Тарас Бульба (1937)/X
| ◀ IX | Тарас Бульба X |
XI ▶ |
|
— Довго ж я спав! — сказав Тарас, прочумавшись, як після тяжкого п'яного сну, і намагаючись розпізнати речі навколо себе. Страшенну млявість почував він в усіх своїх членах. Ледве мерехтіли перед ним стіни й кутки незнайомої світлиці. Нарешті, помітив він, що перед ним сидів Товкач і, здавалося, прислухався до кожного його віддиху.
„Еге, — подумав собі Товкач, — заснув би ти, може й навіки“, — проте нічого не сказав, посварився пальцем і дав знак мовчати.
— Та скажи ж мені, де я тепер? — спитався знов Тарас, напружуючи розум і силкуючись пригадати, що було.
— Мовчи бо! — гримнув на нього суворо товариш: — що тобі ще хочеться знати? Хіба не бачиш, що весь порубаний? Уже два тижні, як ми з тобою скачемо, духу не переводячи, і як ти в гарячці та жару плетеш і верзеш усяку нісенітницю. Оце вперше заснув спокійно. Мовчи ж, коли не хочеш сам собі накоїти лиха.
Але Тарас уже намагався й силкувався зібрати свої думки і пригадати, що було.
— Та мене ж оточили були і зовсім уже схопили ляхи? не було ж ніякої змоги мені вибитися з юрби?
— Мовчи, кажуть тобі, чортів сину! — закричав Товкач сердито, як нянька, втративши терпець, кричить на невгамовного пустуна-хлопця. — Яка тобі користь знати, як ти вибрався? досить того, що вибрався. Знайшлися люди, що тебе не зрадили — ну, й буде з тебе! Нам ще не одну ніч скакати вкупі! Ти думаєш, що пішов за простого козака? ні, твою голову оцінено в дві тисячі червінців.
— А Остап? — скрикнув раптом Тарас, напружився, щоб підвестись, і враз згадав, як Остапа схопили і зв'язали на його очах, і що тепер він уже в лядських руках. І обгорнуло горе стару голову. Зірвав, постягав він усі перев'язки з ран своїх; кинув їх далеко геть; хотів щось голосно сказати — замість того почав верзти нісенітницю; жар та марення знов опанували його, і полились без тями й зв'язку безумні речі. А вірний товариш стояв тим часом перед ним, лаючись і без ліку сиплячи жорстокі докірливі слова та дорікання. Нарешті схопив він його за ноги й за руки, сповив, як дитину, поправив усі перев'язки, загорнув його у волову
— Хоч неживого, а довезу тебе! не попущу, щоб ляхи поглумилися над твоєю козацькою вродою, на шматки рвали б твоє тіло та кидали його в воду. Нехай же, хоч і буде орел висмикати очі з твого лоба, та нехай то буде степовий наш орел, а не лядський, не той, що прилітає з польської землі. Хоч неживого, а довезу тебе до України!
Так говорив вірний товариш; скакав без відпочинку дні й ночі і привіз його непритомного в саму Запорізьку Січ. Там заходився він лікувати його невтомно травами й примочками; знайшов якусь тямущу єврейку, що місяць поїла його всяким зіллям, і нарешті Тарасові стало краще. Чи то ліки, чи своя залізна сила взяла гору, тільки через півтора місяца він устав на ноги; рани загоїлись, і самі тільки шабельні рубці показували, як глибоко колись поранений був старий козак. Одначе ж став він помітно хмурний і сумний. Три тяжкі зморшки насунулись на лоб його і вже більше ніколи не сходили з нього. Оглянувся він тепер кругом себе: все нове на Січі, всі перемерли старі товариші. Ні одного з тих, що стояли за праве діло, за віру й братерство. І ті, що вирушили з кошовим навздогін за татарами, і тих уже давно не було; всі наложили головами, всі загинули; хто в самому бою поклавши з честю голову; хто від безвіддя й безхліб'я серед кримських солончаків; хто в полоні загинув, не знісши наруги; і самого колишнього кошового вже давно не було на світі, і нікого з старих товаришів, і давно вже травою поросла колись кипуча козацька сила. Чув він тільки, що був бенкет великий, бучний бенкет; весь перебито на друзки посуд; ніде не зосталося вина ні краплини, розхапали гості й слуги всі дорогі кубки й начиння — і смутний стоїть господар дому, думаючи: краще б і не було того бенкету. Даремно намагалися розважити й розвеселити Тараса; даремно бородаті, сиві бандуристи, приходячи по два й по три, уславляли його козацькі подвиги — суворо й байдуже дивився він на все, і на нерухомому обличчі його виступало невгасиме горе, і тихо, понуривши голову, казав він: — Сину мій, Остапе мій!
