Тарас Бульба (1937)/XI
| ◀ X | Тарас Бульба XI |
XII ▶ |
|
В той час, коли відбувалася описувана подія, на прикордонних місцях не було ще ніяких митних чиновників та об'їжджих, цієї страшної грози промітних людей, і тому всяк міг везти, що йому хотілося. Коли ж хто робив трус та ревізію, то робив це здебільшого задля своєї втіхи, особливо, якщо на возі були принадні для ока речі, і якщо його власна рука мала добру вагу і силу. Але цегла не знаходила охочих і в'їхала без перешкоди в головну міську браму. Бульба в своїй тісній клітці міг тільки чути галас, крики возниць і більше нічого. Янкель, підскакуючи на своєму короткому, пилом припалому рисаку, завернув, покружлявши трохи, у темну вузеньку вулицю, що звалася Кальною і разом Єврейською, бо тут справді жили євреї майже з усієї Варшави. Ця вулиця дуже скидалась на вивернуту середину заднього двору. Сонце, здавалося, не заходило сюди ніколи. Зовсім почорнілі дерев'яні доми, з силою протягнутих з вікон жердин, ще збільшували темряву. Де не-де червоніла між ними цегляна стіна, але й та вже в багатьох місцях зробилася зовсім чорною. Іноді тільки вгорі обштукатурений клапоть стіни, охоплений сонцем, блищав нестерпною для очей білиною. Тут все було різко несхоже: труби, ганчір'я, лушпиння, викинуті розбиті чани. Всякий, що тільки мав негодящого, жбурляв на вулицю, даючи можливість зручно задовольнити всі почуття свої цією поганню. Вершник, сидячи на коні, трохи-трохи не діставав рукою до протягнутих через вулицю з одного дома в другий жердин, на яких висіли єврейські панчохи, коротенькі панталонці й копчена гуска. Іноді досить гарненьке личко єврейки, вбране потемнілими бусами, виглядало з ветхого віконця. Купа дітей, замурзаних, обідраних, з кучерявим волоссям, галасувала й качалася в багні. Рудий єврей з ластовинням по всьому обличчю, що робило його схожим на гороб'яче яйце, визирнув з вікна; зараз же він забалакав з Янкелем своєю тарабарською говіркою, і Янкель зараз же в'їхав в один двір. По вулиці йшов другий єврей, спинився, пристав теж до розмови, і, коли Бульба виліз нарешті спід цегли, він побачив трьох євреїв, що розмовляли дуже палко.
Янкель звернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у міській в'язниці, і хоч і тяжко буде вмовити сторожу, а проте він сподівається влаштувати йому побачення.
Бульба увійшов разом з трьома євреями в кімнату.
Євреї знову почали розмовляти між собою своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось, здавалося, дуже вразило його. На грубому байдужому обличчі його спалахнуло якесь палюче полум'я надії, — тієї надії, що приходить іноді до людини на останньому ступені одчаю. Старе серце його почало дуже битися, наче в юнака.
— Слухайте, жиди! — сказав він, і в словах його почувся наче захват. — Ви все на світі можете зробити, викопаєте хоч з дна морського, і приказка давно вже каже, що жид самого себе вкраде, коли тільки схоче вкрасти. Визволіть мені мого Остапа! Дайте нагоду втекти йому з диявольських рук. Ось я цьому чоловікові обіцяв дванадцять тисяч червінців — я додам іще дванадцять. Всі, які в мене є, дорогі кубки та закопане в землі золото, хату й останню одежину продам і укладу з вами контракт на все життя, з тим, щоб усе, що здобуду на війні, ділити з вами пополам.
— Ой, не можна, ласкавий пане! не можна! — сказав, зітхнувши, Янкель.
— Ні, не можна! — сказав другий єврей.
Усі три євреї глянули один на одного.
— А спробувати, — сказав третій, боязко поглядаючи на тих двох. — Може, бог дасть.
