба би хату покидати! Оце біда, але буду бити!
Семениха втікала надвір, але чоловік ймив у сінях і бив. Мусів бити.