Страждання молодого Вертера/Видавець до читача
| ◀ Друга книга | Страждання молодого Вертера пер.: Марія Грушевська Видавець до читача |
|
——————
Як сильно бажавби я, щоб про останнї, дивні днї нашого приятеля, знайшлось на стільки власноручних його свідоцтв, аби я не мав потреби перебивати своїм оповіданєм тяглість його полишених листів.
Я рішив зібрати докладні відомости з уст тих осіб, що могли бути добре освідомлені про сю історію; вона зовсїм проста, і всї оповіданя про неї годять ся з собою аж до найменчих подробиць; тільки про спосіб думаня дїєвих осіб показались ріжні гадки і осуди відмінні.
І нам не лишаєть ся нїчого иньшого, як лиш переповісти совістно те, про що удалось з великим трудом довідатись, долучивши полишені посмертні листи і не легковажучи й найменчого найденого клаптика; тим більше що дуже трудно відкрити властиві правдиві пружини хочби й якогось одного вчинку, коли мова йде про не щоденних людий.
Невдоволеннє і знеохоченнє мали в серцю Вертера все глибокі корінї, які сплелись сильно з собою і поволи виповнили цїлу його істоту. Гармонїя його духа пропала зовсїм, внутрішня горячка, що переняла всї сили його природи, спричинила як найгірші наслїдки і полишила йому в кінцї тільки утому, з якою він боров ся ще сильнїйше, нїж дотепер з усїм иньшим злом.
Його сердечна нудьга нищила всї останнї сили його духа, його живість і вражливість; він став сумним товаришем, чим раз більше нещасливим і чим раз більше несправедливим, чим нещасливійшим себе почував. Принаймнї так говорять приятелї Альберта; вони кажуть, що Вертер не зумів оцїнити сього чистого, спокійного чоловіка, котрий нарештї досяг довго бажаного щастя; не зумів оцїнити і його заходів задержати те щастє й на будуче, він, котрий через днину зуживав весь свій маєток, щоб вечером страждати й зносити нужду. Альберт, говорять вони, не перемінив ся за такий короткий час, він був все ще тойсам, якого Вертер з самого початку знав і так дуже поважав і цїнив. Він любив Льоту над усе, гордив ся нею і бажав також, щоб кождий уважав її за найгарнїйшу людину.
Чи можна, отже, осуджувати його за се, коли він старав ся відвернути і тїнь підозріня, коли не бажав, навіть і в найневиннїйший спосіб, з нїким дїлити свій дорогоцїйний скарб. Вони признають також, що Альберт часто покидав кімнату своєї жінки, коли у неї був Вертер, але не з ненависти чи з неохоти до свого приятеля, а тільки через те що відчував, що Вертер звязаний його присутністю.
Батько Льоти був нездоров, і се задержувало його дома; він прислав їй свій екіпаж і вона поїхала. Був гарний зимовий день, упав густо перший снїг і покрив цїлу околицю.
На другий день ранком Вертер пішов за нею, щоб, відвезти її до дому як що Альберт за нею не прийде.Ясна погода не богато впливала на його понурі гадки; якийсь мрачний гнїт лежав на його душі, сумні образи запанували в нїй на добре, а його ум не знав нїякого руху, як тільки перехід від одної болючої гадки до другої.
Жиючи з самим собою у вічній незгодї, вважав він і відносини иньших людей неясними й підозрілими, думав, що розбив гарне пожитє Альберта з його дружиною, робив собі через те докори, до яких долучувалась і тайна нехіть до Альберта.
По дорозї його гадки прийшли на сей предмет.
„Так, так“, говорив він сам до себе з тайним скреготом зубів — „ось се довірливе, приязне поведеннє, делїкатне й повне співчутя, ось вона, ся спокійна, тревала вірність! Се тільки ситість і байдужність! Чи не потягає його більш всяке нужденне дїло, нїж дорога, незрівняна жінка?
„Чи вміє він цїнити своє щастє? Чи вміє він поважати її так, як вона сього заслугує? Вона його, добре, вона його — я знаю се, таксамо як знаю і щось иньше, менї здаєть ся, що я до сеї гадки привик, а я через неї ще збожеволїю, вона мене погубить. А чи його приязнь до мене тревала? Чи не добачає він вже в моїм привязанню до Льоти претенсії на свої права, в моїм поважанню для неї тихого докору? Я добре се знаю, я відчуваю се і він нерадо мене бачить — бажає, щоб віддалив ся, моя присутність йому прикра“.
Він з часта здержував свій скорий хід, з часта приставав і навіть, здавалось, хотїв завертати; одначе всеж таки йшов далї і з тими гадками і розмовою з самим собою дійшов нарештї нїби й против своєї волї до ловецького дому.
Він увійшов в двері, спитав про старого і про Льоту — і застав дім в якімсь руху. Найстарший хлопчик сказав йому, що там у Вальгаймі сталось нещастє, убито селянина! — Се не зробило на нього нїякого вражіння. — Він увійшов в кімнату і найшов Льоту занятою тим, як вона відмовляла батька, що незважаючи на свою хоробу, хотїв конче йти туди, аби на місци справу розглянути. Злочинець був ще невідомий, убитого найшли ранком перед дверима хати, були таки догадки: покійник був наймитом одної вдови, котра перше держала на службі иньшого, і той не но доброму її дім покинув.
Коли Вертер се почув, викрикнув голосно: „Чи се можливе! Я в сю мить біжу туди, я не можу і хвилини ждати“. — Він поспішив до Вальгайму, всї його спогади ожили, він і хвилини не сумнївав ся, що сей вчинок заподїяв той-саме чоловік, з котрим він нераз розмовляв і який став йому таким дорогим.
Щоб дістатись до коршми, де було зложене тїло убитого, йому приходилось іти по при липи і він жахав ся тепер сього колись так улюбленого місця. Сей поріг, на котрім так часто грались сусїдські дїти, був тепер залитий кровю. Любов і вірність, найкращі людські чутя перемінились тут в насилє і убійство. Могутні дерева стояли тепер без листя, покриті инеєм, гарні кущі тернини, що сплїтались понад низькою огорожею кладовища, були також без листя і через прогалини видно було надгробні памятники покриті снїгом.
Коли він вже наближав ся до коршми, перед котрою зібралось було все село, залунав нараз крик. Показалась з далека громада узброєних мущин і кождий кричав, що ведуть злочинця.
Вертер поглянув і не сумнївав ся більше. Так, се був той парубок, що так дуже любив ту вдову і котрого недавно він стрічав повного тихої злоби і скритої розпуки.
„Що ти учинив, нещасний!“ скрикнув Вертер підходячи до вязня. Той поглянув спокійно на нього і мовчав, а опісля відповів байдужно: „Нїхто її не дістане, нїкого вона не дістане“. — Вязня завели до коршми, а Вертер спішно відійшов.
Ся страшна стріча потрясла і збурила всю його істоту. В одній хвилї вийшов він з свойого смутку, пригнобленя й резиґнації: його опанувало непоборне співчутє й бажанє ратувати сього чоловіка. Він уважав його таким нещасним і як злочинця — невинним, він так глибоко входив в його положеннє, що сподївав ся напевно й иньших пересвідчити в його невиновности. І вже забажав говорити за нього, вже тиснулась йому на уста як найживійша оборона і він спішив до ловецького дому і не міг по дорозї здержатись, щоб все те, що мав висказати судії, не говорити півголосом самому собі.
Увійшовши в кімнатку, застав вже там Альберта. Се збентежило його на хвилину, але він скоро знов опамятав ся і з запалом висказав судії свій погляд. Той потрясав з часта головою і хоч Вертер представив все, що тільки може сказати чоловік на оборону чоловіка і то з як найбільшим захопленєм, живостю й правдою, — всеж таки, як се й легко собі представити, судії він тим не зворушив. Він не давав навіть нашому приятелеви виговоритись, перечив йому живо і картав за те, що той бере в оборону скритовбийника!