Усі три євреї заговорили по-німецькому. Бульба, як не наставляв свого вуха, нічого не міг відгадати. Він тільки чув часто вимовлюване слово „Мардохай“ і більш нічого.
— Слухай, пане! — сказав Янкель: — треба порадитись з таким чоловіком, якого ще ніколи на світі не бувало. Уй, уй! то такий мудрий, як Соломон, і коли він нічого не зробить, то вже ніхто я світі не зробить. Сиди тут! ось ключі! і не впускай нікого! — Євреї вийшли на вулицю.
Тарас замкнув двері і дивився в маленьке віконечко на цей брудний єврейський проспект. Троє евреїв спинилися посередині вулиці і стали досить запально розмовляти. До них пристав скоро четвертий, нарешті й п'ятий. Він чув знов повторюване: „Мардохай, Мардохай“. Євреї раз-у-раз поглядали в один бік вулиці. Аж ось в кінці її, зза одного поганенького дома, показалася нога в єврейському патинку, і замаяли поли полукафтана. — А! Мардохай! Мардохай! — закричали всі євреї в один голос. Худий єврей, трохи коротший від Янкеля, але багато більше вкритий зморшками, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерпеливої купки, і всі навперебій стали розповідати йому, при чому Мардохай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадувався, що мова йшла про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік і, піднімаючи поли полукафтана, засовував у кишеню руку і виймав якісь брязкотельця, при чому показував препогані свої панталони. Нарешті, всі євреї зняли такий галас, що єврей, який стояв на варті, мусив подати знак, щоб мовчали, і Тарас почав уже побоюватись за свою безпеку, — але згадавши, що євреї і не можуть інакше розмовляти, як на вулиці, і що їхньої мови сам демон не зрозуміє, він заспокоївся.
Хвилин через дві євреї всі разом увійшли в його кімнату. Мардохай приступив до Тараса, поплескав його по плечу і сказав: — Коли ми та бог схочемо зробити, то вже буде так, як треба.
Тарас подивився на цього Соломона, якого ще й не було на свічі, і запалився деякою надією. Справді, вигляд його міг викликати якесь довір'я: верхня губа в нього була просто страховище. Товщина її безперечно збільшилася від сторонніх причин. У бороді в цього Соломога було тільки п'ятнадцять волосин, та й то на лівому боці. На обличчі в Соломона було стільки знаків від побоїв, здобутих за удалість, що він безперечно давно й лік загубив їм і звик вважати їх за родимі плями.
Мардохай вийшов разом з товаришами, повними подиву з його мудрості. Бульба зостався сам. Він був у дивному, небувалому стані: уперше в житті він відчував неспокій. Душа його була мов у пропасниці. Він не був той колишній, незламний, непохитний, міцний, як дуб: він був малодушний, він був тепер слабий. Він здригався від кожного шереху, від кожної нової єврейської постаті, що показувалася в кінці вулиці. В такому стані пробув він цілий день, не їв, не пив, і очі його не відривалися ні на часину від невеличкого віконця на вулицю. Нарешті, вже пізно ввечері показалися Мардохай і Янкель. Серце Тарасове завмерло.
— Що? вдалося? — спитав він їх з нетерплячкою дикого коня.
Та перше ще, ніж євреї набралися духу відповідати, Тарас помітив, що в Мардохая вже не було останнього локона, який, хоч досить нечепурно, а все ж вився кільцями спід яломка його. Помітно було, що він хотів щось сказати, але намолов такої дурниці, що Тарас нічого не зрозумів. Та й сам Янкель дуже часто прикладав руку до рота, наче б хворів на простуду.
— Ой, ласкавий пане! — сказав Янкель: — тепер зовсім не можна! їй-богу, не можна! Такий негарний народ, що йому треба на саму голову наплювати. Ось і Мардохай скаже: Мардохай робив таке, якого ще не робив ні один чоловік у світі, але бог не схотів, щоб так було. Три тисячі війська стоїть, і завтра їх усіх будуть карати смертю.
