Тарас Бульба (1937)/IX
| ◀ VIII | Тарас Бульба IX |
X ▶ |
|
В місті не довідався ніхто, що половина запорожців виступила в погоню за татарами. З магістратської башти примітили тільки вартові, що частина возів потяглася за ліс; але подумали, що козаки готувалися зробити засідку: те саме думав і французький інженер; а тим часом слова кошового не пішли на марне, і в місті виявилась недостача харчів: звичаєм колишніх віків, військо не розрахувало, скільки йому треба було. Спробували зробити вилазку, та половина смільчаків була тут же перебита козаками, а половина прогнана в місто ні з чим. Євреї одначе скористувалися вилазкою і прошохали все: куди й чого рушили запорожці, і з якою старшиною, і які саме курені, і скільки їх числом, і скільки зосталося на місці, і що вони гадають робити; одне слово, через кілька вже хвилин у місті довідались про все. Полковники підбадьорились і готувалися дати бій. Тарас бачив те з руху та галасу в місті і жваво порядкував, лаштував, роздавав накази, поставив у три табори курені, обгородивши їх возами на зразок фортець, — рід бою, в якому бували непереможні запорожці; двом куреням звелів стати на засідку; повбивав частину поля гострими кілками, ламаною зброєю, уламками списів, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту, І коли все було зроблено як треба, сказав промову до козаків, не на те, щоб підбадьорити й підохотити їх, — знав, що й без того міцні вони духом, — а просто самому хотілося висловити все, що було на серці.
— Хочеться мені сказати вам, панове, що таке є наше товариство. Ми чули від батьків і дідів, у якій шані у всіх була земля наша: і грекам узнаки далася, і з Царгорода брала червінці, і міста були пишні, і церкви, і князі, князі руського роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Усе взяли бусурмени; все пропало; тільки зосталися ми, сиротами, та, як удовиця після доброго чоловіка, сиротою — так само, як і ми — земля наша! Ось у який час подали ми, товариші, руку на братерство; ось чому стоїть наше товариство! нема зв'язку, святішого від товариства. Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька й матір; та це не те, братці, любить і звір свою дитину! але поріднитися рідністю по душі, а не по крові, може сам тільки чоловік. Бували й по інших землях товариші, але таких, як в руській землі, не було таких товаришів. Вам доводилося не одному довго пропадати на чужині; бачиш: і там люди! теж божий чоловік, і розбалакаєшся з ним, як з своїм! а як дійде до того, щоб повідати сердечне слово, — бачиш: ні! розумні люди, та не ті; такі ж люди, та не ті! ні, братці, так любити, як руська душа, любити не те, щоб розумом чи іншим чим, а всім, чим дав бог, що тільки є в тобі — а!.. — сказав Тарас і махнув рукою, і потряс сивою головою, і вусом моргнув, і сказав: — Ні, так любити ніхто не може! Знаю, підло завелося тепер в землі нашій: думають тільки, щоб при них були стоги хліба, скирти та кінські табуни їх, та щоб були цілі в льохах запечатані меди їх; переймають чортзна які бусурменські звичаї; цураються мови своєї: свій з своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну тварину на торговому ринку. Милість чужого короля, та й не короля, а паскудна милість польського магната, що жовтим чоботом своїм б'є їх у пику, дорожча їм над усяке братерство; але й в останнього падлюки, який він не є, хоч весь вивалявся він у сажі і в поклонництві, є і в того, братці, крихітка руського почуття; і прокинеться воно колинебудь, і вдариться він, бідолашний, об поли руками; схопить себе за голову, проклявши голосно підле життя своє, готовий муками спокутувати ганебне діло. Нехай же знають вони всі, що таке значить в руській землі товариство. Вже як на те пішло, щоб умирати, то нікому ж з них не доведеться так умирати! нікому, нікому! не вистачить у них на те мишачої натури їх!
Так говорив отаман і, коли скінчив мову, все ще потрясав посріблілою в козацьких ділах головою; всіх, хто стояв, дуже пройняла така мова, дійшовши аж до самого серця; самі найстаріші в рядах стояли нерухомо, понуривши сиві голови в землю; сльоза тихо набігала в старих очах; повагом втирали вони її рукавом, і потім усі, наче змовившись, махнули разом рукою і потрясли бувалими головами. Видно, мабуть, багато нагадав їм старий Тарас знайомого й кращого, що буває на серці в людини, яка урозумлена горем, працею, удаллю і всякими знегодами життя, або хоч і не зазнала їх, але багато почула молодою, перлистою душею на вічну радість старим батькам, що породили їх.
