Суржик для інтеліґенції/Офіційне паплюження
| ◀ Професійне омосковщення етером | Суржик для інтеліґенції Офіційне паплюження |
Піт і парфуми самовідданих „каменярів“ ▶ |
|
СЛОВНИКИ
Не послідню ролю у „благородній“ справі нагинання української мови до ро́сийської (а простіше сказати — у її паплюженні) відіграють совєтські українсько-ро́сийські словники, якими користуємось і понині, — з двох причин: по-перше, на такі-ж великі, або й більші за обсягом словники Незалежна і Без'ядерна за дев'ять років розгульного патріотизму так і не спромоглася; по-друге, якби й були, то науковцю, чи просто освіченій людині — ніяк не по кишені. Витончене шкідництво словників полягає ось у чім. Поруч з питомим українським словом вони подають одверто чужорідний „синонім“ ро́сийського походження, від якого кацапським духом несе далеко за межі обкладинок самого, за перепрошенням, „українського“ словника. І ці московізми подаються навіть без найменшого натяку на попередження, як, скажімо, у словнику Караванського, — що воно є русизм і освіченій людині до вживання не надається. Це в кращому разі. А у скорочених, так званих „нормативних“, словниках пи́томі українські слова опускаються і зовсім, під претекстом „застарілости“. Залишаються переважно кальки та спільні слов'янізми. В цій ситуації Інтер, якщо й загляне до словника, то вибере, ясна річ, що йому ближче. І офіційне право буде на його боці, на боці „узаконеного“ словником партацтва. Читач оцінить ситуацію з небагатьох прикладів. Є такий поширений русизм: забавный. Років 50–60 тому вважалося, що перекладом цього русизму на українську мову будуть слова: кумедний, потішний. Стараннями любителів ро́сийських кальок в підсовєтському тритомному ро́сийсько-українському словнику 1980го року подибуємо „неологізм“ забавний в українській частині. Чому „неологізм“? Та тому, що у свідомості нормального Українця забавний означає те саме, що і забарний, себто „той, хто бариться“, повільний. Або таке. Перед большевиками Українець на сході, коли говорив покрасити, то мав на увазі те саме, що й Кацап, коли казав украсить, скрасить. Так що ми мали декілька синонімів: прикрасити, оздобити, бути окрасою, скрашати, окрасити, покрасити. Тритомний словник 1980го року чомусь уважає, що українське покрасити має бути синонімом до… помалювати!
Або таке. Спробуємо знайти переклад слова „сыщик“. Виявляється, нормального перекладу просто… не існує! Єдиний відповідник, який подається без поміток — детектив, що є спільним запозиченим словом як української, так і для ро́сийської мов. Решта відповідників, властиво, заборонені цим словником для повсякденного вжитку: шпик, нишпорка кваліфікуються як зневажливі, слідець, слідчий — як застарілі. Прикладів меншевартісного упокорення українськї мови у цьому (й досі найповнішому) академічному ро́сийсько-українському словнику знаходимо більше: рос. створка книжкової оправи має виключно „застарілі“ відповідники — застібка, застіжка; рос. останки теж не має відповідника, окрім „застарілого“ рештки, забутки та „розмовного“ останки. А може, ми усю українську мову віднесемо до „застарілих“, та й баста?
Дня 30го січня 2001го року, виступаючи через Львівське радіо, обласний епідеміолог замість дивоглядного, але „освяченого“ словником терміну опірність (орґанізму), могла-би вжити слово відпірність... якби вона ЗНАЙШЛА його там, у цьому, за перепрошенням, „українському“ словнику. Серед українських перекладів слова наездник (їздець, вершник, їздун, верхівець) знаходимо кальку наїзник; також ПРИСУТНІ у словнику: угон (чому не краді́ж, уєм?); протиугонний (забезпечувальний, противідгінний, протиуємний — кажемо: „злодій відігнав або займив (уймив, уйняв) моє авто“); славний (молодець, козак-хлопець); ти славно попрацював (кажемо попрацював на славу) — телеканал „Інтер“, кінофільм „Лід“, 16го січня 2002го року; давати дьору (дременути, дряпонути, подрапцювати, драпцем манжати); рукоятка (руків'я): „троянда і хризантема на рукоятці його револьвера“ (канал „1+1“) — якщо Вас не знудило від запаху свіжої пелюсткової цноти, розмазаної по кацапській рукоятці, то це знак, що Ви уже готові до „украинского“ суспільства-2000, принаймні — з лінґвістично-естетичного боку.
