Твори (Винниченко, 1930)/1/Заручини

by В. Винниченко

◀ Краса і сила

Твори Том I. Оповідання  В. Винниченко Заручини

Контрасти ▶

• Інші версії цієї роботи див. Заручини

Київ: Книгоспілка, 1930

 

ЗАРУЧИНИ

 

 

Заручини

 

---

 

I.

Суперечка обірвалась і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борідкою, що вкупі з стриженою головою скидалось на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на нього, мимоволі здавалося, що цей вираз хоче придушити щось, що не дає спокою, хоче заглушити його й тільки ще більше вкриває лице жовтими плямами біля носа й очей. До такого лиця якось ніяково буває звертатися з чимнебудь ніжним та м'яким, ніяково буває дивитись, як воно при цьому стає ще злішим, як золотушні, з червоними повіками очі робляться мов скляні, а крізь силувану іронічну усмішку, гляди, проскочить щось таке зле, жалісливе й наболіле, що сум обгорне і веселі надії, і ніжні почування.

Він подивився на Семенюка й одвернувся. Той, увесь червоний, стурбований, возився біля студентського старенького сюртука і, видимо, думаючи про щось інше, силкувався примостити ґудзика біля коміра. І хоча він був стурбований, роздратований, але й крізь цю роздратованість так і проскакувала ніжність, м'якість та щирість. Ніжність ця визирала і з червоних, пухких губ його, і з великих синіх очей; голубила все, трохи довге, молоде, ще хлоп'яче лице з тонким носом і рум'янцем, — як у дівчини; повивала всю постать його, струнку й тонку. І дивлячись на це лице, проти волі робилось весело та легко, проти волі нагадувалось щось молоде, зелене, але добре, хороше, з добрими надіями, хорошими мріями і… малими силами. І проти волі поруч цього хорошого лиця виглядало вже пом'яте життям з такими ж синіми очима, з тою ж доброю, м'якою усмішкою, але без запалу, без палкої віри та незломних надій. І робилось сумно й досадно.

У кімнаті було тихо й темнувато. Жовте світло від невеликої лямпи, з надбитим зверху склом, скупо падало невеличким кружком на стіл та одну стіну, лишаючи кутки темними, сумними.

— І не в одному цьому — служба другим, — підводячи голову й дивлячись на Ганенка, промовив знов Семенюк. — Усе життя повинно… усім життям треба служити. А я не можу жити якось…

— То йди к чорту! Мені яке діло… Живи, як хочеш! — злісно викрикнув Ганенко і, схопившись із стільця, чогось перебіг у другий куток кімнати і, походивши там трохи, знову сів на старе місце.

— Чого ж ти сердишся?

— Ніхто й не думає сердитись!

Знов замовкли. Ганенко посинів трохи і, вставши, почав ходити з кутка в куток, заклавши руки в кишені і якось чудно повертаючись на своїх коротеньких ніжках. Семенюк знов нахилився до ґудзика.

— Заманулося женитись — женись, — глухо заговорив Ганенко. — Захотів чайку з солоденьким — пий… Тільки не лізь із цим до других. Нецікаво!

— Не чайку, а життя розумного й повного…

— Ну, то й живи!

Знов замовкли.

— Я не знав, що це тебе так… що тебе так… розсердить це, — трохи ображений почав знов Семенюк. — Я до тебе, як до найближчого товариша… Це — питання цілого мого життя.

— Може, ще облобизаємось? — криво всміхнувся Ганенко, сідаючи.

Семенюк подивився на нього, хотів щось промовити, але махнув тільки рукою й почав просовувати голку в вушко ґудзика.

У кімнаті стало тихо-тихо. Десь за стіною грали на балабайці, шелестів злегка дощ по вікні та шаруділи за шпалерами таргани, висовуючи голови й цікаво поводячи вусиками.

— А так жити не можна, як хочеш, — знову почав Семенюк, підводячи голову й держачи руку на ґудзику. — Я не можу. Може, другі можуть, а я не можу… Гидко ж усе це, сто раз гидко! Цей номерок, ця… атмосфера, це одиноке життя… А хіба воно не однімає у мене тих сил, що пішли б на щось краще? Одна нудьга тільки… Ех!

Ганенко переклав ногу й задумливо став дивитись у вікно. В мокрих, заплаканих шибках ледве одблискувався світ лямпи, постать Ганенка та його стрижена незграбна голова.

— Встаєш уранці — самотою; обідаєш — так само; лягаєш спати — знов. Сам раз-у-раз, як палець… Ні одної близької тобі людини… Ніде і… ніколи… Розумієш — ніде і ніколи!.. Може, це сентименталізм, але ж… Ти говориш: «слини розпустив». Підожди, дай мені сказати!.. У других є родичі — батько, мати, сестри, брати… Другі мають щось десь, що і прийме їх, куди вони можуть прихилитися при лихій годині, де вони будуть почувати себе дома… Дома! Ти розумієш це слово?

— Ох! — зідхнув Ганенко й хотів засміятись, але по виду пройшло щось сумне й усмішка вийшла такою силуваною, що він зараз же сердито нахнюпився знов. Семенюк побачив цю усмішку.

— Сентиментально, так… Але ж… Та що тобі говорити! Хіба ж ти не такий, як я? Що ми таке з тобою?

— Будь ласка, не приплітай мене до себе. Я ще не збираюсь женитись, — буркнув Ганенко.

— Я цього не говорю. Я тільки обертаюсь до тебе і знаю, що ти повинен мене зрозуміти й дивитися на мій шлюб не так… Я знаю, що тобі добре відомо, який одчай обхоплює, як подумаєш, що цілий вік цей номерок — твій «дом»! Аж холодно робиться!.. Я перше мовчав, але тепер не можу. Мені раз-у-раз так важко стає, як при мені хтось збирається додому!.. Ти знаєш, я іноді лежу на ліжку й дивлюсь на таргана. І заздрю йому! Тарганові заздрю! Я знаю й бачу, що він лізе додому, туди кудись у куток, за гвіздок, де в нього, може, близькі всі, де його люблять, де живуть його життям, а він їхнім. Смішно… Хай!.. Накипіло!..

Ганенко суворо дивився в куток, а його зле та похмуре лице не всміхалося й не ворушилося.

— Нікого!.. Хто мною цікавиться? Кому яке діло, що десь на четвертому поверсі в номерах живе якийсь студент Семенюк? Яке кому діло, що він щось робить, десь ходить, для чогось живе, б'ється, мучиться, радіє… Кому, скажи, до мене діло? Знайомим?.. Товаришам?.. Хм… Це ж смішно!.. От хоч би взять тебе, наприклад… Говорить, так говорить!.. Мене прорвало, ти не дивуйся… Я, може б, і не «розслинився», якби не такий випадок… Ну, от… Ну, хоч би й ти… Ну, скажи так, по щирості, так, знаєш, по правді, я не ображусь, смішно ж… Чи багато ти про мене думаєш? Чи дуже цікавишся моїм життям? А ти ж усе таки найближчий до мене чоловік… Багато?

— Стільки, скільки й ти про мене! — муркнув Ганенко. Семенюк, видимо, не ждав такої відповіді, бо зразу й не зрозумів її, але зрозумівши, ніяково всміхнувся й ще живіше заговорив:

— Нуда… Ну, от… Ну, що тут сентиментальнічати? Ми — товариші… Заслабну я — ти мене завезеш у лікарню, заслабнеш ти — я тебе… Звичайно… Ні! Я не того, не того хочу! Я хочу сам любити, розумієш, я хочу когось любити, я хочу комусь… Ти знаєш, буває таке бажання, щоб тебе хтось приголубив, хтось сказав хоч дурницю, але так, як я, бувало, маленьким чув. Іноді, — він по-дитячи, жалісно всміхнувся, — я, знаєш, уночі… за стіною сусіди п'ють, грають… а я закутаюся в одіяло й шепочу: «мамо, мамо». Гидко, правда? Ну, все одно… Нехай так… Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах, тут… Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за нього, але я хочу сьогодні, завтра любити когось… Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухав мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все… Я хочу… Ну, нехай так, нехай навіть, може це й гидко, погано, нехай, — я хочу, щоб хтонебудь бачив, що я роблю, що я… щоб словом… ну, я не знаю, як це тобі сказати. Ну, нехай я похвастатись хочу… Я хочу, щоб мене любили, от що!

Ганенко сидів, слухав і видно було, як одне почування за другим перебігало в нім. І невеселі то були почування, судячи по тих тісно зложених губах, по тім суворім виразі всього лиця.

— Кажуть: «ах, студентське життя таке приємне, веселе: там день, там ніч п'ють, гуляють, не обідають». Ах, ви ж!.. Попробувала б яканебудь баринька такого життя… І цілий вік свій! От що!.. Для чого, за віщо? Я люблю і мене люблять… Кому я заваджу, як женюсь? Ділові? Дурниця!.. Навпаки!.. Я тільки як подумаю, що через тиждень-два мене не буде в цих номерках, — так наче на світ вдруге нарождаюсь… Ти подумай: я маю свій дім! Ти уяви собі: я найму дві, ну, може, три кімнатки… жінці, собі та їдальню. Це я вже обміркував.

— А гроші?

— Гроші… Та що гроші!.. Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто… Я не зможу заробити шістдесят карбованців?.. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?

— Не знаю! — кинув Ганенко.

— Я думаю, досить… Ну, а як не вистарчить, візьму з «капіталу». Добре, що після матері хоч ці шість тисяч зостались… Ну, проценти на них ще… Та за це я не боюсь… Вона буде ще заробляти… Ет!.. І ти подумай: приходжу собі додому!.. Мене хтось зустрічає… Ну, нехай навіть не зустрічає… Нащо справді ідилії зараз… Я застаю там… людину, що жде мене, що цікавиться — де я був, що я робив, як те, се… Ну, розумієш… Потім чай… Подає не якийнебудь номерний, а вона… Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно… І біла коса! Зовсім біла… Не то, щоб руса, а прямо таки біла, як чистий льон… І чорні брови… це дуже рідко трапляється… І потім ніжний, невинний рум'янець, як у чистої дитини, прямо святий… Надзвичайна краса!.. І от, це чисте, хороше, добре створіння буде моїм другом на ціле життя! Ти подумай тільки!..

