Суржик для інтеліґенції/Родовід „інтеліґенції“
| ◀ Алґоритм термінологічного пошуку | Суржик для інтеліґенції Родовід „інтеліґенції“ |
Прикінцеві завваги ▶ |
|
ВІДСТУПНИЦТВО
Передвоєнні інтеліґенти. Люди вчені, вповні европейські, вповні поступові, зате скромні. І на одміну од нинішніх - розумом та серцем вільні. Нинішні „інтеліґенти", що звуть себе „елітою", геть забувши про перший з головних гріхів - гординю - відкривають наново Америку, вдають поліглотів і пропаґують „проґрес", який мав-би полягати у відмові від українського наукового спадку. Принаймні у відмові від перед-совєтського українського розвитку. Позбудемось дивакуватого світогляду предків! Позбудемось „баласту" міжвоєнної українізації, яка „гальмує" проникнення до европейської стайні. Саме до стайні, бо далі, на поріг европейських палат, Інтер нас однаково не пустить - а Інтерові ми, ох як послушні! Не хочемо чути про іранські пов'язання! Бо то Азія - дарма, що колиска опісля-трипільських цивілізацій. Що нам до етики Заратустри, до воскресіння Мітри, нащо нам світло Дажбога - учімось наново орійської моралі з европейських блискотних обкладинок! Геть праукраїнські мовні традиції, геть санскритське мовне коріння, - хай живе спотворена европейськими варварами латинь! На смітник правопис Голоскевича, словники Уманця, Грінченка, Кримського, Ізюмова, технологічні, спортивні, військові, передвоєнні спеціяльні термінологічні словники! В ім'я-ж чо́го була вкладена предками праця? В ім'я чо́го творили Грушевський і Франко, яких ми шануємо у ґраніті пам'ятників, - і десятки менш славетних, але не менш самовідданих українських передвоєнних „каменярів"? Чи не цього завжди прагнув Інтер - змарнувати які-б то не були наукові здобутки Українця, а якщо не можна змарнувати - відібрати! Мені теж імпонує Eвропа. Я признаю Eвропу. А от Eвропа признає лише гордих і гідних. Eвропа збудована націями, які зневажають підлабузництво. Лицарська доблесть і ганзейська заповзятливість якось не в'яжуться з похіттю пожадливої запопадливости українського „інтеліґента" (нині переважно підпитого) перед европейською „гуманітарною" милостинею. Eвропа приймає сильних і самостійних. Принаймні, мужніх духом. І таким подає партнерську руку допомоги. Слабими та улесливими бридить. Їх визискує та випльовує. Спочатку замінімо „інтеліґентну" пиху на скромну гордість, „цивілізовано"-запопадливу хтивість - на просту моральну гідність, а тоді вже порозмовляємо про Eвропу.
Я знаю, що є в Україні патріоти української мови, які намагаються дещицю врятувати. Моє обурення - не до них адресоване. Я скаржуся на несприйняття загалом суспільства, несприйняття, яке диктується тією частиною лінґвістичної „еліти", що стоїть на яничарських мовних засадах. В силу малоосвічености, москвофільства, чуття меншевартости, чи просто завдяки внутрішньому спротиву до всього природноукраїнського - не має значення. Дійсно, з перспективи часу, частину передвоєнної праці можна переглянути. Можна знайти у ній і полонізми, і ґерманізми, і навіть атавізми так званого „вікторіянського" (салонно-псевдосвятенницького) штилю. Але ніхто у нас не намагається йти цим шляхом. Ніхто не завдає собі праці відпорпати перли з попелу спаленої Совєтами мови. Відкидають повністю. Відкидають, щоб заступити не так русизмами, як спаплюженою совковою лексикою впереміж із новою лавиною інтеро-американізмів. Тому, що кожен другий марить „елітою", не тягнучи навіть на „інтеліґента" в лапках. Передвоєнний парубок, замінивши вила до гною на гімназийний мундур, робився інтеліґентом, а часом навіть інтелектуалом. Підсовєтський український хлопчина, закінчивши університет, ставав „інтеліґентом" в лапках. Цей лапкований „інтеліґент" щиро вірить - не у творчу свободу критичного, але вірного традиціям інтелекту (традиціям, яких він ніколи не знав) - ні, він є наділений святою вірою в иньші, перевірені совковою дійсністю, правила та засади: ті, що їх дотримання ґарантує місце в корумпованому суспільстві. Корумпованому, в