Він доказував йому, що таким чином може бути знищене державне безпеченство, і додав також, що в сїй річи нїчого не зможе зробити не принявши на себе як найбільшої відповідальности, — все отже мусить іти в порядку, приписаним ходом.
Вертер ще не піддавав ся, а тільки просив, щоб судя дивив ся через пальцї, якби помогли сьому чоловікови утїкти! І сього також судя йому відмовив. В кінцї вмішав ся до розмови і Альберт і станув також на сторонї судї. Вертера переголосували і він з невимовним стражданнєм зібрав ся йти, а судя ще кілька разів повторив: „Нї, його неможливо вратувати!“
Як сильно мусїли вразити його сї слова, показуєть ся з маленької записки, найденої поміж його паперами, а писаної напевне сьогож дня.
„Тебе, нещасний, неможливо вратувати! Я добре бачу, що нас неможливо вратувати“.
Те, що зрештою ще говорив Альберт в справі увязненого в присутности судї, було Вертерови страшно відразливе: йому здавалось, що в сьому містить ся певна ураза для нього, і хоч після довшого роздуму не укрилось перед бистротою його ума, що правда була по сторонї їх обох, то всеж таки йому здавалось, що мусїв би виректи ся своєї внутрішньої істоти, якби признав се, якби згодив ся з ними.
Межи його паперами знайшов ся листочок, котрий відносить ся до сього, і котрий мабуть відбиває вповнї його відносини до Альберта:
„Що се поможе, коли я собі говорю і ще раз говорю, що він чесний і добрий, алеж се розриває менї все моє нутро; я не можу бути справедливий“.
Вечер був лагідний, на дворі збиралось роставати, тому Льота вернулась з Альбертом пішки. Дорогою вона оглядалась сюди то туди, якби їй браковало товариства Вертера. Альберт почав про нього говорити: і ганив його і віддавав йому справедливість.
Згадав також його нещасне коханнє і висказав бажаннє якось його відсунути. — „Я бажав би сього і задля нас“, сказав він, „і прошу тебе“, говорив він далї, „постарай ся його поведенню супроти тебе дати иньший напрям — часті його візити зробити рідшими. Люди починають звертати увагу, і я знаю, що про се вже тут і там говорено“.Льота мовчала, і Альберт наче відчув її мовчанку, бодай від того часу не згадував при нїй нїколи Вертера, а як що вона його згадала, то він не піддержував розмови або звертав її на щось иньше.
Се даремне зусилє, яке зробив Вертер, щоб ратувати сього нещасного, се був останнїй блиск поломіня світла, що вже погасало; тепер він потонув ще глибше в болю й безчинности; особливо вийшов майже зовсїм з рівноваги, коли почув, що його покличуть на свідка против сього чоловіка, котрий тепер почав заперечувати свою вину.
Все, що тільки коли небудь неприємне йому трапилось в його публичнім житю, всї прикрости в посольстві, все, що коли небудь не удалось, що його гризло, все те нараз піднялось в його душі. Через те все він почував себе наче управнений до безчинности, і вважав зовсїм безнадїйним, нездатним ухопитись за яку небудь нитку, що звязувала б його з інтересами загального житя, і так давши волю своїй вражливости, думкам і своїй безмежній пристрасти, у одноманїтности сумного товариства найдорожшої й наймилїйшої істоти, якої спокій він нищив, зуживаючи безцїльно і безвиглядно свої сили, наближав ся він чим раз більше до сумного кінця.
Лишило ся кілька листів, які ми тут хочемо навести як найсильнїйше свідоцтво його душевного безладя, пристрасти й безнастанного змаганя.
„12 грудня.
Дорогий Вільгельме, я тепер в такім станї, у якім певно бували сї, про котрих думали, що їх нечистий обплутав. Деколи мене опановує щось дивне; се анї страх, анї бажанє — се якась невідома сила, що намагаєть ся розірвати мої груди, що придушує менї горло! Горе, горе! І тодї у сїй непривітнїй порі року бувають у мене страшні нічні сцени.
Вчера вечером я мусїв вийти. Почало раптовно таяти, я чув, що ріка виляла, що всї потоки зібрали і від сторони Вальгайму заляли мою улюблену долинку! В ночи, після одинадцятої я вибіг з хати. Страшний вид: у місячнім світлї видно було, як зі скали котили ся з шумом хвилї і покривали поля й луки, плоти і все передомною; розлога долина підіймаєть ся в гору, а з гори в долину лєть ся серед шуму вітру розбурхане море! І як місяць знов показав ся і повис над чорними хмарами, а. передо мною у страшнім і гарнім освітленю бушувала повінь, мене напав і ляк і нудьга! Ах, з протягненими раменами стояв я над пропастю і споглядав в низ, в низ! я забув ся у сїй утїсї — могти кинути туди свої муки, свої стражданя, з сим шумом хвиль! Ох, а ноги підняти з землї я всеж не зміг, не зміг покінчити всїх страждань! Я чую, що нитка мойого житя ще не вийшла!
О, Вільгельме! як радо віддав би я своє людське істнованнє за те, щоб сильним вітром розривати хмари, обхоплювати хвилї! Га! Чи не дізнає колись і вязень сеї роскоши?
А як я поглянув в низ, на оден куточок, де я під вербою спочивав з Льотою після горячого проходу, — він був також залитий водою, так що я ледви пізнав вербу! І її луки, подумав я, і вся околиця довкола її лїсного домка! який, мабуть, розбитий тепер рвучим потоком і наш холодник — подумав я. І блиснув менї соняшний промінь минувшини, так як вязневи снить ся сон про череду, про луки, про почестні уряди! Я стояв! — Я не лаяв себе, бо мав відвагу умерти. Менї треба вмерти — а то я сиджу тут як стара жебрачка, що збиває собі по під плотами по трісощї дрова, а під чужими дверми випрошує хлїб, аби ще на хвильку продовжити своє на пів-мертве, безрадісне істнованє“.
„14 грудня.
Що се таке, мій дорогий? я сам себе бою ся! Чиж любов моя до неї не найсвятїйша, найчистїйша братня любов? Чи почував я коли в душі своїй якесь злочинне бажанє? Не хочу клястись… А ось тепер сни! О як правдиво почували сї люди, що приписували такі суперечні дїланя чужим силам! Сеї ночи! я здрігаюсь сказати се, — я держав її в обіймах, пригортаючи сильно до себе і цїлував без кінця її губи, котрі щось шептали! моє око потопало у її опянїлих очах! О, Господи! Я дуже провинив ся, коли ще тепер я почуваю себе щасливим, викликаючи в собі з повною нїжністю спогад про сї палкі радости. О, Льото, Льото!… А менї вже кінець! Мій розум мішаєть ся, вже вісїм днїв я не маю памяти, а очи мої повні слїз. Менї всюди зле і піде не добре. Я нїчого не хочу, нїчого не бажаю. Лїпше булоб менї відійти“.
Серед таких обставин, намір покинути сей світ кріпшав у душі Вертера в сїм часї чим раз більше. Від часу повороту до Льоти, се був все останнїй його вигляд, остання надїя; але він сказав був собі, що се не має бути наглий, необдуманий поступок; він хоче зробити сей крок у повнїй свідомости і з рішучістю, яко мога найспокійнїйшою.
Його сумнїви, його суперечку з самим собою видає одна записка, мабуть початий лист до Вільгельма, без дати, знайдена в його паперах: „Її присутність, її доля, її співчутє для мене все те витискає останнї сльози з мого висохлого мозку.
Піднести завісу і вступити туди, ось і все! І пощо ся несмілість, пощо проволока? Чи тому, що не знаємо, як там виглядає? що відти не повертає нїхто? і що вже така прикмета нашого духа перечувати хаос і тьму, там, де нїчого певного не знаємо“.
Вкінци ся сумна гадка стала йому зовсїм близька і приємна і його постанова сильна й невідклична; про се свідчить ось сей двозначний лист до приятеля:
„20 грудня.