Ганенко подивився на нього гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі хворі його очі дивились сумно та понуро.

— Ну, скажи, що̀ ж тут неможливого? — скрикнув Семенюк і голос його затремтів радісними нотками. — Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше… Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті… Ну, та це вже занадто, цього може й не буде, але я не зазіхаю на багато… Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального… Це одно може закрасити все останнє життя… А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!

— Та щасливих! — тихо додав Ганенко дивлячись у вікно.

— Правда? — підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум'янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за нього. — А вона не буде працювати? Вона! Ех, Іване! Якби ти знав її: їй-богу, закохався в один мент!

Івана ніби що вкололо. Він раптом повернув голову й сухо промовив:

— Прошу мене не тулити до всяких кохань і… дурниць усяких…

— Бо не знаєш їх, а якби…

— І знати не хочу! — злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті. — Ха-ха-ха-ха! «Не знаєш!» Нема чого і знати! І не треба знати! Не треба!

— Ну-ну, це вже ти… — засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.

Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.

— Мене тільки одно тішить, — почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги. — Жениться якийнебудь такий сеньйор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться… Чисто тобі масляний… фізіономія ідіотична… Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..

— Ха-ха-ха! — весело засміявся Семенюк.

— А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. «Розчарувався». Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! «Я, каже, думав, що вона свята… Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така»… Ха-ха-ха!..

Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.

— Це мені нагадує раз-у-раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони і тісні, і погані, і такі, і сякі…

— Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.

— Ну, то тобі так здається, бо ти ж ко-ха-єш. Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка — то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений, про людське око, для продажу, блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання… Любов… Жінка — друг… Дурниця… вигадана слинявими хлопчиками! Жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лямпа, стіл — усе однаковий крам на потребу чоловікові.

— Іва-а-ане! — з жахом скрикнув Семенюк, дивлячись широко розплющеними очима на Ганенка. — Це ж — варварство! Що ти говориш?..

— Ха-ха-ха! — радісно-злісно зареготався Іван, — ха-ха-ха! Не вподобалось! Кохання зачепили, святе, ніжне чуття… Ух, ви!.. Не любите правди? А це правда, правда, добродію коханець! Жінка — то крам, черевик! Гімназії, інститути — фабрики, де їх виробляють, родини — крамниці, де їх продають, а такі, як ти — покупці… а покупців раз-у-раз обдурюють. Ха-ха-ха! Не до смаку? Кривишся?.. А так-так!.. Кривись, не кривись, а мусиш згодитися, що мета в житті наших панночок — продатись, вийти заміж… Це для них усе… Так?

— Не всі…

— Всі! Всі! Не бреши!

— Ні, не всі, бо…

— Не бреши, говорю! Всі! Вони інакше й не можуть жити… Таке їхнє соціяльне, політичне, економічне… яке хочеш становище… У них других інтересів нема. Всі — крам, черевики! А ти — покупець… Ха-ха-ха! Не подобається… Він, бідний, гадав, що в нього єсть кохання… Черевика купуєш, от і все!.. Може, тебе ще збиває з пантелику, що за черевик платиш ти, а за жінку ще тобі дають, як продають? Заспокойся: за черевик платиш раз, а за жінку ціле життя, годуючи її, а все таки ти платиш… Кохання!..

— Так… Підожди… Чим же наша жінка винна? — промовив Семенюк, не сміючись уже й не жахаючись. — Хіба ж вона винна тому?

— Та йди к чорту! — скрикнув Ганенко. — Хто тобі говорить, хто тут винний… Так єсть!.. Хто? Вже ж не я! Хто? Вона!

— Вона?

— А хто ж? Та такі, як ти, що зробили її черевиком… Значить, і їй, і вам це подобається, раз воно так єсть… Я ж за все не буду голови собі сушити. Ще жахаються!.. Вам би тільки ніжні слова… Кохання, друг… У-у, йолопи!

Він крутнувсь на каблуках, плюнув і ще хутшій заходив по кімнаті. Семенюк замислився, недвижно зупинивши погляд десь за грубою, що незграбно випиналася з стіни і ніби ще більше затемняла й так темну, низьку кімнату. Пробігло хвилин зо дві.

— Ні! — вмить тріпонув головою Семенюк і зідхнув, — це — дурниця… Це — філософія. Ти не знаєш кохання, тим і говориш так… Хіба ж… Підожди не перебивай! Хіба ж я говорю, що вона свята, янгол і таке інше… Вона тільки добра, чесна людина…

— Оскільки може бути чесна буржуа…

— Вибачай! Це вже вибачай… Ця людина — не буржуа… Це дуже розвинена людина. Цікавиться наукою, життям, чита багато… По-українськи вже говорить…

— Певно, сам «просвіщав»?

— Ну, так що? Не криюсь — може вона саме за те й полюбила мене, що я… скинув їй з очей полуду, показав таке, про що їй і не снилося… що я дав їй мету для життя. Не криюсь, я перший давав їй розумні книжки і тепер даю. І якби ти знав, як вона їх читає! Прямо ковтає! Ні, вибачай, вже хто-хто, а вона не буржуа. От мати її. Ну, що ж ти хочеш? Удова полковника, бідна, купа дітей. Та я в них рідко й буваю. Раз-у-раз «на уроці» в Сухобрієвих. Сьогодні ж Ліди Сухобрієвої заручини з Ламазіді. Знаєш?

— Я — не ходяча газета!

— Та ти ж його знаєш… Ну, все одно… От здивуються! Вони ж не знають. От роззявить рота купецтво! — весело засміявся Семенюк. — Двоє заручин разом. От сюрприз!

— Дурний піп, дурна його й молитва! — злісно муркнув Ганенко.

— Ех! Іване, Іване! — хитнув головою Семенюк. — Якби ти знав, що значить для мене ця «молитва»! Якби, наприклад, якнебудь так трапилось, що в мене одняли спроможність так молитися, — я не знаю, що зо мною було б. Я ж так ненавиджу теперішнє своє життя, я так звик до цієї молитви, що не знаю, чи витримав би це… Але це, певна річ, могло б тільки тоді бути, якби я довідався, що Галя мене не любить…

— А ти цього тепер ще не знаєш? — зупинився Ганенко і, криво всміхаючись, подивився на нього.

— Я знаю, що вона мене любить! — серйозно промовив Семенюк. — Знаю, хоча про це ми й не говорили.

— Як же це так? Хм… Дивно…

— Я — не гімназист. Якби я говорив про кохання, то, значить, і про шлюб говорив би…

— Ага! — потер руки Ганенко. — Значить, можна ще сподіватись трагедії на тему «вона не любить»! Ха-ха-ха!..

— Не діждеш… мабуть… — трохи зблідши, промовив Семенюк і одвернувся.

— А побачимо, побачимо!..

Семенюк постояв трохи біля столу, розвів пальцем воду, що калюжею стояла від позеленілого самовару, і став помалу, машинально натягати сюртука. Ніжне, гарне лице його загубило вираз твердого запалу і, здавалось, чекало чогось страшного й можливого. Натягнувши сюртук, він почав його повагом застібати і, не достібнувши всіх ґудзиків, сів на стілець і замислився. Ганенко, проходячи повз нього, глянув і злорадно всміхнувся. «Ага»! — мов хотіло сказати його сухе, зле лице.

— Невже це… може бути? — тихо промовив Семенюк і жалісно глянув на Ганенка. І стільки в тім погляді було муки, стільки безсилого, дитячого відчаю, що, здавалось, ось-ось губи йому затремтять, очі поймуться слізьми і гіркий плач, плач окривдженої дитини вирветься з широких грудей парубка. Ганенко ще раз глянув на нього, походив трохи, похмурившись, ще глянув і тихо зупинився біля нього. Семенюк не ворушився, дивлячись кудись у повітря, попустивши безсило руки й зігнувши коліна.

— А ти ж їй натякав якось? — помовчавши трохи, промовив Ганенко тихо, вже без злости, м'яко й понуро. — Чого ж там?.. Якось же ти… бачив… Може, й любить… Спитай…

Семенюк повернув до нього голову, подивився трохи й, видимо, не чуючи його, скрикнув з болем:

— Не може ж бути цього! Не може бути! Я ж… Це ж усе життя треба на другий лад перевертати… Ні, вона любить… Як ми стріваємось, вона вся як огнем загорається… Блідне, як за руку торкнусь… Усе на самоті зі мною зостатись силкується… Була ж навіть тут, у мене. Я ж не вірив їй… Але вона тут так розридалась, коли я навмисне удавав, що не люблю її… То вона боїться, що я не люблю її… Ні! Як згадаю… Ні! Не може бути! Я вірю їй… Ну, який же я комік!

Ганенко одійшов і сів на стілець, поставивши лікті на коліна й обхопивши руками голову.

— А все ти!.. З своїм песимізмом! — додав Семенюк. — Тепер хоч прощення проси у Галі…

Ганенко підвів голову, глянув на нього і знову заховав її між долонями.

— Славний жених! Іде свататься — й не вірить… Скажу, що ти мене так… Скажу, що на мене наслав холоду чоловік, який не любив і який не вірить у силу кохання… краси… Ех, Іване! Хіба погана така картинка: ти десь натомився, десь цілий день вештався серед людського горя, намерзся і фізично, і морально… Приходиш додому. Тебе обнімає ніжна, м'яка ручка, ласкаво-ласкаво проводить по лиці… і ти чуєш, як тобі робиться тепло-тепло… Ось як тепер я прийду до Сухобрієвих… вона стріне мене, як самого близького чоловіка, ми заберемось собі десь у Лідину кімнату — й ніякого нам діла нема ні до гостей, ні до купчих… А як женюсь…

Ганенко вмить схопився з стільця, хутко підійшов до вішалки, мало не зірвав своє куценьке пальто і, насунувши картуз на самі вуха, став мовчки всовувати ноги в кальоші.

— Що з тобою? — здивувався Семенюк. — Куди ти?

Ганенко натяг кальоші, кинув «прощай!» — і вийшов з номера. Семенюк мовчки постояв, здивовано дивлячись на двері, знизнув плечима й почав одягатись.

 

---

II.

