| ◀ Сон (у виїмках) | Струни. Том 1 під ред. Богдан Лепкий Великий Льох (Тарас Шевченко) |
Неофіти ▶ |
|
|
Положилъ еси нас
сосѣдомъ нашимъ подражаніе и
поруганіе сущимъ окрестъ насъ.
Положилъ еси насъ въ притчу
во языцѣхъ, покиванію главы
въ людяхъ.
Псалом XLIII, ст. 14-15.
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботово і сіли
На похиленому хресті
На старій церкві. — «Бог простить:
Ми пташки-душі, а не люде!
А відсіля виднійше буде,
Як розкопуватимуть льох.
Коли-б вже швидче розкопали!
Тоді-б у рай нас повпускали;
Бо так сказав Петрові Бог:
«Тоді їх в рай ми повпускаєм.
Як все Москаль позабірає,
Як розкопа Великий льох».
Перша душа.
«Як була я людиною,
То Присею звалась;
Я оттутечки й родилась.
Тут і виростала;
Оттут було на цвинтарі
Я з дітьми гуляю,
З тим Юрасем гетьманенком
У піжмурки граюсь;
А гетьманша, було, вийде
Та й кликне в будинок.
Он-де клуня: отам мені
І фиг і родзинок,
Всього мені понадає
І на руках носить.
А до гетьмана як прийдуть
Із Чигрина гості,
То це й шлють, було́, за мною.
Одягнуть обують,
І гетьма́н бере на руки,
Носить і цілує.
Оттак-то я в Суботові
Росла-виростала,
Як квіточка, і всі мене
Любили й кохали,
І нікому я нічого,
Ні-же злого слова,
Не сказала. Уродлива
Та й ще чорнобро́ва!
Всі на мене залицялись,
І сватати стали;
А у мене, як на теє-ж,
І рушники ткали.
От-от була-б подавала,
Та лихо зустріло.
Вранці-рано, в Пилипівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за водою.
(Вже й криниця тая
Засунулась і висохла,
А я все літаю!)
Дивлюсь — гетьман з старшиною...
Я води набрала,
Та в повні шлях перейшла їм;
А того́ й не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати.
І вже ледве я не-ледве
Донесла́ до хати
Отту воду. Чом я з нею
Відер не побила?...
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тою клятою водою!
От за- що караюсь,
От за-що мене, сестрички,
І в рай не пускають!»
Друга душа.
«А мене, мої сестрички,
За те не пустили,
Що цареві московському
Коня напоїла
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недоліток.
Як Батурин славний
Москва в-ночі западила,
Чечеля убила,
І старого і малого
В Сеймі потопила.
Я між трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних. Коло мене
І сестра і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали.
І на-силу то, на-силу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили!
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище:
На-силу я сховалася
На тім пожарищі !
Одна тілько і осталась
В Батурині хата,
І в тій хаті поставили
Царя нчоувати,
Як вертався з-під Полтави.
Я ішла з водою
Повз хатину, а він мені
Махає рукою:
Звелів коня напоїти.
А я й напоїла;
Я не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила.
Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала...
Цар поїхав в Моско́вщину.
Мене поховала
Та бабуся, що осталась
На тій пожарині,
Та ще й мене привітала
В безверхій хатині.
А на завтра й вона вмерла
І зотліла в хаті,
Бо нікому в Батурині
Було поховати.
Уже й хату розкидали,
І сволок з словами
На вугілля попалися —
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю;
А за-що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила.
Що цареві моськовському
Коня напоїла».
Третя душа.
«А я в Каневі родилась;
Ще й не говорила,
Мене мати ще сповиту
На руках носила,
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові,
А я з матерю сиділа
На горі-діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи може, що в маленької
На той час боліло?
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала,
І галєру золотую
Мені показала,
Мов будинок; а в галєрі
Князі і всі сили,
Воєводи, а між ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась —
Та й духу не стало!
Й мати вмерла! В одній ямі
Обох поховали.
От за-що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За-що мене на митарства
Й досі не пускають!
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця?»
«Смеркається. Полетімо
Ночувати в Чуту:
Як що буде робитися.
Відтіль буде чути!»
Схопилися білесенькі
І в ліс полетіли,
І в купочці на дубочку
Ночувати сіли.