Тарас глянув у вічі євреям, але вже без нетерплячки й гніву.
— А коли пан хоче бачитися, то треба завтра рано, так щоб ще й сонце не сходило. Вартові згоджуються, І один левентар[1] обіцяв. Тільки нехай їм не буде на тім світі щастя, ой вей мір, що це за корисливий народі і між нами таких нема. П'ятдесят червінців дав я кожному, а левентареві…
— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішуче Тарас, і вся твердість вернулася в його душу. Він згодився на пораду Янкеля перебратися за іноземного графа, що приїхав з німецької землі; для цього й одежу вже встиг припасти передбачливий єврей. Була вже ніч. Господар дома, відомий нам рудий єврей з ластовинням, витяг тонкий сінник, накритий якоюсь рогожею, і розіслав його на лавці для Бульби. Янкель ліг долі — на такому самому сіннику. Рудий єврей випив невеличку чарочку якоїсь настойки, скинув полукафтан і, зробившись у своїх панчохах та патинках схожим на курча, пішов із своєю єврейкою у щось похоже на шафу. Двоє хлопчиків, як дві хатні собачки, лягли долі біля шафи. Але Тарас не спав. Він сидів нерухомий і злегка барабанив пальцями по столу. Він держав у роті люльку і пускав дим, від якого єврей спросоння чхав і закутував у ковдру свого носа. Ледве небо встигло взятися блідим передвістям зорі, він уже штовхнув ногою Янкеля:
— Вставай, і давай твою графську одежу!
За хвилину вдягся він; почорнив вуса, брови, надів на тім'я маленьку темну шапочку — і ніхто б з найближчих до нього козаків не міг пізнати його. На погляд йому здавалося не більш як тридцять п'ять літ. Здоровий рум'янець грав на його щоках, і самі рубці додавали чогось владного.
Одежа, вбрана золотом, дуже личила йому.
Вулиці ще спали. Ні одна меркантильна[2] істота ще не показувалася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель прийшли до будівлі, шо виглядала як сидяча чапля. Вона була низька, величезна, почорніла, і з одного її боку викидалася, як шия лелеки, довга, вузька башта, наверху якої стирчав шматок даху. Ця будівля відбувала багато всяких служб. Тут були й казарми, і тюрма, і навіть карний суд. Наші подорожні увійшли в ворота і опинилися серед просторої зали чи критого двору. Близько тисячі чоловік спали вкупі. Прямо були маленькі двері, перед якими сиділи двоє вартових і грали в якусь гру, яка полягала в тому, що один другого бив двома пальцями в долоню. Вони звернули мало уваги на тих, що прийшли, і повернули голови аж тоді, коли Янкель сказав: — Це ми, чуєте панове, це ми.
— Ідіть! — мовив один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи своєму товаришеві, щоб прийняти від нього удари.
Вони ступили в коридор, вузький і темний, який знов привів їх у таку саму залу з маленькими віконцями вгорі. — Хто йде? — закричало кілька голосів, і Тарас побачив чимало людей при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.
— Це ми! — кричав Янкель: — їй-богу, ми, ясне панство! — Та ніхто не хотів слухати. На щастя, підійшов у цей час якийсь товстун, що з усіх прикмет здавався начальником, бо лаявся найдужче всіх.— Пане, це ж ми. Ви вже знаєте нас, і пан граф ще буде дякувати.
— Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більш нікого не пускайте. Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на підлозі…
Продовження красномовного наказу пе чули вже наші подорожні. — Це ми, це я, це свої! — казав Янкель, стрічаючись з ким.
— А що, можна тепер? — спитав він одного з сторожі, коли вони нарешті підійшли до того місця, де коридор уже кінчався.