Коли Семенюк увійшов у сіни Сухобрієвської квартири, його прикро вразили надзвичайний гомін та світло. З трьох дверей, що йшли — одна просто до залі, ліва в кімнату його учня, Васі, права в Лідину, нісся регіт, галас, розмова й тупотіння десятків ніг, що гасали по вітальні під піяніно. Раз-у-раз тут було тихо, темнувато й зустрічала його інша музика: веселий сміх Галі й Ліди, довгий потиск трохи твердої ручки і погляд, який про щось говорив, до чогось вабив, щось обіцяв.

Він глянув у вітальню, але там була така метушні, що він не наважився пробиратись крізь неї й повернув у Васину кімнату. Тут було хоча тихше, але так накурено, що, здавалось, усе було в густім, синім тумані: і люди, і вікна, і стіл, і стеля. Обличчя на два ступні важко було, розпізнати і Семенюк мусів до кожного придивлятися, вітаючись. Перездоровкавшись з усіма, він притулився біля стіни і став прислухатись до балачки, що на хвилину була замовкла. Розповідано якийсь сороміцький анекдот, «сіль» якого була в тому, що, перше, оповідачем був сам жених Ламазіді, присадкуватий, губатий, чорнявий студент, а друге — в безсоромних, стидких словах, дотепність яких містилася в їх цинічності і, разом, в серйозності фізіономії оповідача. Дехто слухав, інколи посміхаючись, дехто гриз нігті, дивлячися в стелю, дехто, розтягнувши рота в усмішку, не зводив очей з Ламазіді, дехто смаковито жмурився. Особливо ж звернули на себе Семенюкову увагу два суб'єкти: якийсь незнайомий, кучерявий, як Авесалом, руденький, з ластовинням по всім лиці, студент і всім знайомий Фомушка, синок дуки-крамаря, відомого на пів Україні. Авесалом, не спускаючи очей з оповідача, всею істотою брав участь в оповіданні. Здивовано підіймав брови, грізно хмурився, де гнівались в анекдоті, солодко всміхавсь, де йшла любовна сцена, реготавсь і знов пильно слухав, витягуючи губи, підіймаючи брови, дивуючись і гніваючись. Фомушка ж, навпаки, оповідача мало слухав, підхоплюючи тільки окремі слова, реготався, спочутливо повертався до всіх, бив по плечах і колінах, «колеґ», хапав від задоволення іноді за поли сюртука Ламазіді і за кожним «крилатим» словом подивлявся на Семенюка. Його Фомушка чогось поважав і завжди поводився серйозно і з пошаною.

— Ну й женіх, вошь тебя заєш! — скрикував він за кожним гидким словом, б'ючи себе по коліні й задоволено одкидаючись назад. Широке, біляве, добродушне лице його з товстими червоними губами та м'яким товстим носом аж сяло від задоволення.

— Яка, справді, мерзота! — слухаючи з огидою анекдота, думав Семенюк, спостерігаючи Фомушку, Авесалома, якихось добродїїв — не то крамарів, не то льокаїв, що, видно, як і Фомушка, були теж дуже задоволені товариством студентів.

— І ці люди танцюють, обнімають її, мою чисту, святу, непорочну! — пронеслося миттю у голові в нього. І він навіть з ненавистю глянув на всю групу, що роєм обсіла Ламазіді й жадно стежила за смуглим, чотирокутнім лицем його.

— Таким образом, мілостівиє государі і… мілостівих государинь, к сожалєнію, нєт!.. добродє-тєль восторжествовала і порок наказан по заслугам… А тєпєрь… — устав Ламазіді з серйозним лицем, — прошу пропустіть мєня, ібо у мєня… нє-вє-ста! — повчаюче додав він і, пробравшись між колінами слухачів, поважно вийшов із кімнати.

— Ну-ну! — зареготався Фомушка, — там нєвєста, а он… у, женіх, вошь тебя заєшь! — і радісно озирнувся на всіх.

Авесалом поворухнувся, зідхнув, видимо, ще під вражінням анекдота… тріпнув головою й зареготався.

— Да, дєйствітельно, — промовив він. — Ето, я знаю, єсть єщо такой анекдот, подобний етому.

Всі, чекаючи, повернули до нього голови й очі, а Фомушка, подивившись на Семенюка, вмостився краще на ліжку, поклавши руку на коліно якомусь студентові, і наставився слухати. Семенюк повернувся й вийшов із кімнати…

— Фу, гидота! — плюнув він зі злістю і, зупинившись у дверях вітальні, став дивитись на танці. Піяніно під руками нанятої тапьорші греміло й вибивало якийсь танець, в якому, обвіваючи Семенюка вітром пахощів, крутились-пролітали ріжні пари. Було ясно аж надто від лямп, канделябрів та великої люстри, що спускалась посередині вітальні. А в самій кімнаті, здавалось, пройшовся з мітлою якийсь велетень і все порозмітав по кутках. Піяніно було запхнуте аж у куток; згорнуті килими лежали біля нього; вазони з квітками мостилися в другому кутку; широка, турецька канапа стійма стояла під стіною і, здавалось, щохвилини мала впасти на збиті в купу столи і шаховку з книжками — розгардіяш надзвичайний!

Семенюк почав шукати «білу косу й чорні брови»! Промиготіло щасливе лице Васине, усміхнулась і кивнула знайома панночка, щось крикнула йому Ліда, висовуючи з-за номощених грудей Ламазіді чорненьку, гарненьку, маленьку голову, протупали якісь купецькі пари, — а Галі щось не було.

— Може, не прийшла ще? — подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до нього, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джигуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.

— Чи перестануть вони скакати! — з досадою подивився він на пари і став очима шукати проходу до Галі.

— Ет! Чорт! Іти, так іти! — одваживсь він, пробираючись поміж парами, незручно ступаючи по сковзький підлозі, і став простувати в куток.

— Та й фігура ж у мене тепер мабуть тричі йолопська, — червоніючи проти волі, подумав він, зупиняючись іноді й вижидаючи, поки пролетять пари. Галя повернулась.

— А! Аристократ! — крикнула вона, побачивши його, і простягнула руку. — Ви чого так пізно?

— Не мав часу! — одскакуючи трохи вбік від якогось гімназиста з дамою, що крутились прямо на нього, одмовив Семенюк.

— Що?.. Не чую…

— Часу, каже, не мав… «Чорт їх пре прямо на тебе».

— А я думала, що ви вже й не прийдете! — кинула йому Галя і більше, ніж слід, подивилася в вічі.

— Ну… чого ж… Добривечір! — насилу підійшов він і простягнув руку.

— Думала, що, може, яке діло не пустить… Ви знайомі? — подивилась вона на Семенюка, а потім на Сержа. — Семенюк… Горон....

— Знайомі! — протягуючи холодно руку Сержеві, перебив її Семенюк. Серж здавив йому пальці, підвівся і знову сів, поклавши ногу на ногу.

— Ну, як же ви?.. Та сідайте, а то вас будуть штовхати, — подивилась Галя навкруги, але стільця не було поблизу.

— Нічого, нічого. Я так… — угинаючи спину й ледве стоячи під напором шлейфа якоїсь пари, поспішив заспокоїти її Семенюк і трохи насунувсь на Горонського. Горонський делікатно сховав ноги під стілець.

— Вас ще зіб'ють… — засміялась Галя. Горонський хмикнув, а Семенюк ніяково скривив губи й хотів щось промовити, але не встиг і рота роззявити, як знов налетіла якась пара, штовхнула, махнула шлейфом і щезла в гурті. Семенюк ще більше насупився, червоніючи та почуваючи, як ніяковість, злість і сором якимсь гарячим клубком розходяться по грудях, давлять їх і сковують язик, думки і всю істоту його. Горонський ще більше підсунув ноги під стілець. Ніяково змовкли.

— Ви бачили вже Ліду? — спитала Галя.

— Ні, я ж тількищо прийшов…

Горонський нахилив голову.

«Помішав мабуть», — пронеслось у Семенюка.

— І не поздравили?!

«Хоче спекатись!» — Ні… Коли б же я міг…

— Ай-я-яй! — докірливо ласкаво похитала головою Галя. — Такий празник для неї!

«Хоче спекатися»…

— Справді, треба знайти та поздравити, — вголос промовив він. — Та й з Єремеєм Афанасієвичем і Варварою Карпівною поздоровкатись… Вони там? — хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.

«От тобі й зустріч… Поетична, ніжна зустріч!» — з мукою злости, сорому й ніяковости думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й того дурня. «От тобі й кохання, і друг, і… У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають», — злісно проваджав він кожну пару, балянсуючи серед них. «Фу, гидота яка!»

Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.

— А! Загнали вас? — крикнув йому Єремей Афанасієвич, підвівши голову від карт і задоволено сміючись.

Партньори озирнулись до Семенюка.

— Наш репетітор… Імєю честь… — повів Сухобрієв у повітрі лівою рукою — в правій були карти — й подав її Семенюкові. — Нє п'йот, не куріт і в разсужденії женского пола нєпорочен…

Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що, звичайно, по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовару, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовару позіхала Варвара Карпівна, невеличка, чорненька жінка з молодими ще очима й добрими губами. Шелестів дощик за вікном, свистів і пищав самовар та зідхали салопниці. З сумежної кімнати, що була спальнею старих Сухобрієвих чувся сміх, сварка, дзвякання грошей та ляпання картами.

«Мабуть, стукалка»! — подумав Микола, підходячи до Варвари Карпівни й здоровкаючись з нею. Салопниці провели його очима. Варвара Карпівна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров'ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.

— Ромцу, Ніколай Стєпанович!.. Свєженькій, — крикнув з-за карт Сухобрієв. — Варвара Карповна, подлєй!

— Да Ніколай Стєпановіч не п'йот же! Может вип'єте, Ніколай Стєпановіч? — узялась була за пляшку Варвара Карпівна, але Микола одмовився.

— А сухаріков? — підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.

Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше і більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карпівна подивилась на вікно й позіхнула.

— Дожжік… — зідхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.

— Да… когда оно, господі, уже зіма будєт… — промовила байдужно Варвара Карпівна. — Январь мєсяц, а как будто сєнтябрь ілі октябрь.

— Сказивают, — почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула, — пєрємєщєніє клімата должно проізойті. Как то, будто наш клімат да пєрєйдьот в Амєріку, а із Амєрікі — к нам… Телеграфіст, племяннік куми, сказивал… Как будто учониє доіскалісь…

— Господь святой знаєт! — зідхнув зелений очіпок і знов усі помовчали.