Спасибі твойому доброму серцю, дорогий Вільгельме, що ти так підхопив се слово. Справдї, ти добре кажеш; менї булоб лїпше відійти. Проєкт, твій вернутись менї до вас, не зовсїм менї подобаєть ся; бодай я не хотїв би вертатись простою дорогою, особливо тепер, коли можна сподїватись трівалого морозу і добрих доріг. Дуже менї мило, що хочеш приїхати за мною; підожди ще два тижднї і чекай ще одного листу від мене що до дальшого. Не треба нїчого зривати, поки воно дозріє. А два тижднї ранїйше чи пізнїйше, се богато значить. Моїй матери скажи, щоб вона молилась за свого сина, і що я прошу її вибачення за всї гризоти, які їй спричинив. Се вже така моя доля — смутити тих, котрим повинен би радість давати. Бувай здоров, мій дорогий! Нехай Бог благословить тебе! Прощай!“
Що дїялось в тім часї в душі Льоти, і який був її настрій супроти її чоловіка і супроти її нещасного приятеля, ми не рішаємось виразити се словами, хоч знаючи її характер змоглиб виробити собі про се якесь понятє, а гарна жіноча душа зможе вдуматись в її душу і разом з нею відчувати.
Стільки знаємо на певно, що вона рішила твердо зробити все, щоб віддалити Вертера від себе, а як що зволїкала з тим, то була се нїжна, приязна пощада, бо вона знала, як йому трудно се буде — що се буде для нього майже неможливе. Але в тім часї вона була більше спонукана до серіозного дїлання; її чоловік мовчав зовсїм про сї відносини, так як мовчала все про них і вона сама, отже тим більше їй залежало на тім, щоб дїлом дати йому доказ, що її думки годились з його думками.
Того самого дня — се була недїля перед Різдвом — коли Вертер написав до свого приятеля останнїй, тут залучений лист, пішов він був до Льоти і застав її саму. Вона була занята упорядкованнєм деяких забавок, які прилагодила була для своїх малих сестер і братів. Він говорив про сю втїху, яку будуть мати малі, і про ті часи, коли ще кождого з нас обгортав райський захват на вид пристроєної свічками, цукорками й яблоками ялинки, яка показувалась через несподївано відчинені двері. „Ви також дістанете дарунок“ — сказала Льота, скриваючи своє змішаннє під приязним усміхом. „Ви також дістанете дарунок, коли будете ґречно поводитись“. — „А що ви називаєте ґречним поведенєм?“ спитав він; „що менї робити? чи зможу я, Льото?“ — „В четвер вечером“, сказала вона, „буде святий вечір, тодї прийдуть дїти, мій батько, тодї кождий своє дістане, тодї й ви прийдїть — але не раньше“. — Вертер остовпів. — „Прошу вас дуже“ — говорила вона далї, „так вже воно буде, прошу вас се задля мойого спокою, так далї не може бути, не може так лишитись“. — Він відвернув від неї очи, почав ходити по кімнатї й бурмотїв крізь зуби: „так не може лишитись“! Льота відчувала той страшний стан, в який поставили його сї слова, і старалась всїлякими питанями звернути його гадки в иньшу сторону, але даремне. — „Нї, Льото“, сказав він, „я вас вже не побачу!“ — „Чомуж так Вертере?“ запитала вона, „ви можете, ви повинні знов нас побачити, тільки здержуйте себе. О, чому ви родились з тою пристрастю, що з непоборимою силою обхоплює все, до чого тільки доторкнеть ся! Прошу вас“, говорила вона далї, беручи його за руку, „здержуйте себе! Та яких тільки втїх не обіцюють вам ваші науки, ваш розум, ваш талант! Будьте мущиною! Відвернїть своє привязаннє від істоти, яка нїчого вдїяти не може, як тілько вас жалувати“. — Він заскреготав зубами й глянув понуро на неї. Вона все держала його руку: „Вертер, тільки на хвильку заспокойтесь!“ сказала вона. „Чи ви не почуваєте, що ви себе обманюєте, добровільно губите себе! Вертер, чому саме мене? як раз мене, власність другого? чому як раз се? Боюсь, що як раз ся неможливість посїдати мене робить вам се бажаннє таким принадним“. — Він витяг свою руку з її руки і кинув на неї острим, неприязним поглядом. — „Мудро, дуже мудро“, сказав він. „Чи се може Альберт зробив сю увагу? Полїтично, дуже полїтично!“ — „Її може кождий зробити“ — відповіла вона на се. „Та чи не знайдеть ся на широкім світї дївчини, що могла б сповнити бажаня вашого серця? Здобудьте її конче, шукайте її, а я присягаюсь вам, що ви її знайдете; а то вже давно і я і ми всї журимось за вас тою тїсною ограниченістю, в яку ви себе самі тепер запроторили. Здобудьте її! Подорож напевне освіжить вас! Шукайте і найдїть предмет гідний вашої любови, і вертайтесь знов, щоб нам усїм разом зажити сього щастя яке дає правдива приязнь“.
„Се можна б“, сказав він з холодним сміхом, „видруковати й поручити всїм гофмайстрам. Дорога Льото! дайте менї ще трошечки спокою, і все зробить ся!“ — „Тільки конче, Вертер, щоб ви не приходили ранїйше, аж на Святий Вечір!“ — Він хотїв відповісти, як Альберт увійшов в кімнату. Вони сказали собі холодно „добрий вечір“ й почали ходити поруч по кімнатї. Вертер почав якусь неважну розмову, яка скоро скінчилась, Альберт те саме, спитав опісля жінку про якісь поручення і довідавшись, що вони ще не виконані, сказав їй кілька слів, які здались Вертеру холодними, а навіть гострими.
Він хотїв іти, але не міг і протягнув аж до восьмої години, коли вже стіл накрито, а що його злий настрій щораз зростав, він взяв капелюх і паличку. Альберт запросив його лишитись, але він добачуючи в сїм запрошеню тільки звичайну формальність, подякував холодно й пішов.
Він вернув ся до дому, взяв з рук слуги, що йому хотїв посвітити свічку з рук і пішов сам у свою кімнату, голосно плакав, говорив роздратовано сам з собою, ходив скоро по кімнатї й кинув ся вкінцї в одежі на ліжко, де знайшов його слуга, котрий коло одинадцятої години зважив ся туди зайти, щоб спитати, чи не треба пана роззути? На се він згодив ся, але велїв слузї не приходити ранком в кімнату, аж доки він його не покличе.
В понедїлок рано двадцять першого грудня написав він Льотї отсей лист, який після його смерти знайдено запечатаний на його столї і їй передано і який я тут хочу подавати частями, так, як він писав його, — що й обставини показують.
„Я вже рішив, Льото, я хочу вмерти, і се я пишу тобі не в романтичній екстазї, а зовсїм спокійно, ранком того дня, коли буду тебе бачити останнїй раз. Коли ти се будеш читати, то вже холодна могила вкриє застиглі остатки нещасного, неспокійного, який в останнїй хвилї свого житя не знав солодшої потїхи, як пробування з тобою. Я пережив страшну ніч, але і добродїйну ніч. Се вона зміцнила, скріпила мою постанову: я хочу вмерти! Коли я вчера в страшнїм забуреню почувань відорвав ся від тебе, тодї як все тиснулось менї до серця, а мою безнадїйну, непотїшену істоту обхоплював коло тебе жорстокий холод — я дійшов до своєї кімнати, і майже непритомний упав на колїна. О, Господи! подай менї останню потїху у гірких сльозах! Тисячі гадок і виглядів бушували в моїй душі, а вкінцї станула сильно й суцїльно, як остання, єдина гадка, ся: я хочу вмерти! Се не роспука, се певність; я рішив ся і жертвую себе для тебе. Так, Льото, чому менї се замовчати? Одно з нас троїх мусить піти, і ним хочу я бути! О моя дорога! У сїм роздертім серцю нераз зявлялась дика гадка — убити твого чоловіка, тебе, себе! І так нехай воно й буде! Коли ти гарним лїтнїм вечером вийдеш на гору, тодї згадай мене, як то я часто з долини виходив на гору; поглянь в сторону кладовища, до моєї могили, як вітер при блеску сонця на заходї колише сюди й туди високу траву… Я був спокійний коли се починав, а тепер — тепер плачу як дитина, бо все се наче живе коло переді мною стоїть.“
Коло десятої години покликав Вертер свого слугу і одягаючись сказав йому, що за кілька днїв виїде, щоб він отже почистив одежу і приготовив все до упаковання; приказав йому зажадати всюди рахунків до заплачення, кілька позичених книжок віднести і деяким убогим, котрим він був звик що тиждня щось давати, виплатити, що їм припало б за два місяцї вперед.
