Твори (Стефаник, 1942)/З міста йдучи
| ◀ Вечірня година | Твори З міста йдучи |
Засідання ▶ |
|
З МІСТА ЙДУЧИ
Перший:
— Лишень самого полотна зо п'єтьдесєть звоїв по смерти лишилоси. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений — там були маєтки! А кілька сума?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грішми загрівси? — Прийшла смерть та й мус усе покидати!
— Бувало прийдемо до него колідувати. Віколідуєм, шо віколідуєм, а він віходит із хати та й: „Проше, братя, до хати, най вам файно подєкую за колєдку". Входимо до хати, пообсажує за стів та й каже: „Приймати мете, як є, бо як би я не одинокий, то жінка би якос прилагодила, а так най жінка з Богом спочиває на могилі, а ви вібачєйте“. Та й сам нас приймав. Бувало понакладає такі хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така, як долоня завгрубшки. Такої сегодни і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, шо би вужі мали доста. То, бувало, п'ємо та їмо, а він просит як на весілю: „Пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийтеси у старого!“ То п'ємо та колідуємо старому:
…Будь же нам здоров, пане Максиме, в неділю,
В неділю рано дзелене вино сажене.
Вінчуєм тебе щєстєм, здоров'єм, в неділю,
В неділю рано дзелене вино сажене.
Чесний, велишний, а в Бога вдешний, в неділю…
— То як вже віколідуємо, а він п'є порцію до нас та й слози обтирає. „Як стара моя, каже, жила, то ви і її колєдку колідували, а тепер нема кому заколідувати та й старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити“? То, знаєте, аж нам слози станут в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми сиділи не раз добрих три годині у Максима. Бувало вже зберемси, а він не пускає. „Є, каже, в мене і їсти і пити, як якис казав: і хліб і до хліба — та ще забавтеси, бо безпешно, як умру, то в ці хаті не мете напиватиси. Лиш мене, каже, припорпают, а мій Тимофій все пустит — шо до цинтля. Я, каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете видіти.“ Та й, аді, так сталоси, як небіщик віщував.
Другий:
— Якос паламариха на сапаню вповідала, шо він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два в рік вперізував черес, клав у „злодійку“ п'єтку та й гайда до коршми! Правда, шо не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили — пив, хто не хотів! А дес по півночи вертавси додому вже добре горівчений. То, каже, усі сусіди знали, шо він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричит: „На сироти, на бідні запишу, а єму не дам, шо довкола мізинного палца обмотати“! Та й ішов собі на приспу. Як був п'єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо — все на приспі спав. Та й уповідают, шо якес нечисте присилювалоси до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина, та й сфатитси з приспи та довкола хати біжит, біжит, та кричит: „Рабівники, злодії, шо мою працу розтєгаєте!?“ Та й, бачу, хапав дручок та обгонив ціле ґосподарство, як пес від якихос злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещит, аж крізь вуха промикаєси: „Паршєку, а ти ж, мой, шо корову із колешні віводиш?! Та я тобі амінь зроблю!“ Та й знов літав, як несповна розуму, по тоці. То казала паламариха, шо так цілу ніч Божу ним носило та мордувало. Спит на приспі та крізь сон гукає: „Аді, аді, вже ліцітуют, вже б'ют печєтки, вже на бубень вікликают!“ Відай, воно правда, шо він із-за-мо́лоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, таже корови у него по дійници молока давали.