Запорожці збирались у морський похід. Двісті човнів спущено було в Дніпро, і Мала Азія бачила їх з голеними головами й довгими чубами, як вогнем і мечем плюндрували вони квітучі береги її; бачила чалми своїх магометанських мешканців розкиданими, мов незчисленні її квіти, на змочених кров'ю полях та пливучими коло берегів. Вона бачила чимало замазаних у дьоготь запорізьких шароварів, мускулистих рук з чорними нагайками. Запорожці поїли й поламали весь виноград; у мечетях зоставили цілі купи гною; дорогі перські шалі вживали замість очкурів і підперезували ними замазані свитки. Довго ще потім знаходили в тих місцях запорізькі коротенькі люльки. Весело пливли козаки назад; за ними гнався десятигарматний турецький корабель і випалом з усіх гармат своїх розігнав, як птахів, вутлі їх човни. Третина їх потонула в морській глибині; але інші всі знов зібралися докупи і прибули до Дніпрового гирла з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Він ішов у луги й степи, наче б на полювання, але заряд його зоставався невистріленим; і поклавши рушницю, повний туги, сідав він на березі моря. Довго сидів там, понуривши голову і все кажучи: — Остапе мій, Остапе мій!
Перед ним блищало й стелилося Чорне море; в далекому очереті кигикала чайка; білий вус його сріблився, і сльози капали одна за одною.
І не видержав, нарешті, Тарас: — Що б не було, піду розвідати, що з ним: чи живий він? у могилі? чи вже і в самій могилі нема його? Розвідаю, хоч би там що! — і вже через тиждень опинився він у місті Умані, озброєний, на коні, із списом, шаблею, дорожною баклагою при сідлі, похідним горщиком з саламахою, пороховими патронами, кінськими путами та іншим знаряддям. Він прямо під'їхав до неохайного, брудного домика, в якому ледве видно було невеличкі віконця, закурені хто зна чим; димар був заткнутий ганчіркою, і дірявий дах весь укритий горобцями. Купа всякого сміття лежала перед самими дверима. 3 вікна виглядала голова єврейки в чепці з потемнілими перлами.
— Чоловік дома? — спитав Бульба, злізаючи з коня й прив'язуючи повід до залізного гака, що був коло самих дверей.
— Дома, — сказала єврейка і поспішила зараз же вийти з пшеницею в корчику для коня і кухлем пива для рицаря.
— Де ж твій жид?
— Він у другій світлиці, молиться, — промолила єврейка, вклоняючись і побажавши здоров'я в той час, коли Бульба підніс до губ кухоль.
— Зостанься тут, нагодуй і напій мого коня, а я піду, поговорю з ним наодинці. У мене до нього справа.
Цей єврей був відомий Янкель. Він уже опинився тут орендарем і корчмарем; прибрав потроху всіх околичних панів і шляхтичів до своїх рук, висмоктав поволі майже всі гроші і дуже позначив свою єврейську присутність в тім краї. На три мілі кругом у всі сторони не зоставалося ні одної доброї хати; все валилося й старілось, все порозпивалось, і зосталися злидні та лахміття; як після пожару абож чуми, пішов за вітром увесь край. І коли б десять років ще прожив Янкель, то він, певно, пустив би за вітром і ціле воєводство.