— Можна, тільки не знаю, чи пропустять вас у саму тюрму. Тепер уже нема Яна: замість нього стоїть інший, — відповів вартовий.
— Ай, ай! — тихо вимовив єврей: — це погано, ласкавий пане!
— Веди! — промовив уперто Тарас. Єврей послухав.
Коло дверей підземелля, шо сходилися вгорі гостряком, стояв гайдук з вусами на три яруси. Верхній ярус вусів ішов назад, другий прямо вперед, третій униз, що робило його дуже схожим на кота.
Єврей скорчився в три погибелі і майже боком підійшов до нього.
— Ваша ясновельможність! Ясновельможний пане!— Це ти до мене говориш, жиде?
— До вас, ясновельможний пане!
— Гм… а я просто гайдук! — сказав триярусний усань з повеселілими очима.
— А я, їй-богу, думав, що це сам воєводі. Ай, ай, ай… — при цьому єврей покрутив головою і розчепірив пальці, — Ай, який важний вигляд! Їй-богу, полковник, зовсім полковник! От ще б тільки на палець додати, то й полковник. Треба б пана посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!
Гайдук поправив нижній ярус вусів своїх, при чому очі його зовсім розвеселились.
— Що то за народ військовий! — провадив єврей далі: — ох, вей мір, що за народ хороший! Шнурочки, бляшечки… так від них блищить, як від сонця; а цурки[3] де тільки побачать військових… ай, ай! — Єврей знов покрутив головою.
Гайдук закрутив рукою верхні вуса і пропустив крізь зуби звук, трохи схожий на кінське іржання.
— Прошу пана зробити послугу! — промовив єврей: — ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що за народ козаки.
Поява іноземних графів і баронів була в Польщі річ досить звичайна: їх часто приманювала туди єдино цікавість подивитися на цей майже півазіатський куток Европи. Московія й Україна, на їх думку, містилися вже в Азії. І тому гайдук, уклонившись досить низько, визнав за пристойне додати кілька слів від себе
— Я не знаю, ваша ясновельможність, — казав він: — чого вам хочеться дивитися на них. Це собаки, а не люди. І віра в них така, що ніхто не поважає.
— Брешеш ти, чортів сину! — сказав Бульба: — сам ти собака! Як ти смієш казати, що нашої віри не поважають? Це вашої єретичної віри не поважають!
— Еге-ге! — сказав гайдук: — а я знаю, приятелю, хто ти: ти сам із тих, що вже сидять у мене. Стривай же, я покличу сюди наших.
Тарас побачив свою необережність; але впертість та досада не дали йому подумати про те, як би виправити її. На щастя, Янкель ту ж хвилину встиг підсунутися.
— Ясновельможний пане! як же можна, щоб граф та був козак? А якби він був козак, то де б він дістав таке вбрання і такий вигляд графський?
— Говори собі! — і гайдук уже розтулив був широкий рот свій, щоб крикнути.
— Ваша королівська величність! — мовчіть! Мовчіть, ради бога! — закричав Янкель. — Мовчіть! ми вже вам за це заплатимо так, як ще ви ніколи й не бачили: ми дамо вам два золоті червінці.
— Еге, два червінці! Два червінці мені ніщо. Я цирульникові даю два червінці за те, щоб тільки половину бороди мені виголив. Сто червінців давай, жиде! — туг гайдук закрутив верхні вуса. — А як не даси ста червінців, зараз закричу!
— І нащо б так багато? — гірко сказав зблідлий єврей, розв'язуючи шкіряний мішок свій. Але він був щасливий, що в його гамані більше не було і що гайдук далі ста не вмів лічити.
— Пане! пане! ходім мерщій! Бачите, який тут негарний народ! — сказав Янкель, помітивши, що гайдук перебирає на руці гроші, мов би жалкуючи за тим, що не заправив більше
— Що ж ти, бісів гайдуче, — сказав Бульба: — гроші взяв, а показати й не думаєш? Ні, ти повинен показати, Вже коли гроші взяв, то не маєш права тепер відмовити.
