Твори (Стефаник, 1942)/Мати
МАТИ
Стара Верижиха підперлася високим костуром, йдучи до своєї доньки. Думала:
— Осінь богата, горобці ледви літают, такі повні, а навіть бідні діти потовстіли.
— Слава-йсу!
Сіла в доньки на лаву, та тихо сказала до себе:
— Але ж бо файна.
— Та шо ти донько робиш, та чому ти за хлопца свого забула, шо дідови з рук не злазит і робити не дає?
Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею.
— Донько, підпали вогонь та звари мені тої московскої гарбати, бо, чую, помічна дуже.
Вогонь горить.
— Та покажи мені, доню, ті дарунки, шо подарував тобі той великий москаль.
— Ой, мамо, я негодна рук від себе звести, отам ті дарунки!
Верижиха своїм костуром стягла з грядок шовкові хустки та спідниці та тоненькі черевички та полотна рантухові, а перли, що розсипалися по землі, розбивала костуром. Стара сіла перед піччю і кидала в вогонь панський крам, один за другим.
Катерина дрижала біла, як стіна в куті, і держалася руками стола, аби не впасти.
— Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запхати у той вогонь, але-м стара та не міцна. То твій чоловік обтіскує з себе вуши та тєгне гармату з болота, а ти свою дитину кинула в мене на постіль, як сука, та футишси з московским офіцером. Сидиш з ним в колясках, як пава, люди ховаютси від твоїх поїздів, а їх колеса їдут почерез моє серце. Ти заткала у мій сивий волос смердєчу квітку ганьби.
Вогонь потах.
Тепер стара вилізла на постіль і здоймала з грядок мережані та вишивані сорочки, коверці всілякі, рушники забирані і тонкі полотна.
— Катеринко, нарабований жидівский крам пішов з димом, а це твоє віно старала-м чистими руками, як прийшла-с на світ.
Мати гляділа, як кат, сівши на купу віна, а донька розхилила великі очі, повні гріху, але осяяні ласкавим небом.
— Житє твоє, небого, серед нас скінчилоси, ти чужа всім, насип оцес порох в московску гарбату і зараз спокутуєш гріх. А я тебе файно вберу, я тебе ще краще поховаю і затреш ганьбу на нас старих та на твої дитині.Катерина від постелі попри стіл та попри лаву ледве перелізла поріг. Стара сиділа довго на прегарнім віні, потім встала, замкнула хату і йшла додому.
— Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я.
|
|
У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона намовила Катерину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гукала на них здалека:
— То як моя Катерина жила, то по сто вас приходило на день, аби казати, шо вона цілому селови принесла ганьбу, шо найліпші коні з москалем забрала, шо справлєла в кого гроші, шо курвиласи в жидівских перинах і дзуркотіла краденими перлами. Мій старий тижнями не входив до хати, бо не міг клєкнути перед образами, бо все вас була повна хата, аби нігтями роздрапувати наше серце, а тепер, як-им єї вісадила на гилю́, то ви вже милосерні. Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще підховаю її дитину, то піду за нею, ви шельми!
Накинула на шию мотуз і з довгим костуром, самотня, дорогою пішла додому.