Сама Висока „Надзірна (Національна) рада“, похапцем перекладаючи з ро́сийського вещатели (чому завжди танцювати починаємо від московського порога?), запроваджує термін мовники для користувачів етером. Адже мовник — це є просто лінґвіст. А той, хто мовить зветься мовець. Панам від культури варто-би знати!
Далі: казначейство (державний скарб, скарбниця, скарбнича палата; повітова скарбі́вня; підскарбій, скарбі́й); Міністерство фінансів оголошене держателем (утримувачем) іпотеки — радіо, 1го квітня 2004го року; розстрочення чи відстрочка платежу за податковим зобов'язанням (розтягнення, відтермінування, перенесення оплати, сплати податку) — радіо, 28го листопада 2001го року); парадний розрахунок (рос. расчёт, укр. стрій) — улюблений совково-казенний термін коментаторів різноманітних військових парадів на честь „незалежности“; пари́ ментолу з евкаліптом (у множині!) — реклама на 1+1; в українській мові пара вже означає збірне поняття і множини не має, як ми вже зауважили раніше на стор. 17; ще говоримо ви́пари, дух м'яти і т. ин; скрипач (скрипаль, скрипак, скрипар) — „Поступ“, 2го вересня 1999 р.
„Експрес“ дня 26го квітня 2001го року (сторінка 9) цитує слова працівника Львівського обласного центру зайнятости: „ніхто тобі хорошої роботи на тарілочці з голубим обідком не піднесе“. Нумо замислімося. Доходимо трьох висновків:
1. цитата не була взята в лапки, так що писака до „Поступу“[1] міг-би, якби вмів, якби переживав за якість, за мову свого продукту, і, зрештою, якби дотримувався громадянської позиції, — міг-би відкоректувати;
2. працівниками згаданого Центру наймають „інтелектуалів“, які за вершину дотепности мають кацапські приказки базарного рівня;
3. тритомний ро́сийсько-„український“ словник 1980(1)го року, на шкоду українській мові, дійсно дозволяє вульґаризм обідо́к; словник Грінченка — ні: обіде́ць, обвідка, (об)лямівка, окрайка, смужка. Ро́сийська приказка дослівно перекладалася-б так: „на тарелі зі синім бережком не подасть“
Далі: зайве і найкраще тому свідчення — „Проти ночі“, 2го вересня 1999 р. Перед нами узаконений підсовєтським тритомним словником 1980го року кумедний алогізм: мова йшла про додаткове, іще одне свідчення, але аж ніяк не зайве, себто непотрібне. Роздольні пісні (привільні, розлогі); очаровувати (не в розумінні причарувати, а в значенні заворожити своєю чарівністю); хваткий горішок (чіпкий, беручкий). Згідно зі словником Грінченка вказане вище значення слова хваткий (чіпкий), якого йому надав недолугомовний „український“ Інтер на афіші відповідного фільму, і яке підказане співзвучним ро́сийським „хватать“, — взагалі НЕПРИЙНЯТНЕ: хваткий повинно мати такий-же сенс, що і швидкий, меткий, хапливий (що діє похапцем, хапається, але зовсім не той, хто хапає). Відчуваєте, наскільки глибоко, на якому витонченому рівні перекривляється семантика мови?