Тарас ввійшов у світлицю. Єврей молився, накрившись своїм досить забрудненим саваном, і обернувся, щоб, за звичаєм своєї віри, останній раз плюнути, як раптом очі його зустріли Бульбу, що стояв позаду. Так і кинулись євреєві в вічі перш усього дві тисячі червінців, що були обіцяні за його голову; але він посоромився своєї корисливості і силкувався придушити в собі вічну думку про золото, що, як червак, обвиває душу єврея.
— Слухай, Янкель! — сказав Тарас євреєві, який почав перед ним кланятися і замкнув обережно двері, щоб їх не бачили. — Я врятував тобі життя, — тебе б розірвали запорожці, як собаку, — тепер твоя черга, тепер зроби мені послугу!
Обличчя єврея трохи поморщилось.
— Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чому не зробити?
— Не кажи нічого. Вези мене у Варшаву.
— У Варшаву? як у Варшаву? — сказав Янкель. Брови й плечі його піднялися вгору від здивовання.
— Не кажи мені нічого. Вези мене у Варшаву. Що б не було, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одне слово.
— Кому сказати слово?
— Йому, Остапові, синові моєму.
— Хіба пан не чув, що вже…
— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, ціну їй! Я тобі п'ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз (Бульба висипав з шкуратяного гамана дві тисячі червінців), а решту — як вернуся.Янкель зараз же схопив рушник і накрив ним червінці.
— Ай, славна монета! ай, добра монета! — казав він, вертячи один червінець у руках і пробуючи на зубах: — я гадаю, той чоловік, у котрого пан забрав такі гарні червінці, і години не прожив на світі, пішов зараз же до річки та й утопився там після таких славних червінців?
— Я б не просив тебе. Я б сам, може, знайшов дорогу у Варшаву; та мене можуть якнебудь пізнати й захопити кляті ляхи. Бо я не дотепний на вигадки. А ви, жиди, на те вже й створені. Ви хоч чорта обдурите. Ви знаєте всі штуки. От через що я прийшов до тебе! Та й у Варшаві я б сам нічого не добувся. Зараз запрягай воза і вези мене!
— А пан гадає, що так прямо взяв кобилу, запріг, та й: гей, но, сива! Гадає пан, що можна так, як єсть, не сховавши, везти пана?
— Ну, то ховай, ховай, як знаєш; у порожню бочку, чи що?
— Ай, ай! а пан гадає, що можна сховати його в бочку? Пан хіба не знає, що всяк подумає, що в бочці горілка?
— Ну, то й нехай думає, що горілка.— Як? нехай думає, що горілка? — сказав єврей і схопив себе обома руками за пейсики, і потім підняв догори обидві руки.
— Ну, чого ж ти так сторопів?
— А пан хіба не знає, що бог на те створив горілку, щоб її кожен куштував? там усе ласуни: шляхтич верстов п'ять буде бігти за бочкою, продовбає дірочку, зараз побачить, що не тече, і скаже: — Єврей не повезе порожньої бочки, мабуть, тут щось є. Схопити єврея, зв'язати єврея, відібрати всі гроші у єврея, посадити в тюрму єврея! — Бо все, що тільки є недоброго, звалюють на єврея; бо єврея кожен має за собаку; бо думають, що вже й не людина, коли єврей!
— Ну, то поклади мене у віз з рибою.
— Не можна, пане, їй-богу, не можна! По всій Польщі люди голодні тепер, як собаки: і рибу розкрадуть, і пана налапають.
— То вези мене хоч на чорті — тільки вези!
— Слухай, слухай, пане! — сказав єврей, підсунувши закоти рукавів своїх і підходячи до нього з розставленими руками: — ось що ми зробимо: тепер будують скрізь фортеці й замки; з Німеччини приїхали французькі інженери, а тому по дорогах везуть багато
— Роби, як хочеш, тільки вези.
І через годину віз з цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами. На одній з них сидів високий Янкель і довгі кучеряві пейсики його маяли по вітру спід єврейського яломка кожного разу, як він підскакував на коні, довгий, як верста, поставлена при дорозі.