— Іди, йди к дияволу! а то я цю ж мить дам знати, і вас тут… Ану, ноги на плечі, кажу я вам, швидше!
— Пане! Пане! Ходім, їй-богу ходім! Цур їм. Нехай їм присниться таке, що плювати треба, — кричав бідний Янкель.
Бульба повільно, опустивши голову, повернувся і пішов назад під докори Янкеля, якого гриз сум від думки про марно втрачені червінці.
— І нащо було чіпати? Хай би собака лаявся! То вже такі й народ, що не може не лаятись! Ох, вей мін, яке щастя посилає бог людям! Сто червінців за те тільки, що прогнав нас! А наш брат: йому й пейсики обірвуть, і з пики таке зроблять, що й дивитися не можна, а ніхто не дасть ста червінців. О, боже мій! боже милосердний!
Але невдача ця багато більший мала вплив на Бульбу. Вона світилася пожираючим полум'ям в його очах.
— Ходім! — сказав він раптом, наче б стрепенувшись: — ходім на майдан. Я хочу подивитися, як його будуть мучити.— Ой, пане, нащо ходити? Нам же цим не помогти вже.
— Ходім! — уперто сказав Бульба, і єврей, як нянька, зітхаючи, поплентався слідом за ним.
Майдан, де мала відбуватися кара, не важко було розшукати: народ сунув туди з усіх боків. У тодішній грубий вік це було одно з найцікавіших видовищ не тільки для черні, а й для вищих класів. Сила старих найпобожніших жінок, сила молодих дівчат і жінок найполохливіших, яким потім всю ніч ввижалися закривавлені трупи, які кричали спросоння так голосно, як тільки може крикнути п'яний гусар, не пропускали одначе нагоди поцікавитися. — Ах, які муки! — кричало багато з них в істеричній пропасниці, заплющуючи очі й одвертаючись, а проте вистоювали іноді чимало часу. Інший, і рота роззявивши, і руки витягши вперед, бажав би скочити всім на голови, щоб звідти побачити краще. З юрби вузьких, невеликих і звичайних голів висував своє товсте обличчя різник, стежив за всім процесом з виглядом знавця і розмовляв короткими словами з майстром зброї, якого називав кумом, бо в свята напивався з ним в одному шинку. Деякі палко розмовляли, інші навіть билися об заклад, але більша частина була таких, які на весь світ і на все, що трапляється в світі, дивляться, колупаючи пальцем у своєму носі. На передньому плані, коло самих усанів, що складали городову гвардію, стояв молодий шляхтич, чи то він здавався шляхтичем, у військовім убранні, який надів на себе геть усе, що в нього було, так що на його квартирі зоставалась тільки подрана сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки, один поверх одного, висіли у нього на шиї з якимсь дукатом. Він стояв з коханкою своєю, Юзисею, і раз-у-раз оглядався, щоб хтонебудь не замізав її шовкової сукні. Він пояснив їй чисто все, так, що вже нічогісінько не можна було додати. — Ось оце, душечко Юзисю, — казав він, — весь народ, що ви бачите, прийшов за тим, щоб подивитися, як будуть карати смертю злочинців. А он той, душечко, що ви бачите, держить у руках сокиру та інші інструменти, то кат, і він буде карати. І як почне колесувати та інші робити муки, то злочинець ще буде живий; а як відрубають голову, то він, душечко, зараз і вмре. Перше буде кричати й рухатися, а як тільки відрубають голову, тоді йому не можна буде ні кричати, ні їсти, ні пити, бо в нього, душечко, вже більше не буде голови. — І Юзися все це слухала з страхом і цікавістю. Дахи домів були усіяні народом. З слухових вікон виглядали чудернацькі пики з вусами і в чомусь схожому на чепчики. По балконах, під балдахінами, сиділо аристократство. Гарненька ручка сміхотливої, блискучої, як білий цукор, панни держалася за поруччя. Ясновельможні пани, досить гладкі, дивилися з важним виглядом. Хлоп у блискучому вбранні з вильотами розносив тут