— Что ви такой грустний, Ніколай Стєпановіч? — сказала Варвара Карпівна привітно. — Зажурились, що рано оженились?

Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.

— Ні… нєт, панротів.. — промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого. — Сегодня такой празднік…

— Вот то-то і оно! — засміялась Варвара Карпівна і зморшки промінням розійшлись по її лиці. — Может грустно, что празднік, да не ваш?

— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.

Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.

— А ви взялі б да і женілісь! Вот Глафіра Кондратьєвна і нєвєсту б вам нашла… Правда, Глафіра Кондратьєвна? — повернулась вона до зеленого очіпка. Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:

— А что ж! І нашла б! Такому красавцу да не найті!

— Ого! — весело засміялась Варвара Карпівна. — Компліменти!

— Чего «компліменти»? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна. — Думаєтє, нє найду?.. Раз говорю — значіт, найду. І богатая, і красівая… свой дом і двадцять тисяч хоть сейчас. Да! Ето не «комплімент»!

— Образованная?

— Ізвєстно, образованная, а то как же! Сдала екзамент. Как же… За єйо сватался Нєдобрюхін, тот, что потом на Савкіной дочке женілся — і отказала! «Мнє, говоріт, офіцера, чіновніка ілі по крайності, говоріт, студента подавай»… Вот как! Да… Ето «компліменти»!

— А в самом дєлє, Ніколай Стєпановіч, давайте ми вас женім! — напівповажно скрикнула Сухобрієва. — Что ж вам: богаче тєпєрь трудно найті. Ви, студенти, тєпєрь всьо іщетє, как би побогачє; а я вот от душі говорю, что для вас ето очєнь хорошо…

— Собой пріятная такая мамзель, — додала Глафіра Кіндратьєвна, — на роялях всякія пєсні, і в разговорє такая весьолая, всьо больше про офіцеров… Такая пріятная…

Микола скінчив чай, встав і подякував.

— Может, єщо стаканчік?

— Нєт, спасібо… Пойду, найду Лідію Єрємєєвну… нє відєл єщо.

І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни і, посовуючись іноді, став дивитись на них. І вмить йому стало чудно й навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних «колег», сердитий, сумний… Галя? Чи вона ж любить його?… І знов холод пройшов по тілі, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зідхнув, повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись до людей, як умить над ухом у нього продзвеніло:

— Я зараз!

І не встиг він повернутись, як дмухнув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче-тепло, і навіть захотілось чогось плакати.

За хвилину вона вже була коло нього.

— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулася вона, не доходячи ще. — Шукала, шукала… Ходім звідсіль… Ходім до Лідиної кімнати….Мені так багато єсть казати вам… Який хороший: утік і сидить десь… Шукай ще його…

Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити і… тільки балянсував поміж парами.

— Ну, сідайте… — складаючи руки на коліна, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала головою коло себе. — Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панею сиділи? Так?

— Всього на всього в їдальні був, — весело одповів Микола. — Пив чай і балакав про своє весілля з Варварою Карпівною.

— Про ваше весілля?! — скрикнула Галя і трохи зблідла. — Ви женитесь?

Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. «Моя хороша!» подумав він.

— Ні, — промовив далі вголос, — мене лиш женили. Вже найшлась якась і «мамзель»… свій будинок і двадцять тисяч… Гидко, розуміється…

— І ви б женились? — дивлячись на нього якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом. — Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?

Миколі хотілось крикнути: «от через тиждень побачиш!», але він тільки промовив:

— Хіба я вже такий… що… не можу бути мужем?

— Ні… Но… ви такий молодий… Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз-у-раз.

— Анно Івановно! — скрикнув здивовано Микола, — я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами…

— Ну, мабуть, не дуже й легко! — кинула вона, не дивлячись на нього і граючись віялом.

— Вам комплімента хочеться?

— Микола Степанович! — швидко подивилась вона на нього і, забачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: — Я думала, що ви серйозно питаєтесь… А що я говорю це, так це просто… потому, що…

— Через те… — поправив Микола.

— Через те… Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи…

— Нічого, нічого. Ну, так «через те, що»… що?

— Через те, що для вас не маю нічого інтересного… Ви чоловік другий, я друга… А мені з вами легко, то правда! Ви такий… простий… молодий… Славний!

Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудове личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: «Моя вона! Моя, моя!»

— Скажить, ви когонебудь любили? — умить спитала вона хутко. — Любили?

— Нікого й ніколи…

— Правда?

— Правда.

Вона знов якось чудно-гостро подивилась на нього і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї і, не спускаючи очей, промовив:

— А, знаєте, ви сьогодні якась… чудна…

— Як іменно?

— Так… Якась не така, як завжди… Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий… Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на своєму… Щось уперте таке…

Вона знов кинула на нього тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.

— Може й так, — усміхнулась вона й замислилася,

Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі, довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.

— Ой, болить, милий… Не дуже… — прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.

«Милий, милий!» — радісно обізвалось по всій істоті Миколи.

— Ну, і… що ж?.. — не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт…

Галя стрепенулась.

— Що ви сказали? Вибачайте, я не дочула… — здушила вона йому руку. — Ви щось питали?

— Нуда… Ні… Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати. Ага! Ви сказали, що маєте щось сказати… Що таке?

— Я мала сказати?.. А!.. Да… Я маю вам щось сказать… Тільки…

— Тільки що?

— Тільки… Ну, нічого!.. Слухайте…

— Усім серцем слухаю!

— Правда?.. Ну, слухайте…

Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.

— Слухайте, — підняла голову Галя. — Ви, мабуть… Ні! Не скажу! — вмить твердо промовила вона.

— От тобі й на! — засміявся Микола.

— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз… Ні-ні.

Микола здвигнув плечима.

— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?

— Голова тому порукою.

— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя. — Ви говоріть серйозно… Обіщаєте?

— Та що ж таке?

— Ви скажіть! Обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?

— Не знаю… — засміявся Микола. — Може, ви мені щось таке скажите, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.

— А! Ну, так не скажу зовсім… Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.

— Ну, Галя…

— Як? «Галя»? Не смійте мене так називати… Не хочете дати слово… Пустіть руку…

— Га-а-ля…

— Ну, обіщаєте?

— Та що ж таке, господи?

— Що не будете… ще… Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.

— Ні, не знаю.

— Слухайте, Миколо Степановичу! — серйозно промовила Галя. — Я питаюсь у вас серйозно… Це важно.

Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.

— От що… ви краще слухайте… Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні… виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодні, що б я не зробила і що б ви не почули… Добре? А завтра ви повинні прийти до мене і ми побалакаємо про все… Я об'ясню, ви подумайте… Словом, завтра ви непремінно прийдіть… Даєте слово?

— Так ви краще зараз скажіть усе та й годі! Побалакаємо…

— Ні-ні!.. Я хочу сьогодні ввесь вечір з вами бути… я й так мало з вами буваю… І я хочу, щоб ви мене проваджали додому… А то ви, як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?

У Миколи радісно завмерло серце. «Боїться, що не люблю… Хоче признатись… Боїться… Моя, моя, моя!»

— Ну, даєте слово?

— Даю, даю!

— Глядіть! Я вашому слову вірю… Що̀б не случилось, слово держіть… Добре?

— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.

— Хтонебудь увійде, — ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.

«Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!» — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там… Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, «колег», чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого… Брр!

— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?

— Ні-ні… — відказав, не одриваючи руки, Микола.

— А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите?

Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.

— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — Прихиляючись до нього й до болю стискуючи руку, прошепотіла вона. — Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум'ям щоки і стала скажено цілувати всього.

— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий. Говорі, любіш?

— Не «говорі», а говори!..

— Ах, оставь пожалуста хоть тєпєрь… Говорі… Ну, скорєй!

— Люблю… — задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.

Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум'ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.

— Ввійде хтонебудь… — одкинувсь трохи назад Микола.

— Плевать, плєвать, пусть входят! Я люблю, люблю… Слишіш ти! Цєлуй, целуй!..

Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.

— Ти мой, мой! Слишіш ти, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.

— Загризу!.. Всєго загризу! Боліт?! Нє смєй, нє смєй, — ти мой! Я хочу, і ти будеш мой с своєй чістотой, невінностью, ідєямі… і всєм… Слишіш!.. Ти ж любіш… Любіш же? Да? Больше всего?

— Люблю, люблю…

У Миколи крутилась голова.

— Бросіш всьо ето?.. Нє будєш больше мучіть «просвєщенієм»? Да? Любіл і прєждє, ілі «просвєщал»?.. Всьо равно будєш мой!.. Я всьо пущу в ход… Слишіш ти!..

— Люблю! люблю… — важко прохрипів Микола, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на нього переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум'ям било від Галі.

— Ти мой, мой!.. Я тєбя нікому нє отдам, слишіш! Уб'ю, еслі завтра нє прідьош… ти слово дал… Оставіш всьо і прідьош.

— Оставлю, оставлю…

У двері щось постукало.

— Ідуть! — штовхнула вона його і швидко одкинулась назад.

— Ну, а вона вам що? — важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала:

— Говоріте чтонібудь… Скорєе! Можно! — гукнула вона до дверей.

— А вона каже…

Двері розчинились і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й забачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:

— А я іщу вас!

— Та так таки й упала? — закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.

— До…до…лу? — ледве вимовляючи, прокричала Галя. — Ха-ха-ха!

Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж починав сміятись.

— А… а… ви? — виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку й ще голоснішим залилась реготом.

— Да что такоє? — засміявся й Фомушка.

— Ох, ох, ха-ха-ха-ха!

Фомушка нічого не розумів.

— Что то, відно, смєшноє! — догадався він.

Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи й навіть сам Фомушка зареготався.

— Ох, ох, Фома Лу… Лукіч!.. Дайтє… по…жалу…йста води, — викрикнула Галя.

Фомушка повернувся й полетів.

— Ну, цєлуй. Єщо… Будєт… Прідьош завтра? Да?

— Прийду, прийду…

— Мой?

— Твій, твій…

— Ну, будєт… Пусті… Ідьот….

Вона пригладила волосся, поправила злегка пом'яту сукню і трохи одсунулась од Миколи.

