— Тпрру!.. бісова худоба!.. — скрикнув він, сіпнувши замотану на руку поворозку.
— Гашіца, ме-ей… — розляглось рівночасно від хати.
Гашіца заметушилась, вхопила спішно куфу і прожогом кинулась у ворота.
— Я ще прийду до тебе… вночі, — почула вона за собою голос Йонів.
Йон скочив на коня й оперіщив зі злости поворозкою «бісову худобу», котра перервала йому найцікавіше місце залицяння.
Коні невдоволено крутнули головами, шарпнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи густу куряву.
Ось вигулькнула зза гори ціла колонія вітряків і обступила Йона з обох боків дороги. Одні — чорні та спокійні, тихо стоять, розчепіривши чорні, як у кажана, крила на тлі вечірнього неба. Другі, сяючи крізь відчинені двері червоним світлом, рівно та плавко вимахують крилами і, здається, от-от здіймуться з місця і полинуть кудись у простору.
Коні вибігли на гору, пішли підтюпцем. По горі замріли широкі лани кукурудзи, повіяло польовими пахощами. Хороше зробилось на серці в Йона.
Фрундзу вєрді семіногу.
Тоті тиргулє ку нороку, —
затяг він журливим голосом безконечну пісню…
Коні пішли ступою, форкаючи інколи від куряви, залізне путо стиха побрязкувало, тужлива пісня котилася широкими ланами.
Ось дорога скрутила вбік, побігла з гори в долину… Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами. Приємний вогкий холод охопив зразу Йона, коні весело заіржали, піднявши догори голови… Он, поміж чорними комишами, блиснула спокійна вода озерця… Десь далеко крякають жаби… Біла пара тихо здіймається догори і клуботиться понад комишами… Небо потемніло, заіскрилось зорями…
По долині бродили коні на паші. Круг багаття розташувались нічліжани. Йон пристав до них. За розмовами про дівчат, вино, набір рекрутський, за звичайними парубоцькими розмовами не помітили навіть, як наблизи-