Руйнівна сила існуючих словників полягає ще і в тім, що вони ЗАБОРОНЯЮТЬ вживати деякі поширені серед Українців слова. Ті самі слова, які і за Совєтів були песиголовцями-русифікаторами „затавровані“ як „нелітературні“. Дивуватись, звісно, немає чого — ЦЯ держава, за ознакою пануючої нації та пануючої еліти, нічим не відрізняється від попередньої. І все-ж. Під Совєтами Ви переступали поріг ВОРОЖОГО торгового закладу у ВОРОЖІЙ державі — СССР. І купували туфлі. Тепер приходите до УКРАЇНСЬКОЇ крамниці в „УКРАЇНСЬКІЙ“ державі, але й надалі купуєте… ті самі туфлі. А де ж Україна? Виявляється, продавець НЕ МАЄ ПРАВА на ярлику написати мешти, бо у „вєдомостях“ значаться саме туфлі. Тільки, що нині оці туфлі уже перестали бути неприємним символом ро́сийської окупації. Сьогодні вони вписуються в атмосферу „рідного“ суспільства, босяцького розгульно-алкоголічного „патріотизму“, причепуреного дипломами про вищу освіту. Сьогодні ці „туфлі“ з „брюками“ поєднуються з РІДНОЮ державою, з „безпрєдєлом“ етносів, віросповідувань, визнань, „демократії“, рогатого американо-„окультурення“ — івсе то те наше, місцеве, самогонно-свійське, ріііідне. Включно з туфлями. Я поцікавився у крамниці, в чім річ. Поки-що продавчиня ще й сама обурювалася тим, що її може переслідувати „українське“ КРУ за звиклий напис „мешти“ на товарній наліпці. Те саме можемо сказати й про такі, до неможливости дратівливі, назви товару, як апельсини (помаранчі), лимони (цитрини), вафлі (андрути), ізюм (родзинки). Повірте, я, де маю силу, — звертаю увагу, але чи може сама одна людина протистояти усім та усяким інтерівським, без перебільшення, ворожим до української мови, супровідним гендлярським документам (фактура, накладня́, подоро́жня, иньше…). За цими документами, за цією огидною лексикою, — вся сила проклятої слабописьменної української бюрократії, вся сила Закону, Адміністрації, Уряду… Опір зламано. Можемо бути певні, що в „рідній“ державі, в такому короткому терміні, про який і не мріяли совєтські русифікатори, увесь Західний край забуде про мешти, так що і цією пікантною особливістю галичанин перестане відрізнятися од щирого Кацапа.
На одному лиш прикладі переконаємось, як виглядає логіка омосковщення за посередництвом меншевартісного словника. Французько-український словник для школярів (це коли формується людина і її мова!), „Вища школа“, 1982, ред. Б. І. Бурбело. Слово gueule має в перекладі такі відповідники: паща, зів, глотка, горло. Звідки узялась глотка? Тритомний українсько-ро́сийський академічний словник 1980го року освячує це гріхопадіння, подаючи, однак і правильні відповідники: горлянка, пелька, хавка. Можна зрозуміти редактора цього підсовєтського словника, який був просто змушений впроваджувати усяке сміття до української частини, аби словник побачив світ. Що, однак, керувало діями редактора скороченого словника для школярів, який успішно уникнув українського горлянка на користь ро́сийського глотка? Нічим иньшим не пояснити, як тільки лінґвістичним яничарством.
Історія проникнення слова глотка до українських словників є повчальною. Словник під редакцією Грінченка ще у 1907му році не знав цього слова. Але-ж „глотка“ не позначає ані якогось нового технічного поняття, винаходу, ані не відображає розвитку лексики соціальних чи економічних наук, не є, зрештою, якимсь новочасним запозиченням з чужинецьких мов, необхідним для осягнення глибин чужої думки. Не є воно і запозиченням з ро́сийської вишуканої мови, з ро́сийського письменницького чи салонного красного мовлення. Це звичайний вульгаризм, який, коли вірити словникам, втратив свій вульгарний відтінок (чи таке буває?). А от українське пелька вперто супроводжується приміткою „вульгарне“. Виглядає так, що українська мова протягом століть не виробила назви для органу, яким здійснюється акт ковтання, і тільки у XXму столітті Українець навчився у Кацапа, як називати частини свого тіла. Смішно. Тільки, що укладачі словників не відчувають тут жодного парадоксу, на жаль. Тим часом, ро́сийське „не вульгарне“ глотка походить від „не вульгарного“ глотать. Чому-ж похідне від українського ликати (себто — ковтати) має вважатися „вульгарним“? От і вся таємниця!
