Твори (Стефаник, 1942)/Гріх («Думає собі Касіяниха…»)
ГРІХ
Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернувся з фронту, напився води, і спить. Чути від нього саджу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз-пораз розкривається величенька дівчинка шлюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз-по-раз шукає грудей. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрюка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі: „Цей хлопец, як опир, вітєгнув в себе всю мою жіночу честь і ще всю мою кров вітєгне“.
— Як же ж то буде, як чоловік встане, то-то буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, то-то буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки. А потім притєгне до порога, і тіло лишитси в хаті, а голова брикне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх! А це моє щенєтко пропаде у бруді й нарузі, ніхто йому сорочини не даст, а як, не дай Боже, віросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічо про него не буде знати. Мій Боже, чого ти мене так тєжко скарав, шо-с відобрав мені розум, як він дививси в мої гарні очи і моїми косами напихав свої пазухи у шинелю. Ти, Боже, винен, бо Ти відобрав мені розум. Моргаєш на мене ясними зорями і смієшси. Будь такий проклєтий, як я!
— То моя мама стояла два дни коло одвірка смутна і скривджена на свої чести, а мої сестри слозами прали пелінки байстрюкови. А батько не входив тижнями до хати, лиш надворі їв свій сухий кавалок хліба. Піп у церкві проклєв мене, люди минали мене. Такого тєгару скала на собі не здержєла би. І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мій байстрюк шовковими очима сміявси до мене.
Вона вхопила дитину, притиснула її до себе та приповідала:
— Хто би мені дав таку міць, аби я тепер війшла надвір, аби-м віострила ніж та встромила йому в саме серце. Ой, Боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб'ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трєсеси, як павутина на вітрі, ох, коби я могла віймити своє серце і запхати тобі його в горло, аби ти вмирав, з двома серцами, а я без одного.Рано.
— Це чія дитина?
— Та знаєш, шо не твоя, лиш моя.
— Та й цу вігодуємо.
— Ні, я не хочу, аби ти мої діти годував, я собі сама погодую.
Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокирою і воліла, щоби вперед сама загинула, щоби не дивитися на судороги маленьких ручок.
— Ага, то ти баба, чоловіче, то ти не жєртуєш, то тобі легко нести ганьбу свої жінки.
— Ти знаєш, шо відколи я стала курвою, то до мене дзвонє у вікна всі хабалі, я тобі білше не жінка, такої жінки тобі не траба.
— Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я собі піду гет з моєв дитинов.
Із скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочки і кожушинку.
— Це решта, — каже, — для Катерини, вона дуже розумна і чемна, тобі з нею буде дуже добре.
Вона йшла вулицею з дитинкою.
За нею мати і батько, і сестри, і сусіди всі кричали:
— Не йди, не йди!
Але вона майже бігла, і як вийшла на гору, і зобачила стовпи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала грудь синові, і шептала:
— Гріху мій, гріху, я тебе відпокутую, і ти в мене віростеш великий, мій синку.