Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Байки сьвітовії в співах/Цар Давид

Твори. Том I
Степан Руданьский
III. Лєґенди і гісторія.
Байки сьвітовії в співах
Цар Давид
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство «Просвіта», 1912
3. Цар Давид.

I.

Був колись то цар на сьвітї,
Що́ Давидом звав ся,
Спав на сріблї, в діяментах,
В золото вбирав ся.
 І палаци мав на диво:
 Стеля вся склянная,
 І під стелею ходила
 Рибка золотая.
Стїни були в діяментах,
В золотї підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.

 Та і жінка гарна була,
 Нїчого казати:
 Лиш поглянути на нюю,
 То гріх не кохати.
Тілько б жити, царювати
Та молитись Богу;
Та Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.

 Люде охали, стогнали,
 З голоду вмирали;
 А Давид, що́ тілько бачив,
 Грабив на пропале.
Дївчат гарних, молодицїв,
Зводив він нї на́-що;
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.
 Стид і сором, віра й правда —
 Все то замирало;

 Повернулось все в палацах
 І путя не мало.

II.

І задумав Бог Давида
До путя привести.
Нарядив ся купцем дальним,
Став товари везти.
 І ото Він до Давида
 В місто заїзджає.
 Давид чує: ⁣»купець дальний«, —
 В гостї запрошає.

І приїхав купець дальний;
Став Давид питати:
»Звідки купець чужоземний?
Що́ маєш продати?«
 Купець каже: ⁣»Я з Єгипту,
 Найяснїйший царю,
 І при собі на сю пору
 Не маю товару.
Все-м розпродав меж царями,
Що́ йно мав продати;
Тепер хочу в тебе, царю,
Палац купувати!«

 — »Много гроший, купче, маєш
  (В тім надїю маю),
 Лиш чи будемо сватами,
 Того я не знаю!
Як насиплеш тілько злота,
Що всї мої люде
Наберуть ся, кілько зможуть,
То твій палац буде!«
 — »Все то буде, ясний царю!«
 Купець відвічає:

 »Нехай зараз цар вельможний
 Свій народ скликає!«

III.

Затрубіли рано труби, —
Голос розільляв ся,
І до ранку, до другого,
Весь народ зібрав ся.
 І повів їх купець дальний
 Меж високі горі,
 І в мінутї стали гори,
 Як золоте море.
»Беріть, люде,«⁣ купець каже,
»Доки в волю буде!«
І зачали злото брати
Давидові люде.
 Брали, брали і ховали,
 Далї й перестали.
 »Годї з нас! ми всї довільні!«
 Разом закричали.
Закричали й розійшли ся,
Звідки хто узяв ся,
І з Давидом меж горами
Лиш купець остав ся.

 »А що́, царю!«⁣ купець каже:
 »Не програв ся може?«
 Але Давид йому каже:
 — »Не спіши, небоже!
Чия хата, того й правда.
Я не дам нїчого,
Та ще дякуй, як тебе я
Випущу живого!«

 — »Твоя правда, ясний царю!
 Все-ж таки годить ся

 Нам з тобою, ясний царю,
 Судом посудить ся.
Живі люде не розсудять —
До вмерлих підемо:
Там в півночи на могилах
Правду ми найдемо.«

IV.

Наступає тиха нічка,
Сьвітять ясні зорі,
І в тумани, як в намітку,
Завинулись гори.
 За горами повний місяць
 Череп підіймає
 І на цвинтар серед поля
 Сумно поглядає.

Було тихо меж гробами,
Вмерцї міцно спали,
Лиш купець дивний з Давидом
Через них ступали.
 І приходять в середину
 Цвинтаря старого,
 І зачав купець будити
 Кождого вмерлого.

І говорить: ⁣»Встаньте, люде!
Встаньте, божі дїти!
І мене з царем Давидом
Вірне розсудїте.«
 І розкрились старі гроби,
 Вмерцї повставали
 І купцеви в ноги впали,
 Впали і сказали:

— »Боже вічний, Боже дивний,
Праведний Ти Боже!
Хто Тебе, правдивий Боже,
Осудити може?
 Не Тебе нам, але Ти нас
 Будеш всїх судити,
 Як захочеш кости наші
 З гробу воскресити.«

І пізнав цар, з ким судив ся,
Богу поклонив ся,
І від тогдї зачав жити,
Мов переродив ся.

V.

Замовчали у Давида
Скрипка та цимбали,
І в палацах тілько гусла
Набожно бреньчали.
 І зачав Давид на гуслах
 Піснї вигравати
 І в тих піснях божу силу
 Дивну вихваляти.

І вже рідко коли пісню
Грав він не сьвятую.
І списував тії пісні
В книжку у їдную.
 І убралась книга в піснї,
 Нїби небо в зорі,
 І розрізав Давид книжку
 І кидає в море.

Їдні листи утопали,
Другі випливали;

І которі випливали —
Ангели збирали.
 І зібрали, Богу дали.
 Став Господь читати,
 Прочитав — і нам хрещеним
 Казав передати.
І тепер у кождій церкві
Піснї ті знайдуть ся,
І ті піснї Цар-Давида
Псавтирою звуть ся.

VI.

І говорить Бог і Господь:
»Царю і пророче!
Проси в мене, мій пророче,
Чого серце хоче.«
 А в Давида, слава Богу,
 В волю було всього,
 Були й дочки, лиш не було
 Сина нї їдного.
І зачав Давид молитись,
Господа благати
І просити Його щире,
Щоб три сини мати.
 Щоб їден син був найкрасчий,
 Другий — найсильнїщий,
 А щоб третїй син у нього
 Був найрозумнїщий.

І послухав його Господь
З високого трона,
І дав Йосипа, Самсона,
Та ще Соломона.
 І Іосип був найкрасчий,
 Самсон — найсильнїщий,

 Соломон, його мізинець,
 Був найрозумнїщий.

І найстарший син, Іосип,
Завідував снами.
І тепер іще остав ся
Звичай межи нами,
 Що як тілько коли-небудь
 Сни страшнії маєм,
 Пробудившись, не встаючи,
 Тричі промовляєм:
»Що́ приснилось, те приснилось:
Нехай сьвятий Йосип
Розтолкує й на все добре
З злого переносить.«

VII. (Самсон.)

Середущий син Давида
В війнах лиш кохав ся
І ходив по цїлім сьвітї,
Всюди воював ся.
 На останок в нашу землю
 Днїпром припливає.
 Але тілько з води вийшов —
 Аж лев надбігає.

Самсон кинув ся на него,
Наступив ногою,
Дере пащу, і із пащі
Пішла кров рікою.
 А тим часом йому руки
 Й ноги обімлїли,
 І лев сильний із Самсоном
 Вічне скаменїли.


А потому зійшлись люде,
Київ збудували,
Та Самсона того й лева
З місця не здвигали.
 І тепер іще він тисне
 Лева під ногою,
 Дере пащу, і із пащі
 Йде вода рікою.

4. X. 1856.