А з міста вже виступало вороже військо, вигримлюючи в літаври й труби, і, взявшись у боки, виїздили пани, оточені незчисленними слугами. Товстий полковник давав накази. І почали наступати вони тісно на козацькі табори, нахваляючись, націлюючись пищалями, блискаючи очима й вилискуючи мідяними уборами. Як тільки побачили козаки, що підійшли вони на рушничний постріл, усі разом гримнули в семип'ядні пищалі і, не зупиняючись, все палили вони з пищалів. Далеко залупало гучне бухкання по всіх околичних полях і нивах, зливаючись у безперервний гук; димом затягло все поле, а запорожці все палили, не переводячи духу; задні тільки набивали та передавали переднім, завдаючи дива ворогові, що не міг зрозуміти, як стріляють козаки, не набиваючи рушниць. Уже не видно було за великим димом, шо обняв і те і те військо, не видно було, як то одного, то другого не ставало в рядах; але почували ляхи, що густо летіли кулі й жарким ставало діло; і коли подалися трохи назад, щоб відсторонитися від диму й обдивитися, то багатьох не долічилися в рядах своїх; а в козаків, може, другий-третій був убитий на всю сотню. І все палили козаки з пишалів, ні на хвилину не даючи перерви. Сам іноземний інженер дивувався з такої, ніколи ним не баченої тактики, сказавши тут же при всіх: — От браві молодці запорожці! от як треба битися й іншим по інших землях! — І дав раду повернути тут же на табір гармати. Тяжко ревнули на табір широкими горлами чавунні гармати; здригнулася, далеко загувши земля, і вдвоє більше затягло димом усе поле. Почули запах пороху серед майданів і вулиць в дальших і ближчих містах. Але націлювачі взяли надто високо, розпечені ядра вигнули надто високу дугу; страшно завищавши в повітрі, перелетіли вони через голови всього табору і зарилися далеко в землю, зірвавши й метнувши високо в повітря чорну землю. Ухопив себе за волосся французький інженер, бачачи таку невправність, і сам заходився націлювати гармати, не вважаючи на те, що безперестану жарили й сипали кулями козаки.
Тарас бачив ще здалека, що лихо буде всьому Незамайківському й Стебліківському куреням, і скрикнув гучно: — Вибирайтеся мерщій зза возів і сідай всяк на коня! — Та не встигли б зробити ні того, ні того козаки, коли б Остап не вдарив у саму середину: вибив запали у шістьох гармашів; у чотирьох тільки не міг вибити: відігнали його назад ляхи. А тим часом іноземний капітан сам взяв у руку запал, щоб пальнути з величезної гармати, якої ніхто з козаків не бачив доти. Страшно дивилася вона широкою пащею, і тисяча смертей виглядала звідти. І як гримнула вона, а за нею слідом три інших, чотири рази потрясши глухо-відгомінну землю, — багато завдали вони горя! Не по одному козакові заридає стара мати, б'ючи себе кістлявими руками в старі перса; не одна зостанеться вдова в Глухові, Немирові, Чернігові й інших містах. Буде, сердешна, вибігати щодня на базар, хапаючись за всіх прохожих, розпізнаючи кожного з них в очі, чи немає між ними одного, наймилішого за всіх; але багато пройде через місто всякого війська, і вік не буде між ними одного наймилішого за всіх.
Так наче й не бувало половини Незамайківського куреня! як градом вибиває враз всю ниву, де, мов щирозолотий червінець, красувався всякий колос, так їх вибило й поклало.
