Твори (Стефаник, 1942)/Воєнні шкоди
ВОЄННІ ШКОДИ
Сивий комісар в'їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.
— Цим мужикам, думав він, і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати…
Максим Онищук побачив від своєї хати пана, та зараз забіг за вугол, аби скритися.
— Відки ца Польща кілько тих підпанків набрала! Возимо та й возимо та й перевозити негодні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, шо я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
— Але годований, як пацюк, всі богачі повтікают в хащу, аби не йти на форшпан.
Стара Варвара сказала „Слава-Йсу“ і шептала:
— Це якес старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку…Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.
— Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
— Вже ті ляшки мають добрий апетит…
Учитель низько поклонився комісареві і сказав „падам до нуг“, бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
|
|
Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували комісаря. Війт каже:
— Люде добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонит, а діти голюкают, як на пса. Нема спокою ні вдень, ні вночи. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками, шукай ґверів, шукай письмів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. Взимі двері не запираютси, так шо стара замерзає на печи. Пошукайте собі другого віта, бо я довше не годен цей тєгар двигати. От, видите, вже їде; бодай єго шлях трафив!
— Віте, а де люде? Я ж наказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
— Я через десятників розказав людем приходити, може ще посходєси.
— Мужик все дурний; як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печи. Ій, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.
— Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо…
— Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
— Дай Боже!…
— Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.
|
|
— Називаєтеся?
— Міхайло Вахнюк.
— Кілько морґів?
— Які там морґи, діти розібрали…
— Але кілько ви обробляєте?
— Може десіть, може більше, може менче.
— Пишім дванадцять.
— Кілько нема.
— То пишім одинадцять.
— Та най буде…
— Які шкоди воєнні?
— Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне, пусто говорити і писати…
— Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми під Варшавою збили на винне яблуко, з Відня і Пешту заберемо все золото, і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.
— Бог би з вас говорив…
— Тепер ми ваші, а ви наші.
— О, то ще хто знає, як буде.— Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадярів, від німців та від москалів, та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
— Та пара коний та віз ще на почєтку війни австріяки взєли, коні з возом — тисєчу корон. Москалі взєли корову і телицу; за обоє рахую вісімсот корон.
— Що ще?
— Ще мадяри зарабували два пацюки, шо варті триста корон.
— І ще що?
— Де я все годен нагадати, та й нашо згадувати лихе, добре, шо минуло.
— Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
— Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?
— Отож видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, виносить дві тисячі шістьсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте жити чим до кінця віку.
— Ей, пане, Бог ті корони буде рахувати, а марок мені не траба.
— То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.
— Шо буду дарувати більшим панам від мене.
|
|
Байрати таксамо нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та аж як Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої кришки, то мужики загомоніли:
— О, паршивий нарахував аж три тисєчі золотих корон, а кривий Дмитро увес маєток єму в себе преховав і дивіт, кілько гроший набере.
— Я в Карпатах їв два місіці сиру барабулю, стратив коні і віз, ледви добивси додому і півроку відлежєв, та аби я нічо не мав…
Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
— Бачу, люди, що ваше село розумне і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.
І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні, як раки. Радний Корч вже знав, що комісареві треба ромунки, масла, курей та яєць. За те, що людей про ці потреби комісаря повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав в канцелярії, то жінки до комори поліцая назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали ромунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, таксамо їх кревні. Цілий вигін заворушився, звеселився, і любо гуторив аж до опівночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей і яєць забагато для комісаря, а особливо забагато ромунки.
Вопівночі мужики, як бджоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комісаря на форшпан, обложили курми, яйцями і ромункою і так, бажаючи йому та Николаєві щасливої дороги, вернули веселі додому.
У Кальмана лишився лише Свіц. До сходу сонця гукав п'яний:
— Най тих москалів шлях трафит, шо мене не обрабували!
А Николай добрими кіньми як переїздив через хащу, то на нього і комісаря напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Николай отямилися та обтирали кров з лиця: Николай рукавом, а комісар хустинкою.
— А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодування, чорта в зуби!
І так було.