Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Байки сьвітовії в співах/Соломон

Твори. Том I
Степан Руданьский
III. Лєґенди і гісторія.
Байки сьвітовії в співах
Соломон
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство «Просвіта», 1912
4. Соломон.

I.

Ще цариця Соломона
На сьвіт не родила,
Лиш надїю тілько мала, —
По саду ходила.
 І ходила й говорила
 З панею їдною,
 Котра з паном, своїм мужом,
 Жила не з правдою.

Аж приходить покоївка
І оповідає,
Що йде пан той до палацу
І панї шукає.
 Панї стала, а цариця
 Дає її раду
 Заховатись на годинку
 В вишневому саду.

А сама йде до палацу,
Пана запрошає.
»Що́ нам скажеш, добрий пане?«
Весело питає.

 А пан низько поклонив ся,
 Як царям годить ся,
 Тай говорить: ⁣»Будь здорова,
 Ясная цариця!
Я не маю що казати:
Я прийшов питати,
Чи в царицї мої жінки
Часом не видати?

 — »Нї, нема тут, милий пане,«
 Та́ відповідає.
 А тим часом з неї голос
 З-тиха промовляє:
»Твоя жінка у садочку;
Можеш пошукати.
Яка жінка твоя, пане,
Така й моя мати!«
 І чи чув пан, чи нї, теє,
 Що́ дитя казало,
 Лиш царицї після того
 Дуже кепсько стало.

II.

Пройшов місяць з того часу,
Другий іскінчив ся,
А на третїй в першу нічку
Соломон родив ся.
 І в ту нічку ясне небо
 Хмарою обвилось,
 І в тій хмарі серед неба
 Три зорі з'явилось.

І Давид-Цар обіщав ся
Золотії гори,
Хто лиш тілько розгадає,
Що́ ті значать зорі.

 І зібралось много мудрих,
 Стали ворожити:
 Той — на щастя, той — на долю,
 Той — на довго жити.

А премудрий коло мами
Тілько усьміхав ся;
І як мудрі замовчали,
Він тогдї озвав ся:
 »Ти не слухай їх, мій тату,«
 Став він говорити:
 »Три зорі — то три лиш роки
 Маю в сьвітї жити!«

І вся тая мудра зграя
З встиду розбрела ся,
А Давидови по серцї
Туга розлягла ся.

III.

А тим часом від дня до дня
Соломон мудрив ся,
І Бог знає — де́ він того
Розуму учив ся.

 Лиш кінчало ся три роки —
 А вже був охочий
 Розпізнати, кілько важить
 Розум весь жіночий.
І зробив шальки як треба,
Достав чепець з мами,
Набрав клоча повну жменю
Та й пішов до брами.
 І на брамі на зелїзній
 Він шальки чепляє,

 Кладе чепець, кладе клоча,
 Став і розважає.

Далї ходить та й регоче;
Аж надходить мати.
— »Що́ ти дїєш, Соломоне?«
Почала питати.
 А той собі все регоче,
 Не дивить ся в очи.
 »Важу, каже, жменю клоча
 І розум жіночий.
Та сама ти подиви ся:
Голова жіноча
Не заважить та й не варта
Сеї жменї клоча!«

 І цариця злютовалась
 І пішла від него:
 »Чекай сину,«⁣ розважає:
 »Не дарую сего!«

IV.

І приходить до покою,
Слугів закликає,
Оглянулась кругом себе,
З-тиха промовляє:
 »Ой ви слуги, мої слуги,
 Вчинїть мою волю:
 Вчинїть волю, щоб не було
 Мому серцю болю.
Возьміть сина Соломона,
Одягнїть, умийте,
Виведїть його до лїса,
Серед лїса вбийте.
 Вбийте й серце принесїте
 І мізинний палець:

 Най загине з сего сьвіта
 Соломон поганець.«

І узяли його слуги
І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:
 — »Ой ви слуги, вірні слуги,
 Душі не вбивайте,
 Хоч ще місяць до трох років
 Пережити дайте.
Я вам дам мізинний палець:
Ріжте, добрі люде.
А із нами є собака, —
З неї серце буде!«

 І відтяли слуги пальця,
 Серце в суки взяли
 І понесли до царицї
 І царицї дали.
І не стало Соломона,
І нїхто не знає,
Лиш Давид по нїм нещасний
З жалю умлїває.