Їду́ казав собі подати в кімнату, а зївши поїхав верхом до судї, якого не застав дома. Він почав ходити сюди й туди по городї і наче хотїв викликати в собі на останок всї болючі спогади.
Дїти не довго лишали його в спокою, вони ходили за ним, скакали коло нього, оповідали йому, що як ось завтра і ще завтра і ще оден день пройде, то вони дістануть у Льоти різдвяні дарунки і говорили йому про ті дива, які їм їх дїточа уява обіцювала. — „Отже завтра!“ сказав він, „і ще завтра! і ще оден день!“ — поцїлував кожде сердечно й хотїв піти від них, коли ще оден хлопчик схотїв йому щось до уха сказати. Він отже зрадив, що старші братя понаписували ось які великі й гарні поздоровлення з новим роком: одно для батька, одно для Альберта і Льоти і ще одно для пана Вертера; вони хочуть їх передати ранком на новий рік. Се вже було йому несила слухати, він дав кождому подарунок, сїв на коня, поручив кланятись старому і з слїзми в очах відїхав.
Коло пятої години вернув ся він до дому, наказав служницї глядїти огню і підкидати паливо аж до ночи. Слузї сказав зложити книжки й білє на спід до куфра, а одежу зашити в подорожний мішок. Опісля написав він імовірно ось сей уступ свого останнього листу до Льоти:
„Ти не ждеш мене! Ти думаєш, що я тебе послухаю і аж на святий вечір прийду знов тебе побачити. О, Льото! Або сьогодня або вже нїколи. На святий вечір ти будеш держати сей папір в руках, будеш дрожати й поливати його своїми милими сльозами. Я хочу, я мушу! О, як менї добре, що я рішив ся“.
Тимчасом Льота впала була в якийсь дивний стан. Після останньої розмови з Вертером вона почула, як тяжко буде їй з ним розлучитись, скільки се він мусить вистраждати, коли йому прийдеть ся від неї віддалитись. Наче ненароком було сказано в присутности Альберта, що Вертер до святвечера вже не прийде, а Альберт поїхав був верхом до одного урядника в сусїдстві, до якого мав дїло і у котрого мусїв переночувати.
І так вона сидїла сама, не було нїкого коло неї з її меньших братів і сестер і вона потонула у своїх думках, які спокійно витали коло сих її відносин. Вона, отже, бачила себе на віки звязаною з чоловіком, котрого любов і вірність добре знала, котрому була сердечно віддана, і котрого наче сам Бог призначив на те, щоб на його певнім і спокійнім характері чесна жінка могла збудовати щастє свого житя; вона добре знала чим може він на віки бути для неї і для її дїтей. Знов з другої сторони Вертер став їй таким дорогим і зараз від першої хвилї їх знайомости виявилась прегарна гармонїя їх душ, а часті зносини з ним і деякі пережиті хвилї зробили в її серцю незатерте вражіннє. Все інтересне, що вона тільки почувала або думала, вона звикла була з ним дїлити, а його віддаленє грозило вирвати в цїлій її істотї прогалину, яка вже нїколи не може бути заповнена. О, якби так вона змогла всю хвилю перемінити його в брата, яка б щаслива вона була. — Якби так можна було оженити його з котроюсь з її товаришок, якби так можна було надїятись вернути знов добрі зносини між ним і Альбертом!
Вона перебрала по черзї всї свої товаришки і найшла кождій щось закинути, не знайшла нї одної, котрій схотїла б його віддати.
При всїх сих роздумованнях вона глибоко відчула, хоч і не висказуючи собі виразно, що її сердечне, таємне бажаннє було задержати його для себе, і при тім вона говорила собі, що сього вона не може й не має на се права; її душа, така гарна й чиста, така свобідна і все готова найти собі пораду, відчувала тепер болючий гнїт, відчувала, що для неї неможливі вигляди на щастє. Серце стискалось, а на очах висїла темна хмара.
І так було вже пів до семої, коли вона почула кроки Вертера на сходах і його голос, що питав про неї. Як сильно забилось її серце при його прибутю, і треба сказати, що було се чи не перший раз. Вона була б радо перед ним сховалась, а коли він увійшов, закликала вона з якимсь пристрастним замішанєм:„ви не додержали слова!“ — „Я нїчого не обіцював“, відповів він. — „То повинні б ви були бодай мою просьбу уважити“, сказала вона, „я просила у вас спокою для нас обоїх“.
Вона не знала добре, що сказала, так само, як і не знала добре, що робить, коли післала за своїми товаришками, аби не бути самою з Вертером. Він поклав книжки, що принїс з собою, спитав про иньші, а вона то бажала, щоб подруги прийшли, то знов бажала, щоб не приходили. Дївчина вернулась і принесла відповідь, де обі просили вибачення, що не прийдуть.
Вона хотїла була посадити дївчину з роботою в сусїднїй кімнатї; та скоро надумалась інакше. Вертер ходив сюди й туди по кімнатї, вона сїла до фортепіяна й почала грати менуета, але якось не йшло. Вона зібрала свої сили й сїла спокійно поруч з Вертером, який сидїв на своїм звичайнім місци на канапі.
„Чи не маєте чого до читання?“ спитала. — У нього не було нїчого. — „Он там в моїм столику“ — почала вона, „лежить ваш переклад кількох Осіянових пісень; я їх ще не читала, бо надїялась все почути їх від вас; але до тепер не прийшло якось до сього“. — Він усміхнув ся, принїс піснї, дрож його напала, коли взяв їх в руки і сльози закрутились в очах, коли до них заглянув. Він сїв і почав читати.
„Зірко похмурої темнїючої ночи, гарно ти поблискуєш на заходї й підносиш свою промінисту головку з своєї хмари, та любо піднїмаєш ся понад горбок. Чому споглядаєш на оболоннє? Уляглись буйні вітри; з далека чути шум потока; попід скалою грають буйні хвилї; бренькіть вечірнїх комашок носить ся над полями. Куди ти споглядаєш, миле світло? Але ти усміхаєш ся і йдеш, а хмарки окружають тебе привітно й купають твоє любе волосє. Прощавай, тихий проміню. Явись ти величаве світло душі Осіяна!
„І вона являєть ся у повній силї. Я бачу своїх розлучених приятелїв, вони збирають ся на Льорі, так як за днїв, що вже минули. — Фінґаль приходить, як вохкий стовп мраки, довкола нього його герої і ось, глянь! співочі барди: сивий Улїн! гарний Ріно! любий співак Альпін! І ти з своєю лагідною скаргою, Міноно! Як ви перемінились, мої приятелї, від часу святочних днїв на землї, коли ми суперничали про співацьку славу, коли на горбку віяли раз враз весняні вітри й нахиляли травицю, що слабо шепотїла.
„Тодї виступила Мінона в повній красї з спущеним поглядом і повними слїз очима, її тяжке волосє розвівав поривистий вітер, що віяв з гори. — В душі героїв стало понуро, коли вона піднесла свій милий голос; бо часто видали вони могилу Зальґара, часто видали житло білої Кольми. Кольма з гармонїйним голосом покинута на горбку; Зальґар обіцяв прийти; але довкола розтяглась ніч. Слухайте голосу Кольми, коли вона сама одна сидїла на горбку.
„Ніч. Я сама, заблукана на горбку серед бурі. В горах шумить вітер. Потік реве спадаючи зі скал. Не захистить мене хата, покинуту тут на горбку серед бурі. Виступи ти, місяцю на хмарах! Засяйте нічні зорі! Веди мене котрийсь проміню до сього місця, де спочиває моя любов після ловецьких трудів, коло нього його опущений лук і чуйні пси! Але я мушу сидїти тут сама на скелї над розбурханим потоком. І буря і потік шумить і я не чую голосу мого коханого.
