Твори (Стефаник, 1942)/Сини
| ◀ Вона — земля | Твори Сини |
Воєнні шкоди ▶ |
|
СИНИ
Присвячую моєму другові Левкові Бачинському
Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідних нив говорили до себе:
— Старий пес все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із-замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит, і на поли і в селі.
Максим спер коні.
— Старі кости, як стара верба: на вогонь добрі, а з кіньми бігати нідо́чого. Як ноги погинаютси коло коний, а в данци подаютси, то такі ноги, най не кажу, шо варт. Ліз, діду, на піч, пора вже прийшла.
То він потряс сивою головою попід чорні, кінські гриви та кричав дальше:— Та на піч, брє, я ще годен вілізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а світі дивлютси на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли. Та хоть їх багато, а всі вони до нічого світці. Синів нема, стару запорпав в землю, а ви, боги, мусите вібачети за бервінок — було ліпше дбати… Ану, звіздочолий, поки нам Бог назначив, берімси, брє, до цеї землі.
І ходили вони з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли, роздряпували її, аби зернові вчинити м'яке ложе.
— Ти, Босаку, ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакови скусав, а скусав. Не сіпай хоть ти мене, бо так ні житє насіпало, шо ледви на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую; я тебе старими слозами поливаю, а ти кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік: він чорними очима за мнов водит; він мене жєлує; він свойов гривов обтирає дідові слози, а ти, поганий, серца не маєш. Ще недавно ти цілий жмут мойого волося вірвав і пустив під ноги в гній. Так не належит робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрій, то, біг-ме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змиї розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобі спокою нема.
То він слинив пальці, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
— Гей, коні, ідім, ідім!…
А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість і зате він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: Колисочку я вам постелив мнєконьку, ростіт до неба.
Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні.
— Та якого дідька болиш, ти стара корсо, хрупаєш у кождім замку, кривуле?
То він оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крови і сів.
— Скло залізло, маттері твої! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хиба си розскочиш у кусні. А ти, небого ниво, малий спаси-біг будеш мати з цеї старої крови, бо стара кров, як старий гній, ніц не родит; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Криваючи він випряг коні, повів до воза та наклав перед них сіна.
— Ти, сонце, не захмурюйси на старого, шо за борзо робит полудне; старий не має чим ходити…
Він витяг з торби хліб, солонину та пляшку і вимивав рану горілкою; потім відірвав кавалок рукава, завив ногу і зав'язав мотузом від міха.
— Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Напився горілки, взяв хліб, кусав його та на́ново сердитий вигукував:
— Це хліб? Ним лиш коня жидівского чисати, бо на добрім кони шкіру зідре. Приходє до мене роєм ті підкьопані: „Діду, — кажут — ми вам печи́ будемо, прати будемо, запишіт нам поля“. — Ці подерті суки гадают, шо я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм поли чічки ростут та най своїми маленькими головками кажут оченаш за діда.
Зі злости шпурив хлібом далеко на ріллю.
— Зуби здрігаютси від цего макуха; пиймо, Максимку, горівки, вона гладко йде…
— Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідови? Лети собі гет до неба, скажи свому богови, шо най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишивси сам на всі земли. Най твій бог співанками мене не гулит, забирайси!
І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до Бога.
— Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, шо-с співала, так траба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов і над блискучими плугами і над всім миром веселим. А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев і вся земля і всі люди віблискували золотом. Так-то сонце розчєнило весну на земли, як у великім кориті…
— А з того корита ми брали колачі, а колачі стояли перед музиками, а молоді в квітках любилиси і ішли до слюбу, і котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твій спів спливав у моє серце, як різка вода в новий збанок…
— Іди ж собі пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітий не порізали.
Обома руками взяв він свою сиву голову та й схилився до землі.
— Встид тобі, сивий волосе, встидайси, шо приповідаєш та приспівуєш, як плаксива баба, бо нічо вже тобі на цім світі не поможе…
— Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені? Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешут золоті книги по церквах, шо ти мав сина, брешут, шо-с мав! Ти свого воскресив, кажут. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я лєжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів…
— Най тобі оца сина баня так потріскає, як моє серце!…
— Та прийдіт котра до старого; ніби ви їх не обіймали, моїх синів, та не лєгали в білу постіль? Та вони були, як дуби, кучерєві… Та принеси на руках байстрєтко, не встидайси, приходи. Дід тобі всі коверці під ноги підкине, а байстрюкови порубає все полотно найтонше на пелінки. Бо ти ходиш без вінка та плачеш від наруги.
І дід здоймив обі руки вгору й кликав ними до цілого світа:
— Ходи, невісточко, ходи до тата, нам попа не траба!
Голосно заридав, приляг до землі і нею, як хустиною, обтирав сльози і почорнів. Та ще благав дальше:
— Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твої шиї я вздрю єго руки, а на твоїх губах зачервоніют єго губи, а з твоїх очий, як з глібокої кирниці, я вілов'ю єго очи і сховаю їх в моє серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю єго чупер на твої долоні… Коханко, приходи і ратуй старого!
— Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіт дорогу до мене та принесіт вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палитси від того вогню.І рвав з голови сиве волосся та кидав на землю.
— Сиве волосє, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
До решти обезсилений приляг до землі і лежав довго мовчки, а потім лагідно розказував:
— Послідний раз прийшов Андрій; він був у мене вчений. „Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну“. — „За яку Україну“? — А він підоймив шаблев груду землі та й каже: „Оце Україна, а тут — і справив шаблев у груди — отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси та й бувайте здорові!“ — Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. „Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік“. — „Добре, каже, тату, підемо оба“. — Та як це стара вчула, то я зараз видів, шо смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, шо її очи віпали і покотилиси, як мертве камінє по земли. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло…
— А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то-м казав: „Андрію, Іване, взад не йдіт, за мене памнєтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…“
До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
Пізнім вечером, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.
— Ти, небого, гет затихла, замертвіла, якби в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…
Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:
— А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм Сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.