V.

А Соломон серед лїса
Став думу гадати:
Днїв лиш кілька оставалось
Білий сьвіт видати.
 І умив ся він, залив ся
 Гіркими сльозами
 І на землю сировую
 Впав межи дубами.


І ті жалї і ті сльози
Небеса пробили
І усїх сьвятих і Бога
В небі розбудили.
 І зачали сьвяті люде
 Господа молити,
 Щоби Господь Соломону
 Дав ще лїт прожити.

І сказав Бог: ⁣»Соломона
Щиро я кохаю
І своїх лїт йому дав би,
Та я лїт не маю.
 А ви, мої сьвяті люде,
 Ви на землю йдїте
 І для него кілька років
 У людий просїте!«

І зійшли сьвяті із неба
І стали ходити,
І ходили й лїт просили
Соломону жити.

VI.

І день цїлий проходили,
Закотилось сонце.
От підходять сьвяті люде
Під їдно віконце.
 Там старая баба жила,
 Що́ сто лїт прожила —
 А те других сто прожити
 Доля їй судила.

І зачали сьвяті люде
Бабу ту питати,

Чи не схоче тая баба
Своїх лїт віддати.
 »На́-що маю віддавати?«
 Баба говорила, —
 »Коли менї лїта тії
 Доля присудила!«

— »Та не радість, бабко, старість!
Як старому жити —
Хиба тілько свої кости
Жовтії сушити.
 А на сьвітї є дитина,
 Бідна сиротина,
 Лїт не має і вмирає
 Як тая билина!«

І здихнула стара баба
І стала казати:
»Коли так, то я вже мушу
Лїт півкопи дати.
 Лиш нехай дитина тая
 Гайом не гайнує,
 Нехай лїта дорогії
 І себе шанує…«

VII.

І минуло недїль кілька,
Кілька лїт минає,
Соломон жиє на сьвітї
І не умирає.

 І згадав він свою неньку,
 Що́ хотїла вбити,
 І задумав, чим не було б,
 Неньцї відплатити.

Лиш Давид їдного часу
Виїхав з столицї, —
Взяв товару штири воли,
Їде до царицї.
 Приїзджає під ворота,
 Конї випрягає,
 Аж виходить і цариця,
 Купчика витає.
Роздивила ся товари:
Всї до вподобаньня.
Та й сам купчик молоденький
Здав ся б до коханьня.

 »А що́ хочеш за товари?«
 Ласкаво питає.
 — »Тілько дївчину на нічку,«
 Той відповідає.
І цариця попросила
Сутки почекати
І тим часом йому стала
Дївки добирати.

VIII.

І настала ніч темненька;
Постїль застелили
І на постїль на пухову
Купчика вложили.
 Йде дївчина як калина,
 Серце так і бєть-ся:
 Хто то знає, що́ там буде?
 Що́ там доведеть-ся?

А купець лиш подивив ся —
Каже: ⁣»Не годить ся!«
Тай і просить, щоб прислала
Другую цариця.

 Іде друга як та ружа,
 Серце обкипає:
 Хто то знає, що́ там буде,
 Що́ її чекає?

А купець собі байдуже:
Не пускає спати.
А царицї таки просить,
Щоби дївку дати.
 Що́-йно слала лиш цариця,
 Все то не годить ся.
 На остаток — що́ робити? —
 Йде сама цариця.

Йде цариця, чепурить ся,
Бють ся мило груди:
Вона знає, що́ чекає,
Що́ там з нею буде.
 Лиш приходить, — жвавий купчик
 Став до себе звати,
 І цариця коло него
 Положилась спати.