Чому опізняєть ся мій Зальґар? Чи забув своє слово? — Ось тут скеля і дерево, а тут шумить потік! Коли настане ніч, ти обіцяв тут бути; ах! кудиж се заблукав ся мій Зальґар? З тобою я хотїла втекти, покинути батька й матїр, тих гордих! Давня се ворожнеча між нашими родами, але ми не вороги собі, Зальґаре!
Замовчи на хвилину ти, вітре! Утихни на хвилину, поточку, щоб мій голос залунав через долину, щоб мій подорожний мене почув. Зальґаре! се я кличу! Ось тут і дерево і скеля! Зальґаре! Мій любий, я тут; чому зволїкаєш і не приходиш?
Ось, вже показав ся місяць, води блистять на долинцї, на горбку сторчать сїрі скелї; але його я не бачу на горі, пси не сповіщають його приходу. Мушу я тут сидїти сама.
Але хто ж отсї, що лежать в долинї на оболоню? Чи се мій коханий? Чи се мій брат? Говоріть, мої приятелї! Вони не відповідають. Яка стрівожена моя душа! — Ах, вони померли! Їх мечі червоні від сїчи! Брате мій, брате! чому ти вбив мойого Зальґара? О Зальґаре! чому ти вбив мойого брата? Ви обидва були менї такі милі! На горбку, поміж тисячами ти був найгарнїйший. А він був страшний у бою. Відповіджте менї! Слухайте мойого голосу, мої дорогі! Але горе! Вони занїміли, занїміли на віки! Холодна, як земля їх грудь!
О, духи померших, заговоріть на скелях горбка, на вершках гори! заговоріть! Я не злякаюсь! — Куди пішли ви на спочинок? У якій гірській прогалинї знайду я вас! Нї найслабшого голосу не чую я у вітрі, нїякої відповіди в бурнім подуві з горбка.
Я сижу з моїм горем, жду ранку в сльозах. Розрийте могилу, приятелї померших, але не закривайте її, поки я не прийду. Житє моє зникає, як сон, і чого ж менї лишатись? Я тут поселюсь з моїми дорогими над потоком, під звінкою скелею. — Коли прийде ніч над сим горбком, а вітер повіє по оболоню, тодї нехай мій дух являєть ся з вітром і оплакує смерть моїх дорогих. Мисливий почує мене з своєї хати, буде лякатись мойого голосу і любити його, бо голос мій буде солодкий для другів моїх: вони обидва були менї такі милі!“
Се була твоя пісня, Міноно, лагідна, соромлива дочко Тормана. Ми проливали сльози за Кольмою і душа наша була сумна.Виступив з гарфою Улїн, і передав нам пісню Альпіна. — Голос Улїна був привітний, а душа Ріно наче огняний промінь. Але вони вже спочивали у вузкій хатинї, а голос їх прогомонїв на землї. Раз вернув ся Улїн з полювання, коли ще героїне полягли. Він чув їх змагання в співі на горбку. Іх пісня була лагідна, але сумна. Вона, оплакувала упадок Морара, першого героя. Його душа була, як душа Фінґаля, його меч, як меч Оскара. Але він поляг і батько його голосив і очи сестри його були повні слїз, очи Мінони були слїз повні, сестри славного Морара. Вона уступила перед співом Улїна, так, як місяць на заходї, коли перечуває бурю і свою гарну голову у хмарах скриває. — Я настроїв гарфу враз з Улїном до піснї жалю.
„Пройшов вже дощ і вітер, полудне таке веселе, хмари розступають ся. Хвилями нестале сонце освітлює горбок. Гірський потік поблискує рожево на долинцї. Твоє журчаннє солодке, мій поточку; але солодший той голос, що я чую. Се голос Альпіна, він оплакує померших. Його голову наклонила старість, а жалібне його око зачервонїло. Альпіне! славний співаче! Чому ти сам на мовчазнім горбку? Чому заводиш ти, як вихор у лїсї, як хвиля на далекім берегу?“
„Мої сльози, Ріно, для померших, мій голос для жителїв могили. Стрункий ти там на горбі, і гарний поміж синами долини. Але ти поляжеш, як Морар, і на твоїй могилї засяде жалібник. Горби сї забудуть тебе, лук твій буде лежати не натягнений в твоїй світлицї.
Ти, Мораре, був швидкий, наче серна на горбах, страшний, як огонь нічний на небі. Твій гнїв був наче буря, твій меч у бою, як блискавка над оболонєм. Твій голос рівняв ся лїсному потокови після дощу, громови на далеких горах. Неодні полягли з твоєї руки, поломінь твого гнїву знищив їх. Але яке ж спокійне було твоє чоло, коли вертав ти з війни! Твоє лице було, як сонце після бурі, як місяць у мовчаливу ніч, грудь твоя спокійна, як озеро, коли стихне шум вітру.
Тїсна тепер твоя хата! темна кімната! Трьома кроками змірюю я твою могилу, а перше був ти такий великий! Чотири мохом покриті камінї се одинокий твій памятник; безлистне дерево, висока трава, що шумить з вітром, показує очам ловця могилу могутнього Морара. Нема в тебе матери, яка б по тобі плакала, анї дївчини, яка б проливала сльози любови. Та, що тебе родила померла, згинула й дочка Морґляна.
Хо ж се, що опер ся на палицю? Чия се голова біла від старости, а очи від слїз червоні? Се батько твій, Мораре! Батько, що крім тебе не має сина. Він чув про твої змагання у бою, чув про розбитих тобою ворогів; він чув про славу Морара! Але, ах, нїчого не чув про його рану? Плач, батьку Морара! плач! Але син твій тебе не чує. Глибокий сон покійників, низько лежить їх постїль з пороху. Нїколи не зважає він на твій голос, нїколи не прокинеть ся на твоє покликуванє. О, коли ж в могилах настане ранок, коли ж скажуть спячому: Прокинь ся! Прощавай, найблагороднїйший з людей, побіднику в полї! Нїколи не побачить уже тебе те поле! нїколи не заяснїє лїс блиском твоєї збруї. Ти не полишив сина, але пісня задержить твоє імя, щоб будучі часи чули про тебе, чули про поляглого Морара“.
Голосні були жалї героїв, найголоснїйші тяжкі зітхання Арміна. Йому нагадуєть ся смерть його сина, він поляг у днях молодости.Кармор князь славного Гальмалю сидїв близько коло героя. „Чому ридає зітханнє Арміна?“ сказав він, „що тут оплакувати? Чи не лунають тут піснї й співи, щоб змягчити й звеселити душу? Вони — як легенький туман, що підіймаючись з озера лягає на долину і цвітучі квітки наповняють ся росою; але знов приходить у своїй силї сонце і туман уступає. Чому ти так горюєш, Арміне, володарю Ґорми, окруженої водами?“
„Чому горюю! Так, се я горюю і не мала причина мойого горя. — Карморе, ти не втратив сина, не втратив дочки в цвітї життя; хоробрий Кольґар живий, а Анїра[1] найкрасша з усїх дївчат. Парости твого дому, Карморе, в повнім цвітї; але Армін останнїй свого роду. Темне твоє ложе, Дауро! понурий твій сон в могилї… Коли ти прокинеш ся з своїми піснями, з своїм мельодійним голосом? Вставайте, осїннї вітри! вставайте! Бушуйте по темному оболоню! Шуміть лїсні потоки! Завивайте бурі на вершках дубів! Мандруй місяцю поміж роздертими хмарами і час від часу показуй своє блїде обличє! Згадай ту страшну ніч, коли погинули мої дїти, коли поляг могутнїй Аріндаль, коли загинула люба Даура.
Дауро, дочко моя, ти була гарна! Гарна, як місяць на горбках Фури, біла, як свіжий снїг, солодка, як легіт повітря! Аріндалю, твій сагайдак був міцний, твій спис швидкий у бою, твій погляд, як туман на хвилях, твій щит — огненна хмара в бурі!
