ку не вгавали: крилами били над кручами кріваву пісню, а вона сотала душу села і — чепляла тоненькі павутинки на заплакану дзвіницю, до хреста…
Вороне залізо лизало пісню кулеметів і плювало нею у сліпе село, а чорна жужелиця нашими Зеленьками — на аршин…
— Курява дика, Оленко, була селами…»
Але місяць (він у городі, як селюк на балу) рішив посіяти коло вікна Оленки сміх, бо він був у той вечір веселий…
І зразу, читачу, над кленом синьо-зеленими рейками зацвіла блискавка, рвонула хмару сизу, а вітер торкнув стременами — момент — вихром на гриві вітру — дощ…
А Дніпром (Оленка яскраво це памятає) пароход плів: такий собі сіренький, притертий «Чехов» — коли соняшно — свистить у машині, а негода — дна в Дніпрі шукає: —
— Мабуть раки виїли?
Це перед сумом Оленки підвівся на палубі Пилип Бойко, моргнув до матроса — «мабуть раки виїли?» і — почав трусити в воду свою чорну як рілля онучу; вітер виправив її, погладив обсмикані кінці і майнув до хмари…
— Всюравно як знамя… не втерпів Бойко; матрос гукнув за вітром «сім», засміявся на Бойкове