Як же кинулися козаки! як схопилися всі! як закипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його немає! разом вбився він з останніми своїми незамайківцями в саму середину, в гніві посік на капусту першого, що трапився, багатьох кіннотників позбивав з коней, діставши списом і кіннотника і коня, пробився до гармашів і вже відбив одну гармату; а вже там, бачить, клопочеться уманський курінний отаман, і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Покинув він тих козаків, і повернув із своїми в другу ворожу гущу: там, де пройшли незамайківці — то там і вулиця! де завернули — то вже там і провулок! Такі видно було, як ріділи ряди і снопами валилися ляхи! А коло самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а коло далеких возів Дегтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів підняв уже на спис Дегтяренко, та напав нарешті на неподатливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю приоздоблений, і п'ятдесят самих тільки слуг привів із собою. Погнув він тяжко Дегтяренка, збив його на землю і вже, замахнувшись на нього шаблею, кричав: — Нема з вас, собак, козаків, ні одного, хто б посмів стати проти мене!
— А отже є! — сказав і виступив наперед Мусій Шило. Дужий був він козак, не раз отаманував на морі і багато натерпівся всякої біди. Схопили їх турки коло самого Трапезонда і всіх забрали невільниками на галери, закували їм руки й ноги у залізні ланцюги, не давали цілими тижнями пшона і поїли гидкою морською водою. Все знесли й витерпіли бідні невільники, аби не зміняти православної віри. Не витерпів отаман Мусій Шило, потоптав ногами святий закон, поганою чалмою обвив грішну голову, придбав довіреність паші, став ключником на кораблі і старшим над усіма невільниками. Дуже засмутилися з того бідні невільники; знали, що коли свій продасть віру і пристане до гнобителів, то тяжче й гірше бути під його рукою, ніж під усяким іншим нехристом; так і сталося. Всіх закував Мусій Шило у нові ланцюги по троє вряд, прикрутив їм аж до білої кості тверді мотузи; всім понабивав шиї, частуючи запотиличниками. І коли турки, зрадівши, що дістали собі такого слугу, почали бенкетувати і, забувши закон свій, всі перепилися, він приніс усі шістдесят чотири ключі і роздав невільникам, щоб відмикали себе, кидали б ланцюги й кайдани в море, а брали б натомість шаблі та рубали турків. Багато тоді набрали козаки здобичі і повернулися зі славою у вітчизну, і довго бандуристи прославляли Мусія Шила. Обрали б його на кошового, та зовсім чудний був козак. Інший раз повертав таке діло, якого наймудрішому не придумати, а інший — просто дур брав козака. Пропив він і прогуляв усе, всім заборгував на Січі і, на додачу до того, прокрався, як вуличний злодій: уночі потяг з чужого куреня всю козацьку зброю і заклав шинкареві. За таке ганебне діло прив'язали його на базарі до стовпа, поклали поруч кия, щоб кожен в міру сили своєї відважив йому по удару; та не знайшлося такого з усіх запорожців, хто б підняв на нього кия, пам'ятаючи колишні його заслуги. Отакий був козак Мусій Шило.
— Так є ж такі, які б'ють вас, собак! — сказав він, кинувшись на того. І вже ж і рубалися вони! і наплічники, і зерцала погнулися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку, діставши лезом самого тіла: зачервоніла козацька сорочка; та не зважив на те Шило, а замахнувся всією жилавою рукою (важка була коренаста рука) і приголомшив того раптом по голові. Розлетілась мідяна шапка, захитався й грякнувся лях; а Шило заходився рубати й христити приголомшеного. Не добивай, козаче, ворога, а краще повернись назад! Не повернувся козак назад, і тут же один із слуг убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся Шило і вже дістав би смільчака, але він пропав у пороховому димі. З усіх боків знялося бахкання з самопалів. Похитнувся Шило і почув, що рана була смертельна. Упав він, поклавши руку на свою рану, і сказав, звернувшись до товаришів: — Прощайте, пани браття товариші! Хай же стоїть на вічні віки православна руська земля, і буде їй вічна честь! — І зажмурив ослаблі свої очі, і винеслась козацька душа з суворого тіла. А там уже виїздив Задорожній із своїми, ламав ряди курінний Вертихвіст і виступав Балабан.
— А що, панове, — сказав Тарас, перегукнувшись з курінними: — є ще порох у порохівницях? чи не ослабла козацька сила? чи не гнуться козаки?
— Є ще, батьку, порох у порохівницях; не ослабла ще козацька сила; ще не гнуться козаки!