Славний у бою Армар прийшов, щоб зискати любов Даури; вона не довго опирала ся. І гарні були сподївання її приятелїв.
Ерат, син Одґаля розгнївав ся, бо брат його згинув з руки Армара. Він прийшов переодягнений за моряка. Гарний був його човен на хвилях, його кучері білі від старости, а лице його спокійне й поважне. Найгарнїйша з дївчат, сказав він, мила дочко Арміна, там коло скелї, недалеко на морі, де червонїють овочі на дереві, там жде Армар на Дауру; я прихожу, щоб його милу перевезти через бурхливе море“.
Вона пішла з ним; кликала Армара — нїякої відповіди, тільки відгомон скелї. „Армаре, мій дорогий! мій коханий! Чому трівожиш ти мене? Слухай, сину Арната! слухай! Се Даура тебе кличе“.
Ерат, зрадник, сміючись утїк на беріг. Вона підняла голос, почала кликати батька й брата: „Аріндалю! Арміне! Чи нема нїкого, щоб рятувати Дауру?“
Ії голос перелетїв через море. Мій син Аріндаль зійшов з горбка суворий з добичами полювання; стріли шурхали при його боцї, лук нїс він в руцї і пять чорносивих доґів було коло нього. Він побачив смілого Ерата на березї, ухопив і привязав його до дуба, обмотав міцно його ребра, а вітри були повні стогнань звязаного.
Аріндаль пустив ся на хвилї у своїм човнї, що привезти Дауру. Надійшов гнївний Армар, і випустив сивоперу стрілу; вона свиснула й застряла в твоїм серцю, мій Аріндалю, мій сину! Замість зрадника Ерата, згинув ти, човен доплив до скелї і він там упав і вмер. При твоїх ногах плила кров твого брата, о, яке ж було твоє горе, Дауро!
Хвилї розбили човен, Армар кидаєть ся в море, щоб вирятувати свою Дауру або вмерти. Смілий скок з горбка у хвилї — він пірнув на дно й не виплинув більше.
Тільки з самотної, облитої морем скелї я чув скаргу моєї дочки. Часті й голосні були її покликування, але батько не міг її вирятувати. Цїлу ніч стояв я на березї, я бачив її при слабих промінях місяця, цїлу ніч чув я її крик, а вітер шумів сильно і дощ бив густо в сторону гори. Її голос ослаб нїж ще ранок настав, вона вмерла, як вечірній вітрець в траві на скелях. Повна жалю вмерла вона й лишила Арміна самого! Минулась моя сила на війнї, пропала моя гордість поміж дївчатами.
Коли надходять гірські бурі, а північний вітер високо підіймає хвилї, я сиджу на гучнім березї, дивлюсь на страшну скелю. Часто, коли заходить місяць, я бачу духи моїх дїтий, напів темні ходять вони разом у сумній згодї“.
Струя слїз, яка бризнула з очей Льоти й дала пільгу її стисненому серцю, спинила піснї Вертера. Він відкинув геть папір, ухопив руку Льоти й гірко заплакав. Льота оперлась на другій руцї й закрила лице хустиною. Обоє були страшно порушені. Вони почували своє власне горе в долї героїв, почували се разом і сльози їх злучили ся. Губи й очи Вертера палили рамя Льоти; страх напав її; вона хотїла відійти, але біль і співчутє заглушували її й тяжіли на нїй, як олово. Нарештї вона зібрала сили й просила його ридаючи, аби він відійшов, просила вкладаючи цїле небо у свій голос! Вертер дрожав, серце йому трохи не розірвалось, він взяв знов папір в руки й почав напів зломаним голосом читати:
„Весняний подуве, чому ти будеш мене? Ти глядиш ласкаво й говориш: я зрошую небесними краплями! Але близький час, коли я зівяну, близька буря, що моє листє розвіє! Прийде завтра подорожний, прийде, що мене бачив у всїй моїй красї, кругом у полї його око буде мене шукати, але не знайде“.
Сї слова вдарили в нещасного з цїлою силою. Він упав на колїна перед Льотою в повній розпуцї, ухопив її руки, притискав їх собі до очей, до чола, і її здавало ся, що в її душі зявилось було перечутє його страшного наміру.
Вона стратила свідомість, стискала його руки, пригортала їх до себе, прихилялась до нього порушена горем, і їх палаючі обличя дотикали одно одного. Вони забули про цїлий світ. Він обхопив її руками, пригорнув до себе й цїлував без памяти її дрожачі губи. — „Вертер!“ — закликала вона здавленним голосом, відвертаючись, „Вертер!“ — і відсунула слабою рукою його грудь від своєї; — „Вертер!“ промовила вона спокійним тоном найблагороднїйшого чутя. — Він не спротивляв ся, випустив її з своїх обіймів і упав наче без памяти перед нею. Вона висвободилась і серед трівожного замішаня дрожачи поміж любовю й гнївом сказала: „Се останнїй раз! Вертер! Ви вже мене не побачите“. — І кинувши на нещасного погляд повний любови вона відійшла у сусїдню кімнату й замкнула її за собою. Вертер протягав за нею руки, не рішаючись її задержати. Він лежав на землї сперши голову на канапу і в такім положеню перебув більше як пів години, аж доки якийсь рух не привів його до себе. Се була служниця, яка хотїла накривати до столу. Він почав ходити по кімнатї сюди й туди, а коли побачив себе знов самим, підійшов до дверей кабінета й закликав тихим голосом: „Льото! Льото! Ще тільки одно слово! Ще тільки прощавай!“
Вона мовчала. Він ждав і просив і ждав; тодї на силу вирвав ся й закликав: „Прощавай, Льото! на віки прощавай!“
Він прийшов до міської брами. Сторожі, що вже були звикли до нього, пропустили його мовчки. Порошило нїби дощем нїби снїгом і аж коло одинадцятого постукав він знов. Коли він вернув ся до дому, завважив його слуга, що його пан прийшов без капелюха. Він не рішав ся щось говорити, роздяг його — все було мокре. Опісля знайдено капелюх на скалї, яка на склонї горба сторчить понад долиною, і трудно зрозуміти, як Вертер міг не провалившись видрапатись на неї в темну й вохку ніч.
Він ляг у постїль і спав довго. Слуга застав його при писаню, коли на його прикликаннє принїс йому на другий день ранком каву. Вій писав се в листї до Льоти.
„І так в останнє, в останнє відкриваю я сї очи. О, не побачать уже вони сонця, бо понурий, хмарний день закрив його. Сумуй природо! Твій син, твій приятель, твій коханий наближаєть ся до кінця. Льото, се з нїчим незрівняне почутє, а всеж таки найблизше воно до невиразного сну, сказати собі: Се останнїй ранок. Останнїй! Льото, я не маю понятя для слова: останнїй! Чиж я не в повній силї тепер, а завтра буду лежати простертий на землї й обезсилений. Вмерти! що се значить? Так, нам снить ся, коли ми говоримо про смерть. Я бачив не раз, як умирають; але людська природа така ограничена, що не має понятя про початок і кінець свого істновання. Тепер ще ти моя, я твій! твій, дорога! А за хвильку — вже розстались, розлучені — може на віки? — Нї, Льото, нї — як можу я перестати істнувати? Як можеш ти минути ся? Ми ж істнуєм! — Минути ся! — що се значить? Се знов тільки слово! пустий звук, без відгомону для мого серця. — Вмерти, Льото! Бути закопаним у землю, де так тїсно й темно!