НАЦІОНАЛЬНА ПОДАТЛИВІСТЬ І НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛЕРОЗ
Коли покупцеві спотворені німецькі туфлі все-ж ближчі, чим турецькі мешти, а брюки разом з брючною лєнтою гріють пах ліпше від штанів, оброблених лиштвою, то йому напевне смакуватиме як ветчина, так і вітчина (вепровина, шинка), так само, як „ізюм іранський без кісточок“ (родзинки без камінців). Щось подібного нераз лунає з телевізійної говорильні, а от у цісарсько-королівському (Imperium Austria, Regnum Galicia) столично-княжому Львові під пильним оком скрайньо-патріотичного управління „культури“ подібну московщи́зну множать — на етикетках, на товарних ярликах, у супровідних документах, тощо — і вона поступово витісняє традиційну говірку. Мене, корінного львів'янина, перестають розуміти такі-ж корінні галицькі дівчата за прилавком склепу, коли я прошу лиштву до штанів, питаю, чи є в них крупа на мамалигу (кулешу), або чи в господарському маґазині мають шляуф (шляух) на продаж. Таке враження, що я опинився шляк знає де, лиш не в рідній Галичині. З тих-же цілком офіційних причин ви не зможете віддати книг до оправи, бо платити прийдеться не за оправу, лиш за перепліт, і не згідно з цінником, навіть не за звичним уже онімеченим французьким прейскурантом, а зовсім по-новому, як і личить в оновленій українській сім'ї — за Інтеро-американським прайс-лістом. З українською державною печаткою. І проситься не плутати зі звичайним листком: „ліст“ — колись вимовляли „ли́ста“ — значить „перелік“. Задля справедливости щодо Совєтів, і водночас для ілюстрації сили офіційного незалежно-державного „українського“ невігластва, зауважу, що такої макабри, як перепліт, жодні, навіть найбільш зсовєтизовані словники НЕ ДОПУСКАЛИ до вжитку. Але хто в наш час буде слідкувати?
На перипетіях слова, котрим називаємо кавалок паперу з переліком цін на різні товари або послуги, можна-би штудіювати глибину ницости галичанського словотворення. Німці запозичили у Французів «prix courant», переробивши перше слово на свій лад: „preiskurant“. Хоча галичани й кичаться тим, що культуру (швидше, цивілізацію) черпали просто з Eвропи, то все-ж струмочок по більшости тік через Польщу. Галичани, однак, відмовились наслідувати добрий польський приклад — вживати рідне слово „цінник“ (у поляків — „cennik“) і зупинились на запозиченому „з других (німецьких) рук“: прайскурант (словник О. Скалозуба, рік 1933, Коломия). Слід здогадуватись, — з міркувань чисто „політичних“, з причини ґерманофільства, себто. Але ось надійшов „освободитель“, котрий має й досі ту хибу, що усе західне сприймає формально-поверхово, і котрий ніколи не вмів правильно читати німецьких слів — та й привчив галичан до прейскуранта[2]. Ну, а наш „інтеліґентний“ свинопас із вищою освітою „рад стараться“. Нині маємо вже четверте угодницьке переінакшення — прайс-лі(?)ст — винахід англомовних комсомольських нуворишів, спадкоємців „і сили і слави“ (Т. Г. Шевченко) старшого братово́го покоління з червоними зірочками на синіх кашкетах — і знову-ж з кацапським прононсом. Не можу стверджувати, що добре совєтське „прейскурант“ зовсі́м вийшло з ужитку. В столиці галицької освіти і науки, колисці відродженої „Просвіти“, термін „прейскурант“ успішно замінив таку банально-українську назву, як „перелік“. Нині можемо зустріти „прейскурант“ чого-б там не було. При́міром, в затишній кав'ярні „Торти“ при вулиці Дудаєва 14 у Львові протягом лютня 2002го року можна було за безцінь насолоджуватися плеоназмом „прейскурант цін“.
При усіх цих численних метаморфозах, єдина ціха українського „інтеліґента“, яка ніколи не зазнавала жодних змін, — це тверда і переконана готовність винюхувати смороди з-під волохатого задка Інтера, незалежно від будь-якого, якнайрізноманітнішого, його расового типу, аби лиш на карку носив грубого золотого ланцюга (можна з хрестом).