І наперли сильно козаки: зовсім змішали всі ряди. Низькорослий полковник ударив на збір і звелів викинути вісім мальованих хоругов, щоб зібрати своїх, розсипаних далеко по всьому полю. Усі бігли ляхи до хоругов; та не встигли вони ще вистроїтися, як уже курінний отаман Кукубенко вдарив знову із своїми незамайківцями в середину і напав прямо на товстопузого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився навскач; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не давши йому з'єднатися з полком. Побачивши те з бокового куреня, Степан Гуска пустився йому навперейми з арканом у руці, пригнувши голову до кінської шиї, і, вибравши час, з одного разу накинув аркан йому на шию: весь посинів полковник, ухопившись за мотуз обома руками і силкуючись розірвати його, але вже дужий розмах загнав йому в самий живіт погибельний спис. Там і зостався він, пришитий до землі. Та не минути лиха й Гусці! Не встигли оглянутись козаки, як уже побачили Степана Гуску піднятим на чотири списи. Тільки і встиг сказати бідолаха: — Хай же згинуть усі вороги, і радіє віки-вічні руська земля! — І там же віддав дух свій.
Оглянулись козаки, а вже там збоку козак Метелиця частує ляхів, глушачи того й другого; а вже там з другого боку напирає із своїми отаман Невеличкий; а коло возів ворочає ворога і б'ється Закрутигуба; а коло далеких возів третій Писаренко відігнав уже цілу ватагу: а вже там коло інших возів схопилися й б'ються на самих возах.
— Що, панове! — перегукнувся отаман Тарас, проїхавши поперед усіх: — чи є ще порох у порохівницях? чи міцна ще козацька сила? чи не гнуться ще козаки?
— Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила; ще не гнуться козаки!
А вже впав з воза Бовдюг; прямо під серце влучила йому куля; але зібрав старий увесь дух свій і сказав: — Не шкода розлучитися з світом! дай бог і всякому такої смерті! нехай же славна буде до кінця віку руська земля! — і полинула у високості Бовдюгова душа розповісти давно померлим дідам, як уміють битися на руській землі і, ще краще того, як уміють умирати в ній за святу віру.
Балабан, курінний отаман, незабаром після того гримнувся теж на землю. Три смертельні рани дісталися йому, від списа, від кулі й від тяжкого палаша; а був він один з найдоблесніших козаків, багато відбув під своїм отаманством морських походів; та найславніший за всі був похід до анатольських берегів. Багато набрали вони тоді цехінів, дорогої турецької габи[1] кіндяків[2] і всяких уборів. Але зазнали лиха, вертаючись: потрапили, сердешні, під турецькі ядра. Як сипнуло на них з корабля: половина човнів закрутилася й перевернулась, потопивши не одного в воді; та прив'язані з боків комиші врятували човни від потоплення. Балабан відплив на всіх веслах, став прямо проти сонця і через те зробився невидним турецькому кораблю. Всю ніч потім черпаками й шапками вибирали вони воду, латаючи пробиті місця; з козацьких штанів накраяли вітрил, понеслись і втекли від бистрішого турецького корабля. І мало того, то прибули безбідно на Січ, привезли ще золотом шиту ризу архімандритові Межигірського київського манастиря і на Покрову, що на Запоріжжі, шати з чистого срібла. І славили довго потім бандуристи удачливість козаків. Поник він тепер головою, почувши передсмертні муки, і тихо сказав: — Здається мені, пани брати, умираю доброю смертю: сім я порубав, дев'ятьох списом заколов, потоптав конем доволі, а вже не пригадаю, скількох дістав кулею. Хай же цвіте вічно руська земля! — і відлетіла його душа.