IX.

Положила ся цариця
Без жадного фуку,
І купець підняв над нею
Свою праву руку.
 І підняв він свою руку,
 Положив на груди
 І промовив: ⁣»Ой колись то
 Грав я в сїї дуди.«
Потім знову синок каже
До рідної мами:
»Ой колись то я виходив
Через сїї брами!«

 Но цариця того всього
 Та й не розважає;
 Чи зшалїла, чи заснула,
 Чи Бог її знає!
І цариця не проспить ся,
Спить і тяжко дише.
А купець на стїнах всюди
Діяментом пише:
 „Коли мати з сином спала,
 Голова жіноча —
 Видить Бог і видять люде —
 Не варт жменї клоча!“

Написав він і поїхав,
Куди сам лиш знає,
Аж тут рано, до схід сонця,
Давид приїзджає.

X.

Спить цариця, не проспить ся.
Давид походжає,
Походжає, поглядає
І письмо читає:
 „Коли мати з сином спала,
 Голова жіноча —
 Видить Бог і видять люде —
 Не варт жменї клоча!“

І забились його жили!
І ожили кости!
Давид живо догадав ся,
Хто́ приходив в гостї.
 Догадав ся, що на сьвітї
 Соломон гуляє,
 І я́к його відпитати —
 Думоньку гадає.


»Га!«⁣ подумав: ⁣»зроблю плуга,
Плуга золотого,
Може плугом відпитаю
Соломона свого!«
 І зібрав він своє злото,
 Сказав збити, злити,
 І із того злота всього
 Цїлий плуг стопити.

І злотники ізібрались,
Золото стопили,
І на диво всьому сьвіту
З нього плуг зробили.
 І послав Давид по сьвітї
 Той плужок возити
 І питати і писати,
 Як будуть цїнити.

XI.

І цїнили того плуга
І цїну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менче не давали.

 От до дому повертають, —
 Видять: під горою
 Парубок якийсь обдертий
 Ходить з чередою.
І ходить він з чередою,
Чорний хлїб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.
 Слуги й того не минули:
 Зачали просити
 Подивитись на їх плуга,
 Цїну йому збити.

І прийшов він. Зачинає
Плуга оглядати.
— »Та плуг гарний,«⁣ промовляє,
»Нїчого казати.
 І чересло, і полиця,
 І леміш хороший.
 Кого злиднї їдять три днї,
 Дав би копу гроший.
То як дощики на щастя
В маю перепадуть,
Тогдї плуг йому придасть ся
Й гроші не пропадуть.
 А не будь дощу нї разу —
 Він не варт нїчого:
 І не тілько хлїба сего, —
 Сухарця цьвілого!«

Записали й се ті люде
На папері свому
І поїхали сердиті
До самого дому.

XII.

І приїхали до дому.
Став Давид питати:
»Що́ там, люде, в білім сьвітї
Про мій плуг чувати?«

 Слуги низько поклонились,
 Стали говорити:
 »Даруй Боже тобі, царю,
 Многі лїта жити!
Ісходили ми всю землю,
Скрізь людий питали, —
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.

 Лиш їден пастух поганий
 З пантелику збив ся:
 Не цїнив він того плуга,
 Тілько з нього кпив ся.
Оцїнив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маю дощ не буде,
Він не варт нїчого!«

 — »Ой сами ви,«⁣ Давид каже,
 »З пантелику збились,
 Та і тії разом з вами,
 Що́ в цїну гонились.
З вас усїх пастух убогий
Був найрозумнїйший,
І пастух той — певне дїло —
Син мій наймудрійший.
 Беріть тепер в стайнї конї,
 Кождий вороного,
 Найдїть менї, відпитайте
 Соломона мого!«

І почали люди всюди
Їздити, питати, —
Але дармо! в чистім полї
Вітра не піймати!

XIII.