— Даже води захотєлі, — ще з порога крикнув Фомушка, обережно несучи склянку. — Ето что то смєшноє! — додав він, маючи на увазі перший ефект од цих слів.

Але Галя навіть і не усміхнулась.

— Вредно так много смєяться, — промовила вона, надпивши трохи й вертаючи Фомушці шклянку. — Красниє, как ракі…

Микола провів рукою по лиці, що горіло, як в огні, і глибоко зідхнув.

— А я, Анна Івановна, за вамі, — беручи шклянку й нахиляючи трохи голову набік, сказав несміло Фомушка.

— Куда? — холодно спитала вона.

— Кадріль…

— Ох, Фома Лукіч! Простіте, єй-богу, нє могу, — твердо подивилась вона на нього.

— Хм… — жалібно, по-дитячи, хмикнув Фомушка. — Анна Івановна!..

— Фома Лукіч! — тихше промовила Галя і якось подивилась на нього. Лице у неї зразу стало сухе, тверде й жорстоке. Фомушка якось принизився, але попробував ще раз хмикнути і схилити благально голову на бік. Галя пильно подивилась на нього і промовила:

— Ви уже забилі?

Фомушка помалу повернувся й тихо пішов з кімнати. Але не встиг він дійти до порога, як у двері постукано, потім вони розчинились і в кімнату заглянула чорнява голова Ламазіді.

— А! Ви тут? — забачивши Галю, промовив він і ввійшов.

— Лєбєдіная песнь моя, Анна Івановна!.. — підходячи засміявся він і підставив руку бубликом.

— Что такоє? — здивувалась Галя.

— Как? Нє понімаєтє? — здивувався й Ламазіді. — С женіхом кадріль?.. Послєдній, может бить, раз танцуем с вами.

— А-а! — протягнула Галя і, подивившись на Миколу, безнадійно розвела руками.

— Простіте! — звернувся Ламазіді до нього. Микола криво всміхнувся і, встаючи за Галею, промовив:

— Нічого, нічого…

— Е, Анна Івановна, — жалібно обізвався вмить Фомушка, — я вєдь просіл…

— Но я вєдь женіх, Фомушка! Развє ви нє понімаєтє? — скрикнув Ламазіді, йдучи до дверей. Галя повернулась до Миколи й тихо промовила:

— Ходіть у гостінну… Я скоро… Почекаєте там…

Усі вийшли з кімнати і вступили до вітальні.

Піяніно мовчало, тільки по кімнаті гасав студент-дирижер і щось несамовито кричав парам, що купчились в однім кутку.

— Ну, когда уже всє станут, прідьотє за мной, — звернулась Галя до Ламазіді, — а мнє нужно єщо поговоріть с Ніколаєм Стєпановічем.

Ламазіді уклонився й одійшов. Фомушка теж одсунувся ступнів на п'ять попід стінкою і став біля канапи, задумливо схилившись на неї.

— Скучати не будете? — спитала Галя, стаючи в куток і показуючи Миколі рукою місце біля себе.

— Не знаю, — одповів Семенюк. — Для мене не знайдеться, мабуть, забавки… Не танцюю, не п'ю… Якби хоч пив, то й мені б мабуть було весело, як тим усім добродіям, що у Васиній кімнаті засіли.

— І ніколи нічого не пили?

— Рідко… Можна сказати, що й ніколи…

— Чому?

— Як «чому»? — здивувався Микола. — Гидко… грязно…

Галя нічого не сказала, тільки пильно подивилася на нього й перевела очі на вітальню.

— Ну, а єслі б.. Ну, а якби я захотіла, щоб ви випили — випили б? — умить повернулась вона до нього й гостро подивилася в вічі. Микола трохи здивувався.

— Що це вам прийшло таке в голову?

— Так… Я хочу знати…

— Хм… Мені здається, що ви такого не захочете… Не думаю, щоб…

— Ну, а якби? Випили б? — перебила вона його.

— Та навіщо вам такого бажати?

— Ну, так… Випили б?

— Їй-богу ви сьогодні якась чудна… Що з вами?

— Нічого. Ну, от я хочу, щоб ви зараз пішли в столову й випили… Ну, я хочу! — нетерпляче тупнула вона ніжкою.

— То я… може, й не піду, — протягнув Микола.

— Не підете? Чому?

— Ну, «чому»! Я ж говорю вам: гидко це…

— Ну, а як я хочу, щоб ви зробили гидко?.. Ну, хочу, хочу! От я зараз вам говорю: Миколо Степановичу, я хочу, щоб ви пішли в столову і зробили для мене гидко. Вип'єте?

Микола тільки знизнув плечима.

— Ну? Что ж молчіш? Сдєлаєш? Да? Я так хочу… Еслі любіш, сдєлаєш… Ну? — зашепотіла вона. — Я хочу, чтоб ти для менє на всьо пошол, слишіш? Вип'єш? Да!

— Чудне бажання, — почав Микола, але вона зараз же перебила його:

— Ну, я так бажаю, я так хочу… Слишіш? Ти должен ето сдєлать… Ти мой!

— Дивно! — знов рушив він плечима, почуваючи, що голова йому починає крутиться. — Як же я… буду пити?.. І з ким? Для чого?.. Я нічого не розумію… Всі ж мені чужі…

— Нічого! — скрикнула Галя задоволено, й по гарному, ще трохи червоному лиці її пробігло знов щось звіряче й дике. — Я вам зараз найду компаньйона!

І налагодилася вже йти.

— Але, може, я його зовсім не бажаю! — зупинив її хутко Микола.

— Ну, то вибирайте, кого хочете… Скоро!

Микола став перебігати очима з студентських сюртуків на цивільні й зупинився на Фомушці.

— Коли так, — промовив він, — то нехай буде Фомушка. Однак він сумує… Треба його розважити. Хоча він мавпи не вигадає, але все таки симпатичний і простий хлопець… Пожалуста Фомушку.

— Так, значіт, Фому Лукіча? — спитала Галя і злегка повернулась, не дивлячись на нього.

— Фомушку, Фомушку!

Хвилин за три приємно здивований і радий до послуг Фомушка вже стояв біля Миколи.

— Ну, ось вам і компаньйон! — промовила Галя, не дивлячись на них.

Миколі було трохи ніяково перед Фомушкою.

— Я к вашім услугам! — додав той, привітно всміхаючись.

— Так ми ще побачимось, — аби лиш сказати щонебудь звернувся Микола до Галі. — Дві чарки недовго…

— Больше нє думаєте? — хитро вставив Фомушка, маючи його слова за façon de parler.

— Конечно, побачимось! — здивувалась Галя. — Жду вас через четверть часа, не більше… Чуєте?

Микола й Фомушка уклонились і вже націлилися йти, як Галя, щось наче згадавши, хутко покликала Фомушку.

— Сію мінуту! — кинув цей Миколі й побіг до неї.

— Пожалуйста, там под вліянієм паров єщо не проболтайся… — прошепотіла Галя. — Я етого нє хочу… Слишіш?

— Боже сохрані! І язик прікушу!

— Ну, іді.

«Мабуть просить, щоб не давав мені пити багато, — думав тим часом Микола з ніжною подякою. — Голубонька моя мила!»

— Альон! — крикнув Фомушка, підходячи до нього і прямуючи просто в їдальню.

III.

А в їдальні картина зоставалась та сама, тільки трошки відмінилася: в кутку, біля дверей, що вели до спальної, замість трьох стільців, стояв невеликий стіл. Той стіл, мета для сіреньких свідків вінта, спокуса для сумирних салопниць і розвага нещасливим у картах, накритий був білою скатертю і так тісно заставлений випивками й закусками, що, здавалось, маковому зерну ніде було впасти.

— Куда ето? — зупинив їх Сухобрієв.

— На «репетіцію»! — весело одповів Фомушка, киваючи на стіл, якому сам Єремей Афанасієвич дав таке назвисько.

— Как!? І Ніколай Стєпановіч?

— А что ж! — жваво, але якось роблено засміявся Микола. — Нужно випіть!

— А ви ж умєєтє?

— Ого!

— Да гляді мнє там, надризгайся как конь, — не повертаючи голови від карт, невдоволено промовив дідусь, батько Фомушчин. — Для-раді торжества…

Миколі зовсім ніяково стало.

— Нє бойтєсь! — заспокоїв батька Фомушка. — Нє маленькій… «Малий нє дурак, знаю сладіть с кєм і как!» Ідьомтє, Ніколай Стєпановіч!

— Разрєшілі, значіт? — звернулась до нього Варвара Карпівна, коли той проходив біля неї.

— Да, нємножко… Хе!

— І прекрасно, і прекрасно! — похвалила вона. — А то держітєсь такім постніком, что ужас.

— А вот ми сєйчас!.. — хитнув Фомушка до стола головою і клацнув пальцями.

Стіл, на радість Миколі, стояв оддалік від усіх, так що, як тихо говорити та ще сісти спиною до салопниць, то вони не могли нічого ні почути, ні побачити, хоч би витягували шиї, як гуси.

«Але становище все таки паскудне, — думав Микола, сідаючи за стіл і почуваючи на собі погляди і салопниць, і всіх. — Ніколи не пив, удавав святого і… Ех!»

— Я думаю, спервоначалу простой? — звернувся до нього Фомушка, беручись за графинчик, уже надполовинений. — Как то, знаєтє…

— Всьо равно!

— І я так думаю… Ну, боже благослові… Ох, чуть нє разліл… Ну-с… За ваше здоров'є!

Микола одразу перехилив і проти волі здригнувся. Пекуча течія якось гостро пройшла по горлі й розлилась вогнем по всім тілі. Одразу страшенно схотілося їсти.

— Сєльодочкі, Ніколай Стєпановіч, — присунув тарілку Фомушка, витираючи губи. Микола жаденно вхопився до «сєльодочкі».

— После первой нє закусивают, — наливаючи знов, привітно всміхнувся Фомушка, сам справді не закусюючи. — За ваше здоров'є!

— За ваше также!

«Правду кажуть, що друга йде вже лекше!» — всміхнувся про себе Микола, смаковито уплітаючи оселедця і скоса подивляючись на смачну шинку, яку вже намазував гірчицею Фомушка. Оселедець дійшов до краю, але їсти ще ніби дужче захотілося.

«Хіба ще одну випити та шинки з'їсти?» — подумав Микола, одкидаючись назад.