Козаки, козаки! не видавайте кращого цвіту вашого війська! Уже обступили Кукубенка, вже сім чоловік тільки зосталося з усього Незамайківського куреня, вже й ті відбиваються через силу; вже закривавилася на ньому одежа. Сам Тарас, побачивши біду його, поспішив на допомогу. Та пізно наспіли козаки: вже встиг загнатися йому під серце спис перше, ніж відігнали ворогів, що обступили його. Тихо схилився він на руки козакам, які підхопили його, і ринула струменем кров, немов дороге вино, яке несли в скляній посудині з льоху необережні слуги; посковзнулись тут же коло входу і розбили сулію; все розлилось на землю вино, і схопив себе за голову, прибігши, господар, що беріг його про найкращий випадок у житті, щоб, коли приведе бог на старості літ зустрітися з товаришем юнацтва, та щоб спом'янути разом з ним колишній інший час, коли інакше й краще веселився чоловік. Повів Кукубенко круг себе очима і промовив: — Дякую богові, що довелося мені вмерти при очах ваших, товариші! нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми, і красується вічно люблена Христом руська земля! — І вилетіла молода душа. Підняли її ангели під руки і понесли до небес: гарно буде йому там. — Сідай, Кукубенко, одесную мене! — скаже йому Христос: — ти не зрадив товариства, безчесного діла не зробив, не кинув у біді чоловіка, охороняв і зберігав свою церкву. — Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже дуже ріділи козацькі ряди; багатьох, багатьох хоробрих уже не долічувались; але стояли і держалися ще козаки.
— А що, панове! — перегукнувся Тарас з зосталими куренями: — чи є ще порох у порохівницях? чи не потупилися шаблі? чи не стомилася козацька сила? чи не погнулись козаки?— Стане ще, батьку, пороху; годящі ще шаблі; не стомилася козацька сила; не погнулись ще козаки!
І рвонулися знову козаки, так, мов би й утрат ніяких не зазнали. Вже три тільки курінних отаманів зосталося живих; багряніли вже скрізь червоні річки; високо гатилися мости з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а вже по небу потяглася зграя кречетів. Ну, буде комусь пожива! А вже там підняли на спис Метелицю; вже голова другого Писаренка, завертівшись, закліпала очима; вже відломився й бухнувся об землю на четверо порубаний Охрім Гуска. — Ну! — сказав Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і вдарив сильно, вирвавшись із засідки, на кінноту. Не видержали дужого напору ляхи, а він гнав їх і нагнав прямо на місце, де були вбиті в землю кілки й уламки списів. Пішли спотикатися й падати коні та летіти через їх голови ляхи. А в цей час корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже досягне рушнична куля, гримнули враз із самопалів. Всі збилися й змішались ляхи, і підбадьорились козаки: — От і наша перемога! — почулися з усіх боків запорізькі голоси, засурмили сурми, і викинули побідну хоругов. Скрізь тікали й ховалися розбиті ляхи. — Ну, ні, ще не зовсім перемога! — сказав Тарас, дивлячись на міські мури, і сказав він правду.
Розчинилась брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі аргамаки; попереду інших мчав рицар, від усіх меткіший, від усіх вродливіший; так і летіло чорне волосся спід мідяної його шапки; маяв зав'язаний на руці його дорогий шарф, шитий руками першої красуні. Так і сторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій. А він тим часом, охоплений палом і жаром бою, жадаючи заслужити нав'язаний на руку дарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший від усіх у зграї. Атукнув на нього досвідчений мисливець, — і він помчав, пустивши прямою лінією в повітрі свої ноги, весь похилившись набік усім тілом, зриваючи сніг і десять разів випереджаючи самого зайця в запалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо і наліво. Не витерпів Тарас і закричав: — Як? своїх? своїх? чортів сину, своїх б'єш? — Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи інші які: нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і подібні річковому лебедю груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що створене для безумних поцілунків.
— Гей, хлоп'ята! заманіть мені тільки його до лісу, заманіть мені тільки його! — гукав Тарас. І визвались ту ж мить тридцять найбистріших козаків заманити його. І поправивши на собі високі шапки, тут же пустилися на конях прямо, навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх, відділили від задніх, дали по гостинцю тому й другому, а Голокопитенко учистив плазом по спині Андрія, і зараз же пустився тікати від них, скільки вистачало козацької мочі. Як скипів Андрій! як забушувала по всіх жилках молода кров! Ударивши гострими острогами коня, щодуху полетів він за козаками, не оглядаючись назад, не бачачи, що позаду всього тільки двадцять чоловік поспівало за ним; а козаки летіли скільки сили на конях і прямо повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій, і мало вже був не наздогнав Голокопитенка, як враз чиясь дужа рука ухопила за повід його коня. Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом пополотнів; так школяр, необачно зачепивши свого товариша і діставши від нього лінійкою по лобу, спалахує, як огонь, несамовито вискакує з лавки і женеться за зляканим товаришем своїм, готовий розірвати його на шматки, і зненацька набігає на вчителя, що входить у клас: вмить ущухає несамовитий порив і спадає безсила лють. Подібно цьому, в одну мить пропав, ніби й не бував зовсім, гнів Андрія. І бачив він перед собою самого тільки страшного батька.