ВІДСТУПНИЦТВО НА ҐРУНТІ ДЕРЖАВНОГО ДЕБІЛІЗМУ
На найвищому державному рівні маємо справжні екземпляри леґітимної безграмотности, яка межує з усвідомленою антиукраїнськістю. Яким-же потрібно бути анальфабетом у справах мови, щоб збірку (зведення, збір, зібрання, збірник) державних законів назвати „зводом“ —словом, до якого синонімами є: знищення, розорення, обман, пастка. Без сумніву, під такою лінґвістичною знахідкою стоятимуть підписи і Міністра права, і Голови суду. Не стояли-б, якби ці достойники (достойниці) не були випускниками номенклятурного факультету, або, принаймні, якби мали зелене поняття про українську мову. Якби їх турбувала її доля. Мені заперечать, що такий фантастично-дерев'яний „переклад“ ро́сийського „свод законов“ леґалізовано у підсовєтському тритомному ро́сийсько-українському словнику 1980го року. На що я відповім, що потрібно дуже глибоко ненавидіти українську мову, аби внести подібну макабру до словника. Ще одна перла „української“ юриспруденції (вказую лиш на те, що випадково втрапило мені до вуха завдяки „національній“ телевізії; як насправді розмовляють професори на лекціях права — намагаюсь не думати): „дізнання оголошується закритим“. Слово дізнаватися, без сумніву, українське. Але-ж можна висловитися ще і таким чином, аби не різало вуха казенним москальським терміном „дознание“. Наприклад: вивідка, вивідування, розвідка (ми кажемо на всілякі дослідження — наукова розвідка), випитування, довідування, напитування… Різні репортажі з приводу справ, пов'язаних із Законом, нехотячи несуть казенно-московський відтінок: „запитали про матеріяли про пригнічення ЗМІ“, „запросили докази того, що влада втручається в діяльність (чому не до діяльності?) ЗМІ“ („Поступ“, 7го жовтня 1999 р.). Запрошують на уродини або до сповіді. Про всілякі „матеріяли“ роблять запит, або шлють вимогу, а ще краще — просять (слово просити не мусить супроводжуватися прикметником уклінно; просити — це не синонім до випрошувати). „За гравця запросив два мільйони фунтів“ — клясичний приклад недолугого мавпування за способом звучання кацапського ориґіналу (гляди стор. 41): запрашивать (УТ 1, 1го серпня 2001го року, 2250). Иньший різновид помилки: „Ісламська армія Іраку заперечує, що вона затребувала п'ять мільйонів викупу (Тетяна Ємченко, радіо Ера-FM, новини, 8го вересня 2004го року). Українська мова у подібних ситуаціях дозволяє використовувати иньші слова: правити, заправити, запрохувати, вимагати. Хотіти лиш потрібно хоча-б чимсь відрізнятися од Кацапа (а краще — всім!).
Коректори чи редактори — вже не знаю — теж не виказують найменшого бажання попрацювати для покращання мовної культури, не виявляють яких-небудь хоч слідів гідної і незалежницької мовної політики. Замість послідовного самостійно-критичного стосунку до про-совєтських словників, замість політики розумного фільтрування цих словників, коректори, навпаки, виказують час від часу якусь нетрадиційно-кумедну шарпанину, як ось у наступному прикладі: у сов. словнику „овен“ з малої букви признане застарілим на користь барана, зате „Овен“ з великої букви застарілим чомусь не вважається. Більш того, українська мова, слід припустити, не доросла до права присвоювати на власний смак імена знакам Зодіяка, бо астрологія все-ж наука, і для хлопської мови її пороги зависокі… На відміну од польської мови, бо там маємо „Барана“. І от замість Барана, Бика, Діви — наші панюсі ворожать на москальських Овена, Тельца, і… лядську Панну (“Virgo” в українській мові — зовсім не панянка, лиш дівиця).Під Совєтами легко було завдати якої-завгодно шкоди українській мові. Тепер стало іще легше. Сказати, що ми пожинаємо плоди попереднього режиму, було-би безпідставним оптимізмом. Не пожинаємо. Сіємо. Пожнемо через 10 років. Події культурного життя, керунок, в якому прямує суспільна свідомість, розвиток політичних подій — усе свідчить, що Інтер має серйозний намір розв'язати українське питання якнайшвидше і остаточно. Аби не брати зайвих клопотів ще і до двадцять першого століття зі собою. Епохальне завдання Інтера полягає в тім, щоби у третьому тисячоліття не залишилось жодної живої душі, яка моглаби піддати сумніву міф про його, Інтеракосмополіта обраність. Зрозуміло, що найпершим має буть стертий з пам'яті Історії найреальніший і найправдивіший конкурент — українство.
——————
- ↑ ймовірно автор мав на увазі?
- ↑ Гляди сторінку 202.