же усякі напитки й наїдки. Часто пустушка з чорними очима, схопивши ясною ручкою своєю тістечко й плоди, кидала в народ. Юрба голодних рицарів підставляла на підхват свої шапки, і якийнебудь високий шляхтич, в полинялому червоному кунтуші, з почорнілими золотими шнурками, висунувшись з юрби своєю головою, хапав перший довгими руками, цілував добуту здобич, пригортав її до серця і потім клав у рот. Сокіл, що висів у золотій клітці під балконом, був теж глядачем: перегнувши набік носа і піднявши лапу, він і собі уважно розглядав народ. Аж ось юрба раптом загула, і з усіх боків почулись голоси: — Ведуть! ведуть! козаки!Вони йшли з відкритими головами, з довгими чубами. Бороди в них повиростали; йшли вони ні боязко, ні понуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; їх одежа з дорогого сукна зносилася й теліпалась на них ветхими клаптями; вони не дивились і не кланялись народові. Попереду всіх ішов Остап.
Що почув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було годі в його серці? Він дивився на нього з юрби і не пропустив ні одного руху його. Вони підійшли вже до місця кари. Остап зупинився. Йому першому доводилося випити цю тяжку чашу. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і промовив голосно: — Дай же боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! Щоб ні один з нас не промовив ні одного слова! — Після цього він підійшов до ешафота.
— Добре, синку, добре! — сказав тихо Бульба і понурив у землю свою сиву голову.
Кат зірвав з Остапа ветхе лахміття; йому ув'язали руки й ноги в навмисне зроблені станки і… не будемо бентежити читачів картиною пекельних мук, від яких догори стало б їх волосся. Вони були виплід тодішнього грубого, лютого віку, коли людина вела ще криваве життя самих військових подвигів і загартувалася в ньому душею, не чуючи людяності. Даремно деякі, небагато, що були винятком у свій вік, поставали проти цих жахливих заходів. Даремно король і багато рицарів, просвітлені розумом і душею, подавали думку, що така жорстокість кари може тільки розпалити помсту козацької нації. Але влада короля й розумних думок була ніщо перед безуряддям і лихою волею державних магнатів, що своєю нерозважністю, незбагненним браком усякої далекоглядності, дитячим самолюбством і нікчемною пихою обернули сейм у сатиру на урядування. Остап зносив муки й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чути навіть тоді, коли стали перебивати йому на руках і ногах кості, коли жахливий хряск їх почули серед мертвої юрби найдальші глядачі, коли панянки одвернули очі свої, — ніщо схоже на стогін не вирвалося з уст його, не здригнулося лице його. Тарас стояв у юрбі, понуривши голову і в той же час гордо звівши очі, і тільки похвально говорив: — Добре, синку, добре!
Але коли підвели його до останніх, смертних мук, здавалося, наче б стала підупадати його сила. І повів він очима круг себе: боже! все невідомі, все чужі обличчя! Хоч би хтось із близьких був при його смерті. Він не хотів би чути ридань та жалів слабої матері, чи несамовитого голосіння дружини, що рве на собі волосся і б'є себе в білі груди; хотів би він тепер побачити твердого мужа, який би розумним словом освіжив його і втішив при сконанні. І впав він на силі і гукнув у немочі душі: — Батьку! де ти? чи чуєш ти?
— Чую! — пролунало серед загальної тиші, і весь мільйон народу разом здригнувся. Частина військових вершників кинулась пильно оглядати юрби народу. Янкель пополотнів, як смерть, і коли вони трохи відійшли від нього, він з острахом обернувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже коло нього не було: його й слід запав.
——————