Я мав подругу, яка була менї всїм у моїй безпомічній молодости; вона вмерла, я проводив її тїло й стояв над ямою, коли спускали домовину, а шнури з шумом пересувались в долину і в гору; опісля впала перша лопата землї на домовину, яка обізвала ся глухим звуком і так що раз глухійше аж вкінцї покрила ся зовсїм землею! — Я упав коло могили — стрівожений, потрясений, убитий, зворушений до глибини, але я не знав що зі мною було — що зі мною буде. — Вмерти! Могила! Я сих слів не розумію!О вибач менї, вибач! Вчора! Се повинна бути остання хвиля мого житя. О, ангеле! Перший раз, без сумнїву, перший раз в найглибшім моїм нутрі загорілось розкішне чутє: Вона мене любить! вона мене любить! На моїх губах горить ще святий вогонь, що виходив з твоїх губ, нове, тепле чутє наповняє моє серце. Вибач менї, вибач!
Ах я знав, що ти мене любила, знав се з перших повних гадки поглядів, з перших стиснень руки, — а всеж таки коли я відходив, коли бачив при тобі Альберта я упадав на духу і мене мучили сумнїви.
Чи памятаєш, як ти прислала менї квітки після того, коли ти у сїм фатальнім товаристві не могла до мене анї слова промовити, анї протягнути менї руки? Я стояв пів ночи перед ними на колїнах і вони доказали менї твою любов. Але ж сї вражіня минули, так як затираєть ся кождий раз в душі вірного почутє ласки його Бога, яку йому в повній небесній щедротї подавано в святих видимих знаках.
Все те минає, але нїяка вічність не вгасить сього палкого житя, якого я зазнав вчера на твоїх губах, яке почуваю в собі!
Вона мене любить! Вона обіймала се рамя, сї губи дрожали на її губах, сї уста шепотїли близько її уст. Вона моя! Ти моя! Так Льото, на віки.
І щож се значить, що Альберт твій чоловік? Чоловік! Се для сього світа — і для сього світа гріх, що я тебе люблю, що радо взяв би тебе з його обіймів у свої? Гріх? Нехай, і я караюсь за нього; я пізнав його у всїй його небесній роскоши, він влив в моє серце бальзам житя й силу. Від сеї хвилї ти моя, моя, Льото! Я йду вперед, іду до мойого вітця, до твого вітця. Йому я поскаржусь, і він мене потїшить, аж поки ти не прийдеш, а я полечу тобі на зустріч і обійму тебе і лишусь при тобі перед обличєм Безконечного у вічних обіймах. Се не сон і не божевілє. Близький могили бачу я яснїйше. Ми знов будемо жити! Ми будемо бачити одно одного! Побачимо твою матїр! Ах, я її побачу, я її знайду і відкрию перед нею все моє серце! Твою матїр, твій образ“.
Коло одинацятої спитав Вертер свого слугу, чи не вернув ся Альберт? Слуга відповів, що так, що він бачив, як вели Альбертового коня. Тодї дав йому Вертер незакриту записку такого змісту:
„Чи не моглиб ви менї позичити ваших пістолєтів до задуманої мною подорожи? Прощавайте!“
Добра Льота мало спала останньої ночи; то, чого вона боялась, стало ся, і такім видї, якого вона не могла анї перечувати анї бояти ся. Ії кров, все така спокійна й чиста, була в горячковім забуренню, а тисячі ріжних вражінь непокоїли її добре серце. Чи був се огонь з Вертерових обіймів, що вона почувала в грудях? Чи був се гнїв за його сміливість? Чи неприємне порівнаннє теперішнього свого стану з минулими часами наівної й вільної невинности і спокійного довіря до самої себе? Як тут бути з чоловіком, як признатись йому до тої сцени, яку конче треба було відкрити, одначе вона не могла відважитись на се. Вони обоє так довго одно перед одним мовчали, і мала б вона перша перебити мовчанку і як раз не в пору зробити свому чоловікови таке несподїване відкритє? Вона боялась, що вже сама відомість про Вертерові відвідини зроблять на нього неприємне вражіннє, а тут ще й ся неждана катастрофа! Чи могла вона сподїватись, що її чоловік буде її бачити у правдивім світлї і прийме до відомости без упередженя? Чи могла вона бажати, щоб він читав у її душі? А знов чи могла вона удавати перед чоловіком, перед котрим вона стояла все чиста й прозора, як кришталь, перед котрим нїякого свого вражіння нїколи не укривала й не могла укривати? І одно і друге гризло її її ставило в трудне положеннє; а гадки її все вертали до Вертера, котрий для неї був утраченний, котрого не могла лишити, а мусїла, на жаль, полишити самому собі, і котрий втративши її не мав більш нїчого.
Вона й не помітила зразу, яка тяжка була для неї ся перерва обосторонньої виміни гадок! Вони, добрі й розумні люди почали нараз за для якогось тайного непоразуміння мовчати одно перед одним, кожде з них думало, що правда на його сторонї, а помиляєть ся другий, і відносини заплутались і напружились так, що в сю критичну хвилю, від котрої все залежало, неможливо було сього узла розвязати. Якби так якась щаслива хвиля щирости була їх перед тим зблизила, якби так ожило було знов між ними вирозуміннє і взаїмна любов і відчинила їх серця, то може ще можна б було вратувати нашого приятеля.
Іще прилучилась до сього одна дивна обставина. Вертер не робив нїколи тайни з сього, що бажав би покинути сей світ, як ми се знаємо з його листів. Альберт часто з ним змагав ся, також поміж Льотою й її мужем бувала часами про те бесїда. Почуваючи рішучу відразу до такого вчинку, Альберт давав дуже часто пізнати і то з певного рода вражливістю, яка зовсїм не була в його характері, що він бачить причини сумнїватись в серіозности такого наміру, позволив був собі навіть над сим пожартувати і передав свої сумнїви Льотї. Се заспокоювало її вправдї з одної сторони, коли її гадки представляли їй сей сумний образ, з другої сторони знов се спиняло її виповісти свому чоловікови ті гризоти, які її мучили під сю хвилю.
Альберт вернув ся й Льота вийшла йому на зустріч з поспіхом і заклопотаннєм; він не був веселий, дїла свого не полагодив, в своїм сусїдї, уряднику знайшов він упертого, дрібязкового чоловіка. Також і зла дорога попсувала йому настрій.
Він спитав, чи чого не сталось, і вона поспішно відповіла, що вчера вечером був Вертер. Він спитав далї, чи прийшли які листи, і одержав відповідь, що в його кімнатї лежить лист і кілька пакетів. Він пішов туди і Льота лишилась сама. Присутність чоловіка, котрого вона любила й поважала, зробила в її серцю нове вражіннє. Память його великодушности, його любови і доброти заспокоїла її, вона почула таємний потяг іти за ним, взяла свою роботу й пішла в його кімнату, як се нераз робила. Вона знайшла його занятим відчиняннєм і читаннєм пакетів. Деякі, здавалось, не були з найприємнїйших. Вона звернула до нього кілька питань на які він коротко відповів і станув при пультї, щоб писати.
Таким способом вони провели цїлу годину і в душі Льоти ставало що раз темнїйше. Вона відчувала, як тяжко буде їй відкрити те, що лежало їй на серцю, свому чоловікови — навіть якби він був і в найкращім настрою; її опанував смуток, і він став їй тим тяжший, що вона старалась його укривати, нишком ковтаючи сльози.
Прихід Вертерового слуги заклопотав їх дуже; він передав записку Альбертови, який звернув ся холоднокровно до жінки й сказав: „Дай йому пістолєти“. — „Побажайте від мене свому панови щасливої дороги“ — сказав він до хлопця. — Се впало на неї як грім, вона на силу встала й не знала, що з нею дїєть ся. Поволи підійшла вона до стїни, дріжучи зняла оружє, обтерла порох — й не могла рішитись і булаб ще довго зволїкала, якби Альберт не принаглив її був питаючим поглядом. Вона передала нещасне знарядє хлопцеви, не будучи всилї вимовити й слово, а коли сей вийшов вже з їх дому, зібрала свою роботу й пішла у свою кімнату в станї невимовної непевности. Ії серце віщувало всякі страхи. То вона хотїла кинутись в ноги свому чоловікови, відкрити йому все, історію вчерашнього вечера, свою вину й свої передчутя. То знов недобачала нїякого хісна з такого вчинку, а найменче могла сподїватись намовити чоловіка піти до Вертера. Стіл був вже накритий, а одна приятелька, що була зайшла тільки про щось спитати і мала зараз відійти, але лишилась, зробила розмову за столом зносною; всї силувались говорити, оповідати, забути ся.