першу чергу, морально. І відкидає все „сумнівне", „ризиковне", всі ті духовні „викрутаси", від яких може ненароком схуднути живіт. Вірить у все те, що безвідмовно забезпечувало йому хліб щоденний, а це є: совєтська культура спілкування, совєтський спосіб залагоджувати справи, совєтський номенклятурний суржик, совєтська зарозуміла пустота, необґрунтована само-догідлива пиха напів-освіченого селюка, недовченого всезнайки - одним словом, совкова „загальноприйнятість". І готов на шматки роздерти кожного, хто має „нахабство" критикувати оцю його мило-спокійну „загальноприйнятість". Що є у нас „загальноприйнятим"? Хамство? Неграмотність? Інтерівське скурвлення? Пияцтво патріотичної „інтеліґенції", над котрою вже не висить „ковпак" обкому КПУ? Дрібно-корпоративні інтереси, відповідно до прислів'я „рука руку миє"? Багато є прикладів, як бідно складалася доля видатних Українців, котрі з міркувань порядности відмовлялися служити мамоні. Часом ми кажемо, що, можливо, вони більше зробили-б для України, якби схилися на звабні пропозиції, якби жили згідно з меркантильним „духом часу". Сковорода, Пулюй, доктор і професор Мар'ян Панчишин… не берусь навіть близько перераховувати. Але Ви мені скажіть - чи багато з тих, що пішли в русло багатства і влади - чи хтось із них прислужився Україні? Враження таке, що Українець, коли продається, то ВЕСЬ. І не залишає нічого ні для власної совісти на потім, ні для Неньки на майбутнє. Бо так простіше.
ЗАПАХ ЕЛІТНОГО СМАЛЬЦЮ
Це була спроба глибшого аналізу. Тим часом, на практиці усе протікає іще простіше. Авторитетна міська „загальноприйнятість", у яку поринав за Совєтів простий сільський хлопець, записавшись до вищої школи, помножена на хитромудро-заскорузле бажання нічим абсолютно не виділятися, - вона давала-таки йому хліб у руки, а, часом навіть, - крісло керівника. Такому вихованцю совкової „загальноприйнятости" не могло спасти на думку, що це є „загальноприйнятість" дошками забитого світу. Останні три слова - з лексикону передвоєнної справжньої інтеліґенції, яка встигла щось побачити, могла тверезо порівнювати, але була вчасно знищена. А от Зеленопупенко з-під Радехова не може ніяк примирити своєї хибної пихи, свого відчуття, що, мовляв, „вибився в люди" - із несподіваним відкриттям, що насправді ці „люди" - інтелектуальні босяки, з усіх моральних цінностей наділені лиш даром ослячоі впертости, а світ, який „Його" поважає та годує - що це є забитий дошками европейський хлів, смердюче багно безпросвітнього совкового невігластва, багно, переповнене екскрементами п'яної „інтеліґенції". Не може збагнути, упокоритись і перемінитись. Пощо відвідує церкву? Бракує скромної шляхетности. Зате не бракує пустопорожньої гордовитости. Відкинути совкове? Визнати, що не вмію розмовляти українською мовою навіть на рівні передвоєнного сільського вчителя чи найбіднішого священика? Я, професор, доктор, кандидат наук, Директор, Начальник, Голова…?! Як-би Ви хотіли, щоб такий „інтеліґент" зреаґував на відкриття, що все своє життя він фактично проіснував пустомозким черв'яком в інтелектуальному трупі убитої Совєтським Хамом цивілізації? Танцював під фальшиві фанфари вихолоштаного „проґресу"? Зреаґує так, як кожен справжній яничар реаґує на свого єдинокровного, але ще не скурвленого брата: з ненавистю. З чим такий лінґвістичний яничар зустріне свого близнюка, котрого дбайливі руки матері охоронили од большевицького осквернення? Од большевицького дитсадка, большевицького комсомолу, від большевицької ароґантности і зоологічного дебілізму. Свого брата, який зберіг ґенетичну структуру рідної мови. Як виглядає їх зустріч в день, коли валиться Світ Сатани? Як зіткнення чужаків. Бо для яничара признати рідне - однаково, що викинути на смітник власне життя. Що ніяк не заважає йому залишатися дрібно-корпоративним „патріотом". У всьому, окрім мови. У всьому, окрім скромности. У всьому, окрім безінтересовности. У всьому, що не вимагає від нього володіти даром самокритичности.