І Давид-цар зажурив ся,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В сьвітї відпитати.
 »Га!«⁣ подумав: ⁣»видам баль я,
 І зійдуть ся люде,
 Межи ними непремінно
 Соломон мій буде!«

А в Давида — треба знати —
Все робилось живо:
Загадав лиш, — і вродив ся
В него баль на диво.
 Трублять труби, ідуть люде,
 Сїли за столами,
 І дубові столи гнуть ся,
 Гнуть ся під мисками.

І миски всї срібні були,
Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложками
Кепськая робота:
 На два локтї кожда ложка.
 Як тут будеш брати?
 За кінець візьмеш рукою —
 Губі не дістати.
Близче возьмеш — друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусїду свому
Очи вибираєш.
 І задумали ся гостї;
 Страва застигає,
 Душа рада б попоїсти,
 Та путя не знає.

XIV.

І Давид промовив з-тиха:
»Гостий в мене много,
Та нема щось межи ними
Соломона мого.
 Де-ж ти, сину Соломоне?
 Де-ж ти так довгенько?«
 І поглянув навколо
 І здихнув тяженько.

І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Взяли царя по-під руки,
Повели з собою.

 Аж тут раптом нїби з неба
 Соломон напав ся:
 »Чом не їсте, добрі люде?«
 Живо запитав ся.
— »Чи-ж не бачиш, яка ложка?«
Стали бормотати:
»Візьмеш страви, — очи видять,
Губі не достати!«

 А він живо людям каже:
 »Цїхо! угамуйтесь!
 Ложки́ — в руки! і як дїти
 Через стіл годуйтесь!«
— »О, спасибі тобі, хлопче!«
Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.

 Давид входить, догадав ся,
 Сина скрізь шукає.
 А син, Бог лиш тілько знає,
 Де вже опирає!

XV.

Вже двайцята Соломону
Осїнь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:

 »Віють вітри, віють буйні,
 Страшно хвилї бють ся;

 Тяжко, тяжко мому серцю,
 Що аж сльози льлють ся.
Наймудрійший я на сьвітї, —
Що́ менї із того?
Як приблудний ходжу, нуджу
Коло дому свого!
 Ходжу, блуджу коло дому
 І ріднї не бачу,
 Тілько неньку проклинаю,
 Тілько долю плачу.
Нене ж моя, рідна нене
Що́ ти починила?
На що-ж мене Соломоном
На сьвіт породила?
 На що-ж мене Соломоном
 На сьвіт породила —
 На що-ж мене сиротою
 По сьвітї пустила?
І пустила і від батька
Сина відлучаєш!
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?«

XVI.

Почорнїло синє море,
Сонячко згасає,
І на небі чорна хмара
Камінем звисає.
 Як склепіньня гробовеє
 Небо сумне стало,
 І як гроби з себе море
 Хвилї підіймало.
І по сьвітї білім тихо,
Тілько ворон краче,
Тілько вітер повіває
Та жалібно плаче.

 Вдруг пів неба загорілось,
 Запалахкотїло…
 І погасло, і по небі
 Страшно загреміло.
Загреміло, загудїло,
Земля затрясла ся,
І по небі громовая
Стрілка пронесла ся.
 Бах на землю! стало тихо,
 Небо замовчало,
 Лиш дрібними слїзоньками
 Землю устеляло.

Плаче небо й перестало,
Небу легше стало:
Чорні хмари розійшли ся,
Сонце засяяло.
 Любо, мило в білім сьвітї,
 Пташечки співають,
 В полї люде хлїб збирають,
 В морі риби грають.
Любо, мило в білім сьвітї,
На душі миленько,
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.

XVII.

І сидить він під скалою,
І сидить і плаче.
Аж тут ворон чорнокрилий
По-над море краче:
 »Ой лїтав я кожду нічку
 Помежи горами,
 Кожду нічку доглядав я
 Соломона мами.

О, коли-ж ти, злая нене,
Будеш умирати?
Ой коли-ж я над тобою
Сяду балювати?
 І лїтав я надаремне,
 І не маю жалю:
 Серед тучі, серед грому
 Я дождав ся балю.
Общипав я твоє тїло,
Виссав твої жили, —
На́ що-ж серце твоє чорне
Громи розкришили!«…

 І лїтав він по-над море,
 Просив моря пити:
 Тяжко стало після балю
 Ворона палити.
І зачав він воду пити,
Пив і не напив ся,
І без духу в синє море
З берега звалив ся.

 А Соломон розважає,
 Сльози утирає.
 І до батька, до Давида
 Весело вертає.

XVIII.

Давид плакав у палацу,
Тяженько журив ся,
Аж тут раптом перед нього
Соломон з'явив ся.
 »Здоров, батьку мій Давиде!
 Ой як ся ж ти маєш?
 Чи за неньку, чи за сина
 Сльози проливаєш?«


І упав йому у ноги,
Низько поклонив ся, —
І як сонячко на небі
Цар розвеселив ся.
 »Здоров, сину Соломоне,
 Рідная дитино!
 Де ти був до сего часу?
 Сядь-но, роскажи-но!«

І Соломон сїв із батьком,
Все став говорити:
Як то його рідна ненька
Думала згубити;
 Як він смерти відкупив ся
 Від рідної мами;
 Як потому він став жити
 Чужими лїтами.

Росказав усе Давиду.
Давид розридав ся:
»Слава Богу, Соломоне,
Що хоч ти остав ся!
 Я старий; уже не можу,
 Будеш помагати,
 А як смерть пошле мнї Господь,
 Будеш царювати!«

XIX.

І почули усї люде,
І весь сьвіт дочув ся,
Що Соломон — у Давида,
Що він повернув ся.
 І зібрались до Давида
 Царі і царицї,
 Мужі, хлопцї і дївчата,
 Баби й молодицї.

І цар видав баль на диво,
Гостї їли, пили,
На-послїдок Соломона
Видїти просили.

 І явив ся син Давидів,
 Лиш не в кармазинї:
 В простих чоботях пасових,
 В простії свитинї.
І промовив: ⁣»Люде добрі!
З розумом судїте:
Як що шиєте, то перше
Ґудза завяжіте!«

 Тілько всього було й мови.
 Всякий розважає,
 Як, куди і против чого
 Соломон стріляє.
Розважали і гадали,
Сили не добились.
Поклонили ся Давиду,
Сину поклонились
 І поїхали до дому,
 Стали розважати:
 Що́ б то було, як він каже,
 »Ґудза завязати«?

XX.

Незабаром після балю
Цар-Давид скончав ся,
І Соломон сїв на царство
І коронував ся.
 Сїв на царство й зачинає
 Думоньку гадати:
 Як би небо розгадати,
 Море зґрунтувати.

Соломону треба було
Тілько захотїти.
Захотїв лиш, — і на крузї
В небо став летїти.
 І летїв він, і чи довго —
 Бог то сьвятий знає;
 На остаток аж під самі
 Хмари підлїтає.
В хмарах густо, круг опер ся:
Нїчого дїяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.
 Розгортає чорні хмари,
 Круг свій підіймає,
 Аж по самій серединї
 Голуба стрічає.

»Здоров, мудрий Соломоне!
Де-ж ти так спішиш ся?
Не ізміряєш ти неба,
Дармо не труди ся.
 Може ще як ти на милю
 Хмарою пробєш ся,
 Та як далї йти захочеш,
 Там і останеш ся.
Повертай ся ти до дому,
Та дивись усюди:
Під тобою синє поле
І пятно там буде.
 І пятно те — земля наша,
 Синє поле — море!…«
 І вернув ся він із неба,
 Мале йому горе.


XXI.

»Не ізміряв же я неба,«
Став він промовляти:
»Ану, стану ланцухами
Море ґрунтувати!«

 І зробив він склянну хату,
 Ланцухи чепляє
 І із нею кораблями
 В море виїзджає.
І на самій серединї
Увійшов до хати
І казав себе помалу
В море опускати.
 І у море що-раз глибше
 Соломон спускав ся,
 І що́ море в собі має —
 Все те роздивляв ся.
Опускав ся, ба вже мало
Й ланцуха Бог має,
Аж тут рак до него лїзе
І його витає:

 »Здоров, царю Соломоне!
 З моря підіймай ся:
 Дно побачити морськеє
 Ти не сподївай ся.
Двацять лїт жию я в морі
І до низу йду я,
Та дна моря не дістати,
Поки не умру я.
 А може ти і дістанеш,
 Як ланцух урветь-ся,
 Та вже сьвіта повидати
 Більше не прийдеть-ся!«

І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річий
Міряти не треба.

XXII.

Та не так-то швидко, люде,
Теє все робилось,
Як писалось на папері,
Як нам говорилось.
 Соломон прийшов до себе
 Та і нагадав ся,
 Що йому на сьвітї жити
 Тілько рік остав ся.

А тут він іще давненько
Мав те на примітї,
Що безсмертна гора їдна
Єсть на білім сьвітї;
 Що до неї лиш достатись —
 Можна вічне жити.
 Давай туди діставатись!
 Нїчого робити!
Узяв хлїба, узяв соли,
Помолив ся Богу,
Вийшов тихо із палацу,
Пішов у дорогу.

 І пішов він, а Бог з неба
 Тілько поглядає:
 »Соломоне, Соломоне!«
 З-тиха промовляє.
»Хоч крути ся, не верти ся,
Нїчого дїяти:
Видне дїло, годї жити,
Треба умирати.

 Хоч крути ся, не верти ся,
 Смерть перед тобою.
 Ти як-раз зійдеш ся з нею
 Під горою тою.«

XXIII.

Де стоїть гора безсмертна,
Колись люде знали,
Лиш тепер — нещастя наше —
Всї позабували.
 На горі тій жили люде
 І не умирали;
 Били камінь під горою,
 Храми будували.

І явив ся до них Господь,
Каже все лишити
І як можна тілько скоро,
Домовину збити.
 Каже збити домовину
 Та і гріб копати:
 »Скоро син сюди Давидів
 Прийде умирати!«

І пішли всї, дошки пилять,
Тешуть і рубають,
Незабаром під скалою
Яму начинають.
 Аж надходить син Давидів,
 Сумно поглядає:
 »Що́ то, люде, з того буде?«
 Він людий питає.

— »Єсть на сьвітї цар премудрий,«
Став їден казати:

»Він зоветь-ся Соломоном
І іде вмирати.
 І ми робим домовину
 Та і гріб копаєм,
 А який він, коли прийде,
 Ми й самі не знаєм!«

XXIV.

От тобі й гора безсмертна!
Думав вічне жити,
Аж приходить ся на нїї
Голову зложити.
 Що́-ж робити, як зложити!
 Не буду втїкати!
 Мудрий вміє в сьвітї жити,
 Вміє і вмирати.

»А чи маєте ви міру?«
Соломон питає.
— »А Бог її сьвятий знає!«
Хтось відповідає.
 — »Соломон із мене ростом,
 Беріть з мене міру!«
 І узяли з него міру
 На чистую віру.

Взяли міру і по нїї
Домовину збили,
А по тії домовинї
Й яму припустили.
 Припустили і скінчили.
 »Почекайте, люде!
 Ану, ваша домовина
 Чи до міри буде?«


— »Ану, справдї!«⁣ кажуть люде:
»Ляж у домовину.
Чи як-раз вона пристане
Давидову сину?«
 І пристала домовина,
 Нїби вона сама.
 »Ану в яму опустїте:
 Чи пристане яма?«

Опустили його в яму:
»Ну, спасибі, люде!
Засипайте Соломона,
Другого не буде!«

5.—7. XI. 1856.