— Что же ви, Ніколай Стєпановіч? — хитнув на закуски Фомушка. — Вєтчінкі?

— Нєт, спасібо, довольно…

— Что?! — злякався той. — Довольно? Більше і не вип'єтє?

— Нє могу…

— Да нє может бить?! Єщо одну, Ніколай Стєпановіч!

— Єщо одну!? — вагаючись перепитав Микола і подививсь на шинку — Хм… Ну, давайте єщо по одной!

«Вона ж не брала з мене слова, що я тільки дві вип'ю… Вона думала, що я сам боюсь більше двох випити, — заспокоював себе Микола, дивлячись, як чиста, прозора цівка горілки лилась у чарки. — Не вставати ж голодному!»

— Вот і… вєліколєпно! — радісно говорив Фомушка, — а то «нє могу». Я уже іспугался… За ваше здоров'є!

— Мнє так пріятно с вамі… — глитнувши нашвидку шматок хліба, додав він. — Ви такіє всєгда… как би вам сказать… скромниє… Ви нє обіжайтєсь, что я так говорю… Я, знаєтє, просто говорю, нєобразованно…

Микола вспокійливо хитнув головою, не маючи спромоги сказати словом.

— В гімназії… что ж я там? — со второго класа вигналі… Нєобразований.

— Пустякі! — муркнув, плямкаючи, Микола.

— Что?.. Ізвінітє, я нє разслишал.

Микола ковтнув і промовив:

— Я говорю, что і без образованія єсть люді честниє і порядочниє.

— Нуда, — згодився Фомушка. — Но, знаєтє, образований человєк… всьо такі… как то....

— Нуда, конечно…

Розмову їм перебив якийсь студент, який хутко вийшов із спальні, підійшов до столу й налив собі чарку. Випивши, він схопив шматок шинки, вщипнув хліба і, прожовуючи, звернувся до них, як до знайомих:

— Ліхо прідумано сіє: после каждого проіграного рубля хоть випіть можно… Д-да…

— Много проігралі? — спитався Фомушка.

— Єще одін і будєт десятка.

— Ого!

— Д-д-да!.. Хм… Ну, нужно ідті!

— Ето самий лучшій ігрок на біліардє. Здорово іграєт! — промовив Фомушка.

— Ви знакоми с нім?

— Нєт! Відал, да і піл когда то с нім «у Гаврюшкі».

Микола хотів спитати, що це за «Гаврюшка», але підійшов якраз сам «принципал», потираючи вуса й готуючись, видимо, до «вонзенія». Микола наготовився відповідати.

— Ну? Как дєла? — звернувся Сухобрієв. — Випівахом?

— Да, — відповів Микола. — А ви уже окончілі ігру?

— Нєт… Анука-сь, налєй-ка мнє, Фомушка… Робєрок только окончілі… А ви что ж нє боїтесь уже? Хе-хе-хе… Полнєй, полнєй лєй… Нагвозді-ка мнє грібка… Ну, а себе і Ніколаю Стєпановічу? Ех, ти!

— Нєт, я уже довольно, — почав був Микола, але «принципал» зробив таку ображену і здивовану фізіономію, що Микола аж злякався своїх слів.

— Со мной нє хотітє? — нарешті промовив Сухобрієв. — То-єсть, просто нє хотітє? Очень даже ето мнє пріятно!

— Господі! — скрикнув Микола, — да я с удовольствієм, я только хотєл сказать, что я уже і так випіл…

— В таком разє, Фомушка, подносі! — звелів «принципал». Фомушка з великою охотою підніс Миколі й сам узяв чарку в руки.

— Єсть! — витягнувсь він по-матроськи.

— Ну-с, — підняв злегка чарку Єремей Афанасїєвич і моргнув. Всі, наче по команді, задерли голови, опустили руки, крякнули й кинулись до закусок.

— А тепер і до свіданія! — втерся «принципал» Миколиною серветкою, — партньори уже сердятся…

Миколі зробилось легше, як він пішов. І легше, і якось тепло, і навіть якесь приємне почуття стало розливатись по всьому його тілі.

«А їй-богу, добре!» — подумав він і, одкинувшись на спинку стільця, подивився на Фомушку. А Фомушка аж сяв.

— Хорошо! — промовив Микола.

— В самом дєлє? — підхопив радісно Фомушка. — А я, знаєте, думал что вам со мною скучно будєт… Ви такіє сєрйозниє всєгда… Думаю, скучно будєт… А, может, півца вип'єм? — закінчив він з радощів.

— Півца? — протягнув Микола і почув, що й «півца» не погано б випити. — А єсть?

— Ого! Как можно, чтоб нє било? Єсть… Вот! — нахилився Фомушка і витягнув з-під столу пляшку. — Калінкінскоє!

— Давайте єго сюда!

Пиво запінилось в довгеньких шклянках — і наче засміялось до Миколи.

«А, їй-богу, добре, — знов подумав він, почуваючи, як настрій його робиться все кращим і кращим. — Що добре, то добре!»

Випили.

— Мнє Анна Івановна говоріт, — почав Фомушка: — «Ніколай Стєпановіч хотят випіть і просят вас к сєбє за компанію». Думаю: удівлєніє просто! Почему так? Почему я, а нє другой кто?

— Да ви мнє нравітєсь, вот і всьо, — пояснив йому Микола. Фомушка аж засміявся від задоволення і, трохи навіть засоромившись цього сміху, поспішив налити ще по шклянці. Випили знов.

— Да… — знов почав Фомушка, бажаючи, як видно, побалакати з Семенюком по щирості. — Сказать би пригласіл мєня какой другой студєнт, я би нічего, потому — я с студентами всєгда і ето мнє не удівітєльно. Но ви… Єслі би другой, так я прямо подумал би, что, значіть, лібо дєнєг занять хочет, лібо к пєвіцам поєхать на мой счот желаєт. Потому — какой я ім товаріщ? Єслі би, скажем, у меня нє стало сразу дєнєг, разі б оні билі со мной так, как тєпєрь? Да, как раз! Оні думают, что я етого і нє віжу. Ха-ха-ха. А я віжу ето отлічно…

«Та він не такий справді й дурний», — подумав Микола.

— Да только я такой, знаєтє, человєк, что сєрдіться нє могу. Вот хоть би прімером взять, я женюсь… Невєста моя…

— Ви женітєсь? — здивовано скрикнув Микола.

— Да, — здивувався й Фомушка. — А что такоє?

— Да нічего… Но… сколько вам лєт?

— Мнє? А вот мєсяца через два будєт двадцать. Через два года на прізов… Молодой? Да?.. Пустякі! Тут нє то. Тут… Вот я же говорю: оні думают, будто я нічего нє замєчаю. Напрімер, моя нєвєста… Ну, что тут? Вєдь я отлічно знаю, что она виходіт нє за мєня, а за мой капітал… Отлічно віжу!

— І женітєсь?

— І женюсь.. А почему женюсь? Потому что нужно… А почему нужно? Потому то… да потому что… согрєшіл. То єсть, єслі уж правду говоріть то я тут, вот вам крест святой, прямо такі нє віноват! Відітє-лі… Я перед вамі окриваться нє буду… Да і что толку? Всьо равно скоро всє знать будуть… Но главноє что тут, так ето будто виходіт — я віноват. А єслі пошло дєло на откровенность, то вот как перед істіним богом — нє віноват, нісколько! Ну, скажіте самі, могу лі я с порядочной баришнєй сдєлать такоє? С пєвіцей там, ілі какой другой, дак мнє наплєвать, но чтоб, значіт, с баришнєй в такіє дєла… Да я і нє осмєлілся б.

— Но факт!.. — засміявся Микола.

— А факт єсть! — підхопив Фомушка. — «Вот тут то і єсть запятая», — засміявся він. — Ето єсть такіє подходящіє куплєти. Да!.. А вєдь я отлічно знаю, что она всьо ето устроіла, чтоб вийті за мєня… Баришня она бєдная, сєм'я большая. А у мєня капітал от бабушкі… да і у отца.

— Но позвольте! — скрикнув Микола. — Вєдь ето же ідіотство… Ви простітє, что я так…

— Нічего, нічего, не безпокойтесь..

— Ви знаєтє, что она виходіт за ваші дєньгі — і женітєсь!

— Ну, а что ж я должен дєлать?.. Спєрвоначалу я просто нє думал об етом, а когда она стала мнє говоріть, чтоб я, значіт, женілся, дак что ж мнє оставалось дєлать? Виходіт, єжелі би я отказался, что я подлєц. А я етого нє желаю. Спєрвоначалу, било, папаша і рукамі, і ногамі — нє хочу да нє хочу: она, мол, безкапітальная. А посля, как я єму, значіт, виставіл всьо, как слєдуєт, он і іспугался скандала. Нєт, тут уж пропало… Вот только оні всьо спєшат, а мнє… єщо нє хочется… Єщо, знаєтє, погулять хочется. Потому — я так разсуждаю сєбє: єжелі я женюсь, значіт, уж к пєвіцам — паніхіда! Уж нє поєдєш. Потому я сужу так: єжелі я человєк нєобразований, грубий, я, значіт, должен хоть в супружествє держать сєбя честно. Правда?

— Совершенно вєрно! — згодився Микола. — Но ви вєдь нє прінімаєтє того во вніманіє, что єслі она виходіт за дєньгі, то она же ізменять вам будєт!

Фомушка нічого не відповів і почухався.

— Хм… Відітє-лі.. — почав він, мнучись. — Тут такое дєло… Відітє-лі, она мнє і тепер уже ізмєняєт.

— Как?!

— Так… Просто… Со мной, значіт, і с другімі. Она, положім, баба горячая, огонь, но… всьо ж такі… Вот я хотел с вамі поговоріть… Потому счітаю, что ви мнє ето скажете, как слєдуєт, не так как тє… — хитнув він головою на вітальню, з якої долітали згуки музики й танців.

«А Галя?!» — вмить пронеслось у Миколи. — «Чекає, мабуть… Фю-фю-фю!»

Але йому було так гарно, спокійно і тепло-тепло, що навіть поворушитись важко було.

«Ну, все одно вже пропало! Вже більше п'ятнадцяти хвилин пройшло… Договорить свою епопею та й піду».