Третій:
— Якос незабавки, як Максим умер, та в мене хлопец заслаб. Гадаю собі: „Таже траба якогос ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим та й у чім?“ Та й пішов-сми до нашої брехунки, до Касіянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеви та й, якто знаєте, пошта — сіла та й розповідає. Ходит по селі та все знає, шо де дієси. Та й уповідає жінці, шо, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. „Ще, відай, каже, і на день не займалоси, як прийшов. Вчула я, шо хтос дверима рипнув та й сфатила-м си, кажу: певне до родів. Дивлюси, а то старий Максим. „Ти, бабо, дес каже ї небіщик, ще спиш, а то вже днина“. „Ей, де, каже, днина!“ Сів він на лаві та й такий обмінений сидит, шо аж. „Ти, каже небіщик, — якас брехунка та дай мині розв'єзок на сон. Саме, каже, вопівночи приснилоси мині, шо дес я віхожу з хати надвір, а то сполудня така чорна хмара, шо аж сина краями! Гадаю собі: Ото зараз упалит град, бадю, бадю, піде хліб унівец! Та й пішов-єм до хати, вініс кочергу та й лопату та й склав на́вхрест. Та лиш я склав на́вхрест, дивлюси, а то з-під вугла вода просікаєси. Став я та й дивуюси. Е, та бо то з-під другого, з-під третого, ба й з-під усіх нори пустили! Дес я збоявси. Глипнув-єм на тік, а там такі нори грают, як на сіножєтах. Дес я побіг за рускалем, дес я спускаю ту воду в став, дес та вода снопи підмулює, колешні підмиває. Відкидаю дес снопи та й уже упрів-єм — та й пробудив-єм си. Ти якас, каже, брехунка, та розв'єжи мині цес сон, шо воно має бути з тими норами?“ Та й, каже Касіяниха, шо я єму сказала, то сказала, але він у тиждень та й умер.“ Тота відьма помогла таке Максимови, як мому хлопцеви. Але коби-х єї лице уздрів, та й би-х перевалив, як суку! І гроші взєла і горівку пила, а хлопец до трьох день та й на лаві!
Перший:
— Знак тому, шо був віщун, бо все сповнилоси, як віщував. На єго подвірю якурат можут тепер нори грати! Ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство, як за водою.
Другий:
— Коли бо, видите, за житя він не злюбив сина та й слова доброго єму не сказав, а син, як дірвавси до маєтку, та й таке понаплітував, шо ніхто тому кінца не найде. Банки, якіс векслі, жиди і всєка нужда. Пропадає на пни. Та й коби-сте знали, шо Тимофій і не п'є, лиш так му все з рук паде якос. Бог знає…
Третій:
— Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже її добиває. Дес ще зосени з'їхала комісія з банку до него та й каже: „Або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє“. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпишиси у нотаруша та дай свій ґрунт продати. Ніби дістала якис тот вексіль, вповідают люде, але тепер і тот вексіль боками лізе.
Перший:
— Ой, правда, шо дурна! Друга жінка, та й дітий нема… Та най би чоловікови яка примха сталася та й шуруй, бабо, попід чужі плоти. Таже діти від першої зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права, не знати де і з чим?
Другий:
— То вона, бачу, дала тот вексіль братови, а тепер приходит речинец платити та й дотискают. Та тепер там у хаті таке покаяніє, шо би птаха не сіла на хату. Як дізнавси, шо вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрєгав, але влетів до хати та до жінки:
— А вексіль де? — каже.
— Ой, я дала братови.
— То в тебе брат — чоловік, ци я?
— Та, бачу, бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.
— Клади, каже, голову на поріг, най рубаю; ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а діти жидам воду носити!
А вона, бачу, молила та просила.
— Ой, каже, чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину, а най же тобі шо станеси, та й я піду попід чужі вугли кукати?
— Меш, каже, кукати, як глуха зазуля, заки ті у гріб не зажену.
Та й лєгли отак спати, він з краю, а вона від стіни. Шогодини, бачу, вставав та бив. Кажут, шо болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та прив'єзав та місив обцасами, як у глину. Най Бог боронит від такого!Третій:
— Здурів чоловік та й решта! Таже він рано відв'єзав єї та й казав, аби файно вбраласи, бо підут на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але вповідали люде, шо на храму вона скинула кіптарь, а сорочка кервавіська! Обступили єї жінки та питали, шо то ї таке? А вона бідна в плач! Всі храмові іззираютси, як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-за стола та й: „Жінко, каже, марш додому!“ Та так вони похрамували. Як вертали додому, то лиш один Бог знає!
Перший:
— Гет люде падут удолину так, як би їх хто трутив у бульбону.
Другий:
— Таки небіщик Максим шос знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікают…
Третій:
— Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі ґосподарства, лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав ґрунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
— Та мав, але де тому кра-ай! Де, де, де-е!
— От якос ми добилиси до села. Рот ба цеї, ба тої — балу та балу, а ноги сараки йдут. А ви завтра де йдете?
Перший:
— Та до двора!Другий:
— А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
Третій:
— А я до ксьондза.