Хлопець вернув ся з пістолєтами до Вертера, і той взяв їх від нього з одушевленнєм, почувши, що передала їх Льота. Він казав принести собі хлїба й вина, післав хлопця обідати, а сам сїв писати.
„Вони перейшли через твої руки, ти обтерла з них порох, я їх тисячу разів цїлую, ти їх дотикалась! Ти, Духу небесний, сприяєш мойому намірови! А ти, Льото, подаєш менї знарядє, ти, з котрої рук я бажав приняти смерть і тепер приймаю. О, я свого хлопця про все випитав. Ти дрожала передаючи їх йому, ти не сказала прощавай! — нї, нї не сказала! — Чи мала б ти замкнути для мене своє серце задля сеї хвилини, яка мене звязала на віки з тобою? Льото, і тисячолїтє не зітре сього вражіння! А я відчуваю, що ти не можеш ненавидїти того, хто так палає для тебе“.
Після обіда наказав він хлопцеви все запакувати дорешти, подер богато паперів, вийшов з дому й упорядкував ще деякі дрібні довги. Опісля вернув ся до дому, знов вийшов, аж за браму, невважаючи на дощ, зайшов був до ґрафського саду, і знов кружив по околици і коли надійшла ніч, вернув ся до дому і писав:
„Вільгельме, я останнїй раз бачив поле і лїс і небо. Прощавай і ти! Дорога мамо, прости мене! Потїш її, Вільгельме! Нехай Бог вас благословить! Всї мої річи в порядку. Прощавай! Ми побачимось знов і певно веселїйше“.
„Я зле тобі відвдячив ся, Альберте, і ти вибачиш менї. Я нарушив спокій твого дому, я внїс між вас недовірє. Бувай здоров! Я хочу вже се скінчити. О, колиб ви були щасливі через мою смерть! Альберте, Альберте! зроби щасливим сього ангела! І нехай спочиває боже благословеннє на вас“.
Сього вечера він довго ще перебирав у своїх паперах, богато подер і кинув у піч, запечатав кілька пакетів з адресом до Вільгельма. Там були уступи, відорвані гадки, яких я богато бачив. Опісля в десятій годинї наказавши принести собі фляшку вина й підложити огню, відослав спати слугу, котрого кімнатка, як і спальнї всїх иньших домашнїх, були ззаду далеко. Хлопець ляг одягнений, аби ранком бути під рукою, бо його пан сказав був йому, що почтові конї зайдуть перед шестою годиною.
„Після одинайцятої.
Так все тихо довкола мене і така спокійна душа моя. Дякую тобі Боже, що сим останнїм моїм хвилям даруєш таке тепло, таку силу.
Я приступаю до вікна, моя наймилїйша, і бачу через грізні хмари, що пересувають ся, поодинокі звізди вічного неба! Нї, ви не спадете! Вічний держить на серцї вас і мене. Я бачив звізди дишля великого воза, наймилїйшої з усїх констеляцій. Коли я йшов вечером від тебе, коли вийшов я за твої ворота, він стояв против мене. З яким опянїннєм я дивив ся на нього, і з піднятими руками називав його святим знаком мойого теперішнього щастя! І ще… Льото, що тільки не нагадує менї тебе! Чи не окружаєш ти мене! Чи не назбирав я, як дитина, ріжних дрібничок, яких ти, свята моя, дотикала!А сей милий сілюет! Я записую його тобі, Льото, й прошу його шанувати. Тисячі, тисячі поцїлунків я зложив на ньому, тисячі привітань заслав йому, коли виходив з дому, або вертав ся.
Батька твого я просив запискою стерегти мого трупа. На кладовищи єсть дві липи в кутку, від поля; там я бажаю спочити. Він може, він зробить се для свого приятеля. І ти проси його.
Не хочу примушувати побожних християн, щоб тїла їх лежали поруч з бідним нещасним. Ах, я хотїв би, аби ви поховали мене при дорозї, або в самотній долинї, щоб священик і лєвіт приходили хрестячись по-при назначений камінь, і щоб самарянин зронив сльозу.
Так Льото! Я не жахаюсь взяти страшну, холодну чашу, з якої маю випити забутє смерти! Ти піднесла менї його і я не лякаюсь. Все, все! І так сповнились всї бажання й подїї мойого життя. Холодний, закостенїлий постукаю я в зелїзні ворота смерти.
І що менї припало се щастє вмерти для тебе, Льото! собою пожертвувати для тебе! Я хотїв відважно, радісно вмерти, щоб тобі дати знов спокій і радість життя. Але що ж! Се було дано тільки не багатьом благородним людям — пролити кров за своїх і своєю смертю даровати повне житє своїм дорогим.
В сїй одежі я хочу бути похоронений, ти дотикалась її, ти її освятила; я просив про се й твого батька. Моя душа витає над домовиною. Нехай не перешукують моїх кишень. Сю ясночервону стрічку ти мала на грудях, коли я тебе перший раз побачив поміж твоїми дїтьми — поцїлуй їх тисячу разів і розкажи їм про долю їх нещасного приятеля. Милі мої! Вони бігають коло мене. Ах, як я привязав ся до тебе, і від першої хвилї не міг вже тебе покинути! — Ся стрічка нехай буде зі мною похоронена. Ти дарувала менї її на мої уродини. Як все те помішалось! — Ах, не думав я, що моя дорога сюди мене приведе! — Будь спокійна; прошу тебе, будь спокійна!
Вони набиті. — Бє дванадцята! Нехай так буде! Льото! Льото, прощавай! прощавай!“
Один з сусїдів бачив блиск і чув, як упав вистріл; але, що все було спокійно, не звертав вже далї на все уваги.
Ранком в шестій годинї прийшов слуга з світлом. Застає свого господаря на землї, пістолєт і кров. Він кличе, підносить його; нема відповіди тільки хрипіннє. Біжить за лїкарями, за Альбертом. Льота почувши дзвінок, починає дрожати всїми членами. Будить чоловіка, вони встають, слуга приносить голосячи й ридаючи відомість, Льота паде зімлїла перед Альбертом.
Коли до нещасного прийшов медик, знайшов його на землї без рятунку; живчик бив, всї члени були обезсилені. Він перестрілив собі голову понад правим оком, мозок виступив на верх. Все таки отворили йому жилу на руцї, кров ішла, він все ще дихав.
З кровавої плями на спинцї кресла можна було догадуватись, що він сповнив свій вчинок сидячи перед бюрком, опісля впав, і бив ся в конвульсіях довколо кресла. Лежав він обезсилений на спинї, против вікна, був зовсїм одягнений, взутий, мав на собі синїй фрак і жовту камізольку.
Дім сусїди, город, все заворушилось. Прийшов Альберт. Вертера положили на ліжко, завязали чоло, лице вже було, як у мерця, нї один член не рухав ся. Легкі тільки хрипіли страшно, то сильнїйше, то знов слабше; ждали кінця.
З свого вина випив він був тільки одну чарку. На пультї розгорнена лежала Емілїя Ґальотї.
Про переляк Альберта, про ридання Льоти позвольте не говорити нїчого.
Старий судія прилетїв на сю відомість, він поцїлував уміраючого, проливаючи гарячі сльози. За ним слїдом прийшли старші його сини, вони припали коло ложа з виразом непогамованого болю, цїлували умираючому руки й уста, а найстарший, котрого той найбільше любив, припав був до його губ, аж поки той не сконав і поки його силою не відорвали. В дванадцятій годинї в полудне помер він. Присутність судії і його заходи припинили заворушеннє. В ночі, коло одинадцятої години, сказав він його поховати на тім місцї, котре він сам був собі вибрав. Старенький з синами провів домовину, Альберт не зміг. Боялись за житє Льоти. Несли ремісники. Священик не проводив.
_-_003.svg)
- ↑ Кольґар і Анїра, дїти Кармора.