Твори (Стефаник, 1942)/Morituri
| ◀ Воєнні шкоди | Твори Morituri |
Дід Гриць ▶ |
|
MORITURI
Присвячую Володимирові Дорошенкові
Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи. Їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від тридцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.
— Коби-сте не курили такі тютюни, шо я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
— Сиди, Насте, тихо, а глуха — то ти давно.
— Як не глухнути в такім млині, встидайтеси, старі пайташі.
— Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? — каже Тимко.
— О, якого ґазду маю, видите, ступня! І він ще храпливий та слинавий…
— Ти питлюєш язиком, як у млині…
— Тьфу на тебе, старий!Вона би ще хотіла так, як давно, аби єї попліскувати по мнєкім, але, небого, вібачєй, мнєкого вже давно нема.
— І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодни-завтра до дучі маєш забиратиси…
— Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
— Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночи по стінах дравси.
— Котрий зуб?
— Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
— Та який дідько з зубами, з твоїми? Зуби такі, шо залізо перекусиш.
— А я не годен вітримати.
— Я, небоже, не буду до служби Божої тєгнути. Терпи як можеш до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
— І-і, кілько ти нам крови вже пустив перед службою з бороди та лица.
— То нехотічи, а це инше.
— Васи, а пробуй горівки.
— Сходили діти ціле село та й нема.
— Нешті румунешті!
— А я зараз найду, але аж на кінци села.
— А кілько нас є?
Порахували.— Літерку як купиш, та й буде.
Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
— Розроблєйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходит.
— Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусит цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
— Та в тебе, Николо, така тверда борода, шо я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
— Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, шо має мнєкий волос.
— Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами… Мині вже рука дрожит, я не знаю, як я вас доголю до кінца а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як єго на лаву покласти.
Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені паперцями та чекали на горілку.
Микита врешті прийшов з пляшкою і, заки ще обголився, то на столі була горілка і накроєний хліб з часником.
— Пиймо, брє, бо гони наші короткі! Шо будемо собі жєлувати?
— Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-смо дубали поволи. Віта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.— Все перейшло на читальню, там тепер рєд.
— От, рєд, дівки перебираютси на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без встиду та сорому, весіля справлєют та берут гроші за білєта.
— Така тепер у них настала забава, але вони мают розум, не бійси; молоді, світом бували, Польщі ані-ані не хотє, а панцкі ґрунти хотє розділити.
— Біг-ме добре, ніц не кажіт, тепер з цев Польщев ніхто негоден вітримати: і маєткове і доходове і ґрунтове і від псів і від гноївки…, але де шо на світі є!
— Та коби могли вібороти! От дай, Боже, здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
— Та шо я вам кажу, дай, Боже, і вам здоровлє, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдут до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є під любистком…
— Тогди був ґелт, де ті часи?…
Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб лишили зо два келішки.
— Та йдіт вже додому, та коли вас жінки зберут до церкви, і коли я вімету оте волосє, кінцкі гриви з білих коний…
І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.— Зараз буде біда, — казав Никола Максимові.
— Та яка біда, а дітем від тебе зась!
— Та дітем зась, але стара. Вже чікає, аж очи відивила, аби мене чісати.
— Сам си чіши.
— А де ж би вона дала, вона ціпко любит полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, шо-м пив горівку. Та й казанє: Не маєш встиду, старий, ні від сонца, ні від людий.
— То сховайси дес у стодолі.
— То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра.