Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Купцї
| ◀ Верба | Твори. Том I II. Оповідки. Купцї |
Байки сьвітовії в співах. Преслівля ▶ |
|
Сидить Івась на припічку
Та й попелом грає;
Його сестра край віконця
Шовком вишиває.
Вишиває, промовляє:
»Івасику-брате!
Годї з тебе пустувати,
Пора розум мати!«
— »Та нїби-то я не маю?«
— »Запевне не маєш!…
Не маленький, слава Богу,
А в попелї граєш!«
— »Та не тілько у попелї,
В саджі 6уду грати!
Бо нехай би мене була
Оженила мати!«
— »Тю на тебе! схамени ся!
Не маєш нїчого, —
То як тебе оженити
Такого дурного?«
— »Все не маю, та не маю!…
А де-ж чого взяти?«
— »Та про теє, де́ узяти,
Не жури ся, брате.
Таже можна, як-би хтїлось,
Позичити гроший
Та за гроші спорядити
Корабель хороший,
Та й за морем торгувати.
То і сьвіта зглянеш
І розуму набереш ся
І багатим станеш!«
— »Але де-ж то я тих гроший
Дістану у ката?«
— »Таже, дурню, брат богатий:
Попроси у брата!«
— »Та не дасть він менї гроший!«
— »Та дасть, дурний ґою,
Скажи тілько, що потому
Віддаси у двоє.«
— »То й у двоє!… А багато-ж
Треба? для примірки?«
— »Та багато не багато,
А так: зо дві мірки.
Та іди-ж бо, Івасику,
Іди, милий брате!«
Скочив Івась із припічка
Та й пійшов із хати.
Сидить богач на затїнку,
Як та глина білий;
Сушить собі против сонця
Дукачі зацьвілі,
І на брата молодшого
Тілько очи косить;
А той стоїть коло нього
Та дві мірки просить.
»Позич, брате, зо дві мірки!«
— »На-що тобі, брате?«
— »Таже купцем хочу бути,
Хочу торгувати!«
— »Купцем йому захотїлось!…
Бач, який хороший!«
— »Та ну, брате, не скупи ся,
Позич таки гроший!«
— »Ет! сидїв би лучше в-дома!«
— »Та чого-ж сидїти?
Чи у мене господарство,
Чи жінка, чи дїти?
Слава Богу, ще крив Господь!
Позич таки, брате!
То, єй-Богу, аж за ирій
Піду торгувати!«
— »Тю на тебе! аж за ирій!
З тво́ю головою?«
— »Та я, бачиш, не сам їду,
А їду з сестрою!«
— »Та все таки: аж за ирій!…
Далекий сьвіт, брате!
Лучше тобі на припічку
У попелї грати!«
— »Докучило у попелї,
Хочеть-ся за ирій!
Дай дві мірки, — се їй-Богу,
Що віддам чотири!«
— »Як чотири, то й чотири, —
Памятай, небоже!
А то послї, як попаду,
То й Бог не поможе!…«
Ото собі молодята
Позичили гроший,
Спорядили на товари
Корабель хороший.
Їдуть собі через море,
Всюди заїзджають,
Ріжні царства, господарства,
Землї оглядають.
Продають їдним, що́ мають,
У других купують,
Їздять собі через море,
Всячину торгують.
Вітер віє, повіває,
Кораблї хитає.
Сидить богач коло моря,
Сумно поглядає.
Припливають, відпливають,
Та все чужі люде.
А Івася нема, нема;
Чи то-ж і не буде?
Припливають, відпливають,
Опустїло море;
Сидить богач коло моря,
Тяжке йому горе!…
Вже не три днї, не три ночи
Богач поглядає,
Не їсть, не пє, не говорить,
Анї спочиває.
Засох, зівяв як билина,
Тілько сьвітять очи.
Аж корабель припливає
Десятої ночи.
Припливає до берега,
І не допливає,
І на гони коло него
Котву закидає.
Горить сьвітло коло гузки;
Дивить ся багатий:
Його сестра розкладає
Дорогії шати.
Горить сьвітло коло носа;
Богач поглядає:
Його Івась мірчуками
Злото висипає.
Бряжчить золото з-далека,
Шелепають шати;
Далї зачав до берега
Голос долїтати:
»А що́? буде штири мірки?«
— »Або що́, як буде?«
— »Та-ж братови треба дати!«
— »А чорта у груди!«
Почув богач, замотав ся:
»Почекай же враже!
Не випущу тебе з моря,
Не випущу!« каже.
І колючим чорним терном
Раптом ізробив ся
І навколо того моря
Биндою обвив ся.
А той почув його голос, —
Котви як не було!
»На добра́-ніч тобі, брате!«
Тілько й чути було.
Сьвітить місяць серед неба,
Сьвітять ясні зорі,
А корабель випливає
На чистеє море.
Сьвітить місяць, сьвітять зорі,
Та надходить хмара:
Зажурилась серед моря
Невдячная пара.
Сьвітить місяць серед неба,
Зорі позгасали:
Вже корабель спіткаєть-ся
На підводні скали.
Сьвітить місяць серед неба —
І той погасає;
Вже корабель між скалами
В морі потопає.
Потопає срібло, злото,
Потопають шати:
Біжить сестра до Івася —
Нїкуди втїкати…
Їдно горе — із сестрою,
Друге горе — в-дома,
Третє горе: кругом море.
Корчить ся сїрома.
І корчить ся, і морщить ся.
Сестра підбігає,
Але її з-перед носа
Лелик вилїтає.
»Івасю мій, Івасику!«
Тілько запищало,
І лелика Івасика
На морі нестало…
Нема, нема Івасика,
І шатів Бог має;
Сидить сестра на каменї,
Рученьки ламає.
»Піду, шати, вас шукати!«
Із каміньня встала,
Бух у воду! і із неї
Пірни-коза стала.
Стоїть терен коло моря,
Свого не пізнає,
Та всякого, хто йде мимо,
Ловить, обдирає.
Сидить лелик, ховаєть-ся
Від брата, сестрицї;
Тілько по сьвітї й лїтає,
Що в ніч до зірницї.
А сестриця пірни-коза
Пливає, впірнає
Та все бідна своїх шатів
Дорогих шукає.