— Ну, що ж тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись прямо йому в вічі. Та нічого не міг на те сказати Андрій і стояв, утупивши в землю очі.
— Що, синку, помогли тобі твої ляхи?
Андрій стояв не відповідаючи.
— Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!
Покірно, як дитина, зліз він з коня і спинився ні живий, ні мертвий перед Тарасом.
— Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб'ю! — сказав Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю. Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися вуста його, і як він вимовляв чиєсь ім'я; та не було це ім'я вітчизни, чи матері, чи братів — це було ім'я прекрасної полячки. Тарас вистрілив.
Як хлібний колос, підрізаний серпом, як молоде ягня, почувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову і повалився на траву, не мовивши ні одного слова.
Спинився синовбивець і дивився довго на бездушний труп. Він і мертвий був прекрасний: мужнє лице його, недавно повне сили й непереможного для жінок чару, все ще виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтіняли його зблідлі риси. — Чим не козак був? — сказав Тарас: — і станом високий, і чорнобривий, і лице, як у дворянина, і рука була міцна в бою — пропав! пропав безславно, як підлий собака.
— Батьку, — що ти зробив? це ти вбив його? — сказав, під'їхавши в цей час, Остап.
Тарас кивнув головою.
Пильно подивився мертвому в очі Остап. Жаль йому стало брата, і промовив він тут же: — Поховаймо ж його, батьку, чесно в землю, щоб не поглумилися над ним вороги, і не розтягли б його тіла хижі птахи.
— Поховають його й без нас! — сказав Тарас: — будуть у нього голосільниці й утішниці!
І хвилини зо дві думав він: чи кинути його на поталу вовкам-сіроманцям, чи пошанувати в ньому рицарську доблесть, яку хоробрий повинен поважати в кому б то не було. Аж бачить, скаче до нього на коні Голокопитенко: — Біда, отамане, покріпшали ляхи, прибула на підмогу свіжа сила! — Не встиг сказати Голокопитенко, скаче Вовтузенко. — Біда, отамане, нова валить іще сила! — Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить уже без коня. — Де ти, батьку, шукають тебе козаки! Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожнього вбито, Черевиченка вбито; але стоять козаки, не хочуть умирати, не побачивши тебе в очі, хочуть, щоб глянув ти на них перед смертною годиною.
— На коня, Остапе! — сказав Тарас і поспішав, щоб застати ще козаків, щоб подивитися ще на них, і щоб вони глянули перед смертю на свого отамана. Але не виїхали вони ще з лісу, а вже ворожа сила оточила з усіх боків ліс, і між деревами скрізь показалися вершники з шаблями й списами. — Остапе, Остапе! не піддавайся! — гукав Тарас, а сам, вихопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки перших, що трапилися. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та не в добрий час, видно, наскочило: з одного полетіла голова, другий перевернувся, відступивши; поцілило списом у ребро третьому; четвертий був відважніший, ухилився головою від кулі, і влучила в кінські груди гаряча куля — звівся диба скажений кінь, грякнувся об землю і задавив під собою вершника. — Добре, синку! добре, Остапе! — кричав Тарас: — ось я слідком за тобою. — А сам усе відбивався від нападників. Рубається й б'ється Тарас, сипле гостинці тому й другому на голову, а сам дивиться все вперед, на Остапа, і бачить, що вже знову схопилося з Остапом мало не восьмеро разом. — Остапе, Остапе! не піддавайся! — Але вже подужують Остапа; вже один накинув йому на шию аркан, уже в'яжуть, вже беруть Остапа.
— Ех, Остапе, Остапе! — кричав Тарас, пробиваючись до нього, рубаючи на капусту стрічного й перестрічного. — Ех, Остапе, Остапе!.. — Та як важким каменем ударило в ту ж хвилину його самого; все закрутилося й перевернулось в очах його. На мить блиснули перед ним всуміш голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля з деревним листям, що майнуло йому в самі очі. І гримнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І туман повив його очі.
——————