— С німі разі можно поговоріть… Випіть, к пєвіцам.

— Но позвольте! — засміявся Микола, — откуда же ви мєня знаєтє? А єслі і я такой?

— Е, нєт! — твердо хитнув головою Фомушка.

— Ні за что, ви нє такой! Потому — я вас знаю…

— Но откуда?

— А помніте, как ви раз говорілі про бєдних і всякоє такое у Ліди Єремєєвни в комнатє? Я смотрєл тогда на вас… Е, нєт, я уж віжу… Вот єслі би ви мнє посовєтовалі… — закінчив він, благаючи.

— Хм… — знизнув плечима Микола. — Что же я вам в етом случає могу посовєтовать? Єслі би я хоть знал єйо… Кто она такая?

Фомушка знов почухався.

— Вот так історія… Хм… — забурмотів він, щось, як видно, згадавши.

— В чом дєло? — спитався Микола.

— Да дєло в том, что нельзя говоріть, кто она такая і когда женюсь… Секрет.

— Секрет? — здивувався Семенюк і мало не розсміявся. — Тайна? Да?

— Да нє тайна, чорт побєрі! — крутнув з досадою рукою Фомушка, — а… дал слово нє говоріть! Тут цєлая історія. Прямо нє поймьош… Ви нє сердітесь, право: я би сказал вам, но дал слово. А я разсуждаю так: єжелі я человєк нєобразований і грубий, сквєрний со всех сторон, то надо, чтоби у мєня хоть что-нибудь било хорошєє. Правда? Вот я єжелі дам кому слово, то уже — паніхіда! Сдєржу, хоть би что!.. Право, ви нє думайте чего, что может ето я всьо вру, чтоб с вамі побєсєдовать, потому я ето могу… Єй-богу, всьо ето говоріл по душє…

— Да я вєрю, вєрю вам! — поспішив заспокоїти його Семенюк і засміявся. Йому хотілося чогось сміятись з усього: і з салопниць, і з вінтьорів, і з Фомушки, і навіть з самого себе.

— Да ви всьо равно скоро узнаєтє самі, очень скоро… Тут больше папаша всьо. Єму ето так захотєлось. А мнє чєм дальше, тєм лучше… Она, положім, тоже секретнічаєт. Словом, єрунда я вам скажу! — махнув він рукою. — Такоє дєлаєтся, что і сам Соломон, єврейський мудрец, нє разобрал би, єй-богу!

«Каламутить якась… Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька, — проспівалось у Миколи, — купецькая дочь».

— Образованая она? — голосно спитав він, — ілі і етого нєльзя говоріть? — і засміявся.

— Нєт, можно — засміявся добродушно й Фомушка. — Так чтоби, как слєдуєт, — скривився він, — значіть, по всєм наукам… нє могу сказать. Била в гімназії… Да ми с нєй про образованіє мало говорім. Она там імєєт какого то дядю, дак он єй дайот чітать какіє то учониє кніжкі… Богатий, говоріт, я єго нє знаю сам. Дак она, чтоб, значіт, добіться у нєго мілості, как будто чітаєт еті кніжкі, а на самом дєлє, онє лєжат у мєня на квартірє, пока єй нужно відється с дядєй… У мєня, знаєтє, єсть совсєм отдєльная квартірка, собственно, значіт, для любовних свіданій, — додав він, усміхаючись. — Там, биваєт, она іногда у мєня і дєнь, і ноч сідіт… Раз трі дня пробила… І мать знаєт. Смєйомся ми, бивало, с етіх книжек. Конечно, і географію учіла, і другоє там… А так чтоб очень…

— Значіт, она баба бойкая! — весело скрикнув Микола. — І вас опутала і дядюшку колпачіт, ха-ха-ха. Єй-богу, ви чудак большой!

Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у нього з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум'янцем

— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка. — Я вам говорю, такая баба, что… угу! — він навіть головою крутнув. — А вот какая она, можно сказать, сладострастная, распутная… Что она только видєливаєт, єжелі би ви зналі!.. Пєвіца так не сдєлаєт! А вот, єслі би она отказалась вийті за мєня — кажісь, нє знаю, что с собою сдєлал би… Ілі запіл би мьортвую, ілі повесілся на желєзном крючкє!

— А скорєє б запіл? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.

— Ах ви, комік, комік! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мнє вас, чудака етакого! Славний ви всьо такі малий!

— А мнє, ви думаєтє, нє жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до сльоз просто! І посовєтоваться нє с кєм… Вот спасібо вам, ви всьотакі… Єслі би я смєл, — додав він трохи несміливо — предложіть вам…

— С удовольствієм, Фомушка, с удовольствієм!.. Ви нє обіжаєтєсь, что я вас Фомушкой називаю!..

— Нєт, нєт, напротів. Я хотєл вас просіть випіть на брудершафт… В знак, значіт, памяті…

— Ха-ха-ха! — засміявся Микола. — Да с превелікім удовольствієм. На «ти», значіт?

— На «ти», на «ти» — радісно підхопив Фомушка. — Я думаю, бєлєнькой? — повернувся він до Миколи.

— Всьо одно!

— Больше, знаєтє, торжественості!

І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.

— Тепер рука за руку? — спитав Микола.

Випили, витерли поважно губи й поцілувались.

— Ну, тєпєрь іді к чорту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно… ущіпнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.

Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася в середині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки якнебудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.

«Не треба було більше пити, — пробігла в нього думка. — Погано… Треба пива випити, може освіжить».

— Єсть єщо піво? — звернувся він до Фомушки.

— Піво? — схопився той зараз же. — Єсть! Тут под столом цєлий погреб. О!

Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.

— Хорошеє піво, — похвалив він.

— Да, ето прекрасноє піво, — згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була «прекрасная».

І знов обидва замислились.

— Малороса!.. Малороса!.. Українця… — вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.

— Малороса! Малороса! — почулось уже в дверях і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.

— Колєґа, козачка! — зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.

— Да я не танцую, господа! — засміявся Микола.

— Ну-ну! Нічего: ви малорос… Ви нє должни отказиваться! — заторохтіла якась панночка, ще, як здавалось Миколі, знайома йому. — Ето ваш національний танец! Какой же ви малорос, єслі нє умєєтє танцовать козачка! Стидно, стидно!

Миколі знов захотілося сміятись і… навіть танцювати.

«А от же візьму й покажу вам!» — подумав він і рішуче встав, сміючись. Але ноги чогось стали як дерев'яні, ніби чужі і якось чудно пересовувалися з місця. Він хитнувсь і схопився за «колєґу».

— Осторожно, колєґа! — піддержав його той. — Хотя на кораблє качка большая, но нужно нос дєржать по вєтру.

— Нічого, нічего — заспокоїв його Микола. — Ето пустякі! Ви может бить думаєте, что…

— Нічего я нє думаю, — перебив його «колєґа», ведучи під руку й направляючи до дверей. — Всьо благополучно, і ми будєм танцевать!

«Їй-богу, вони думають, що я п'яний!» — аж скрикнув про себе Микола й ця здогадка ще більше звеселила його.

— Потом ви нам спойотє что-нібудь із малоруського, — щебетала панночка, йдучи поруч. — Все малороси хорошо поют… А сначала протанцуєтє козачка.

«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.

— Круг! Круг! — закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до залі. Всі зараз же почали посуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.

— Господа!.. Будьтє добри!.. Круг, круг! Станьтє к стєнам! — кричали й бігали якісь два студенти.

«Той, здається, дирижер», — подумав Микола, слідкуючи за одним.

— Господа! Нєльзя же так. Віноват… Колєґа, пожалуйтє!..

Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.

— Пожалуйста, козачок!.. Запорожскій! — крикнув один із дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.

— Ну! — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьтє-ка!

Піяніно загреміло.

«Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові, — я вам покажу, як українці танцюють!» — і, піймавши такт, стукнув, ударив ногою й наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака… А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з нього та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив «мисліте» і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піяніно змовкло і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі

— Вот тєбє і козачек! Ха-ха-ха!

— Нє витанцевалось!

— Нє мєшайтє, пусть отдохньот!

— Ха-ха-ха-ха!

До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху своїми недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.

— Но ето… Ето просто подлость, гадость! — умить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим у губах! — Подло смєяться! Подиміте єго сейчас же! Слишітє!

Усі здивовано подивились на неї й декільки «колєґ» кинулось до Миколи й підняли його.

— Спа… си… бі.. — ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку. — Голова трохи закру… закрутилась.

І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що «колєґи», які збиралися вже пирснути з «закру… закрутилась», тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.

— Куда же єго? — спитався один із них, що підняли, ні до кого властиво не звертаючись.

— На воздух! На двор! Освєжіться! — зразу всі взяли участь. — Пусть освєжітся!.. Дождік…

— Нєт, на холоде хуже!

— Розскажі своєму дєду!

— Води єму!

— Ето танци. В голову ударіло…

— Кофе с лімоном!

— Нашатирного спірту!.. Єсть нашатирний спірт?

— На воздух!

«Освіжитись, освіжитись», — з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.

— Вот тут на крильце єму хорошо будєт, — злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка. — Дождік освєжіт.

Микола жаденно потягнув у себе свіже вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.

— Что ви, колєґа, спать хотітє? — піддержав його один з «колєґ», бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсильно хитаючись головою.

— П… по… га… но… м… ме… ні, — ледве вимовив Микола, — тяжко…

— Спать? Да?… Да он спать хочет?! — звернувся «колєґа» до другого. — Бері, поведьом, пусть засньот… І накачался же!.. Осторожно, осторожно… Что говоріте? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сейчас ляжетє. Отворяй двєрі!

— Что он? — зустріли їх питаннями. — Нє хочет сідєть?

— Спать хочет… Дайте дорогу, господа… Кладі на кровать… Васька і на полу поспіт… Ногі єму положі на кровать, нєудобно же так.

— Может, раздєть єго?

— Нєт, і так засньот…

«Спати, спати, спати, — крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою. — Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту».

— Ето хохлік так? — увійшов хтось новий. — Ай, бєдняга! А єщо ідєаліст!

— Да, ідєально клюкнул! — одповів якийсь поважний голос.

— Ха-ха-ха!

«Нехай, нехай сміються… Все одно, все одно… Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути», — крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одно місце й шукаючи другого холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.

— Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! — заголосив хтось над Миколою, — напила-а-ся бідна-а… А вєдь сначала ловко танцевал, каналія! Даже разбірало! Потом уж стал кренделя вязать… Разобрало украінца… Іш!

— Что он — спіт? Может, слишіт?

— К-кой чорт! Куда єму там слишать!.. Ей, колєґа!..

«Нехай сміються, нехай говорять… заснути, заснути… Хоч на хвилину ж заснути!» — важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.

— Дядько!.. Дядько хохол!.. Україна… Спіт!..

— Ну, оставь єго, пусть спіт… Ідьом! А то єщо разбудім сєбє на горе.

— Ето, положім, вєрно!

— Удівітєльно, как он єщо «по Фрідріхштрассе» нє прошолся….

Потроху всі вийшли і в кімнаті стало, тихо.

«Не можу… не можу… — мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено. — Хай усе пропада…. Хай Галя сердиться… Хай!… Тільки заснути, заснути!.. Стіна холодніша… голову вниз… Треба думати щось… Ні, нічого не думати. Голову вниз, вниз, вниз»…

А в залі так само греміло піяніно, крутилися пари і сміх гучно розбігався по покоях.

Заклавши голову в самий куток ліжка, розкидавши руки й ноги, на превелику силу Микола заснув…

А пари все крутились.

Прибігали «колєґи», глузували, шарпали, виходили знов, а Микола спав, важким, міцним сном спав. Вже й пари перестали крутитись, затихло піяніно, вже загреміли тарілки в їдальні, а Микола все спав, тяжко, міцно спав. І снилось йому… Якась маленька хатинка, уся в шпалерах з написами «Калінкінскоє, калінкінскоє». В однім кутку — груба, а біля неї діжка з солоними огірками. Коло діжки сидить біла, рум'яна, товста «Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька» і їсть книжку, на якій золотими літерами написано: «Учоная кніга сочінєнія Лєрмонтова». Миколі чогось робиться страшно-страшно, аж мороз поза шкурою йде. А з-за груби виглядає Фомушка і кричить: «Нєобразований, нєобразований» — «Молчать! Ето подло», — накидається на нього Сашенька і, схопивши Миколу за голову, кусає йому носа. «Ти мой, мой!» — кричить вона йому й Микола почуває, як ніс йому більшає, більшає і вже ось-ось сягне до плеча Галі, що якось зробилася з Сашеньки. «Це погано, — думав він, — піп вінчати не може». «Плєвать, каже Галя, плєвать! Глафіра Кондратьевна імєєт свой дом, она повєнчаєт». Глафіра Кондратьєвна скидає свій очіпок і натягає йому на голову. Микола почуває, як щось холодне котиться йому по грудях і розливається по всім тілі. «Це благодать» — дума він. «Уррра!» — розкочується по церкві й Микола бачить радісні лиця шаферів. А з-за колони виглядає Фомушка і кричить: «Я вас нє боюсь, потому я нєобразований»? — «Уррра!» — знов гукають дружки. Микола схоплює Галю й почина цілувать її руку, її саму. А губи та руки Галині холодні, як крига, і це ще більш подобається Миколі. «Уррра!» — не стихає гук.

Микола прокинувся.

— Уррра! — загреміло з їдальні. Микола опам'ятався: в руках і під губами у нього була холодна, залізна штаба з ліжка.

— Уррра!

Микола сів.

«Що таке?» подивився він на себе, навкруги й на ліжко. І згадав.

«Господи! Який сором, який сором! — схопив він себе з одчаєм за голову. — Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли… Сміялись… «Малорос, українець»… Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята… Вона не плюне тепер у мою гидку, п'яну пику?»

Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.

«Тікати, тікати додому! — вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили. — Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!»…

«Ні! — раптом зупинився він. — Побачать з їдальні й покличуть… Що ж робити? Що ж робити?»

Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декілька голосів умить заговорило разом і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:

— Так разбудіть єго, что ж там!

У Миколи страшенно завмерло серце.

Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий

— Вот пустякі! Разбудіть і баста!

«Мене!» — з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовно.

Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.

— Ніколай Стєпановіч!.. Ніколай Стєпановіч! — зоговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, й раптово затряс його за рукав. — Вставайтє!…

— «Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помагачі, почнуть гойдати на руках… Встану!»

— Ніколай Стєпановіч! Вставайтє!..

— Ммм… — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такоє?… Я спать хочу…

— Вставайте, Ніколай Стєпановіч, нєльзя, вас всє просят на ужін…

— Всє? — здивувався Микола й повернувся до нього. — Чего раді?

— Так… нужно… — зам'явся Фомушка, якось таємничо всміхаючись.

— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Єщо смєяться?

— Что ви! — злякався Фомушка. — Да развє.. Господі! Да нікто про ето і помислу нє імєл… Да развє я пошел би звать вас на такоє? Друга?!

— Да для чего я вам?.. Я красний, заспаний, п'яний.

— Вовсє нєт! Напротів!

— Ех, что ви мнє говорітє!

— Ей! Фома Лукіч! — почулося з їдальні.

Микола перелякався. «Прийдуть, потягнуть… Треба йти!»

— Ну, Ніколай Стєпановіч, ідьомтє: зовут! — благав Фомушка. — Всє ожідают вас.

— Ідьомтє, — рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір'ячко з подушки — він зняв його, глянув на пом'яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.

— «Пропадать, так пропадать! — понуро рішив він. — Але чого всі хотять бачити мене?» — вмить вискочило звідкись питанння.

— Да в чом дєло, скажітє мнє! — нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче не дочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.

«Щось непевне!» — подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковости.

Вони вступали до їдальні.

— А! Как чувствуєтє? — добродушно крикнув Сухобрієв. — Садітєсь, за вамі остановка!

— Сюда, сюда, Ніколай Стєпановіч! — потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від лямп, сили тарілок, шклянок, якихось голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками й грушами посередині столу.

Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому «йолопському п'яному рилі» погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобрієва — «за вамі остановка».

— Вот здєсь! — торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.

— «Галя!» — аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.

«Господи! Невже?.. — несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка. — Ні-ні, не може бути!..»

— Ну-с, тєпєр друг Фоми Лукіча уж єсть… Господа! — почав був голосно «принципал», але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки:

— Ну, тєпєріча можно? А то єще что вам…

— Нєт, нєт, тєпєрь можно! — радісно відповів той і кинув якийсь загадковий погляд на Миколу.

«Але ж не може бути! — думав Микола, не сміючи й поглянути на Галю. — Вона й не дивиться на мене. Ні-ні!.. Але ж»…

— В таком разє, господа! — знов гукнув Сухобрієв. — Позвольтє вам… То-єсть спєрвоначалу надо сказать что ето будєт для вас большой, виходіт, супріз… а потому уж нє больно рти раззєвайтє! Д-да!

Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м'яти серветку

— Послє, значіт, пєрваго об'явленія женіха і нєвєсти… у нас… то-єсть, будєт сєйчас і второє.

Всі справді здивувались.

Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в ньому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.

«Але це ж — свинство, це ж страшенне свинство! — літало у нього в голові. — Який же я жених?.. Хоч би ж упередив… «Нє будєтє сердіться, чтоби я ні сдєлала?» — згадалось йому вмить. — Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?»

Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м'яла серветку, злегка тремтіла.

— Да-да! — тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на нього.

— Дд-а! — почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка. — Позвольте вам, честниє господа, предложіть… паздравіть… е… другую парочку, которая е… в той же… в том же святом храмє е… е… прімьот обрученіє…

Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.

«Значить, вставать?» — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю й навкруги. Всі дивилися в його бік, здивовано й ласкаво — йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.

«Боїться за сюрприз!» — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всьому його лиці. «Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі. — У таких хвилинах торжественість повинна бути».

Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх.

… — А іменно в каком храмє, то ето в Кресто-Воздвіженском… — тягнув далі «принципал». — Надєємся, что благородниє гості посетят в следующеє воскресеніє свадьбу моєй дочері Ліди Сухобрієвой і Анатолія Ламазіді і…

Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік — у Миколи серце зовсім завмерло — і скінчив:

… — Анни Лєванской і Фоми Лабазнікова!

З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:

— Я вам говоріл, что скоро! — і сховалось.

«Що?! — ледве не заревів Микола не своїм голосом?! — Фома Лабазніков?! Фомушка?!»

Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазнікова, що весело сміявся своєму «супрізові», на Галю, що одвернувшись стояла спиною до нього, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках, — і зразу якось похиливсь, зімлявів.

«Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?.. — думав він, не почуваючи нічого: ні гніву, ні злости, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння. — Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазніков!»…

— У-р-р-р-а-а!! — вмить загреміло у нього над вухом і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.

«Але ж навіщо все те було?.. Сьогодні навіщо?.. Любить же… «Будєш мой!»… Що же це, господи?..»

В ухах у нього шуміло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.

— Уррра! — грохотіло в їдальні.

Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.

— Уррра! — не затихало в їдальні.

Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно й накрапав дощик.

«Навіщо ж, навіщо ж?! — якось одноманітно-понуро стукало у нього в голові. — Була ж така люба… Цілувала… Кусала… А-а-а! — вмить наче все освітилось у нього і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути. — «Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька! У мєня свой капітал… Распутная… Галя? Моя Галя? Моя чиста, свята?. Господи, що ж це? Навіщо ж усе це сьогодні?!. Як же це?»

І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками в якімсь дикім неладі приходити йому на пам'ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв'язати їх, з'ясувати собі все; вони пролітали вихорем без жодної логіки, без зв'язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варто було уваги.

Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали звожчики, іноді закликаючи — «свєзті», а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти…

— Так… У «друга дома» готувала… «Будєш мой, нє смотря ні на что. Я хочу, чтоб ти сдєлал подлость»… Он що!.. А я… Хе!.. Свята, непорочна… Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. «Дядя» книжки давав, сміялась… із Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. «Средство!»… По-українськи говорила… А я… За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?

І від цієї думки в грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він умить зупинився й пошукав очима, де б спертися на щонебудь, або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.

— Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? — підвів він раптом голову і з мукою подивився на лихтар. — Як же жити?.. Жити як? Знову номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і… Навіки?..

А дощик сік собі дрібненько. Миготіли лихтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної, ридання.

 

---