На краю села Н. мов притулена до громадської толоки стояла кузня. Із неї цїлий день несли ся луною удари молота по ковалї, та з невеликого комина на деревляному дасї випливав струйочкою дим. Хиба як коваль котрого дня понад вечір упив ся, або як була недїля, то тодї ставала робота в кузнї.
Коваль, Андрій Марчук, не був нї тутешнїм уроженцем, нї зайшлим Циганом. В селї ріжно про нього поговорювали. Казали, що він якийсь великий пан, що не міг згодити ся зі своїми рівними, тай тому покинув усе й пішов у сьвіт між простим народом шукати собі місця, вивчив ся ковальства тай став у їх селї ковалювати. Казали знов, що він якийсь підпанок, що не хотїв у школах учити ся тай батько віддав його до коваля. І ріжно ще поговорювали.
Та в тому всьому не було правди.
Він був сином таки простого мужика, а властиво був своїм сином, бо його тато тай мама дуже рано повмирали, так що він їх собі навіть не затямив гаразд. По смерти родичів узяла його до себе тета і він став у неї за все: і дїти її бавив, і гуси пас, і начинє мив, і скипки колов. В роботах зріс із малку. Та нї ті роботи, нї часті побої не вспіли загасити іскор розуму, що тлїли ся в його великих, зеленкуватих очах.
А як у тети стали вже підростати дїти, підросла своя поміч, то Андрій став їй зайвим, і вона через велику ласку віддала його за пастуха до попівських гусий, а далї й до худоби.
Піп був людиною доброю, та вихований в часах ще панщизняних, де хлопа уважали за бидло, і тепер не міг того позбути ся. У нього були два сини, яких він уже починав учити. Молодший, Роман, стоваришував ся з Андрієм, тай бувало в ясні, погідні, лїтні днї сїдали разом на толоцї під вербою (розумієть ся так, щоб батько про те не відав) тай учили ся.
